КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Тема 5 філософія Нового часу 14 страницаІстинно наукова оцінка марксизму і його філософії ще буде надана. При вивченні та дослідженні філософії К. Маркса і Ф. Енгельса для наших сучасників є надзвичайно актуальним бачити її досягнення й обмеженість, відрізняти марксизм від антимарксизму, здобувати уроки з історичної практики марксистського світогляду і його антиподів для того, щоб сприяти подоланню стереотипів і догм, які склались в індивідуальній і суспільній свідомості, утверджувати творчість у пізнавальній і навчальній діяльності. Марксистська філософія — суттєвий спадкоємний етап історії філософської думки. Вона вже відбулася. Скасувати її неможливо, піддати забуттю — безперспективно й недоцільно, адже світогляд людей формується і вдосконалюється як послідовний процес із утриманням у новому мисленні всього позитивного з попереднього та з усуненням із нього застарілого і негативного. Подальші здобутки у галузі філософії звичайно будуть певною мірою результатом вирішення багатьох проблем, уперше висунутих філософією Маркса й Енгельса. Контрольні запитання і завдання 1. Який філософський, політичний і соціальний зміст поняття "марксизм"? 2. Які праці К. Маркса і Ф. Енгельса вам відомі? 3. Які соціальні процеси відображає категорія "відчуження"? 4. Які природничо-наукові, соціально-політичні та теоретичні передумови зумовили формування і поширення марксистської філософії? 5. Що таке діалектичний матеріалізм? 6. Що таке історичний матеріалізм? 7. У чому суть учення марксистської філософії про суспільно-економічні формації? 8. Який зміст марксистська філософія вкладає у поняття "матеріалістичне розуміння історії"? 9. Як у марксистській філософії співвідносяться категорії "суспільне буття", "виробничі відносини", "базис"? 10. Що є змістом марксистської теорії соціальної рево-л юнії?
Філософія XX—XXI ст. Тема 8 ФІЛОСОФІЯ ХХ-ХХІ ст. Наприкінці XX — на початку XXI ст. людство опинилося на порозі великих змін. Вже сьогодні можна простежити деякі майбутні контури розвитку світової цивілізації: небачені можливості інформаційних технологій, нові способи комунікацій, прискорену інтеграцію світу і його різноманітність. Перед коленою країною постала проблема вибору: як увійти в майбутню цивілізацію і зайняти в ній гідне місце, забезпечити вищі якість життя і розвиток особистості? Вибір шляху розвитку завжди передбачає визначення певних світоглядних орієнтирів, у формуванні яких важливу роль відіграє філософське мислення. Кардинальним соціальним змінам, як правило, передує напружений філософський пошук, спрямований на виявлення глибинного сенсу людського буття і його цінностей. Чим вищий рівень історичного розвитку і чим нагальнішим є вирішення суспільних проблем, тим відповідальнішою стає роль філософії. Вона становить світоглядну і методологічну основу пошуку засобів і напрямів руху до майбутнього, розкриває соціальні риси найбільших ускладнень, попереджує про небезпечну ілюзію недооцінки складнощів соціальних пе- ретворень. Нині в центрі філософії стоять проблемні ситуації, породжені людською цивілізацією у XX ст. По-перше, проблема виживання і збереження людства в ядерну епоху. Сьогодні відвернення ядерного самогубства стало ціннісною установкою, з якою мають порівнюватися будь-які програми організації та перебудови суспільного життя. По-друге, глобальні екологічні проблеми і зумовлена ними необхідність радикальних змін у ставленні людей до природного середовища. Для сучасної філософської свідомості стало вірогідним те, що головні аспекти людського буття — існування людини як частини природи і як діяльної істоти, котра перетворює природу, перебувають у діалектично суперечливій залежності. У наш час ця суперечність набула конфліктного характеру, оскільки сучасний техногенний тиск на природу створює небезпеку виродження біосфери, а отже, загрожує і людству. По-третє, внаслідок прискорення соціального розвитку в XX ст. надзвичайно гостро постала проблема людських комунікацій, спілкування, подолання відчуження людини від породжених нею соціальних організмів. Ускладнення соціальних процесів і розширення поля людських комунікацій часто спричинює посилення стресових навантажень, дегуманізацію соціальних зв'язків. Ці та інші життєві проблеми сучасності мають світоглядний характер, і тому трансформуються в постановку філософських питань, які кожна епоха по-своєму формулює і вирішує: питання сенсу людського буття, призначення людини, проблеми волі, справедливості, моралі. Ніколи в минулому людина не володіла такими знаннями, не була настільки технічно озброєною і могутньою, як зараз, але ніколи вона не була настільки вразливою і розгубленою перед глобальними і локальними проблемами. Така суперечність і складність буття людини і суспільства у XX ст. зумовили велику різноманітність філософських напрямів, течій і шкіл. На 1890—1920 рр. припадає розквіт неокантіанства — філософського напряму, який сформувався під гаслом "Назад до Канта". Його представники основним досягненням кантівської
