В екологічній сфері 1 страница

У соціальній сфері

В економічній сфері

– утвердження механізмів забезпечення надійних гарантій не лише остаточної стабілізації економіки, але й створення необхідних передумов її прискореного зростання;

– впровадження науково-технічних інновацій та опанування інноваційного шляху розвитку як головного чинника сталого економічного розвитку;

– активна аграрна політика;

– зміцнення екологічних передумов для глибокої перебудови соціальної сфери;

– збереження і зростання інтелектуального потенціалу нації, всебічний розвиток освіти;

– перебудова соціальної сфери з метою запобігання збідненню населення шляхом реформування системи оплати праці, зменшення безробіття, удосконалення механізмів надання державної соціальної допомоги, запровадження системи загальнообов‘язкового державного страхування;

– поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім‘ї;

– поліпшення охорони здоров‘я населення, зниження смертності та збільшення тривалості життя;

– зміцнення позицій середнього класу;

– всебічний розвиток екологічної освіти;

– гарантування екологічної безпеки ядерних об‘єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація негативного впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

– удосконалення екологічного законодавства;

– поліпшення екологічного стану річок України, зокрема басейну Дніпра, та якості питної води;

– стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

– будівництво нових та реконструкція чинних потужностей очисних каналізаційних споруд;

– запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

– формування збалансованої системи природовикористання та екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та транспорті;

– збереження біологічного та ландшафтного розмаїття, розвиток природо заповідної справи (Білявський, Бутченко, Навроцький, 2002, С.155, 160-162).

Питання і завдання для самоконтролю

1. Визначте суть понять про національну, міжнародну регіональну і глобальну екополітику. Подайте приклади регіональної екополітики в Європі.

2. Назвіть чинники необхідності міжнародного співробітництва у сфері розв‘язання екологічних проблем.

3. У чому полягає суть поняття про екологічний суверенітет країни та її екологічну безпеку?

4. Суть і значення міжнародного екологічного права. Назвіть основні світові угоди і конвенції у сфері регулювання екологічних глобальних проблем.

5. Як організований “світовий екологічний порядок”? Які міжнародні екологічні організації Вам відомі? Їх функції та значення.

6. Визначте роль міжнародних конгресів та інших форм спілкування для розв‘язання екологічних проблем людства. Дайте характеристику найважливіших питань, що розглядалися на найголовніших міжнародних зборах (Ріо-де-Жанейро, 1992; Кіото, 1998 та ін.).

7. Роль громадських екологічних рухів розв‘язанні питань природоохоронного характеру і захисту “екологічних” прав населення.

8. Визначте місце і роль України у міжнародному співробітництві екологічної орієнтації.

9. Необхідність формування нових соціально-економічних, екологічних і етнічних цінностей людства. Поняття про нову систему індексів, що визначають рівень розвитку країн. Поняття про екологічній імператив.

10. Охарактеризуйте стратегії розвитку екополітики найвідоміших країн світу, їх недоліки.

11. Назвіть необхідні індикатори гармонійного розвитку України.

Література

1. Абалкина И. Л. Страхование экологических рисков. – М.: Инфра-М, 1998. – 88 с.

2. Акимова Т.А., Хаскин В.В. Экология: Учеб. для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2001.– 566 с.

3. Баб‘як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. – К.: Атака, 2000. – 216 с.

4. Баландин Р.К., Бондарев Л.Т. Природа и цивилизация. – М.: Мысль, 1988. – 391с.

5. Балашенко С.А., Макарова Т.И. Международно-правовая охрана окружающей среды и права человека: Учеб. пособие. – Минск: World Wide Printing, 1999. – 256 с.

6. Барановський В.А. Екологічний атлас України. – К.: Географіка, 2000. – 41 с.

7. Бачинський Г.О. Основи соціоекології. – К., 1995. – 235с.

8. Білявський Г.О., Бутченко Л.І., Навроцький В.М. Основи екології: теорія та практикум: Навчальний посібник. – К.: Лібра, 2002. – 352 с.

9. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С., Костіков І.Ю. Основи екологічних знань: Підручник. – К.: Либідь, 2000. – 320 с.

10. Боков В.А., Лущик А.В. Основы экологической безопасности: Учебное пособие. – Симферополь: Сонат, 1998. – 224с.

11. Бровдій В.М., Гаца О.О. Екологічні проблеми України (проблеми ноогеніки): Навч. посібник – К.: НПУ, 2000. – 110с.

12. Булатов М.О., Малєєв К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери: філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери: Монографія. – К.: Наукова думка, 1995. –152 с.

13. Буркинский Б. В., Ковалева Н. Г. Экономические проблемы природопользования. – К.: Наукова думка,1995. – 142 с.

14. Буркинский Б.В., Степанов В.М., Харичков С.К. Природопользование: Основы экономико-экологической теории. – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 1999. – 350 с.

15. Вайцзеккер Э., Ловинс Л. Фактор четыре. Затрат – половина, отдача – двойная. Новый доклад Римскому клубу. – М: Academia, 2000. – 400 с.

16. Винокурова Н.Ф., Трушин В.В. Глобальная экология. – М.: Просвещение, 1998. – 270 с.

17. Веклич О. А. Эколого-экономические противоречия. – К.: Наукова думка, 1991. – 144 с.

18. Вернадский В.И. Начало и вечность жизни. – М.: Советская Россия, 1989. – 704с.

19. Влияние атмосферного загрязнения на свойства почв / Под ред. Л. А. Гришиной. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 205 с.

20. Воронцов А. П. Рациональное природопользование. – М.: Экмос, 2000. – 304 с.

21. Гаев. А. Я., Самарина В. С. Наши следы в природе. – М.: Недра, 1991. – 154 с.

22. Гайнріх Д., Гергт М. Екологія: dtv-Atlas: Пер. з 4-го нім. вид. – К.: Знання-Прес, 2001. – 287 с.

