Науково-технічний потенціал України та оцінка його стану

План

ТЕМА 1. Потенціал національної економіки

Навчальна мета: ознайомити студентів з виробничим і науково-технічним потенціалом національної економіки.

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: таблиці, графіки, схеми.

Джерела і література: 1, 19, 30, 44.

Навчальні питання і розрахунок часу
Вступ	5 хв.
Основна частина	70 хв.
1. Виробничий потенціал 2. Науково-технічний потенціал 3. Оцінка інноваційного потенціалу України та її регіонів	30 хв. 20 хв. 20 хв.
Підсумки	5 хв.

Зміст лекції

1. Виробничий потенціал України — основа економічної могут­ності і незалежності держави. Він визначає можливості виробни­цтва щодо вирішення комплексних завдань соціально-економіч­ного розвитку країни, виводу її економіки із кризи.

Виробничий потенціал України майже повністю сформувався у складі народногосподарського комплексу колишнього СРСР. На основі великих запасів залізної руди, вугілля і багатих чорно­земом земельних угідь, сприятливих кліматичних умов і зручного географічного розташування в Україні переважний розвиток отри­мали промисловість, особливо важка, і сільське господарство.

Тільки в промисловості зараз працює понад 9100 підприємств, що знаходяться на самостійному балансі. Тому на прикладі про­мисловості як головної найбільш вагомої частки виробничого потенціалу України простежуються основні етапи його формування і розвитку, а також характеристики основних складових.

Промисловість України характеризується складною, розвиненою галузевою структурою. Вона представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Зародження промислового виробництва в Україні припадає на XVIII ст. У цей період створювались мануфактурні підприємства з виробництва сукна, полотна, скла, зброї та ін.

У XVIII—XIX ст. розвивалися металургія, металообробка, миловаріння, шкіряна, фарфоро-фаянсова, харчова (у тому числі цукрова) галузі промисловості. Розвиток економіки у першій по­ловині XIX ст. в Україні, як і в усій Російській імперії, характери­зувався розпадом феодально-кріпосних і посиленням товарно-грошових відносин. Посилювався суспільний розподіл праці. Промисловість набула рис великого виробництва. За 1869— 1897рр. кількість фабрик і заводів в Україні збільшилась у 2 рази, обсяг продукції збільшився більш як у 6 разів. У другій половині XIX ст. почалось інтенсивне освоєння багатих родовищ корисних копалин півдня України — вугілля, залізної руди, мар­ганцю, кам'яної солі. У результаті цього Україна вже на початку XX ст. стала основною вугільно-металургійною базою Російської імперії. Тут сформувались великі індустріальні райони — Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий басейни.

Перебудова промисловості на воєнний стан в Україні в роки Першої світової війни відбилася насамперед на скороченні кількості підприємств легкої, харчової та інших галузей. До початку 1917 р. в Україні налічується 893 тис. промислових робітників — 73 % з них було зайнято у важкій індустрії. До кінця 1920 р. була завершена націоналізація промисловості. Було націоналізовано 11 тис. підприємств, що становило 82,2 % всієї їх кількості. Загаль­ний обсяг промислової продукції в 1920 р. становив приблизно 10% рівня 1913р.

Процес відновлення і розвитку народного господарства в Україні почав здійснюватися після розроблення відомого плану ГОЕЛРО, схваленого Всеросійським з'їздом Рад 20 грудня 1920р. Згідно з цим планом в Україні намітили побудувати 4 районні елек­тростанції і Дніпровську ГЕС. Наприкінці 1925 р. у республіці діяло 11 підприємств чорної металургії, з яких 8 мали повний ме­талургійний цикл. Отримали розвиток інші галузі індустрії — машинобудування, легка, харчова, поліграфічна промисловість. У відновний період були закладені міцні основи для індустріалі­зації економіки країни. У перші роки індустріалізації (1927— 1929 pp.) в країні вступили до ладу близько 400 промислових під­приємств.

У подальшому, у роки довоєнних п'ятирічок, високими тем­пами в Україні проводилось оновлення основних фондів. У ре­зультаті вже у 1940 р. виробництво валового продукту промисло­вості перевищувало рівень 1913 р. у 7,3 раза. При цьому обсяги продукції машинобудування збільшилися у 50 разів, виробництво електроенергії — в 23 рази, продукції паливного і металургійного комплексу в 3—4 рази.

За роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.) проми­словості України було заподіяно великих збитків. Було зруй­новано більш як 16 тис. промислових підприємств, включаючи великі заводи, шахти і рудники Донбасу і Придніпров'я. Одра­зу ж після визволення окупованих територій були розпочаті відновлювальні роботи. Усього за роки війни на відновлюваль-ні роботи було витрачено 18,3 млрд крб (у цінах 1940 р.). У ре­зультаті до кінця війни на всій території України було введено до ладу майже 30% довоєнних виробничих потужностей, від­новлено і "побудовано 3 тис. великих промислових підпри­ємств. Загальний обсяг валового продукту промисловості Украї­ни у 1955 р. перевищив рівень 1950р. на 91,4%. Здійсню­валось прискорене нарощування індустріального потенціалу західних областей України. Тут почалося освоєння нового Львівсько-Волинського вугільного басейну, розвивалися всі області цього регіону.

До 1990 р. було досягнуто високого розвитку всіх галузей на­родного господарства України і його економічного потенціалу. Він містив великі можливості для подальшого економічного зро­стання України.

Проте в подальшому (1991—2000 pp.) в економіці України, її виробничому і науково-технічному потенціалі відбулося зниження досягнутих до цього часу темпів економічного зрос­тання країни.

Стан сучасних складових елементів промислового потенціалу — трудових ресурсів, виробничих фондів і природних багатств ха­рактеризується такими тенденціями.

Чисельність у промисловості в 2000 р. становила близько 4,0 млн чол. проти 8 млн у 1990 р. За цей період відбувалися не­бажані зміни в структурі зайнятого населення у зв'язку зі зміною форм власності, зростанням безробіття або неповною зайнятістю. Зайнятість у промисловості за цей період скоротилася переважно за рахунок таких галузей, як машинобудування, хімічна промис­ловість, легка промисловість, промисловість будівельних матері­алів та ін. Під впливом нових форм власності зміни в структурі зайнятості відбуваються за такою схемою: зменшується чисель­ність робітників і службовців на державних підприємствах і збіль­шується на спільних та приватних підприємствах, проте не в однакових пропорціях.

Перехід до ринкової економіки посилює процеси реального вивільнення працівників з одних підприємств і зумовлює зростання потреби в кваліфікованих кадрах в інших розвинених галу­зях і виробництвах. В умовах значних змін у структурі виробницт­ва (можливій ліквідації, перепрофілюванні збиткових і малорен­табельних підприємств) виникають серйозні труднощі з праце­влаштуванням населення.

Відносно висока питома вага спеціалістів з вищою і серед­ньою освітою, що зайняті у промисловості, свідчить про достатнє інтелектуальне забезпечення промислового потенціалу. Разом з тим в останні роки виникла тенденція зниження кількості спеціа­лістів, що виконують науково-дослідні, проектно-конструктор­ські і технологічні роботи. Це свідчить про розвиток процесу «відпливу інтелекту» зі сфери промислового виробництва в тор­гівлю та інші невиробничі сфери.

У всіх галузях промисловості виробничі основні фонди у своїй більшості є фізично зношеними і морально застарілими. Це один зі стримуючих чинників збільшення обсягів виробництва і підвищення якості продукції.

Введення ж у дію нових виробничих основних фондів у про­мисловості в останні роки різко сповільнилося через відсутність коштів на їх оновлення. Багато підприємств в умовах перехідної економіки почали працювати не на повну потужність або взагалі припинили процес виробництва. У результаті погіршилися показ­ники використання матеріально-технічних, енергетичних та ін­ших ресурсів. Знизились обсяги виробництва, темпи науково-технічного прогресу, зацікавленість у використанні його як най­важливішого чинника економічного зростання.

Все це і багато інших чинників (повільні темпи структурної перебудови економіки, завоювання вітчизняного ринку закор­донними товарами тощо) призвело до того, що використання віт­чизняного економічного потенціалу знизилось майже наполови­ну, а економіка опинилася в глибокій кризі.

В умовах економічної незалежності України зросла роль і зна­чення третьої ресурсної складової виробничого потенціалу — природних ресурсів. Країна володіє, як відомо, потужною мінерально-сировинною базою, щорічно у минулому добувала більш як 1 млрд т мінеральних продуктів.