Тема 8 філософії вважали обґрунтування форм наочного споглядання і міркування як функцій суб'єкта, що пізнає, а головною помилкою — визнання об'єктивності "речі в собі". Приблизно в той самий час склалося і неогегельянство — ще один філософський напрям, для якого характерним було прагнення до цілісного світогляду на засадах оновлення інтерпретації філософії Г. Регеля. Найвидатніші представники нео-гегельянства: німецький філософ Р. Кронер, італійський — Б. Кроче, англійський — Ф. Бредлі, американський — Дж. Ройс, французький — Ж. Іпполіт. У філософії XX—XXI ст. значного поширення набули різноманітні ірраціоналістські течії. їх представники вперше в історії філософської думки взялися за дослідження ролі несвідомого в людині: інстинктів, емоційної сфери, волі, інтуїції. Засновником ірраціоналізму вважається німецький філософ Артур Шопенгауер. У своєму головному творі "Світ як воля й уявлення" він оголосив сутністю світу вільну волю, і цим протиставив однобічність раціоналізму однобічності волюнтаризму. Останній надалі розвинувся у вченні німецького філософа Ф. Ніцше. У центр своєї філософії він поставив волю до влади, оголосивши її критерієм значущості всіх явищ і процесів. За Ф. Ніцше, добре все те, що закріплює свідомість влади, саму владу, а погане — те, що випливає з людської слабкості. Засновником інтуїтивістської концепції у філософії є французький філософ Анрі Бергсон. Інтуїція, за А. Бергсоном, — не поняття, а безпосереднє осягнення істини, в якому акт пізнання збігається з актом, що породжує дійсність. Філософію історії з позицій ірраціоналізму досліджував німецький філософ Освальд Шпенглер. Він зобразив історію людства як процес, що розпадається на незалежні, неповторні, замкнені, циклічні культури, особливі надорганізми, які мають індивідуальну долю і переяшвають періоди виникнення, розквіту і занепаду. Застосування психологічного вчення австрійського невропатолога Зігмунда Фрєйда до пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства в цілому стало центром філософського аналізу ще однієї ірраціоналістської течії — неофрейдизму. Неофрейдизм тлумачить психічні норми як Філософія XX—XXI ст. пристосування особистості до соціального середовища, а будь- яке порушення соціальної ідентичності — як патологію. Основними напрямами у філософії XX—XXI ст. стали неопозитивізм, екзистенціалізм і неотомізм. Неопозитивізм виник і розвивається як філософія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних методологічних проблем, висунутих розвитком сучасної науки. Однак як нова форма позитивізму він поділяє вихідні принципи позитивізму і заперечує у зв'язку з цим можливість філософії як теоретичного пізнання, а єдино можливим визнає тільки спеціально-наукове знання. Головна тема екзистенціалізму — людське існування, доля особистості в сучасному світі, віра і зневіра, втрата і знаходження сенсу життя. Цей напрям у філософії виражає духовну ситуацію епохи, її суперечності й соціальні хвороби, намагається знайти нові шляхи і засоби їх подолання. Філософія неотомізму претендує на універсалізм, синтез віри і розуму, умогляду й емпірії, споглядання і практицизму, індивідуалізму і соборності. Цей синтез вона здійснює на жорсткій догматичній основі, яка визначається незаперечністю і загальнообов'язковістю для філософії божественного одкровення. Головну мету філософії неотомізм вбачає у раціональному розкритті і виправданні положень теології. Світ постає в неотомізмі як створений Богом і розчленований на низку ступенів, співвідношення між якими описується на основі вдосконалених середньовічним схоластом Фомою Аквінським Аріс-тотелівських моделей. Без перебільшення можна стверджувати, що найбільш поширенню і впливовою у XX ст. була марксистська філософія. У протиборстві та в полеміці з нею склалося багато сучасних філософських напрямів, течій і шкіл. Тривалий час марксистська філософія, особливо з боку своїх найбільш ідеологізова-них і політизованих представників, вважалася володаркою незаперечних істин. Упродовж останніх років у ній відбувається активний процес оновлення щодо її визнання частиною світової філософської думки, її специфічною складовою. Вона все більше вдається до творчого діалогу і дискусій з іншими школами у філософії.