23. Галушкина Т.П. Экономические инструменты экологического менеджмента (теория и практика). – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2000. – 280 с.

24. Генсірук С.А. Ліси України. – К.: Наукова думка, 1992. – 408с.

25. Гирусов Э.В. Основы социальной экологии. – М.: МНЭПУ, 1998. – 260 с.

26. Глобализация и безопасность развития: Монография / О.Г. Белорус, М.О. Гончаренко, В.А. Зленко и др. – К., 2002. – 789 с.

27. Глухов В.В., Лисичкина Т.В., Некрасова Т.В. Основы экономической экологии. – С-Пб.: Специальная литература, 1995. – 370с.

28. Голуб А. А., Струкова Е. Б. Экономика природных ресурсов. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 319 с.

29. Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: Поллі, 1997. – 251с.

30. Горев Л. Н., Дорогунцов С. И., Хвесик М. А. Оптимизация экосред: в трех книгах. Оценка и процессы. Книга 1. – К.: Наукова думка, 1997. – 539 с.

31. Горев Л. Н., Дорогунцов С. И., Хвесик М. А. Оптимизация экосред: в трех книгах. Пргонозирование и оптимизация. Книга 2. – К.: Наукова думка, 1997. – 531 с.

32. Горев Л. Н., Дорогунцов С. И., Хвесик М. А. Оптимизация экосред: в трех книгах. Воспроизводство и пополнение. Книга 3. – К.: Наукова думка, 1997. – 544 с.

33. Горелов А.А. Экология: Учебное пособие. – М.: Центр, 1998. – 240 с.

34. Грингмут В., Кутчбаух К. и др. Формирование окружающей среды и экономика природных ресурсов. – М.: Прогресс, 1982. –382 с.

35. Грищенко Ю.М. Основи заповідної справи. – Рівне: РДТУ, 2000. – 239 с.

36. Гумилев Л.В. Этногенез и биосфера Земли. – М.: Рольф, 2001. – 560 с.

37. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С. та ін. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. – К.: ЗАТ “НІЧЛАВА”, 1998. – 716 с.

38. Данилишин Б.М. Природно-техногенні катастрофи: проблеми економічного аналізу та управління: Наукове видання. – К., 2001. – 260 с.

39. Данилов-Данильян В.И., Лосев К.С. Экологический вызов и устойчивое развитие: Учебное пособие – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 414с.

40. Даценко І.І. Гігієна та екологія людини. Навчальний посібник. – Львів: Афіша, 2000. – 248 с.

41. Дворжак Й. Земля, люди, катастрофы. – К.: Вища школа, 1989. – 238 с.

42. Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища: Навчальний посібник – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 203 с.

43. Джигирей В.С., Сторожук В.М., Яцюк Р.А. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища (Екологія та охорона природи). Підручник. – Львів: Афіша, 2001. – 272 с.

44. Дорогунцов С. І., Борщевський П. П., Данилишин Б. М. Удосконалення управління природокористуванням в АПК.– К.: Урожай, 1992. – 128 с.

45. Диксон Д., Скура Л., Карпентер Р. и др. Экономический анализ воздействия на окружающую среду. – М.: ВИТА, 2000. – 272 с.

46. Екологічний аудит: Підручник / В.Я. Шевчук, Ю.М. Саталкін, В.М. Навроцький та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 344с.

47. Екологія і закон: Екологічне законодавство України: у 2-х книгах. / Відповід. ред. д.ю.н., проф. В.І. Андрейцев. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – Кн.1. – 704 с.; Кн.2. – 576 с.

48. Екологія людини: Підручник для вищ. навч. закл. / О.М. Микитюк, О.З. Злотін, В.М. Бровдій та ін. – Х.: Ранок, 1998.– 270 с.

49. Економіка довкілля і природних ресурсів / За ред. Л.І. Максимів. – Львів: Афіша, 2002. – 168 с.

50. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №41. – Ст. 546.

51. Заповідники і національні природні парки України / Ред. В. Шевчук та ін. – К.: Вища школа, 1999. – 232 с.

52. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології: Підручник / За ред. К.М. Ситника. – К.: Вища школа, 2001. – 358 с.

53. Захаров Е.П. Возмещение экологического ущерба за загрязнение окружающей среды. – Симферополь: ТЭИ, 1997. – 64 с.

54. Злобін Ю А. Основи екології. – К: Лібра, 1998. – 248 с.

55. Злобін Ю.А., Кочубей Н.В. Загальна екологія: Навчальний посібник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 416 с.

56. Израэль Ю. А. Экология и контроль состояния природной среды. – Л.: Гидорометеоиздат, 1979. – 371 с.

57. Каракаша И.И. Экологическое право Украины. – Одесса: Латстар, 2001. – 478 с.

58. Кашенко О.Л. Екологічний аспект економічних категорій. – К.: Вища школа, 1999. – 89с.

59. Кашенко О.Л. Фінанси природокористування. – Суми: Видавництво “Університетська книга”, 1999. – 421с.

60. Кашенко О.Л. Фінансово-економічні основи природокористування. – К.: Вища школа, 1999. – 222с.

61. Киреев Н. Г., Киреева Н. В. Экономика и приодная среда. – М.: Агар, 1999. – 176 с.

62. Колотило Д.М. Екологія і соціологія: Навчальний посібник – К.: КНЕУ, 1999. – 170 с.

63. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології: Навчальний посібник – К.: МАУП, 2002. – 296 с.

64. Крисаченко В.С. Людина і біосфера: основи екологічної антропології: Підручник. – К.: Заповіт, 1998. – 352 с.

65. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: концептуальні засади сучасного розвитку: Наукове видання – К.: Знання України, 2001. – 598 с.

66. Кучерявий В.П. Екологія. – Львів: Світ, 2001. – 500 с.