Разом з тим у період незалежності України гостро виявилась обмеженість сировинної бази нафти і природного газу, руд багатьох металів, зменшення наявності найбільш якісних марок вугілля, які залягають у несприятливих гірничо-геологічних умо­вах, а також багатих залізних, марганцевих руд і низки інших видів корисних копалин.

За останні роки Україна перетворилась із країни-постачальника значною мірою в країну, яка ввозить паливо. Власного видобутку природного газу в Україні не вистачає для повного задоволення потреб економіки та населення. Для великих споживачів природний газ надходить з інших країн, в основному з Росії.

Погіршення технічного стану основних фондів і обмежені можливості власної сировинної бази зумовили зниження ефективності виробництва; ці причини можна було передбачити в процесі реформування економіки і становлення економічного суверенітету. Орієнтація на власні сили і допомогу інших країн, в основному західних, негативно відбилася на випуску продукції багатьма галузями промисловості, оскільки вони залежали від обміну між країнами СНД.

Стан промислового, так само як і будь-якого іншого, потенціалу став у ці роки критичним. У цілому в народному господарстві кожне друге підприємство зменшило обсяги продукції більш як наполовину, а загальні обсяги виробництва скоротили більше трьох чвертей промислових підприємств. Результативні показни­ки, які характеризують ефективність виробництва і ефективність використання виробничого потенціалу, також непереконливі. Аналіз соціально-економічної ситуації в економіці України та прийнятих Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Мініст­рів документів, які визначають економічну політику держави і конкретні заходи з її реалізації, дає змогу визначити основні при­чини щодо цього.

Однією з таких основних причин при здобутті економічної незалежності Україною став розрив господарських зв'язків, що склалися сторіччями між колишніми республіками СРСР, вста­новлення митних бар'єрів, натуралізація обміну. З цієї причини на багатьох виробництвах практично був припинений випуск продукції, оскільки тільки 20 % промислових підприємств Украї­ни мають замкнений цикл виробництва. А якщо врахувати, що серед них значна частина тих, які отримували сировину і мате­ріали з колишніх республік СРСР, то і вони не можуть існувати ізольовано від зовнішньоторговельних відносин. Підраховано, що через незабезпеченість підприємств сировинними і матері­ально-технічними ресурсами частка падіння обсягу продоволь­чих товарів становила близько 50 %, а непродовольчих — не менш як 75 %.

Друга серйозна причина полягає в тому, що процес реформу­вання економіки, її матеріально-технічної бази здійснювався в цей період практично без чіткого формулювання цілей, завдань і кінцевих результатів. Процес реформування виробничих від­носин здійснювався без урахування оцінки можливостей проми­слового потенціалу, особливо — наявності природних ресурсів, перспектив створення ринкових відносин в умовах розбалансо-ваності економіки, обвального дефіциту в усіх його формах і проявах. Жодна країна світу з одноукладною економікою не змогла з успіхом вирішити зазначені завдання примусовим шляхом. Україна теж.

Третя причина — квапливість і шаблонність практичних захо­дів з реформування економіки без урахування специфічних умов і національних особливостей України, застосування з цією метою «шокової терапії», яка у багатьох країнах виявилась негативною. Таку саму роль вона зіграла і в Україні.

Четверта причина полягає в тому, що реформування еконо­міки торкнулося в основному сфери обертання, не даючи пози­тивного впливу на сферу виробництва, зростання його обсягів і покращання якості продукції, оновлення виробничого потенці­алу. Проведена при цьому лібералізація цін в умовах залежно­сті від інших країн (особливо — Росії з паливно-енергетичних та інших ресурсів) за обвальної дестабілізації господарських зв'язків мала негативні результати. У стані глибокої кризи опинився виробничий потенціал. Йшло подальше падіння ви­робництва. Утворився дефіцит у всіх його формах і проявах, знижувалось насичення ринку вітчизняними товарами і одно­часно ринок насичувався імпортом. Все це призвело до суттє­вого падіння життєвого рівня народу. Назріла гостра необхід­ність розробки такої державної політики, яка б насамперед поставила вирішення комплексу економічних, організаційних і технічних проблем з відродження і розвитку виробничого по­тенціалу як матеріально-технічної бази економіки країни. В основу такої політики треба покласти концепцію науково-технічного інноваційного шляху розвитку всього економічного потенціалу України.