Тема 8 8.1. Неокантіанство Неокантіанство — напрям у філософії, виникнення якого мало подвійну обумовленість. З одного боку, неокантіанство було породженням соціально-історичних умов, що склалися в Європі, перш за все у Німеччині, у 60-х роках XIX ст. З іншого боку, воно формувалося під впливом деяких тенденцій, характерних для розвитку природознавства тієї самої епохи та його методології. Це був час наростання робітничого руху, створення соціал-демократичних партій, всебічного визнання і поширення революційної теорії пролетаріату — марксизму. Неокантіанство склалося як альтернатива марксизму, як теоретичне обґрунтування політики німецької ліберальної буржуазії, що полягала у визнанні законності робітничого руху і прагненні спрямувати його на мирний шлях, який виключав би можливість революції. Для обґрунтування такої політики найбільш зручним тоді було вчення Канта, згідно з яким "всезагальний правовий стан" вважався соціальним ідеалом і, разом з тим, фактично заперечувалася практична дія для його досягнення. У той час Німеччина перетворювалася на країну з високим рівнем розвитку промисловості, засобів зв'язку, техніки, та відповідно природничих і технічних наук з їх експериментальними методами, засобами дедукції та індукції, гіпотезами, принципами, теоріями. Розвиток цих наук висунув багато нових питань, відповіді на які могла дати тільки філософія. Перевага надавалася філософії Канта, оскільки, згідно з уявленнями натуралістів середини XIX ст., І. Кант був останнім з великих німецьких філософів, який володів усім сучасним змістом точних природознавчих наук і високо цінував цей зміст. За таких умов філософія Канта (з виправленнями, що відповідали особливостям нової епохи) у вигляді неокантіанства стала панівною в Німеччині принаймні на півстоліття. В умовах швидких успіхів природознавства неокантіанство визнавало його актуальність, загальне значення та необхідність наукових понять і законів, але відповідно до свого агностицизму не Філософія XX—XXI ст. допускало матеріалістичних висновків з даних природничих наук і відводило почесне місце релігійній вірі. Такими постають соціальні і гносеологічні передумови виникнення неокантіанства. Вперше заклик "Назад до Канта-" висунув німецький філософ Отто Лібман (1840— 1914). Цей заклик підтримали багато філософів і природознавців. У результаті склалися дві школи неокантіанства: марбурзька (за назвою міста, в якому знаходився центр школи) і фрейбурзька (або баденська, південно-західна школа). Філософи марбурзької школи зробили спробу створити основи такої філософської системи, яка б свідомо спиралася на деякі ідеї вчення Канта і враховувала важливі зміни у філософській свідомості, що відбулися в останній чверті XIX і на початку XX ст. Представники цієї школи головним завданням філософії вважали дослідження процесу наукового пізнання. Філософія мала бути, на їх думку, свого роду наукою про науку, науковченням. Інше завдання філософії вони вбачали у дослідженні логічних засад духовної діяльності людини в її основних формах: пізнавальній (теоретичній діяльності, практичній у кантівському сенсі, тобто діяльності практичного розуму, переважно моральній діяльності), художній, естетичній. Отже, марбургці намагалися дослідити логічні основи функціонування трьох здатностей людського духу: мислення, волі і почуття. Зразком були математика і математизоване природознавство, переважно фізика. На межі XIX—XX ст. математика перетворилася на основний метод теоретичного дослідження. Якщо раніше спочатку виявлявся який-небудь факт, а потім він математично обґрунтовувався, то тепер математичні розрахунки частіше стали випереджати досвід, так що вчений спочатку знаходив певну формулу або математичну величину, а потім уже намагався підшукати і підставити під неї деяку фізичну реальність. Проте така цілком науково пояснювана й ефективна методологія породжувала ілюзію повної незалежності процесу пізнання від об'єкта пізнання. Абсолютизація цієї ілюзії у філософії неокантіанства звела процес пізнання виключно до логічного процесу конструювання об'єктів науки. Отже, чуттєвий елемент пізнання неокантіанці відкинули,