67. Кучерявий В.П. Урбоекологія. – Львів: Світ, 1999. – 360 с.

68. Лаврик В.І. Методи математичного моделювання в екології. – К.: Фітосоціоцентр, 1998. – 132 с.

69. Лацко Р. Экономические проблемы окружающей среды. – М.: Прогресс, 1979. – 216 с.

70. Липец Ю. Г., Пуляркин В. А., Шлихтер С. Б. География мирового хозяйства. М.: ВЛАДОС, 1999. – 400 с.

71. Мазур И.И., Молдованов О.И. Курс инженерной экологии. – М.: Высшая школа, 1999. – 447 с.

72. Малишко М.І. Основи екологічного права України. – К., 1999. – 150с.

73. Малофеев В.И. Социальная экология: Учеб. пособие. – М.: Издательско-книготорговый центр “Маркетинг”, 2002. – 260 с.

74. Мамонтов Н. Ф. Экология и прогресс. – К., 1993. – 55 с.

75. Мельник Л.Г. Екологічна економіка: Підручник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2002. – 346 с.

76. Мельник Л.Г. Экономика развития. – Сумы: Университетская книга, 2000. – 450 с.

77. Микитюк О.М., Злотін О.З., Бровдій В.М. та ін. Екологія людини. – Харків: Ранок, 1998. – 206с.

78. Миколаш Я, Питтерман Л. Управление охраной окружающей среды. – М.: Прогресс, 1983. – 239 с.

79. Модернізація виробництва: системно-екологічний підхід: Посібник з екологічного менеджменту / В.Я. Шевчук, Ю.М. Саталкін, В.М. Навроцький та ін. – К.: Символ-Т, 1997. – 245 с.

80. Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации (Путь разума). – М.: МНЭПУ, 1998. – 260 с.

81. Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. – М.: ЮНИСАМ, 1990. – 310 с.

82. Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В. Екологія. Охорона природи: Словник-довідник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 550 с.

83. Назарук М.М. Основи екології та соціоекології. – Львів: Афіша, 1999. – 255 с.

84. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища України. – К.: Вид. Раєвського, 2000. – 60 с.

85. Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию (МКОСР). Пер. с англ. / Под ред. С.А. Евтеева, Р.А. Перелета. – М.: Прогресс, 1989. – 376 с.

86. На шляху до екологічно стійкого використання ресурсів в Україні: проблема накопичення промислових відходів. – Дніпропетровськ: Січ, 1999. – 27 с.

87. Неверов А. В. Экономика природопользования. – Мн.: Вышайша школа, 1990. – 216 с.

88. Никаноров А.М., Хоружая Т.А. Глобальная экология. – М.: Приор, 2001. – 285 с.

89. Океан наступает? Парниковый эффект и поднятие уровня моря: Сб. ст.: Пер. с англ. / Под ред. М.К. Барта и Дж. Г. Тайтуса; Под ред. и с предисл. П.А. Каплина. – М.: Прогресс, 1989. – 368 с.

90. Окружающая среда и здоровье / Под ред. Л. Хенса, Л. Мельника, Э. Буна. – К.: Наукова думка, 1998. – 326 с.

91. Оптимизация использования и охрана земельных ресурсов / В.П. Цемко, А.С. Новоторов, И.К. Паламарчук и др.– К.: Наукова думка, 1989. – 292 с.

92. Основні напрямки державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 38-39. – С. 248-298.

93. Охрана и оптимизация окружающей среды / Под ред. А. А. Лаптева. – К.: Лыбидь, 1990. – 256 с.

94. Пахомова А.В. Экологический менеджмент. Учебник. – С-Пб.: ИД Питер, 2003. – 544с.

95. Перелет Р.А. Экономика и окружающая среда. Англо-русский словарь-справочник. – Гарвардский институт международного развития, 1996. – 120 с.

96. Пироженко О. Плата за землю: Практическое пособие. – Х., 2003. – 116 с.

97. Програма дій “Порядок денний на ХХІ”. – К.: Інтелсфера, 2000. – 360 с.

98. Примак А. В., Балтренас П. Б. Защита окружающей среды на предприятиях стройиндустрии. – К.: Будівельник, 1991. –152 с.

99. Природно-заповідний фонд України загальнодержавного значення / Ред. В.Б. Леоненко та ін. – К., 1999. – 240 с.

100. Природно-ресурсний аспект розвитку України / Кер. розд. І.Д. Андріївський, Ю.Р. Шеляг-Сосонко. – К.: КМ Academia, 2001. – 112 с.

101. Прыкин Б.В. Глобализация экономики – ключ к самосохранению. Деятельность эколого-экономичных систем. – М.,2003. – 335 с.

102. Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. – М.: Мысль, 1990. – 637с.

103. Реймерс Н.Ф. Экология (Теория, законы, правила, принципы и гипотезы). – М.: Россия молодая, 1994. – 367с.

104. Розбудова екомережі України / Ред. Ю.Р. Шеляг-Сосонко. – К., 1999. – 127 с.

105. Рябчиков А.Н. Экономика природопользования: Учебное пособие для вузов. – М., 2002. – 192 с.

106. Сахаєв В.Г., Шевчук В.Я. Економіка і організація охорони навколишнього середовища. – К.: Вища школа, 1995. – 271с.

107. Серов Г. П. Экологический аудит. – М.: Экзамен, 1999. – 448 с.

108. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос, 1999. – С. 441– 485.

109. Соколов В.И. Природопользование в США и Канаде: экономические аспекты / Отв. ред. Л.Н. Карпов. – М.: Наука, 1990. – 160 с.

110. Соціальна екологія. Навчальний посібник (за ред. Л.П. Царика). – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – 208 с.

111. Справочник по водным ресурсам / Под ред Б.Стрельца. – К.: Урожай, 1987. – 304с.

112. Степановских А.С. Экология. – М.: ЮНИТИ, 2001. – 704 с.