Науково-технічний потенціал України зростав, змінювався, отримував свій розвиток разом з виробничим потенціалом. До початку кризового періоду (1992 р.) науково-технічний потенціал України був зосереджений більш ніж у 1448 науково-дослідних інститутах (НДІ), вищих навчальних закладах, філіях, проектно-конструкторських і технологічних бюро, відділеннях, центрах, а також лабораторіях і секторах окремих підприємств. Тут було 162 установи Академії наук (тепер Національної академії наук), 149 вищих навчальних закладів, 970 організацій, які являють со­бою галузевий сектор науки, 167 — заводської. Це основний по­тенціал науки України. Крім того, у заводський сектор входять ще 15 тис. різноманітних підрозділів, у тому числі 9 тис. лабора­торій, 4 тис. конструкторських бюро, близько тисячі дослідно-експериментальних та інших відносно нечисленних служб під­приємств і організацій.

Усього в наукових і науково-технічних організаціях і устано­вах до 1991 р. працювало близько 650 тис. чол., з яких майже 7,5 тис. докторів і більш як 78 тис. кандидатів наук. У 2000—2001 pp. динаміка чисельності мало змінилася, тому що не було статобліку приватного сектору. Усі наші науково-технічні досягнення до 1990 р. та й саме зростання обсягів виробничого, особливо промислово-індустріального потенціалу країни були тісно пов'язані. Разом з тим і причини його занепаду в кризовий (1991—2000 pp.) період у своїй основі є загальними, характерними для промислового потен­ціалу. Але є відмінність і своя специфіка. Якщо у 1960—70-ті pp. у науку приходив кожен 7—8-й випускник вузу, то вже у 1980— 90-ті — лише кожний 22-й, що призвело до різкого старіння кад­рів. Крім того, багато вчених і спеціалістів почали подаватися до комерційних структур, виїжджати за кордон, у результаті чого чисельність науково-технічного персоналу за цей період різко скоротилася (майже наполовину). Цей процес продовжується і зараз.

Світовий досвід свідчить, що для виходу науки, особливо фун­даментальної, на сучасний рівень самих тільки ринкових інстру­ментів явно недостатньо. В усіх розвинутих країнах світу з рин­ковою економікою фундаментальні дослідження на 80 % здійс­нюються за рахунок державного бюджетного фінансування. Там рівень витрат дозволяє забезпечити фондоозброєність праці у сфері науково-технічної діяльності в 1,5—2 рази вище, ніж у промисловості. Так, у США, наприклад, вона становить більш як 60 тис. дол. на одного зайнятого у сфері НДДКР; в Японії і про­відних західних країнах — 80—120 тис. дол. на 1 наукового працівника на рік. В Україні фондоозброєність дослідників і розроблювачів у два рази менше, ніж у виробничників, що серйозно гальмує подальший розвиток наукового пізнання.

Між іншим, і в ці складні роки в Україні багато робиться для розвитку її економіки та виходу з глибокої кризи. Ще на самому початку незалежності України (грудень 1991 р.) Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», який створив можливість (у важкі роки) для інтеграції прикладної науки і виробництва, хоча створені умови не завжди дозволяли зробити це ефективно. Для більш ефективного управління науково-тех­нічним розвитком у країні було створено Міністерство України у справах науки і технологій, до функцій якого входила розроблення заходів наукового і науково-технічного прогресу України, забезпечення розвитку її науково-технічного потенціалу, організа­ція і координація інноваційної діяльності, системи науково-технічної інформації, здійснення заходів, що пов'язані із захис­том прав на наукову та інтелектуальну власність, керівництво і організація наукової та науково-технічної експертизи, контроль за науковою і науково-технічною діяльністю, забезпечення її інтеграції у світовий науковий простір зі збереженням і захистом національних пріоритетів і багато іншого.

В Україні створено Державний фонд фундаментальних дослі­джень для їх цільової підтримки і виділення ресурсів у вигляді так званих грантів, які визначені шляхом проведення конкурсного відбору фундаментальних наукових проектів на засадах незалежної експертизи.

Дата добавления: 2014-11-08