Тема 8 зміст фізики уявлявся їм сукупністю математичних формул, а вчення Канта про об'єктивне існування "речі в собі" було оголошене помилковим. Однак не слід вважати, що неокантіанці взагалі заперечували наявність у людини чуттєвих сприймань. Вони погоджувалися з тим, що у повсякденному житті людина занурена у світ чуттєвих сприймань, живе серед них, відчуває завдяки їм радощі і смуток. Заперечувалася будь-яка роль чуттєвості тільки в науковому пізнанні. Наука для них від початку і до кінця є породженням мислення, а всі наукові поняття — творінням духу, тому у сферу науки нічого не повинно проникати з чуттєвого досвіду. Неокантіанці, марбургці в тому числі, не вважали за можливе говорити про іцо-небудь надане свідомості, як це робив Кант. На їхню думку, в процесі пізнання мисленню нічого не дається, саме мислення є абсолютним началом. Засновником і першим керівником марбурзької школи нео-кантіанства був німецький філософ Герман Коген (1842— 1918). У працях "Логіка чистого пізнання", "Етика чистої волі", "Естетика чистого почуття" та ін. він "удосконалював" філософію Канта в напрямі виключення з неї дуалізму "речей у собі" та явищ шляхом відмови від доктрини аффіціювання (лат. — спричиняю, впливаю, дію) чуттєвості "речами в собі", тобто впливу зовнішнього об'єкта на душу, яка володіє здатністю до чуттєвого сприйняття. У Г. Когена предмет пізнання не "даний", а "заданий": дещо невідоме послідовно визначається актами апріорного категорійного синтезу, що перетворює це невідоме у предмет пізнання та виявляє в ньому все нові риси і відношення. При цьому будь-яке знання філософ вважав відносним. Наука, на його думку, прогресує, знаходить все глибші і точніші поняття; про якісь незмінні її основи не може бути й мови. Суто логічну природу понять Г. Коген обґрунтовував за допомогою математики, основу якої вбачав у понятті числа: "число" найменіп пов'язане з емпіричним світом, а тому є прикладом вільного творіння духу. Без сумніву, наука оперує не безпосередньо чуттєвим матеріалом, не безпосередньо даними фактами, а абстрактними поняттями та ідеальними об'єктами. Отже, можна було б погоди- Філософія XX—XXI ст. тися з Г. Когеном і неокантіанцями, що поняття науки є творінням людського духу, тобто мислення, якби вони визнавали, що в цих поняттях в ідеалізованому вигляді відображаються суттєві риси об'єктивної дійсності, реальних речей, властивостей і процесів. Поняття матерії, звичайно, є ідеєю, філософською категорією, але такою, в якій і за допомогою якої відображається суттєва характеристика ставлення людського розуму до світу в процесі практично-пізнавальної діяльності. Однак у неокантіанців система наукових понять нібито зависає в повітрі, не має опори в матеріальній реальності, ні до чого не стосується, окрім самої свідомості. Разом з тим, філософія Когена поклала початок систематичному дослідженню структури наукових знань, засобів і методів наукового пізнання, способів обґрунтування і розвитку знань; вперше виступила з претензією бути, хоч і "логікою чистої думки", але науковою за методом і філософією науки, за своїм предметом. Г. Коген зробив також спробу інтерпретувати з кантівських позицій ідею розвитку. Ця ідея глибоко увійшла в науку XIX— XX ст. Однак тлумачив її Г. Коген однобічно, тільки як еволюційний процес, у якому загальнофілософським методом є обчислювання необмежено малих величин. Отже, кантівський дуалізм і тут був подоланий, але за рахунок протиставлення діалектиці еволюційної теорії розвитку. Така концепція в історії філософії отримала назву "критичний ідеалізм". Другим відомим теоретиком марбурзької школи неоканті-анства був Пауль