113. Степановских А.С. Прикладная экология: Учебник. – М., 2003. – 751 с.

114. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна: Навчальний посібник для ВНЗ / За ред. М.І. Дробнохода. – К.: МАУП, 2002. – 104 с.

115. Стихийные бедствия: изучение и методы борьбы. / Под ред Гилберта Ф. Уайта / Перевод на русский язык. – М.: Прогресс, 1978. – 439 с.

116. Тихомиров Н.П. Методы анализа и управления эколого-экономическими рисками: Учебное пособие для вузов. – М., 2003. – 350 с.

117. Толстоухов А.В., Хилько М.І. Екобезпечний розвиток. – К.: Знання України, 2001. – 333 с.

118. Топчиев А.Г. Геоэкология: географические основы природопользования. – Одесса: Астропринт, 1996. – 392с.

119. Трегобчук В. М. Экономико-экологические проблемы гидромелиорации. К.: Наукова думка, 1990. – 208 с.

120. Уайт Г. География, ресурсы и окружающая среда: Пер. с англ. / Ред. и предисл. С.П. Горшкова. – М.: Прогресс, 1990. – 544 с.

121. Федцов В. Г., Дрягилев Л. А. Экология и экономика природопользования. – М.: Изд-во РДЛ, 2002. – 232 с.

122. Царенко О.М., Нєсветов О.О., Кабацький М.О. Основи екології та економіки природокористування: Навчальний посібник – Суми: Університетська книга, 2001. – 326с.

123. Червона книга України. Вони чекають на нашу допомогу / Упорядники О.Ю. Шапаренко, С.О. Шапаренко. – Х.: Торсінг, 2002. – 336 с.

124. Швейцер А. Этика благоговения перед жизнью. – М., 1992.

125. Шевчук В., Білявський Г., Саталкін Ю., Навроцький В. Ноосферогенез і гармонійний розвиток. – К.: Геопринт, 2002.

126. Шевчук В., Саталкін Ю., Білявський Г. та ін. Порядок денний на ХХІ століття: національний шлях до гармонійного розвитку. – К.: Літсофт, 2002.

127. Шевчук В., Білявський Г., Саталкін Ю. та ін. Основи професійного навчання державних службовців і управлінського персоналу з екологічної політики і управління. – К.: Геопринт, 2002.

128. Шевчук В., Саталкін Ю., Навроцький В. Екологічне підприємництво: Навчальний посібник. – К.: Мета, 2001. – 191 с.

129. Экология города: Учебник / Под ред. проф. Ф В Стольберга – К.: Либра, 2000. – 468 с.

130. Экология и экономика природопользования: Учебник для вузов / Гирусов Э.В. и др. – М., 2003. – 519 с.

131. Экологическая геология Украины /Отв. ред. Шнюков Е. Ф. – К.: Наукова думка, 1993. – 407 с.

132. Экономика и экология: Учебник. – М.: Изд-во Рос. экон. акад., 2000. – 174 с.

133. Экономика природопользования: Учебник / Под ред. Л.Хенса, Л. Мельника, Э. Буна. – К.: Наукова думка, 1998. – 480с.

134. Экономика ресурсосбережения. – К.: Наукова думка, 1989. – 248 с.

135. Экономический анализ воздействия на окружающую среду /Д. Диксон и др. Пер. с англ. – М.: ВИТА-ПРЕСС, 2000. – 270с.

136. Яремчук І.Г. Економіка природокористування. Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 2000. – 431с.

137. Яцик А.В. Экономические основы рационального водопользования. –К.: Генеза, 1997. – 640 с.

11.1. Структура державного управління природокористуванням
11.2. Управління в галузі природокористування
11.3. Правовий, економічний механізм регулювання процесу природокористування
11.4. Міжнародне співробітництво в сфері охорони природи

Не звинувачуйте природу, вона зробила свою справу, робіть тепер свою.
Д. Мільтон

11.1. Структура державного управління природокористуванням

Охорона природи – комплексна система міжнародних, державних та громадських заходів, спрямованих на раціональне використання, відновлення і охорону природних ресурсів.
Державне управління в сфері охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів здійснюють Кабінет Міністрів України, ради народних депутатів та їхні виконавчі й розпорядчі органи, а також спеціальні уповноважені на те державні органи з питань охорони природного середовища та використання природних ресурсів. Спеціально уповноваженими державними органами в сфері природокористування та охорони навколишнього середовища є Міністерство екології та природних ресурсів (Мінекоресурсів)
Нині Мінекоресурсів здійснює координацію всіх природоохоронних робіт в Україні, розробляє пропозиції щодо вдосконалення господарського механізму управління процесом природокористування, екологічні нормативи, правила та стандарти, готує довгострокові державні цільові програми з охорони довкілля, затверджує ТЕРКСОПи (територіальні комплексні схеми раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища), здійснює екологічну експертизу схем розвитку і розміщення продуктивних сил України, контроль за дотриманням екологічних норм під час розробки нової техніки, технології та матеріалів, екологічну експертизу проектів усіх новобудов і діючих промислових об’єктів.
Мінекоресурсів має право заборонити будівництво, розширення об’єктів промислового чи іншого призначення, проведення робіт з експлуатації природних ресурсів, якщо вони порушують природоохоронне законодавство, а також притягти до відповідальності як організації, так і окремих громадян у разі порушення природоохоронного законодавства.
Мінекоресурсів України працює в тісному зв’язку з Міністерством охорони здоров’я та підпорядкованими йому санітарно-епідеміологічними службами: Міністерством сільського господарства, Державним комітетом з гідрометеорології, Державним комітетом водного господарства, Державним комітетом земельного господарства та ін.
Рішення Мінекоресурсів, винесені в межах його компетенції, є обов’язковими для виконання всіма міністерствами, підприємствами та організаціями.
При цьому міністерстві було створено Державну екологічну інспекцію. До складу якої входять Головна екологічна інспекція, інспекції охорони Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
Основним завданням Державної екологічної інспекції є здійснення державного контролю в сфері охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів. Ця структура має право: обстежувати підприємства, їхні об’єднання, військові та оборонні об’єкти з метою перевірки додержання вимог екологічної безпеки, виконання заходів з охорони природного середовища і раціонального використання природних ресурсів, обмежувати і зупиняти будівництво об’єктів промисловості, транспорту, оборони, зв’язку, якщо їх діяльність здійснюється з порушенням природоохоронного законодавства, подавати позови про відшкодування збитків та ін.

