Форми захисту суб'єктивних прав

Новели

Кодекс Юстиніана

Дигести

Інституції

Хоча вони були створені як елементарне керівництво для навчальних цілей, однак вони не стоять нижче інших частин і в змісті юридичної чинності. Головним їхнім джерелом послужили Інституції Гая, хоча були використані Інституції й інші авторів. Вони дали юстиніанівським Інституціям свій зовнішній розподіл на 4 книги і свій план: особи-речі-позови (personae-res-actiones). Тобто моделлю для Інституцій Юстиніан стала загальна структура Інституцій Гая. Відповідно до цієї системи римське приватне право складається з 3 основних інститутів:

1) Особи (personae) — суб'єкти права. 2) Речі (res) — відносини з приводу речей. 3) Позови (actio) — способи придбання речей і захисту речових прав. До них відносяться спадкування і зобов'язання. От як це звучить у Гая: «Усе право, яким ми користуємося, відноситься або до осіб, або до речей, або до позовів». Інституції дійшли до нас у безлічі рукописів, що не йдуть далі IX ст. Найбільш цінною є Туринський рукопис: у ньому, крім тексту юстиніанівських Інституцій, ми знаходимо глосси, тобто тлумачення до тексту.

Digesta (зібране) Pandectae (те, ще вміщує все) були складені і опубліковані в 533 році. Є наслідком роботи комісії, утвореної в 530. Дигести або Пандекти складають основну частину компіляції Юстиніана I складаються з 50 книг, розділених на титули і фрагменти.

Містять в собі вислови (думки) провідних римських юристів класичної, пізньокласичної і посткласичної епох близько 96-533 року нової ери з різних питань приватного, кримінального і міжнародного права. Отримали обов'язкову силу.

Саме Дигести стали точкою відліку для початку рецепції римського права на Заході.

Ко́декс Юстиніа́на (лат. Codex Iustiniani) — частина законодавчої компіляції Юстиніана; містить в собі імператорські конституції, що увійшли до кодексів Грегоріана, Гермогеніана і Феодосія, зберегли силу до Юстиніана, доповнені пізнішими новелами і видозмінені згідно потребам часу.

Кодекс складається з 12 книг, книги з титулів, титули розділяються на окремі імператорські ухвали (лат. leges або constitutiones), а вони, у свою чергу, на параграфи.

Кодекс Юстініана зберігся лише у виданнях Corpus juris civilis, тобто не в повному оригінальному вигляді.

НОВЕЛИ ЮСТИНІАНА — назва 4-ї частини Зводу цивільних законів (Корпус юріс цивіліс), укладеного за правління візант. імператора Юстиніана І. До Н. Ю. були включені нові закони, видані після 534. Більшість з них стосувалася сусп. відносин у провінціях. Novellae leges.

Новели — це четверта частина юстиніанівського законодавства. Офіційних зборів Новел, виданих Юстиніан після Codex repetitae praelectionis, ми не маємо, але до нас дійшли їх деякі приватні збірники. Найдавніший збірник цього роду належить константинопольському професору Юліанові. Складено він був близько 556 р. і містить у собі 122 новели Юстиніан. Цей збірник звичайно називається epitome Juliani. Він латинською мовою. Ще одні збори — collectio Marciana — містять 168 новел (з них 156 юстиніанівських). Нарешті, ще пізніше стали відомо й інші збори, що містять 168 новел грецькою мовою. У сучасних виданнях новели перенумеровані. Кожна з них складається з уведення (praefatio) тексту і висновку (epilogus); текст розділяється на глави(caput). Спосіб цитування: указується номер новели, номера глави і параграфа: № 28, с.4, § 2 — 28-я Новела, 4-я глава (caput), § 2.

Цивільний процес становив собою систему юридичних норм, що регулюють питання про засоби і дії, які застосовуються носі­ями суб'єктивного права для активізації державного примусового апарату з метою захисту своєї правомочності, якщо сторони не бажали виконувати покладені на них певним судом зобов'язання добровільно. В ході цивільного процесу відновлювалися форми за­хисту діючих прав.