Наторп (1854—1924). Він опублікував багато робіт з історії філософії, логіки, психології, соціальної педагогіки. Як і Г. Коген, П. Наторп стверджував, що не існує жодного буття, яке саме не було б "покладене" в думки, що мислити означає вважати "дещо" вже існуючим, що ідея про об'єктивні передумови цього "дещо" не має наукового змісту. Філософ рішуче захищав аналітичне дослідження, спростовував твердження, ніби-то аналіз подрібнює ціле і таким чином руйнує його. Життя, душа, доводив П. Наторп, осягають тільки в їх цілісності, таке осягнення можливе лише шляхом аналізу цього цілого. Слід підкреслити також методологічне значення тези На-торпа про взаємозв'язок єдності і різноманітності в пізнанні. Тема 8 Думці, згідно з якою різноманітність у науковому пізнанні "дана", а єдність цієї різноманітності вноситься мисленням, він протиставив ідею єдності різноманітного і різноманітність єдності. Кожний акт мислення розглядався ним як єдине і, разом з тим, як різноманітне. Відповідно до цієї достатньо діалектичної позиції дослідження П. Наторпа проводилися у галузі соціальної педагогіки. Людину філософ уявляв деяким мікрокосмом, світом у мініатюрі, тому всі науки, у тому числі природознавчі, повинні мати своїм предметом різні аспекти людини. Плідною була і думка Наторпа щодо конкретного в людині, яке він вбачав у її активності, тобто діяльності. Однак діяльність П. Наторп ототожнював з працею, а під працею розумів лише активність мислення. Якщо наука в нього є теоретичним мисленням мислення, тобто відтворенням в емпіричному матеріалі логіки чистого мислення, то людська діяльність є практичним мисленням або нескінченним процесом втілення в практику людського спілкування деякої недосяжної "регулятивної ідеї". її прогрес філософ уявляв у внутрішньо притаманних людській природі потягу, волі і розуму. На цих засадах ґрунтувалася його теорія суспільства з проектуванням їх на соціальні зв'язки: потягу відповідає господарська діяльність, волі — соціальні установи, розуму — система освіти. Таким чином, система соціальної педагогіки перетворилася на соціальну програму, у центрі якої стояла проповідь виховання "розумності" всіх членів суспільства. Отже, філософія Наторпа, як і всієї марбурзької школи неокантіанства, фактично є закінченою філософською системою, яка поєднує абсолютний ідеалізм Пла-тона з критицизмом Канта. Третім видатним представником цієї філософської школи був Ернст Кассірер (1874—1945). У 1933 р. він емігрував з Німеччини, і з 1941 р. проживав у США. На початку діяльності займався філософськими проблемами природознавства, розробив своєрідну теорію понять, а після 1920 р. створив оригінальну філософію культури. Як Г. Коген і II. Наторп, Е. Кассірер повністю усунув кантівську "річ у собі" і завершив неокантіанську концепцію заперечення чуттєвості як джерела пізнання, що передує мисленню. Філософія XX—XXI ст. У всіх науках він шукав докази того, що наукові поняття породжуються тільки мисленням: хімічний атом — це ідея; енергія означає лише уявну точку зору; теплота, електрика, рух означають лише абстрактні типи; матерія — ідея; всі математичні поняття — приклад апріорних визначень, позбавлених будь-якої предметності. Отже, для представників марбурзької школи, як і для Г. Ге-геля, мислення є деміургом дійсності. Проте у Г. Гегеля мислення мало вигляд абсолютної ідеї, тобто об'єктивного творчого начала, і буття, яке ним породжується, природа як інобуття ідеї також об'єктивно існували. Неокантіанці не перетворювали мислення на яку-нєбудь ідеальну сутність. Під мисленням вони розуміли просто мислення співтовариства вчених, наукову свідомість або мислення взагалі. Тому і буття як продукт мислення не визнавалося ними самостійно існуючим, а наявним лише у свідомості вчених. Предмет знань фактично ототожнювався зі знанням про предмет, натуральний природний світ — з концептуальною картиною