11.2. Управління в галузі природокористування

Управління охороною навколишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій:
· спостереження;
· екологічної експертизи;
· контролю, прогнозування, програмування;
· інформування населення та іншої виконавчо-розпорядної діяльності.

Контроль за якістю компонентів біосфери здійснюється з допомогою екологічного моніторингу.
Державний моніторинг навколишнього природного середовища - це система спостережень, збору, обробки, передачі, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього середовища. Система контролю включає основні види діяльності:систематичні спостереження за станом навколишнього середовища;визначення ступеня антропогенного впливу на нього;з’ясування факторів і джерел такого впливу.
Залежно від призначення здійснюється загальний, оперативний та фоновий моніторинг.
Загальний (стандартний) моніторинг навколишнього середовища – це оптимальні за кількістю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, які дають змогу на основі оцінки й прогнозування стану навколишнього середовища регулярно розробляти управлінські рішення на всіх рівнях.
Оперативний (кризовий) моніторинг навколишнього середовища – це спостереження спеціальних показників на цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об’єктами – джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, а також у районах аварії зі шкідливими екологічними наслідками з метою забезпечення оперативного реагування на кризові ситуації та створення безпечних умов для населення.
Фоновий (науковий) моніторинг навколишнього природного середовища – це спеціальні високоточні спостереження за всіма складовими навколишнього середовища, а також за характером, складом, міграцією забруднюючих речовин, за реакцією організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, екосистем і біосфери в цілому. Фоновий моніторинг здійснюється в природних та біосферних заповідниках, на інших територіях, що охороняються, на базових станціях.
Екологічний моніторинг здійснюється на чотирьох рівнях:
локальному - на території окремих об’єктів, міст, на ділянках ландшафтів. Для ефективного контролю за забрудненням атмосфери в містах з населенням до 100 тис. осіб доцільно мати три контрольні станції; від 100 тис. до 300 тис. – не менше п’яти, від 300 тис до 500 тис. – сім, у містах з населенням понад 1 млн. чоловік – 11-24 пункти. Промислові системи екологічного моніторингу контролюють викиди промислових підприємств, рівень забруднення промислових майданчиків і прилеглих до них районів;
регіональному – на територіях економічних і природних регіонів. Такий рівень моніторингу забезпечує отримання даних про забруднення атмосфери, водойм від міських і промислових контрольних станцій;
національному – на території країни в цілому моніторинг означає обробку та аналіз даних про забруднення навколишнього середовища від регіональних систем, зі штучних супутників Землі та від космічних станцій.
Глобальні системи моніторингу навколишнього середовища використовуються для досліджень і охорони природи та здійснюються на основі міжнародних угод у цій сфері.
Таким чином, моніторинг повинен вирішувати такі завдання:
· спостереження за станом біосфери, визначення змін, обумовлених діяльністю людини, узагальнення результатів спостережень за різноманітними параметрами стану середовища, спостереження за реакцією біоти;
· прогноз і визначення тенденцій у зміні біосфери;
· оцінка змін біосфери шляхом порівняння з деякими критеріями (ГДК), які вказують на межу екологічного навантаження на середовище.
Для збереження фонового рівня якості середовища, порівняно з якими визначався б і рівень впливу людини на атмосферу, створено мережу біосферних заповідників. Вона охоплює всі основні типи природних зон.
Державний моніторинг навколишнього природного середовища України в межах своїх повноважень здійснюють кілька організацій: Міністерство екології та природних ресурсів, Державний комітет з гідрометеорології, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство сільського господарства і продовольства, Державний комітет з геології та використання надр, Міністерство лісового господарства, Національний комітет авіації України.
В Україні існує декілька незалежних мереж спостереження, які працюють за різними методами, що ускладнює формування об’єктивних уявлень про стан середовища. Мережа моніторингу не охоплює всіх населених пунктів, недостатньо контролюються ґрунти і сільськогосподарська продукція.
Для контролю за забрудненням окремих компонентів біосфери використовуються екологічні стандарти. Екологічні нормативи і стандарти юридично закріплюються в спеціальних нормативно-технічних документах, затверджуються державними органами і мають обов’язковий характер. Екологічні стандарти – єдині й обов’язкові для всіх об’єктів даного виду та рівня системи норм і вимог щодо ставлення до навколишнього природного середовища. Є стандарти міжнародні, державні, галузеві й стандарти підприємств.
Стандарти з охорони природи об’єднано під загальним номером 17:17.1 – Охорона природи. Гідросфера; 17.2 – Охорона природи. Атмосфера та ін. Найпоширенішим серед них є гранично допустима концентрація – це та найбільша концентрація речовини в середовищі і джерелах біологічного споживання (повітрі, воді, ґрунті, продуктах харчування), яка при більш чи менш тривалому впливі на організм не шкодить здоров’ю і не викликає віддалених ефектів.
Концентрацію наявних у повітрі, воді чи ґрунті шкідливих домішок у певний час на певній території називають фоновою концентрацією. Контроль за якістю біосфери здійснюється зіставленням фонової концентрації з гранично допустимою:

Сф/ГДК ≤ 1
де, Сф – фонова концентрація,
ГДК – гранично допустима концентрація.
В біосфері мігрує понад 40 тис. шкідливих для людини речовин. Нормативи ГДК, що затверджуються Міністерством охорони здоров’я встановлені для 600 речовин у повітряному середовищі, 200 – у водному та 100 – у ґрунті.
Розрізняють такі гранично допустимі концентрації:
ГДК р.з. – гранично допустима концентрація речовини в повітрі робочої зони, мг/м3;
ГДК м.р. – гранично допустима максимальна разова концентрація речовини в повітрі населених місць, мг/м3;
ГДК с.д. – гранично допустима середньодобова концентрація токсичної речовини в повітрі населених місць, мг/м3. Всі концентрації шкідливих речовин у повітрі робочої зони порівнюються з максимальними разовими (протягом 30 хв.), а в повітрі населеного пункту – із середньодобовими за 24 год.
Різні токсичні речовини можуть чинити несприятливий вплив на організм. У таких випадках відбувається ефект сумації або синергізму. Його мають фенол і ацетон, озон, оксиди нітрогену, формальдегід та ін. При наявності в середовищі кількох токсичних речовин враховують їх спільну дію, використовуючи формулу:

Сф1/ГДК1+Сф2/ГДК2+...+Сфn/ГДКn ≤ 1.

де, Сф1,2…n – фонова концентрація n кількості речовин,
ГДК1,2…n – гранично допустима концентрація n кількості речовин.

Для більш повної оцінки якості середовища використовують інший критерій – ГДЕН – гранично допустиме екологічне навантаження: для води – це ГДС г/с (гранично допустимі скиди забруднюючих речовин у водойми); для повітря – ГДВ – гранично допустимий викид, г/с. Ці величини характеризують навантаження, яке створює те чи інше підприємство на навколишнє середовище за одиницю часу.
Встановлюють також гранично допустимі рівні (ГДР) шумового та електромагнітного забруднення.
Найбільш істотним із розроблених стандартів є екологічний паспорт промислового підприємства. Екологічний паспорт – це нормативно-технічний документ, який містить дані про використання підприємством ресурсів і визначення впливу його виробництва на навколишнє середовище.
В екологічному паспорті міститься така інформація:
· про підприємство і регіон його розміщення;
· про технології, що використовуються на підприємстві;
· кількісні та якісні характеристики ресурсів, що використовуються;
· кількісні характеристики продукції, що випускається;
· кількісні і якісні характеристики викидів забруднюючих речовин (нормативи ГДС і ГДВ), а також відходів виробництва.
На основі інформації, що міститься в екологічному паспорті, вирішуються такі екологічні завдання:оцінюється вплив викидів забруднюючих речовин і відходів на природне середовище та здоров’я населення;встановлюються нормативи викидів забруднюючих речовин і складування відходів;плануються і оцінюються природоохоронні заходи на підприємстві;аналізується дотримання підприємством законодавства, стандартів і нормативно-технічної документації з охорони навколишнього середовища;розробляються заходи з підвищення ефективності використання природних і мінеральних ресурсів, енергії і вторинної сировини.
Основними джерелами інформації для складання екологічного паспорта є показники виробництва, розрахункові і фактичні викиди, дозволи на природокористування, паспорти на очисне обладнання, інвентаризація джерел забруднення, дані про діяльність підприємств і фонові показники стану природного середовища в регіоні. Щорічно паспорт коригується і уточнюється.
Останнім часом активно розвиваються екологічний аудит та екологічний менеджмент.
Екологічний аудит – це екологічне обстеження підприємства, постановка „діагнозу” його „здоров’я”, перевірка здатності виробничих систем до самоочищення й випуску екологічно чистої продукції. Це інструмент, за допомогою якого оцінюють екологічну ефективність керування підприємством з метою збереження навколишнього природного середовища.
Чисте виробництво – найсучасніший із трьох використовуваних людиною способів зменшення забруднення природи (перший – розбавляння й розсіювання забруднень, другий – очищення відходів перед викиданням у повітря чи воду). Він передбачає:економію сировини, води та енергії;позбавлення від токсикантів у процесі виробництва;зменшення кількості й токсичності всіх відходів безпосередньо в ході виробничих процесів.
Метод чистого виробництва ґрунтується на філософії „передбачення й профілактики”.
Екологічний менеджмент – це система ефективного управління природоохоронною діяльністю з використанням нових підходів, на базі адміністративних механізмів управління (дотримання екологічних норм, стандартів, правил, затверджених для галузі) та економічного стимулювання.
Необхідно зазначити, що найефективнішим з еколого-економічної точки зору природокористування може бути тоді, коли воно підпорядковане чіткій сучасній системі охорони довкілля і керування природокористуванням. У такій системі мають функціонувати різні методи екологічного управління (менеджменту) природокористуванням – інформаційні, адміністративні, ринково-економічні на основі чинних екологічних законів, норм і правил, ефективного екологічного законодавства.
До інформаційних методів управління належать: екологічний моніторинг, екологічне картографування, державні природні кадастри, географічні інформаційні системи, математичне моделювання і прогнозування особливостей природних процесів під впливом людської діяльності з використанням природних ресурсів.
Адміністративні методи управління охоплюють ліцензування природокористування, оцінку впливу на навколишнє середовище, екологічну експертизу, екологічний аудит і екологічну сертифікацію.
Ринково-економічні методи передбачають різні економічні механізми управління охороною природи і використанням природних ресурсів, екологічне страхування та ін.

