Запитання і завдання для самоперевірки 5 страница

1.4. Торгівля. Кредит. Фінанси

Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особ-
ливо жваво вона провадилася у міських республіках Північ-
ної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і
позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфак-
тури, розвивалася банківська справа; У Венеції зародилася
сучасна бухгалтерія.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внут-
рішня сухопутна торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися
її центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці
витіснили з середземноморських торгових шляхів візан-
тійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці приво-
зили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.

Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військови-
ми кораблями, будували свої торгові факторії на східному
узбережжі Середземного моря та в Чорноморському басейні.
Генуезці закріпилися також в пониззях Дону і Дністра, на
узбережжі Криму і Кавказу. Однією з найважливіших її
колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, заснова-

ним в 1266 p. У 1357 p. генуезці захопили Балаклаву,
у 1365 p. — Судак та деякі інші міста і поселення Криму.
Не відставали від них венеціанці, їхнє становище зміцніло
після четвертого хрестового походу (1202—1204 pp.). За-
хопивши узбережжя Дальмації, Мореї, Іонічні та інші ост-
рови, квартал Константинополя, вони повели безкомпроміс-
ну боротьбу з генуезькими конкурентами. У кінці XIV ст.
венеціанці відтіснили генуезців з басейну Чорного моря та
Кавказу. З Леванту (Сходу) купці привозили в Західну
Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі тканини
(парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні
фрукти, з Причорномор'я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно,
хутро, невільників, яких італійським купцям поставляли
татарські людолови, в тому числі з України.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне вироб-
ництво шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу
та виробами європейських ремісників італійські купці за-
безпечували феодалів Західної Європи, одержуючи за них
казкові прибутки золотом і сріблом. Наприклад, 1 г перцю
коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищів-
ного удару від турків. У 1453 p. вони захопили Константи-
нополь. У 1457 p. були виселені генуезькі та венеціанські
торгові факторії з Криму і Чорномор'я. Поступово турки
витіснили італійців і з Близького Сходу.

Важливе значення для Західної Європи мала також тор-
гівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою,
Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм,
Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгів-
ля займалася переважно продажем на західноєвропейських
ярмарках східних товарів, то північна — виробів місцевої
промисловості, продуктів сільського господарства. Купці
скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шку-
ри, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, мета-
леві ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу,
Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом утворився союз

приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка).
Свою діяльність вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У
XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому
числі Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи
знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв.
У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари
за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевос-
тях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада
не могла розпоряджатися майном купця, який помер на
ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім ганзей-
ських купців, не смів перевозити товари Балтійським і
Північним морями.

Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічали-
ся на ярмарках Західної Європи, особливо у французькій
провінції Шампань. Ярмарок тривав майже цілий рік.
Жваві торги відбувалися умістах Баре, Труа, Провене, Ланьї.
Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337
—1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до
провінційного торжка. Остаточно він занепав, коли торгові
шляхи у зв'язку з великими географічними відкриттями
перемістилися з Середземномор'я на Атлантичний океан.

У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відо-
мий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на
кільканадцять тисяч кілометрів. Каравани верблюдів, на-
вантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек азі-
атський і африканський континенти. У Європі сухопутна
торгівля також набувала дедалі більшого значення, незва-
жаючи на чисельні труднощі та небезпеки. Справа в тому,
що у феодальній Європі не було битих шляхів, їх ніхто не
ремонтував. Власники земель, по яких проходили купецькі
валки, робили все, щоб пошкодити дороги. Адже у ті часи
існував знаменитий закон — "що з воза впало, те пропало".
На розбитих шляхах часто ламалися вози, товари падали
на землю, їх зразу привласнювали місцеві феодали за допо-
могою озброєних слуг. На купців постійно нападали вата-
ги розбійників. Купці на кожному кроці сплачували мита:

на річкових переправах, мостах, на кордонах феодальних
володінь. Там, де не було річок, магнати ставили митні шлаг-
бауми в чистому полі. За таких обставин товар дорожчав у
десятки разів. І все ж сухопутна торгівля зростала, була
прибутковою.