світу, створеною наукою; наука нічого не знає про світ, окрім представленого в науковій картині світу і того, що про нього свідчать її теорії. Разом з тим, на відміну від Канта, який вважав форми категоріального синтезу незмінними, марбургці визнавали виникнення нових категоріальних форм і синтезів, і вважали цей процес нескінченним. Однак без визнання процесу пізнання певною мірою завершеним вони впадали в релятивізм. Марбурзька школа орієнтувалася головним чином на математичне природознавство і дуже мало уваги приділяла соціальним наукам. Заповнити цю прогалину спробувала фрей-бурзька (баденська) школа неокантіанства. її найвидатніши-ми представниками були Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936). Представники школи розвивали філософію Канта з трансцендентально-психологічних позицій. Пізнання вони уявляли психічним процесом, кінцевим результатом якого є трансцендентальне, тобто всезагальне і необхідне, знання. Можливість такого знання прихильники фрейбурзької ніколи пов'язували з предметом загальнообов'язкової цінності. Значне місце у них займали проблеми методу і методології історичної науки.
Тема 8 Головою школи був В. Віндельбанд. У своїх працях він визначав філософію всезагальною наукою про цінності (логічні, етичні, естетичні, релігійні), а цінності уявляв апріорними, трансцендентними, загальнозначущими. Привернення уваги філософів до проблеми цінностей, утвердження, поряд з пізнавальною, оціночної діяльності — безсумнівна заслуга баденської школи неокантіанства. Поняття цінності, як відомо, є одним із найбільш загальних і абстрактних. Воно означає те, що люди вважають необхідним, потрібним для життя, те, до чого слід прагнути, чого треба бажати, що сприймається як добре. Якщо пізнавальне судження констатує те, що існує, то ціннісне судження стверджує те, що повинно бути. Отже, пізнання й оцінка характеризують два різні підходи до дійсності, що доповнюють один одного, а часом зближуються і навіть зливаються. Однак В. Віндельбанд абсолютизував роль цінностей. Світ, на його думку, складається з двох сфер: дійсності і цінностей. Цінності — споконвічні, вони наче ширяють над дійсністю, підносяться над нею, не володіють буттям, мають для людини значення абсолютних норм, яким підкоряються її мислення, воля й естетичне почуття, а оціночна діяльність є умовою пізнавальної діяльності. Відповідно до теорії цінностей В. Віндельбанд розглядав зміст і роль наукового знання. Він розрізняв науки за принципом формального характеру їх пізнавальних завдань, які можуть полягати у відкритті і вивченні загальних законів чи окремих фактів, подій. У зв'язку з цим філософ розрізняв два типи мислення і два методи пізнання: номотетичний (законо-стверджуючий) та ідіографічний (який описує особливе). Перший характерний для природничо-наукового пізнання, яке виявляє загальні, закономірні зв'язки, другий — для історичної науки, яка з'ясовує тільки часткове й особливе. У природничо-науковому пізнанні переважають абстракції, в історичному — зрима наочність. Проте ні окремо один від одного, ні разом вони не завершуються досягненням істини, тому що завжди залишається частина, яка не пояснюється, не виражається, не визначається. Це був релятивізм, який заперечував об'єктивні причинні зв'язки і закони. В історичних науках така позиція була своєрідною негативною реакцією В. Віндельбанда на ма- Філософія XX—XXI ст. теріалістичне розуміння історії, яке утверджувалося на той час марксистською філософією. Систематизатором ідей фрейбурзької школи неокантіанства був Г. Ріккерт. Як і інші філософи школи, він зводив буття до свідомості, яку уявляв не свідомістю індивідів, а деякою загальною безособовою свідомістю, по суті тотожною в усіх людей. (Очевидно, малася на увазі суспільна свідомість, але вона була ідеалістично абсолютизована Г. Ріккертом.) На його думку, незалежну від свідомості реальність може мати лише