Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Зародження і розвиток кооперативного руху 3 страница





Із західних провінцій монархії-імпортували у країни
Західної Європи, особливо в Німеччину, різні вироби фаб-
рично-заводської промисловості. Крім товарів для задово-
лення побутових потреб населення, особливо міського, тка-
нин, одягу, шкіряних товарів, взуття, галантерейних виробів,
предметів культурного і хатнього вжитку (паперу, меблів,
скловиробів, фарфоро-фаянсового посуду тощо), а також де-
яких харчових продуктів — цукру, кондитерських і тютю-
нових виробів, алкогольних напоїв, вин, почали ввозити ма-
шини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент
та ін. Потреби краю переважно задовольнялись імпортни-
ми фабричними промисловими виробами.

Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість
мала дуже обмежені можливості експортувати свою про-
дукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з
місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на
східний ринок і лише незначною мірою на експорт на Бал-
кани. Напередодні першої світової війни сировина ста-
новила більш як 90 % всього експорту із західноукраїн-
ських земель в інші й лише кілька процентів становили
фабрикати.

Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з
Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині
XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фак-
тором підтримання багатьох сторін господарського життя за-
хідноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст.
на територію Правобережної України завозили численні ви-
роби західноукраїнських ремісників, зокрема галицьких і
буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ли-
варників, кушнірів, римарів, закарпатських "дротярів" і ман-
дрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріа-
ли і сировину, точильні знаряддя праці тощо. Лише у 1838—
1839 pp. з Галичини через Радзивилівську митницю вивезено
у Росію столярних виробів на суму 169 тис. крб. асигнація-
ми. В 1839 p. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до
Росії становив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї


групи товарів особливим попитом користувалися вироби
буковинської деревообробної промисловості та львівських ка-
ретників. Наприклад, у 1831—1839 pp. серед відправлених з
Буковини у Росію і в Україну через Новоселицьку митницю
дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000
бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. ло-
пат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сани, а також ноч-
ви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо.

У російсько-українському експорті в Галичину чільне
місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика ро-
гата худоба і коні. Так, у звіті київського губернатора
міністерству внутрішніх справ за 1808 p. зазначалося, що в
Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігна-
но через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів.
У 1825—1835 pp. через цю митницю переправлено 12,1 тис.
волів і коней, 1840—1850 pp. — майже 47,6 тис. волів.

Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами,
вовною, хутром та виробами з нього. Привезену сирицю
обробляли в основному у дубильних майстернях Бродів,
Буська, Доброжан, і Пошиковців, Засова.

Незважаючи на різні перешкоди й обмеження з боку
австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розви-
валися й міцніли економічні зв'язки західноукраїнських
земель із Наддніпрянською Україною. Головними стаття-
ми вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція дерево-
обробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали
сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессара-
бію, до Одеси. Частину їх сплавляли річками до Дунаю і
далі до Чорного моря. З 70-х років, після з'єднання заліз-
ниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісома-
теріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський
ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівель-
ними матеріалами, що сприяло його економічному розвитку.

Тисячі західноукраїнських селян працювали у Над-
дніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних
шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у


промисловості й сільському господарстві. Посилення еко-
номічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним
кордоном землями України було природною потребою
життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче
пожвавлювала їх. Особисте спілкування населення Східної
Галичини, Північної Буковини й Закарпаття з наддніпрян-
ськими українцями сприяло зміцненню свідомості етніч-
ної єдності всього українського народу.

Отже, протягом XIX — на початку XX ст. у внутрішній
та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни.
Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів,
зросли обсяги товарообороту. З'явилися прогресивні фор-
ми товарообміну. Важливого значення почали набувати то-
варні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні
зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрян-
щиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок.
Проте на нього негативно впливала антиукраїнська полі-
тика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола
імперій Романових та Габсбургів.

3.8. Фінанси і кредит

У XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в фінансо-
во-кредитній системі як на західних, так і на східноукраїн-
ських землях.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії
у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний подат-
ки з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і
торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У
структурі доходів знизилося значення подушного і оброчного
податків і зросла роль непрямого оподаткування, насамперед
так званого питейного доходу, який продовжував грунтува-
тися на системі відкупів. Напередодні селянської реформи
1861 p. він становив майже ЗО % державного бюджету.