Торгівля, як відомо, без грошей нормально розвиватися
не може. У Західній Європі в середні віки в грошовому
обігу була велика кількість найрізноманітніших монет.
З золотих найпоширенішими були північноіталійські ду-
кати, їх почали випускати в 1284 p. венеціанці. Маса мо-
нети становила 3,5 г золота. Згодом подібні грошові одини-
ці карбували монархи інших західноєвропейських країн.
Проте найпоширенішими були різні срібні гроші — від
маленької роздрібної монети до солідного таляра масою
30г.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити
велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важ-
ко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності.
На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти
міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи.
Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони
з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Лом-
бардії. До сьогоднішнього дня за спеціалізованими магази-
нами-салонами збереглася назва "ломбард". Банкіри об'єд-
нувалися в асоціації, компанії, товариства.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Ос-
кільки банкіри були монополістами, вони встановили
надмірні проценти на позиковий капітал. У середні віки
він ніколи не був менший як 15—25 %. Часто банківські
асоціації розорялися, через те що їхніми кредиторами були
королі, царі чи імператори. Вони могли дозволити собі не
тільки не сплачувати борги, а й фізично розправлятися з
позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лих-
варська система у Франції. У Німеччині при кредитно-лих-
варських операціях широко застосовувались безготівкові
рахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і

в Нідерландах. Незабаром представників цієї країни ста-
ли називати світовими банкірами.

Інтенсивний розвиток сільського господарства, промис-
ловості, в тому числі мануфактур, торгівлі, грошового обігу,
банківської справи, кредиту, свідчить, що в ряді країн Захід-
ної Європи з'явилися паростки нового, прогресивнішого
виробництва. Виникають спеціалізовані райони з виробниц-
тва тих чи інших товарів, численні ярмарки, товарно-гро-
шові відносини, формуються національні ринки.

Важливе значення в економічному житті середньовіч-
ної Європи мали податки та різні примуси на користь фео-
далів чи державних установ. У романізованих країнах збе-
реглася римська податкова система, що в тій чи іншій формі
поширилась і на "варварські" держави. З населення стягу-
вали земельний і подушний податки. Крім того, усіх підда-
них примушували виконувати будівельні роботи, нести сто-
рожову службу, здійснювати гужові перевезення. У скарб-
ницю франкської держави прибутки надходили з податків,
митниць і судових штрафів. Візантійська податкова систе-
ма мала централізований характер. Систематично прова-
дилися загальнодержавні кадастри (зведені відомості) про
кількість землі, людей, худоби. У VIII ст. римський подуш-
но-земельний податок було замінено рентою — відробітко-
вою, натуральною, грошовою.

У країнах, де феодальне господарство утворювалося вна-
слідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки
сформувалися на основі системи дарів з власних громадян
та данини з підкорених народів, що поступово злилися в
одне ціле. Королі та їхні намісники об'їжджали країну для
збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побо-
ри набули постійного характеру, розміри їх регулювалися,
встановлювалися місце і час сплати. Зі зміцненням фео-
дальних держав податки набули характеру феодальної ренти,
що стягувалася державою.

На першому етапі зрілого феодалізму у європейських
країнах державних податків не було або вони збирались

феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів "допомо-
ги", їх платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди
феодальний імунітет (податкові збори сеньйорів) був пов-
ним. У Англії віллани платили "щитові гроші" замість вій-
ськової служби, "датські гроші" на охорону кордонів, позе-
мельний ("погайдовий") збір, з XIII ст. — податок на ру-
хомість.

На другому етапі зрілого феодалізму внаслідок держав-
ної централізації податки стали постійними, зросли їх роз-
міри, їх платили переважно селяни та жителі міст. Феода-
ли, духівництво повністю або частково звільнялися від спла-
ти податків.

В Англії головною формою прямого оподаткування був
податок на рухоме майно, що становив для селян 1/15, для
міщан — 1/10 його вартості. Наприкінці XV ст. розміри
податків зрівнялися з сеньйоріальними поборами.

У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував дер-
жавну податкову систему. Доходи або майно населення
обкладалися податками, що становили 1/25, 1/50, 1/100 їх
частини. Зросли васальні платежі на користь короля. Жи-
телі міст платили податок за військову службу. Вперше
було введено посередній податок на сіль, пшеницю, вино.
На початку XIV ст. з'явився подимний збір. За податко-
вою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було введено
щорічний поземельний податок — талію. Розміри його ви-
значав король. Від сплати були звільнені духівництво і фео-
дали. Податки постійно зростали, зокрема на сіль і торгові

угоди.

У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася на територіальні князівства, селяни платили поземельний та імператорський
поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собі князі.