У Римській державі захист порушених суб'єктивних прав здій­снювався в трьох історично змінюваних формах процесу: легісак-ційний процес, формулярний процес, екстраординарний процес.

У стародавньому праві існував лише легісакційний процес. У класичному періоді діяв формулярний процес, а в посткласичному — функціонував екстраординарний процес. У легісакційному і фор­мулярному процесах існували додаткові елементи, які передбачали участь у них приватних осіб, тому ці судові процеси називалися "приватне судочинство". В екстраординарному процесі приватний елемент був відсутній, оскільки все правосуддя здійснювалося дер­жавними органами.

Легісакційний процес. Виданий у 389 р. до н. є. декрет забороняв самоуправство, яке з цього часу почало вважатися кримінальним злочином. Цивільне судочинство стало єдиним засобом захисту прав громадян. Право державних судових органів організовувати для вирішення спору судовий розгляд, який вирішував справи по суті, називалося юрисдикцією. Суддя, який міг вирішити справу на власний розсуд, називався арбітром (arbiter). Найдавнішою фор­мою цивільного процесу в Римі був легісакційний процес. Він був заснований на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actio в перекладі з латинської мови означає законні дії. Легісакційний процес міг здійснюватися в різних фор­мах:

засобом закладу;

накладанням руки;

взяттям застави;

вимогою про призначення судді;

запрошенням відповідача до суду.

Легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою. Процес розгляду спору починався зверненням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звернення зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Не завжди позива­чеві вдавалося точно дотримуватися форми звернення до претора, тому що позовні форми зберігали жерці у суворій таємниці і запам'ятати її було не просто. Найменший відступ від форми звернення приз­водив до втрати права на позов, і як наслідок процес припинявся. Легісакційний процес передбачав дотримання деяких правил:

передбачалася обов'язкова участь позивача і відповідача;

судовий процес був публічним, його проведення проходило

просто неба і тільки на римських форумах (jus);

забезпечення присутності відповідача було справою позивача.

Легісакційний процес складався з двох стадій:

injure — підготовка до винесення рішення;

in judicum (apud judicun) — винесення рішення.

Перша стадія — виголошення претензії перед магістратом (пре­тором). Діяльність претора полягала у визнанні права позову і при­значенні судді. Завершальним етапом першої фази було засвідчення спорів (letis contestatio) і направлення спірної справи до судді для винесення рішення.

Друга стадія — це формальний розгляд справи, де органами судо­вого процесу були судді, арбітри, рекуператори.

Судді були приватними особами, римськими вільними громадя­нами, які за вказівкою претора мали вершити правосуддя.

Арбітри були суддями по розбору чи по суперечкам при розподілі загального майна.

Рекуператори — судді, які розглядали справи між римськими гро­мадянами і перегринами.

У другій фазі встановлювалася достовірність фактів, наводилися докази, виносився вирок (sententia). Існували різні види вироків:

декларативний, який визначав існування якого-небудь права;

кондемнаторний (обвинувальний), якщо приймалися позовні вимоги;

абсолютарний (виправдовувальний), коли позовні вимоги відхилялися.

Вироки на другій фазі легісакційного процесу були кінцевими і діючими.

Формулярний процес. Суворість, консерватизм стародавнього пра­ва, дія якого поширювалася лише на римських громадян, ставали гальмом у розвитку римського правового порядку. В II ст. до н. є. була створена законна база для нового виду цивільного процесу. В 160 р. до н. є. був прийнятий закон Aebuiio. Цим законом було вве­дено новий судовий процес, який мав назву формулярний. В основу формулярного процесу була покладена діяльність претора, що вів справи перегринів, діяльність якого здійснювалась на принципах доброї совісті й справедливості.

Як і легісакційний, формулярний процес складався з двох частин: injure, in judicum.

Основною характеристикою формулярного процесу була нефор-мальність, оскільки сторони вже у вільній манері висловлювали свої претензії перед претором. Претор, вислухавши і зрозумівши юридичну суть спору, давав правову кваліфікацію сутності спору і складав коротку записку (формулу) в кінці першої фази. Формулу в присутності свідків претор передавав позивачеві, а позивач — відпо­відачеві. Якщо відповідач приймав формулу, то встановлювалося засвідчення спору, а також обов'язок відповідача стати перед суддями.