Структура податків, основний тягар яких лежав на пле-
чах селян, зумовила хронічний дефіцит бюджету. Так, лише


за 1845—1861 pp. він становив понад 1 млрд крб. Уряд
вдавався до збору податків і недоїмок натурою. У 1828 p. у
6 українських губерніях було зібрано податків натурою на
суму близько 3,5 млн крб. Дефіцит покривали в основному
випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх
позик, а також паперових грошей.

Видаткова частина бюджету, яка становила майже 15—
20 % національного доходу Росії, значною мірою мала непро-
дуктивний характер. Більшість витрат припадала на воєн-
не і морське міністерства. У 1804 p. з 122 млн крб. бюдже-
ту за цією статтею було витрачено майже 53, у 1855р. з
526 млн — 270, у 1899 p. з 1463 — 417,2 млн крб. Після
витрат на армію, флот і платежів за державний борг утри-
мання двору, чиновників різних міністерств становило важ-
ливу статтю державних видатків. Утримання двору погли-
нало понад 10 % бюджету. При цьому витрати на міністер-
ство освіти в першій половині XIX ст. становили менше
ніж 1% всіх бюджетних видатків.

Російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо
впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових
відносин. На початку XIX ст. було реалізовано фінансову
реформу М. Сперанського, який у 1803 p. зайняв пост ди-
ректора департаменту Міністерства внутрішніх справ. У
1809 p. йому доручили скласти загальний проект держав-
них реформ, який і був поданий за назвою "Вступ до уло-
ження державних законів". У 1810 p. M. Сперанський по-
дав Державній Раді "План фінансів" з теоретичними осно-
вами реформ у галузі фінансів і грошового обігу. Було при-
пинено випуск нових асигнацій, різко скоротилися державні
видатки, продано частину казенних маєтків у приватні руки,
запроваджено нові податки, які викликали велике незадо-
волення дворянства. Проте практична діяльність М. Спе-
ранського як реформатора закінчилась у 1812 p.

Дослідження М. Сперанського, і зокрема його записку
"Про монетний обіг", не тільки ретельно вивчив, а й вико-
ристав при підготовці грошової реформи Є. Канкрін. Німець


за походженням, він у 1823 p. був призначений міністром
фінансів Росії, пройшовши шлях від посади дрібного писа-
ря. Його фінансово-економічна політика грунтувалася на
таких принципах: дбайливо та економне використовувати
державні кошти, обережно користуватися державними кре-
дитами, бути дуже завбачливим при встановленні нових
податків, постійно зміцнювати грошову систему. Грошову
реформу 1839—1843 pp. проводили вилученням асигнацій
і введенням твердої валюти у вигляді розмінних на срібло
державних кредитних білетів. Номінальне відновлювалася
срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до
З крб. 50 коп. асигнаціями (девальвація). У 1841 p. випу-
щено нові, розмінні на срібло кредитні білети, а асигнації в
1843 p. вилучено з обігу, впровадження кредитних білетів
на рівні зі сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу
відмовитися від срібла, громіздкого в обігу (до того ж моне-
ти в обігу сильно стирались). Для розміну паперових гро-
шей був створений фонд, який на вересень 1843 p. становив
близько 36 млн, а в 1845 p. — уже 87 млн крб.

Однак у зв'язку із зростанням державних і особливо
воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових
кредитних білетів, які почали знецінюватися. Напередодні
та в період селянської реформи 1861 p. грошовий обіг у
Росії знову був розладнаний.

Індустріальний розвиток країни диктував необхідність
впорядкування фінансово-грошової системи. Після 1861 p.
царський уряд, який став на шлях прогресивних перетво-
рень, провів фінансову реформу (1862 p.). Затверджено нові
правила створення і розгляду державного бюджету, який
почали публікувати. Внесено зміни в касову справу, дер-
жавний контроль. У податковій системі відмінили винні
відкупи (пережиток феодалізму), їх замінив акциз на вино,
збільшились акцизи на тютюн, цукор. Проте порядок стя-
гування податків з урахуванням станів не було знищено.
Подушний податок не був відмінений до 80-х років (від
нього звільнилися лише городяни), незважаючи на створення


багатьох комісій для його скасування. У 1863 p. подушний
податок з міщан міст Європейської Росії замінив податок
на міське нерухоме майно, який становив у 1898 p. 8,6 млн
крб. У 1894 p. був запроваджений квартирний податок.