У країнах Центральної Європи державні податки і фео-
дальна рента зростали одночасно. Феодали переважно
звільнялися від сплати податків. В Угорщині з селян стя-
гували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний

скарб поступала четверта частина або половина феодальної
ренти. У Польській державі основним джерелом держав-
них доходів були королівщини, соляні промисли, монетний
двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили 12 грошей з
лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове змен-
шилося до двох грошей з лану. На монастирських землях
воно становило 4 гроші. З кінця XV ст. державний земель-
ний податок знову зріс до 12 грошей з лану. У Московсько-
му князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали стя-
гувати "ямські гроші". У 1550 p. введено регулярний пода-
ток на викуп полонених "полоняничні дєньгі".

V—XV cm. — період становлення і зрілості феодаль-
ного господарства в Європі. Його формування швидше
проходило у країнах, де колонат взаємодіяв з первісним
способом виробництва. У народів, у яких господарство
формувалося на основі розкладу родоплемінних відно-
син, цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у
кожній країні були своєрідними. У Франції головна
роль належала прекаріям і комендаціям. В Англії до-
норманського періоду, в Скандинавії визначальним
моментом у процесі феодалізації були права панівної
верхівки на стягування податків, судочинство, торгові
мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали при-
власнили громадські землі, а їхніх власників перетво-
рили на залежних селян. Здійснювала цей процес ран
ня феодальна держава. Економічною реалізацією фео-
дальної земельної власності стала натуральна рента.
Лише в північній Франції, на західнонімецьких зем-
лях панувало доменіальне господарство з відробітка-
м.и. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні
привілеї позаекономічного примусу по відношенню до
селян. Загальноєвропейське значення мала феодаліза-
ція громади-марки.

У XI—XIII cm. завершилося становлення основних
форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньй-
оріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяль-
ності селянських господарств були під контролем
феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова
ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки
в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не мог-
ла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком
товарного виробництва зародилася тенденція до зрос-
тання господарської та правової самостійності селян.

У XIV—XV cm. у країнах Західної Європи відбула-
ся перебудова сеньйоріальної системи. Селяни стали
особисто вільними. Скоротилося доменіальне господар-
ство. Склалися нові форми землекористування та екс-
плуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова
селянська оренда (половинщина), велика комерційна
оренда, найм.

У країнах на схід від Ельби еволюція сеньйоріаль-
но-селянських відносин проходила у зворотному на-
прямі: посилилася особисто-спадкова залежність селян,
зросло значення доменіально-панщинного господарства,
пов'язаного з ринком. У загальнодержавних масшта-
бах обмежувалися селянські переходи від одного фео-
дала до другого.

Спільною ознакою для всіх європейських країн було
зростання державно-централізованих форм експлуа-
тації селян, загальнодержавних і місцевих податків,
втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відно-
сини.

Повільно прогресувало сільське господарство. Най-
вищим досягненням агрокультури стало трипілля, а в
Англії — чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колоні-
зації розширилися посівні площі, вдосконалилися зна-
ряддя праці.

З'явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зрос-
ло значення садівництва, городництва, виноградарства.

Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тва-
ринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та
територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід
селян.

Урбанізація Західної Європи, що розпочалася з XI cm.,
зумовила переростання міст на центри ремісничого ви-
робництва і торгівлі. Внаслідок "комунальних" рево-
люцій значна частина міст домоглася сеньйоріальності.
Вони сприяли визволенню селян від особистої залеж-
ності, становленню сільських комун. Міста Середзем-
номор'я, Нідерландів стали центрами міжнародної, по-
середницької торгівлі, експортного ремесла. У Сканди-
навії міста, що були ремісничо-торговими центрами,
залишилися у залежності від феодалів.

Основною організаційною формою ремесла були
цехи. В XIV—XV cm. розпочався розпад цехового ладу,
що заважав технічному прогресу.

Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоратив-
ний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії.
Склалися внутрішні національні ринки. Головними
напрямами міжнародної торгівлі були торгові відноси-
ни між європейськими країнами та Сходом (левантій-
ська — від латинського слова левант — схід).

Отже, товаризація сільського господарства, розклад
цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу,
зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення
загальнонаціональних ринків свідчили про те, що фео-
дальне господарство вичерпало себе і людство вступи-
ло в індустріальну добу.

Дата добавления: 2014-11-20