Екологічна експертиза

Екологічна експертиза – вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян.
Мета і завдання екологічної експертизи – запобігання негативного впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища і здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки проектів, планів, заходів господарського розвитку вимогам екологічної безпеки суспільства; оцінка ефективності заходів з охорони навколишнього середовища; підготовка висновків екологічної експертизи.
Основними принципами екологічної експертизи є: гарантування безпечного для життя і здоров’я людей навколишнього середовища; збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів, об’єктивність і законність.
Умови і порядок проведення екологічної експертизи визначаються законом України „Про екологічну експертизу” (1995 р.).
Екологічна експертиза має проводитись на всіх об’єктах, які можуть спричиняти негативний вплив на природне середовище. Експертизі підлягають:
1) правова, нормативна і інструктивна документація;
2) проекти технічних систем, механізмів і приладів;
3) документація на впроваджувані відкриття і винаходи;
4) діючі та ті, що будуються технічні системи, унікальні антропогенні і природні системи;
5) стан здоров’я населення;
6) відомі та нові речовини;
7) природоохоронні заходи, фонди, системи стимулювання, ресурсозбереження.

В Україні можуть здійснюватися державна, громадська та інші форми екологічної експертизи. Висновки державної експертизи є обов’язковими для виконання. Висновки громадської та іншої екологічної експертизи мають рекомендаційний характер і можуть бути враховані під час проведення державної екологічної експертизи, а також у рішеннях щодо подальшої реалізації об’єкта екологічної експертизи.

11.3. Правовий, економічний механізм регулювання процесу природокористування

Правову основу охорони природи становлять закони внутрішньодержавної і міжнародної ваги. В них наводяться обов’язкові для всіх громадян вимоги, спрямовані на забезпечення нормальних умов функціонування екосистем біосфери та раціональне використання людиною природних ресурсів. Виконання цих законів забезпечується різними методами: від виховних і просвітніх до штрафувань, адміністративних та кримінальних покарань порушників.
Екологічне право - галузь юриспруденції, покликана законодавчо забезпечити права людини на здорове середовище проживання та раціональне природокористування.
Юридичну базу природоохоронного законодавства становить Конституція України статті 16, 50, 66.
Основним законодавчим актом у галузі охорони природи в нашій державі є Закон України про навколишнє природне середовище, затверджений Верховною Радою 1 липня 1991 р. Закон складається з 14 розділів, у яких викладено загальні положення, екологічні права і обов’язки громадян, функції рад народних депутатів, повноваження органів управління у сфері охорони природи, висвітлено питання спостереження, прогнозування, обліку та інформації в галузі охорони довкілля, екологічної експертизи, економічних механізмів забезпечення охорони природи.
До важливих державних документів природоохоронного напряму належать також: Земельний кодекс України (1992 р.), Закон України “Про тваринний світ” (1993 р.), Водний кодекс України (1995 р.), закони України „Про екологічну експертизу” (1995 р.), „Про природно-заповідний фонд України” (1992 р.), Лісовий кодекс України (1994 р.), кодекси України „Про надра” (1994 р.), „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” (1995 р.). З 1990 до 1999 р. Верховною Радою України ухвалено близько 20 природоохоронних законів, зміцнюється Державна екологічна інспекція, завершується створення екологічної прикордонної служби. У вересні 2000 р. був затверджений Закон України „Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки”.
В Україні сформовано одну з найрозвиненіших у Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для найнеблагополучніших районів.
Контроль за дотриманням природоохоронного законодавства в Україні здійснюють різні державні та громадські організації, серед яких Верховна Рада, Кабінет Міністрів, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві адміністрації. Важлива роль належить правоохоронним органам. Органи прокуратури здійснюють вищий нагляд за виконанням законодавства про охорону навколишнього середовища всіма міністерствами й відомствами, підприємствами, установами і громадянами. Судом розглядаються кримінальні, громадянські та адміністративні справи, пов’язані з порушенням вимог природоохоронного законодавства.
У сфері навколишнього середовища застосовуються такі види юридичної відповідальності: кримінальна, адміністративна, цивільно-правова, дисциплінарна.
Кримінальна відповідальність застосовується тільки судами за найбільш серйозні порушення природоохоронних правил. Кримінально-правові санкції: позбавлення волі, виправні роботи, конфіскація знарядь, засобів і предметів злочину.
Адміністративна відповідальність передбачає застосування заходів адміністративного стягнення до громадян і посадових осіб. Це – попередження, грошовий штраф, конфіскація рушниць та інших засобів полювання. Стосовно підприємств, установ, організацій подібний тип відповідальності передбачає: припинення роботи підприємств, заборону використання окремих машин і механізмів, які є джерелами забруднення, шуму, вібрацій.
Цивільно-правова відповідальність передбачає арбітражні справи про охорону природи – справи з розв’язання господарських спорів між підприємствами, установами та організаціями. Найчастіше арбітражні суди розглядають справи про відшкодування збитків: рибному та лісовому господарству, землекористувачам.
Дисциплінарна відповідальність полягає в накладанні стягнення дирекцією підприємства, установи чи організації через видання відповідного наказу. За допущені порушення можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення: зауваження, догана, пониження в посаді, звільнення з роботи.
Економічний механізм охорони навколишнього природного середовища
Економічний механізм охорони навколишнього природного середовища містить цілий ряд інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств та окремих працівників.