У 1875 p. частина місцевих повинностей почала набира-
ти форми державного поземельного податку без розмежу-
вання власників. Цей податок на селянські землі в серед-
ньому в 1,5 раза, а в деяких губерніях у 3 рази і більше
перевищував податок на приватні землі. Прямі податки з
селянської десятини землі в 70-х роках були в 10 разів
більшими, ніж прямі податки з десятини поміщицької землі.
Дише в результаті революційної ситуації 1879—1880 pp.
царський уряд відмінив подушний податок (у 1882 p.), змен-
шив викупні платежі на 12 млн крб., встановивши обов'яз-
ковий викуп землі як для поміщицьких, так і для державних
селян, створив Селянський банк тощо. Відміну подушного
податку супроводжувало збільшення непрямих податків і
платежів колишніх державних селян у зв'язку із переведен-
ням їх на викуп у 1886 p. До цього вони платили оброчний
(нижчий від викупних платежів) і подушний податки.

У 27 губерніях Європейської Росії платежі та примуси,
що сплачували селяни наприкінці XIX ст. з десятини землі,
дорівнювали в середньому 1,39 крб., що, за підрахунками
урядової комісії, становило 15,4 % валового прибутку і
36,8 % чистого прибутку з десятини. У багатьох повітах
податки перевищували прибуток від землі.

У 1900 p. загальна сума непрямих податків, які сплачу-
вало населення Російської імперії, становила 657 млн крб.,
у тому числі з алкогольних напоїв — 317 млн, з тютюну —
41 млн, з цукру — 63 млн, з нафти — 25 млн, з сірників —
7 млн, з мита — 204 млн крб. Ці податки насамперед спла-
чували за продукцію, яку виробляли неросійські народи.
Зокрема, спирт, цукор, тютюн були українського виробниц-
тва. Дев'ять українських губерній з 1868 по 1880 p. дали
Російській імперії 2899,2 млн крб. З цієї суми на їх потре-
би повернено 1749 млн крб. Отже, лише за 13 років україн-


ське господарство втратило 1 150,2 млн крб. За 15 років,
починаючи з кінця XIX ст., бюджет монархії Романових
одержував з України 3289 млн крб. прибутку. Асигнуван-
ня державної скарбниці на потреби України становили
2605,2 млн крб. Це — одне із переконливих свідчень анти-
української колонізаторської політики російського царизму.

Істотною ознакою фінансів Росії був державний борг.
Він безперервно зростав не лише абсолютно, а й відносно
розміру бюджету. Якщо на початку XIX ст. сума держав-
ного боргу (внутрішні та зовнішні позики, асигнації) дорів-
нювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напе-
редодні селянської реформи 1861 p. державний борг пере-
вищував щорічний бюджет вже приблизно у 8 разів. З се-
редини 80-х років Росія за величиною державного боргу
займала третє місце після Франції та Великобританії, а за
виплатою відсотків за борги — друге. У 1903 p. борг стано-
вив 6679 млн крб.

У 1862 p. царський уряд провів грошову реформу, до-
зволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло.
Однак уже в кінці наступного року розмін було відмінено.
Одержана Росією перед впровадженням розміну іноземна
позика на 85 млн крб. була лише наполовину використана
для збільшення розмінного фонду, друга половина пішла
на відшкодування дефіциту державного бюджету.

Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в
імперії Романових грошового обігу, заснованого на золоті, як
це уже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошо-
ва реформа потребувала нагромадження величезної кількості
золота, яка могла бути одержана через активний торговий і
розрахунковий баланси, скорочення ввезення та збільшення
вивозу товарів, позик, збільшення податкового тягаря. В ре-
зультаті фінансово-бюджетної політики царської Росії у Дер-
жавному банку нагромаджувалися великі запаси золота у
вигляді фонду для забезпечення майбутньої золотої рефор-
ми. В 1897 p. золотий фонд уже становив 1095 млн крб. при
1067 млн крб. кредитних білетів у обігу. При такому


співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тоб-
то кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золо-
тим карбованцем і паперовим кредитним карбованцем взяте
було співвідношення, яке на той час після певних заходів, спря-
мованих на стабілізацію курсу карбованця, фактично встано-
вилося на ринку, тобто кредитний карбованець коштував
66 коп. золотом, а колишній золотий імперіал вартістю 10 руб.
— 15 нових карбованців золотом.

Іншими словами, реформа була проведена у вигляді де-
вальвації, тобто зниження карбованця до фактично вста-
новленого його ринкового курсу. У 1897 p. було остаточно
затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові
золоті монети п'ятикарбованцевої вартості на 1/3 колиш-
нього імперіалу, а також були визначені умови забезпечен-
ня кредитних білетів у обігу. Емісійне право Державного
банку було обмежено правилом: кредитні білети в обігу до
600 млн крб. забезпечувалися золотом повністю, понад
600 млн крб. — наполовину, тобто понад золотий запас Держ-
банк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на
суму 300 млн крб. Це емісійне правило забезпечення по-
рівняно з емісійними системами інших країн досить суво-
ре (в перші роки виконувалося навіть понад норми, оскіль-
ки золотий запас часто перевищував суму кредитних білетів
у обігу: в 1899 p. — 1007 млн крб. золота і 661 млн крб.
кредитних білетів в обігу, тобто на 646 млн крб. менше від
емісійного права).

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта
проіснувала в Російській імперії до першої світової війни.
Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні
та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на
розвиток великої промисловості. На основі цього золотого
запасу розвивалися кредитна політика, державні позики,
фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

Постійну увагу грошовому обігу приділяли уряди Авст-
рійської, а потім Австро-Угорської імперії, під гнітом яких
перебували Галичина, Буковина та Закарпаття. На західно-


українських землях ще на початку XIX ст. панувала авст-
рійська монетна система. На підставі монетної конвенції,
підписаної Австрією з німецькими державами в 1857 p.,
карбувалися нові гульдени: австрійський, що дорівнював
2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і південнонімецький —
4/7 таляра, або 17 і 1/7 гроша. Австрійський гульден (фло-
рин) важив майже 12,34г(11,1г чистого срібла 900-ї про-
би), він ділився вже на 100 крейцерів (замість 60). З 1870 p.
випускали також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8
гульденів, що важили відповідно 3,2 і 6,5 г. У 1892 p. гро-
шовою одиницею Австро-Угорщини стала крона. Відтоді
гульден не карбували, проте в обігу він залишався до 1899 p.
(1 гульден = 2 кронам). Карбувалися золоті монети варті-
стю 20 і 10 крон (10 крон == 3,049 г золота) і срібні вартістю

1. 2 і 5 крон. Випускалися також паперові гроші вартістю 1,

2. 10, 20, 50, 100, 1000 і 10000 крон. Австро-угорська крона
була в обігу на західноукраїнських землях до 1918р.

Жорстокий податковий гніт терпіло населення західно-
українських земель. Бюджет монархії Габсбургів був хро-
нічно дефіцитним. Так, у 1882 p. сума прибутків становила
448 155 793, а сума витрат — 485 720 951 золотих рин-
ських. Отже, витрати у 1882 p. перевищували суму при-
бутків бюджету майже на 40 000 000 золотих ринських.

З населення Галичини стягували в основному прямі та
посередні податки. Прямі податки у 1883 p. становили ве-
личезну суму, наприклад, податок на землю — 4 331 000
золотих ринських, податок на будинки — 3 670 000, на інші
різні прибутки — 2 380 000, на заробітну плату — 745 000,
екзекуційні штрафи — 31 000 золотих ринських. З цих
сум на населення української частини Галичини припада-
ло; податку на землю — 2 673 457 золотих ринських, подат-
ку на будинки — 2 265 431, з інших прибутків — 1 469 136,
заробітну плату — 459 875, екзекуційні штрафи — 83 950
золотих ринських.

На західноукраїнських землях швидко збільшувалась
іпотечна заборгованість селян. У Галичині податки на се-


лянські господарства з 1862 до 1905 p. зросли на 770, у
Буковині — на 470 %. У Галичині в 1910 p. заборгованість
всіх землевласників становила астрономічну цифру —
1960 млн крон.

Дані державної статистики переконливо свідчать про
колоніальну політику Австро-Угорської монархії на захід-
ноукраїнських землях. У 1883 p. уряд імперії Габсбургів,
стягуючи різні податки, одержав з Галичини прибутків на
суму 43 051 019 золотих ринських, а витратив на неї лише
31 217 384 золотих ринських, у тому числі на українську
частину Галичини припадало прибутків 26 574 703 золоті
ринські, а витрат — лише 19 269 989. Отже, в державній
скарбниці залишалося 7 304 714 золотих ринських чисто-
го прибутку.