Формула була викладенням юридичної суті справи і являла со­бою ті рамки, в яких повинен проходити судовий розгляд у другій фазі. Формула завжди починається з найменування судді, якому направлялася справа (потіпаііо) з наказом, яким чином вирішити спір. У формулі розрізняли чотири основні частини:

інтенція (intentio);

демонстрація (demonstratio);

кондемнація (condemnatio);

ад'юдикація (adjudicatio).

Інтенція (обвинувачення) — виклад претензій позивача (суть спору, позовні вимоги).

Демонстрація (опис) — частина формули, яка слугувала для більш конкретного викладу вимог позивача. Вона існувала в зобов'язальних позовах.

Кондемнація (звинувачення, осудження) — це частина формули, яка уповноважувала суддю звинуватити або виправдати відповідача.

Ад'юдикація (присудження) — ця частина формули переважно мала місце в судовому процесі при розподілі загального майна, поділі спадщини, при спорах про відновлення меж на земельних ділянках.

Існували додаткові частини формули, які вносились претором на вимогу заінтересованих осіб:

exeptio;

prescriptio.

Exeptio (протест, заперечення) — це заперечення відповідача, яке направлялося проти вимог позивача.

Prescriptio (застереження) — це частина формули, що вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточ­нення вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипіцію використовували для того, щоб підкреслити, що в цьому разі пози­вач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цих правовідносин до наступного часу.

Отже, складена формула є інструкцією для судді. Складові час­тини постанов сучасних судів відповідають основним елементам преторської формули.

Екстраординарний процес. У кінці класичного періоду форму­лярний процес був витіснений екстраординарним. У цьому процесі змінюється процедура виклику до суду. Ця процедура набуває офі­ційного письмового характеру. Преторська формула йде в минуле.

Позов перетворюється на скаргу позивача, яка заноситься до про­токолу суду.

Extra ordere — надзвичайний порядок. Рішення в екстраорди­нарному процесі є наказом.

У 294 р. конституція імператора Діоклетіана виголошувала кін­цеву судову реформу у вигляді екстраординарного процесу. В своїй конституції імператор вказував на те, що правителі провінції зловжи­вають перекладенням всіх судових справ на нижчих чиновників і вписав у цю конституцію, щоб правителі провінцій самі особисто вирішували всі судові справи. Характерною рисою екстраординар­ного процесу є зосередження судової і адміністративної функцій в руках одного і того ж адміністратора. З'являються спеціальні судові інстанції з військових, фінансових, духовних справ для окремих осіб. Скарга позивача заносилася в протокол судового засідання, а потім офіційно повідомлялася відповідачу. Виклик до суду здійснювався офіційно за участю представника державної влади.

Відповідач не зобов'язаний був у той же час з'являтися до суду. Для явки відповідача назначався будь-який день за бажанням пози­вача, але не раніше ніж за чотири місяці після пред'явлення позову (для збору доказів і заперечень позивача).

Якщо відповідач не з'являвся до суду, то за правом Юстиніана, можна було розглянути судову справу і винести вирок. Сторони після їх явки до суду обов'язково давали клятву і присягу. Відмова від клятви призводила до можливого припинення судового процесу. Судове засідання проводилося лише за зачиненими дверима. При­сутніми могли бути тільки сторони, свідки, помічники судового магістра, а також особливо почесні особи.

Все, що робилося в суді, фіксувалося в судовому протоколі. З'яви­лась також система винагороди судового чиновника, тобто процес переставав бути безпристрасним. Сторони зобов'язані були вноси­ти судове мито. Судовий процес зберіг характерні риси попередніх судових процесів.

В extra ordere вперше вводиться апеляція (appellatio), тобто вто­ринне представлення можливості апеляції на рішення судді на ви­щі інстанції. Право на апеляцію мали не лише сторони судового процесу, а й інша заінтересована сторона. Appellatio — це прохання, з яким особа після винесення судового рішення зверталася у ви­щестоящі суди, вимагаючи перегляду вирішення справи.

Дата добавления: 2014-11-18