Лімітування природокористування – дієвий елемент механізму охорони навколишнього природного середовища. Існують підприємства, котрі з екологічної точки зору краще було б закрити або перепрофілювати, тобто перевести на випуск іншої продукції, що завдало б менше шкоди навколишньому середовищу. Наприклад, целюлозопаперовий комбінат можна перепрофілювати в меблеву фабрику. Проте з економічної точки зору, а часом і з соціальної, це не завжди реально, оскільки підприємство може бути постачальником потрібних суспільству товарів та робочих місць. В цьому випадку його діяльність в галузі природокористування деякий час регулюється не нормативами ГДС (гранично допустимі скиди) чи ГДВ (гранично допустимі викиди), а індівідуальними лімітами, тобто ТПВ (тимчасово погоджені викиди).
Довгий час природокористування в країні було безкоштовним, тобто підприємства використовували землю, воду та інші природні ресурси, а також забруднювали навколишнє природне середовище безкоштовно. Лише у випадку сильного забруднення з катастрофічними наслідками для навколишнього середовища підприємства виплачували штрафи, але не завжди. Така безвідповідальність зумовлювала нераціональне використання природних ресурсів.
З метою заохочення дбайливого використання природних ресурсів та відшкодування державі частини витрат на охорону та відновлення природних ресурсів навколишнього середовища, з 50-х років поступово впроваджується плата за окремі види ресурсів, котрі вилучаються з природи.
На початку 90-х років була запроваджена платність природокористування, що передбачає плату за практично всі природні ресурси, за забруднення навколишнього природного середовища, розташування в ньому відходів виробництва та за інші види впливів. При цьому плата за понадлімітне використання та забруднення в декілька разів перевищує плату за використання та забруднення в межах встановлених нормативів (лімітів). Однак внесення плати за використання та забруднення не звільняє природокористувача від виконання заходів з охорони навколишнього природного середовища та відшкодування збитків.
Одним з важливих методів економічного управління є фінансування, тобто надання грошових коштів на чітко визначені природоохоронні заходи. Джерелами фінансування можуть бути бюджетні кошти, власні кошти підприємств (собівартість продукції або прибуток), банківські кредити та різні екологічні фонди.
Створення екологічних фондів також є одним з економічних методів управління в природокористуванні. Під фондами слід розуміти установи, покликані надавати будь яку матеріальну допомогу, та самі грошові матеріальні кошти, а також їх джерела. Наприклад, в екологічні фонди надходять платежі всіх підприємств за природокористування. А потім ці кошти видаються на проведення невідкладних та дорогих природоохоронних заходів. Крім цього підприємства можуть робити внески у фонди екологічного страхування.
Ефективним є застосування матеріального стимулювання природоохоронної діяльності:встановлення податкових пільг (сума прибутку з якої вираховується податок, зменшується на величину, яка повністю чи частково відповідає природоохоронним витратам);звільнення від податків екологічних фондів;застосування пільгових цін та надбавок на екологічно чисту продукцію;надання пільгових кредитів.
До заходів матеріального покарання відносяться: штрафи за екологічні порушення, додаткові податки за екологічно шкідливу продукцію та технологію.
Стимулювання раціонального природокористування і охорони природи потребує комплексного підходу, який передбачає систему різних форм впливу на природокористувачів, що залежить від характеру виробництва, ресурсів галузі, підприємств, елементів природного середовища, в якому вони функціонують.




11.4. Міжнародне співробітництво в сфері охорони природи

Проблеми регулювання чисельності населення, виснаження природних ресурсів, транскордонного забруднення навколишнього природного середовища і як наслідок – зникнення існуючої цивілізації мають глобальний, всепланетний характер і вирішити їх можна тільки разом – усім світовим співтовариством. Вирішення цих проблем не можливе без широкого й активного міжнародного співробітництва. Таке співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища розпочалося наприкінці XX ст. громадськими організаціями, такими як Міжнародний союз охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Науковий комітет з проблем навколишнього середовища (СКОПЕ) та Всесвітній фонд дикої природи.
З 1970 р. у всьому світі з ініціативи ЮНЕСКО (комісія ООН з питань освіти, науки і культури) виконується міжнародна програма „Людина і біосфера” (МАВ – Man and Biosphera). Цією програмою передбачено вирішення таких завдань, як визначення й оцінка змін структури, функціонування та динаміки природних, змінених і контрольованих людиною екосистем, дослідження зв’язку між соціально-економічними й екологічними процесами, розробка шляхів і засобів вимірювання якісних і кількісних змін природного середовища, досліджень біосфери та ін. Програма МАВ охоплює 75 наукових проектів, до виконання яких залучено понад 90 країн світу. ООН регулярно організовує міжнародні конференції з метою прийняття міжнародних рішень з питань екологічної безпеки та раціонального природокористування.
Велике значення мала Стокгольмська конференція 1972 р., яка задекларувала фундаментальне право людей на умови життя, що забезпечують їхні гідність та добробут. Подальшого розвитку ідеї Стокгольмської конференції набули в рішенні Віденської конференції захисту озонового шару (1985 р.), Женевської конференції про транскордонне забруднення повітря (1979 – 1983 рр.), в Монреальському протоколі про обмеження використання фторхлорвуглеців (1987 р.).
У 1982 р. ООН прийняла „Всесвітню хартію природи”, в якій вперше на міжнародному рівні проголошено про відповідальність людського співтовариства за стан природи. Велике значення в подальшому відіграли і Форум з міжнародного права в галузі охорони природного середовища (Італія, 1990 р.), Московська декларація Глобального форуму з навколишнього середовища 1990 р., конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, на якій представники більш як 100 держав прийняли програму „Людство та глобальні зміни”, присвячену вирішенню глобальних екологічних проблем. У 1998 р., в Токіо проведено всесвітній форум з питань захисту атмосфери від антропогенних забруднень, прийнято спільне рішення щодо обмеження викидів промислових забруднень в атмосферу, зокрема, оксиду карбону (IV), який сприяє виникненню парникового ефекту.
Україна, ставши на шлях незалежності, приєдналася до процесу державного регулювання збереження якості природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та дотримання екологічної безпеки. Вона є Стороною понад 20 міжнародних конвенцій та двосторонніх угод, пов’язаних з охороною довкілля. Їх кількість у найближчі роки, без сумніву, збільшиться, оскільки існує низка конвенцій, приєднання до яких нашої країни має істотне політичне значення в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення природних ресурсів. Інтеграція нашої країни у світове співтовариство сприяла міжнародній економічній, технічній та експертній допомозі. В подальшому можливе використання кредитів Міжнародних банків, допомога Європейського Союзу в рамках програми „ТАСІS” для країн СНД, допомога окремих розвинених країн як у рамках багатосторонніх програм, так і на підставі двосторонніх угод.

Дата добавления: 2014-11-08