Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особ- ливо жваво вона провадилася у міських республіках Північ- ної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфак- тури, розвивалася банківська справа; У Венеції зародилася сучасна бухгалтерія.
У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внут- рішня сухопутна торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися її центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візан- тійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці приво- зили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.
Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військови- ми кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в Чорноморському басейні. Генуезці закріпилися також в пониззях Дону і Дністра, на узбережжі Криму і Кавказу. Однією з найважливіших її колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, заснова-
ним в 1266 p. У 1357 p. генуезці захопили Балаклаву, у 1365 p. — Судак та деякі інші міста і поселення Криму. Не відставали від них венеціанці, їхнє становище зміцніло після четвертого хрестового походу (1202—1204 pp.). За- хопивши узбережжя Дальмації, Мореї, Іонічні та інші ост- рови, квартал Константинополя, вони повели безкомпроміс- ну боротьбу з генуезькими конкурентами. У кінці XIV ст. венеціанці відтіснили генуезців з басейну Чорного моря та Кавказу. З Леванту (Сходу) купці привозили в Західну Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі тканини (парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні фрукти, з Причорномор'я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно, хутро, невільників, яких італійським купцям поставляли татарські людолови, в тому числі з України.
У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне вироб- ництво шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських ремісників італійські купці за- безпечували феодалів Західної Європи, одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом. Наприклад, 1 г перцю коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищів- ного удару від турків. У 1453 p. вони захопили Константи- нополь. У 1457 p. були виселені генуезькі та венеціанські торгові факторії з Криму і Чорномор'я. Поступово турки витіснили італійців і з Близького Сходу.
Важливе значення для Західної Європи мала також тор- гівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгів- ля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шку- ри, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, мета- леві ремісничі вироби, олово, ліс.
Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом утворився союз
приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому числі Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв. У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевос- тях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім ганзей- ських купців, не смів перевозити товари Балтійським і Північним морями.
Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічали- ся на ярмарках Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Ярмарок тривав майже цілий рік. Жваві торги відбувалися умістах Баре, Труа, Провене, Ланьї. Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337 —1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до провінційного торжка. Остаточно він занепав, коли торгові шляхи у зв'язку з великими географічними відкриттями перемістилися з Середземномор'я на Атлантичний океан.
У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відо- мий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів. Каравани верблюдів, на- вантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек азі- атський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення, незва- жаючи на чисельні труднощі та небезпеки. Справа в тому, що у феодальній Європі не було битих шляхів, їх ніхто не ремонтував. Власники земель, по яких проходили купецькі валки, робили все, щоб пошкодити дороги. Адже у ті часи існував знаменитий закон — "що з воза впало, те пропало". На розбитих шляхах часто ламалися вози, товари падали на землю, їх зразу привласнювали місцеві феодали за допо- могою озброєних слуг. На купців постійно нападали вата- ги розбійників. Купці на кожному кроці сплачували мита:
на річкових переправах, мостах, на кордонах феодальних володінь. Там, де не було річок, магнати ставили митні шлаг- бауми в чистому полі. За таких обставин товар дорожчав у десятки разів. І все ж сухопутна торгівля зростала, була прибутковою.
Торгівля, як відомо, без грошей нормально розвиватися не може. У Західній Європі в середні віки в грошовому обігу була велика кількість найрізноманітніших монет. З золотих найпоширенішими були північноіталійські ду- кати, їх почали випускати в 1284 p. венеціанці. Маса мо- нети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одини- ці карбували монархи інших західноєвропейських країн. Проте найпоширенішими були різні срібні гроші — від маленької роздрібної монети до солідного таляра масою 30г.
Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важ- ко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Лом- бардії. До сьогоднішнього дня за спеціалізованими магази- нами-салонами збереглася назва "ломбард". Банкіри об'єд- нувалися в асоціації, компанії, товариства.
Разом з появою банківської системи виник кредит. Ос- кільки банкіри були монополістами, вони встановили надмірні проценти на позиковий капітал. У середні віки він ніколи не був менший як 15—25 %. Часто банківські асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були королі, царі чи імператори. Вони могли дозволити собі не тільки не сплачувати борги, а й фізично розправлятися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лих- варська система у Франції. У Німеччині при кредитно-лих- варських операціях широко застосовувались безготівкові рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і
в Нідерландах. Незабаром представників цієї країни ста- ли називати світовими банкірами.
Інтенсивний розвиток сільського господарства, промис- ловості, в тому числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу, банківської справи, кредиту, свідчить, що в ряді країн Захід- ної Європи з'явилися паростки нового, прогресивнішого виробництва. Виникають спеціалізовані райони з виробниц- тва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-гро- шові відносини, формуються національні ринки.
Важливе значення в економічному житті середньовіч- ної Європи мали податки та різні примуси на користь фео- далів чи державних установ. У романізованих країнах збе- реглася римська податкова система, що в тій чи іншій формі поширилась і на "варварські" держави. З населення стягу- вали земельний і подушний податки. Крім того, усіх підда- них примушували виконувати будівельні роботи, нести сто- рожову службу, здійснювати гужові перевезення. У скарб- ницю франкської держави прибутки надходили з податків, митниць і судових штрафів. Візантійська податкова систе- ма мала централізований характер. Систематично прова- дилися загальнодержавні кадастри (зведені відомості) про кількість землі, людей, худоби. У VIII ст. римський подуш- но-земельний податок було замінено рентою — відробітко- вою, натуральною, грошовою.
У країнах, де феодальне господарство утворювалося вна- слідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об'їжджали країну для збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побо- ри набули постійного характеру, розміри їх регулювалися, встановлювалися місце і час сплати. Зі зміцненням фео- дальних держав податки набули характеру феодальної ренти, що стягувалася державою.
На першому етапі зрілого феодалізму у європейських країнах державних податків не було або вони збирались
феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів "допомо- ги", їх платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди феодальний імунітет (податкові збори сеньйорів) був пов- ним. У Англії віллани платили "щитові гроші" замість вій- ськової служби, "датські гроші" на охорону кордонів, позе- мельний ("погайдовий") збір, з XIII ст. — податок на ру- хомість.
На другому етапі зрілого феодалізму внаслідок держав- ної централізації податки стали постійними, зросли їх роз- міри, їх платили переважно селяни та жителі міст. Феода- ли, духівництво повністю або частково звільнялися від спла- ти податків.
В Англії головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме майно, що становив для селян 1/15, для міщан — 1/10 його вартості. Наприкінці XV ст. розміри податків зрівнялися з сеньйоріальними поборами.
У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував дер- жавну податкову систему. Доходи або майно населення обкладалися податками, що становили 1/25, 1/50, 1/100 їх частини. Зросли васальні платежі на користь короля. Жи- телі міст платили податок за військову службу. Вперше було введено посередній податок на сіль, пшеницю, вино. На початку XIV ст. з'явився подимний збір. За податко- вою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було введено щорічний поземельний податок — талію. Розміри його ви- значав король. Від сплати були звільнені духівництво і фео- дали. Податки постійно зростали, зокрема на сіль і торгові
угоди.
У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася на територіальні князівства, селяни платили поземельний та імператорський поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собі князі.
У країнах Центральної Європи державні податки і фео- дальна рента зростали одночасно. Феодали переважно звільнялися від сплати податків. В Угорщині з селян стя- гували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний
скарб поступала четверта частина або половина феодальної ренти. У Польській державі основним джерелом держав- них доходів були королівщини, соляні промисли, монетний двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили 12 грошей з лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове змен- шилося до двох грошей з лану. На монастирських землях воно становило 4 гроші. З кінця XV ст. державний земель- ний податок знову зріс до 12 грошей з лану. У Московсько- му князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали стя- гувати "ямські гроші". У 1550 p. введено регулярний пода- ток на викуп полонених "полоняничні дєньгі".
V—XV cm. — період становлення і зрілості феодаль- ного господарства в Європі. Його формування швидше проходило у країнах, де колонат взаємодіяв з первісним способом виробництва. У народів, у яких господарство формувалося на основі розкладу родоплемінних відно- син, цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.
Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В Англії до- норманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали при- власнили громадські землі, а їхніх власників перетво- рили на залежних селян. Здійснювала цей процес ран ня феодальна держава. Економічною реалізацією фео- дальної земельної власності стала натуральна рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких зем- лях панувало доменіальне господарство з відробітка- м.и. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до селян. Загальноєвропейське значення мала феодаліза- ція громади-марки.
У XI—XIII cm. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньй- оріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяль- ності селянських господарств були під контролем феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не мог- ла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зрос- тання господарської та правової самостійності селян.
У XIV—XV cm. у країнах Західної Європи відбула- ся перебудова сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося доменіальне господар- ство. Склалися нові форми землекористування та екс- плуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найм.
У країнах на схід від Ельби еволюція сеньйоріаль- но-селянських відносин проходила у зворотному на- прямі: посилилася особисто-спадкова залежність селян, зросло значення доменіально-панщинного господарства, пов'язаного з ринком. У загальнодержавних масшта- бах обмежувалися селянські переходи від одного фео- дала до другого.
Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання державно-централізованих форм експлуа- тації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відно- сини.
Повільно прогресувало сільське господарство. Най- вищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в Англії — чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колоні- зації розширилися посівні площі, вдосконалилися зна- ряддя праці.
З'явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зрос- ло значення садівництва, городництва, виноградарства.
Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тва- ринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян.
Урбанізація Західної Європи, що розпочалася з XI cm., зумовила переростання міст на центри ремісничого ви- робництва і торгівлі. Внаслідок "комунальних" рево- люцій значна частина міст домоглася сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню селян від особистої залеж- ності, становленню сільських комун. Міста Середзем- номор'я, Нідерландів стали центрами міжнародної, по- середницької торгівлі, експортного ремесла. У Сканди- навії міста, що були ремісничо-торговими центрами, залишилися у залежності від феодалів.
Основною організаційною формою ремесла були цехи. В XIV—XV cm. розпочався розпад цехового ладу, що заважав технічному прогресу.
Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоратив- ний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки. Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відноси- ни між європейськими країнами та Сходом (левантій- ська — від латинського слова левант — схід).
Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних ринків свідчили про те, що фео- дальне господарство вичерпало себе і людство вступи- ло в індустріальну добу.
Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав!Последнее добавление