Російський і австрійський уряди в умовах промислово-
го розвитку розглядали як одне із своїх першочергових
завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 p. у зв'яз-
ку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та
розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних
кредитних установ. Цього самого року замість облікових
контор було створено при Асигнаційному банку Держав-
ний комерційний банк для розширення кредиту промисло-
вості й торгівлі. Відділи банку працювали в більшості ве-
ликих міст імперії Романових: Одесі, Києві, Харкові та ін.
Цей банк здійснював операції приймання вкладів на збері-
гання, вкладів з процентів (банк платив за вкладами спо-
чатку 5 %, а потім 4 %), видання позик під заставу товарів
і облік векселів. Комерційний банк кредитував торгівлю і
частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька
контора). Промисловість кредитували й інші кредитні уста-
нови: "Фонд для посилення виробництва солдатських су-
кон", "Мануфактурний капітал" та ін.

Незважаючи на кілька міських приватних і громадських
банків комерційного кредиту, в Російській імперії у той час
все ще було розповсюджено лихварство. В Одесі на почат-
ку XIX ст., до заснування банку, процент у лихварів стано-


вив 36 %, а із заснуванням банку він знизився до 12 %.

Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської
реформи, змушений був вживати заходів, спрямованих на
зміну всієї системи державних кредитних установ. Пози-
ковий банк було скасовано. Так само було ліквідовано і
Державний комерційний банк з переданням усіх справ
Державному банку (1860 p.). На останній було покладено
завдання зміцнення грошової та фінансової системи. Банк
мав право обліковувати векселі та інші термінові папери,
видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і прода-
вати золото, срібло та цінні папери, приймати вклади на
зберігання на поточний рахунок тощо. Однак він не мав
права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети
на вимогу уряду. Банк випускав кредитні білети для ко-
мерційних цілей в кожному випадку за спеціальними на-
казами. З середини 90-х років більшу частину вкладів ста-
новили казенні суми. Відповідно до цього ресурси Держав-
ного банку формувалися переважно з казначейських вкладів
і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисло-
вості переважно концентрувалися в акціонерних банках.
Активні операції забезпечили банку вагомі успіхи: сума
обліку векселів і спеціальні поточні рахунки під векселі
зросли з 32 млн крб. у 1861 p. до 261 млн крб. у 1900 p.;

позики і спеціальні поточні рахунки під процентні папери
— відповідно з 11 млн до 73 млн крб.; кількість золота —
з 82 млн до 843 млн крб., тобто більше ніж у 10 разів. Хоча
комерційні операції Державного банку були дуже велики-
ми, загальна сума обліково-позикових операцій всіх комер-
ційних акціонерних банків зрівнялася наприкінці 80-х років
з сумою цих операцій в Державному банку і надалі переви-
щила їх у кілька разів.

Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х ро-
ках, Державному банку надавалося право враховувати век-
селі з двома і більше підписами; надавати позики під за-
ставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій
приватних спілок, під залізничні накладні та інші доку-


менти; купувати і продавати процентні папери; надавати
позики під заставу нерухомості і під товари; купувати і
продавати золото і срібло, російські та іноземні векселі та
чеки, білети іноземних банків; приймати грошові вклади
тощо. Банк став центральним емісійним закладом Росій-
ської імперії і разом з тим найбільшим комерційним бан-
ком короткострокового кредиту.

Іпотечний тривалий кредит мав десять акціонерних зе-
мельних банків і два великих державних банки — Селян-
ський поземельний банк (1883 p.). Дворянський земель-
ний банк (1885 p.), а також міські кредитні товариства.

Селянський поземельний банк, надаючи позики переваж-
но заможній частині селян, допомагав дворянству на вигід-
них умовах продати свою землю. За 1883—1900 pp. було
надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин
землі.

Державний Дворянський земельний банк видавав дов-
гострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам
під заставу їхньої земельної власності. За позиками банку
позичальники зобов'язані були сплачувати певний відсо-
ток зростання, на відшкодування позик тощо, проте менше,
ніж платили позичальники Селянського банку. Банк діяв
на території Європейської Росії (крім Польщі, Прибалти-
ки і Фінляндії) та Закавказзя.

Царський уряд сповна допомагав Дворянському банку
— за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив у
1897 p. розмір процента за позиками, які видавав банк, до-
зволив приєднати до капітального боргу недоплати дворян
за одержаними позиками тощо.

На початку XIX ст. виникли органи кредитування
торгівлі. У 1806 p. в Одесі та Феодосії було відкрито філії
Дисконтної контори, заснованої в Петербурзі у 1798 p. Після
її реорганізації на Державний комерційний банк останній
мав контори в Одесі (з 1819 p.), Києві (з 1839 p.), Харкові
(з 1843 p.), Полтаві (з 1852 p.). Чималим кредитним цент-
ром був у ЗО—50-х роках XIX ст. Бердичів, де було зосе-


реджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 p.) агент-
ство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції
здійснювалися через Київський контрактовий ярмарок. Ці
операції здебільшого зводились до надання позик великим
землевласникам під майбутній урожай.

В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12
комерційних банків: Київський приватний комерційний
банк (1868 p.), Харківський торговельний (1870 p.). Київ-
ський промисловий (1871 p.), Миколаївський комерційний
(1872 p.), Одеський дисконтний (1879 p.) та ін. Проте
більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX — на
початку XX ст. залишилося лише два українських комер-
ційних банки — Київський приватний та Одеський дис-
контний, до якого було приєднано заснований у 1912 p.
Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали
незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній
основний капітал у 1913 p. становив менше ніж 1,5 % ос-
новного капіталу комерційних банків Росії, обіг — 0,5 %,
дисконт векселів — 0,6 %. Така роль українських банків,
як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особ-
ливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним
зв'язком приватних банків з Державним банком і міністер-
ством фінансів, колоніальною політикою російського ца-
ризму в Україні.

Основу кредитної мережі України становили філії сто-
личних банків, до правлінь яких входили й українські
підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в
Україні 35 філій, Об'єднаний банк — 31, азовсько-донський
— 23. Мережу дореволюційних банків (1916 p., без іпотеч-
них банків) можна проілюструвати даними, наведеними у
таблиці(див. с. 590).

Наприкінці XIX — на початку XX ст. інтенсивно зро-
щувався (зливався) банківський капітал з промисловим.
Наприклад, Петербурзький міжнародний та Дисконтний
банки були зв'язані з українською металургією та вугіль-
ною промисловістю; азовсько-донський банк контролював


більшість підприємств цукрової промисловості імперії Ро-
манових.

Австро-угорський та інші іноземні капітали, економічно
завойовуючи західноукраїнські землі, мали міцні позиції у
кредитно-банківській системі краю, формування якої поча-
лося ще у 50-х роках XIX ст. Активним провідником ко-
лонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний
Австро-У горський банк. Він був центральною кредитною
установою всієї імперії. Його акціонерний капітал у 1900 p.
становив 210 млн крон. У Галичині і на Буковині цей банк
мав 12 філій. Він утримував основні позиції всіх банківсь-
ких операцій, йому належала головна роль на місцевому
грошовому ринку.

У 1888 p. Австро-Угорський банк брав участь в усіх
4 акціонерних банках Галичини і Буковини. Сума його
коштів становила 48 млн крон. Крім того, він мав велику
кількість іпотечних акцій та облігацій на багато мільйонів
крон.

Австро-Угорський банк був розрахунковим центром у
Західній Україні. Приватні комерційні та деякі земельні
банки тримали, частину своїх капіталів у його центрально-
му управлінні, конторах і відділеннях. Галицькі та буко-
винські філії здійснювали операції з іпотечними позиками,
обліком векселів, зберігали вклади, фінансували господар-
ства великих землевласників. Наприкінці XIX — на по-
чатку XX ст. майже 50 % усіх іпотечних операцій держав-


ного Австро-Угорського банку припадало на галицькі від-
ділення. У 1909 p. банк видав 744 іпотечні позики на суму
59 670 546 крон. З цієї суми на Галичину припадало
27 651 986 крон, тобто майже половина всіх іпотечних позик.

Активно діяв Буковинський крайовий банк. Він видавав
позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі та^
здійснював інші операції. В 1898 p. іпотечна заборгованість
Буковинському крайовому банку досягла 18 млн золотих
ринських, у 1910 p. ця сума збільшилася до 68 177 093 крон.

У 1903 p. всі справи Буковинського крайового банку
перейшли до Буковинського земельного банку в Чернів-
цях. У цьому банку кредити великим землевласникам
стали ще більшими: в 1907 p. — 20 362 тис., а в 1909 p. —
23 630 тис. крон.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-20; Просмотров: 286; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.009 сек.