недоступне пізнанню трансцендентне, припущення якого обумовлюється гносеологічною необхідністю. Це, за Г. Ріккертом, сфера релігії, що осягається вірою, вся інша реальність — результат творчої роботи свідомості, яка за допомогою притаманних їй апріорних логічних форм конструює, формує пізнавану дійсність із незв'язної маси чуттєвих даних: природознавство конструює природу, культурологія — культуру, а філософія — космос. Як і В. Віндельбанд, Г. Ріккерт розрізняв науки за їх методами: природничо-наукове пізнання спрямоване на загальне, історичне — на індивідуальне, тому метод природознавства ге-нералізуючий, а метод історичної науки — індивідуалізуючий; мета природознавства — з'ясувати загальні закони, мета історичної науки — зобразити події як одноразові та індивідуальні, що не можуть бути зведені до загального, тобто до закону. Г. Ріккерт вважав можливим одночасне використання обох методів у науковому пізнанні, і водночас підкреслював їх логічну протилежність. Більше того, цю протилежність він характеризував як найважливішу з усіх наявних у галузі науки, оскільки обидва методи в нього визначаються інтересами, що існують у свідомості, а інтерес до загального й інтерес до індивідуального — два необхідних і непереборних полюси наукової обробки дійсності. Природничо-наукове пізнання існує тому, що свідомості притаманні інтерес до загального і логічне завдання щодо осмислення буття завдяки категорії загального. Історичне пізнання існує тому, що логічному мисленню притаманні цікавість до індивідуального і завдання осягати історичне становлення як серію одноразових явищ, які не повторюються. Очевидно, Г. Ріккерт протиставляв форму пізнання
Тема 8 предмету пізнання, а всі науки ставив у залежність від позиції суб'єкта, що пізнає. Таку позицію важко пояснити. Г. Ріккер-ту була вже відома теорія відображення, яка довела походження логічних понять із відображення у свідомості людини об'єктивної дійсності. Він був рішучим супротивником цієї теорії, вважав її неприйнятною, оскільки подібність копії з оригіналом ніколи не може бути засвідчена безпосередньо і дійсність абсолютно невичерпна й не може бути відображена або відтворена в понятті. Сконструйована ним схема пізнавального процесу, очевидно, мала на меті спростувати теорію відображення. Аналіз філософських праць Г. Ріккерта свідчить також про те, що свою концепцію пізнання він націлював на обґрунтування переваг історичних наук і доведення відсутності у суспільному житті об'єктивних законів, тобто на створення філософської концепції, альтернативної марксистській, яка наприкінці ХТХ — на початку XX ст. була значно поширена і визнана. Такий висновок випливає з онтології Г. Ріккерта. Г. Ріккерт — номіналіст. На його думку, в бутті загальне не існує. Дійсним існуванням наділене тільки одиничне, відповідно до суспільства — індивідуальне, тобто те, що становить предмет історичного пізнання. Отже, тільки історія є справжньою наукою, оскільки природознавство спрямоване на пізнання загального, не має дійсного буття. Проте історія вивчає лише випадкове, індивідуальне, неповторне і непередбачува-не; відшукувати в історії закони або об'єктивні тенденції — це не більше ніж поганий "раціоналізм". Дійсність історичного процесу "ірраціональна". Таким є підсумок складної теоретичної конструкції Г. Ріккерта. Отже, неокантіанство справило значний вплив на філософію, який триває до цього часу в деяких гносеологічних теоріях. Вчення про цінності переросло в особливу філософську дисципліну — аксіологію. Запропонованою баденцями методологією користуються і сучасні історики, соціологи, педагоги та ін. Наприклад, проблема виховання людини є вічною соціальною проблемою, але вона набула особливого значення в умовах докорінних соціально-економічних перетворень. Як цілеспрямо-
Дата добавления: 2014-11-16; Просмотров: 460; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |