Учасники правового конфлікту: соціально-рольова і поведінкова характеристика

Як справедливо відзначає Ю. М. Тодика, підстави державно-пра­вових конфліктів нерідко перебувають за межами права і зумовлені станом економіки, політики чи конфронтаційним стилем владних

Вація конфліктів між державами, що стосується інтересів цілих на­родів чи націй, є більш масштабною, але також виходить з інтересів (територіальних, політичних), потреб (ресурсних, громадських), пднностей (духовно-релігійних, ідеологічних) тощо.

Отже, пояснення природи соціальних конфліктів має усталену традицію через аналіз протиборства інтересів; крім того, потреби у безпеці, визнанні ідентичності, соціальній належності також моти­вують конфліктну боротьбу; ціннісні системи (в тому числі правові) стають об'єктом захисту чи рушійною силою в конфлікті будь-якого масштабу і надають йому, як правило, гострого та ірраціонального характеру.

Для пояснення причин значних соціальних конфліктів, які набу­вають юридичного характеру повільно, можна продуктивно викори­стовувати так звану концепцію депривації, що відповідає вимогам соціально-правового підходу. Вперше її започаткував польський вчений Є. Вятр у «Соціології політичних відносин». Мова йде про передконфліктний стан, для якого характерна явна розбіжність між очікуваннями, сподіваннями людей і можливістю їх задоволь­нити. Конфліктологи з'ясували, що з часом депривація може скоро­чуватися, лишатися незмінною, або посилюватися; це залежить від співвідношення об'єктивних умов і суб'єктивних зазіхань. Але по­силення депривації безпосередньо впливає на ймовірність появи конфліктів соціально-правового характеру. Адже, по-перше, це тра­пляється, коли зменшуються можливості реалізувати вже сформо­вані потреби; по-друге — якщо соціальні потреби зростають ско­ріше, ніж реальні можливості їх вдовольнити.

У державах і суспільствах, що перебувають у стані переходу від тоталітаризму (чи авторитаризму) до демократії, політико-правова сфера є досить конфліктною. Це пояснюється специфічними умова­ми політичної і соціально-економічної транзиції — за допомогою правових засобів, норм закріплюються нові економічні відносини, утверджується економічний і політичний плюралізм, змінюється правовий статус різних форм власності, реформування політико-правової системи відбувається на концептуально нових засадах, а соціально-економічно диференційоване суспільство життєво потре­бує правової мотивації свого поновленого стану.

16 З-МЇ

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

відносин¹. Він узагальнює комплекс політичних факторів, які без­посередньо чи опосередковано впливають на напруженість держав­но-правових конфліктів: різкий перехід від однієї пануючої маркси­стсько-ленінської ідеології, від керуючої ролі комуністичної партії до політико-ідеологічного плюралізму; протиріччя між динамізмом політичних зрушень в Україні та необхідністю збереження стабіль­ності політичної системи, законності і правопорядку; гальмування завдань побудови правової держави, демократичного громадянсько­го суспільства через необхідність подолання залишків антидемок­ратичної спадщини; неузгодженість між новими демократичними інститутами, широкими соціально-політичними правами і свобода­ми громадян України і обмеженими формами й можливостями їх реалізації за сучасних умов.

Разом з тим, як свідчить практика України та інших країн СНД, державно-правові (у більш широкому контексті — політико-право­ві) конфлікти мають суто юридичні чинники, до яких, на.думку хар­ківських вчених, належать:

відсутність у владних структур вагомого досвіду вирішення склад­них питань державотворення в режимі консенсусу;

відставання процесуальних конституційно-правових норм від матеріальних;

відсутність достатнього комплексу організаційно-правових меха­нізмів розв'язання конфліктів між різними суб'єктами державно-правових відносин;

відносно низький рівень політико-правової культури населення і державного апарату;

суперечки між законодавчою, виконавчою владою і главою дер­жави щодо повноважень і компетенції;

протиріччя у законодавстві;

відсутність зваженої стратегії державного будівництва;

неякісне правове регулювання суспільних відносин;

порушення суб'єктами державно-правових відносин, норм Конс­титуції і законів, міжнародно-правових актів, ратифікованих пар­ламентом;

¹ Див.: Тодика Ю. М. Державно-правова кояфліктологія як важливий на­прямок наукових досліджень // Вісник АПрН. — Харків, 1996. — №4.-С. 14, 15.

різне тлумачення гілками влади конституційних норм; спроби окремих територій змінити свій правовий статус або увійти до скла­ду іншої держави;

несформованість легітимних владних інститутів;

утворення незаконних військових формувань;

дії по підриву безпеки держави чи розпалюванню національної та релігійної ворожнечі тощо¹.

Крім того, соціологія права приділяє увагу такому аспекту виник­нення правових конфліктів, як соціальне підґрунтя процесу створен­ня законів. Тут можна виокремити такі конфліктні підстави:

1) помилкове відбиття у законі проблемної ситуації, що потребує
правового врегулювання;

2) неузгодженість мети і завдань правового акта з нормативно за­
кріпленими засобами його реалізації;

3) кон'юнктурне просування окремими (часто вузькими) соціаль­
но-політичними угрупованнями бажаних норм до чинного законо­
давства, що не відповідають (або протирічать) інтересам головних
соціальних верств.

З ідеального погляду закон повинен адекватно відбивати стан су­спільних відносин, що регулюються, в іншому випадку виникає підґрунтя для неминучих соціально-правових конфліктів. Загроза їх появи посилюється, якщо прийняття закону обумовлене надзви­чайними обставинами чи термін його підготовки жорстко лімітова­ний. Як наслідок, з'являються неякісні закони, які у кращому ви­падку не зможуть працювати і перетворюються у «мертву норму», а за несприятливих умов — породжують конфлікти правозастосуван-ня, що можуть призвести і до озброєного протистояння.

Оскільки сучасна конфліктологія вважає безконфліктну модель суспільного розвитку ідеологічною догмою часів стагнації, то мова не йде про вилучення правових конфліктів із життя, а про забезпечення їх розв'язання таким чином, щоб це відповідало законним інтересам правосуб'єктів. Однак основою конфліктів правореалізації та право-застосування досить часто є чинники, пов'язані як із недоліками но-рмотворчості, так і загальноправового характеру:

нерозробленість механізмів зняття протиріч (колізій) під час ви­никнення закону;

¹ Тацій В., Тодика Ю. Вказ. праця. — С. 29.

Розділ 10

Іоціологія правового конфлікту

невизначеність функцій та засобів дії відповідних компетентних установ (посадових осіб) щодо розв'язання правових конфліктів у галузі правозастосування;

інколи — відсутність необхідних легітимних інститутів, які ма­ють впроваджувати механізм контролю за реалізацією закону та здійснювати колізійне право;

правовий нігілізм, обумовлений низьким престижем законів та зневірою у правозахисті та режимі законності в цілому;

низька правова і загальна культура, примітивний рівень право­свідомості у значних верств населення і частини посадових осіб при владі.

За умов соціально-економічної нестабільності юридичні конф­лікти між центром і місцями (регіонами) стають дуже актуальними, особливо з питань бюджету, розподілу ресурсів, ступеня взаємозале­жності. Так, Конституція України посилила повноваження Пре­зидента і Кабінету Міністрів по формуванню владних структур на місцях, що надало можливості центральній виконавчій владі ефек­тивно впливати на регіональні процеси. Водночас, це посилення практично позбавило громадян можливості впливати на вибір та дії своїх керівників по лінії виконавчої влади, оскільки вони признача­ються зверху і підзвітні Президенту та Кабінету Міністрів. Це утво­рює потенційну конфліктну ситуацію у ланці «місцеве населення — виконавча влада», яка за цих умов є соціально недоторканою і май­же неконтрольованою ні парламентом, ні суспільством. Тому влад­ним виконавчим структурам слід зважено і розумно використову­вати свої повноваження, щоб не порушувати інтереси населення відповідних територій; адже це може призвести не тільки до соціа­льно-правових, а й політично-правових конфліктів, бути підставою для антиконституційних дій та виступів, сепаратистських настроїв і тенденцій порушення територіальної цілісності України, проти­стояння центру і регіонів, що загрожує руйнівно відбитися на стані держави і режимі законності.

Стратегія соціально-політичних і економічних зрушень та конф­лікти, що її супроводжують, сьогодні зосереджені на лінії: інди­від — суспільство — держава. Для нас вже перестали бути абстрак­цією — урядова чи парламентська криза, державно-конституцій­ний конфлікт, загроза імпічменту президента чи відставки уряду. Вийшли з латентного стану конфлікти між виробничою і невироб­ничою галузями, між сферою надання послуг, пропонування това-

рів і соціальними можливостями їх споживання, між безробіттям, що зростає, і невиправдано розгалуженою сферою адміністративно­го управління. Всі конфлікти цього ряду мають перспективи пере­творитися на «змішані» правові, хоча й обумовлені вони більш зага­льними чинниками.

На думку російського конфліктолога О. Г. Здравомислова, вини­кли нові конфлікти, пов'язані з боротьбою за владу, вплив, влас­ність, престиж та інші засоби самоствердження у соціально-політи-чному просторі. Вони, у свою чергу, послабили ситуацію правопо­рядку й законності, певним чином функціонально послабили силові органи, що призвело до некерованості процесу «первинного накопи­чення», формування так званих «кримінальних капіталів», зрос­тання немотивованих приватновласницьких зазіхань. Як наслідок, насильство чи його загроза широко розповсюдились у конфліктних відносинах, посилилася криміналізація багатьох сторін соціального буття, виникли нові форми злочинності (рекет, торгівля зброєю, нар-кобізнес, проституція і сутенерство, «заказні» вбивства, інформа­ційне «піратство», експорт неліцензованої продукції, ухилення від сплати податків тощо)¹.

Криміналізація суспільства тягне за собою руйнування довіри до влади, посилення почуття соціальної незахищеності, невпевненості у майбутньому, крім того, вона перетворює боротьбу зі злочинністю на первинну мету держави, яка відсуває на задній план болючі со­ціальні проблеми. Все це посилює необхідність теоретико-практич-ної розробки проблем юридичної конфліктології.

Аналізуючи проблеми учасників конфлікту, доцільно застосува­ти структурно-функціональний та біхевіористичний підходи, які найкращим чином дозволяють з'ясувати соціальну структуру учас­ників конфлікту, їх статус у суспільстві та державі, рольове розмаїт­тя членів конфліктної сторони, виявити особливості моделей конф­ліктної поведінки.

Учасники правового конфлікту — це його суб'єкти, масштаб яких залежить від рівня самого конфлікту:

¹Див.: Здравомьіслов О. Г. Социология конфликта. — М.: Аспект-Пресс, 1996. — С. 7, 8.

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

в міжособистісному конфлікті суб'єктами є конкретні особи;

у груповому, класовому, соціально-професійному чи загальносо-ціальному — соціальні групи, верстви, класи, населення регіону, етноси, соціум у цілому;

суб'єктом масштабних соціально-правових конфліктів може ви­ступати і держава через інститути влади, органи та установи, що її уособлюють, через державних посадових осіб чи владну еліту (по­літичну, адміністративну) в цілому;

у міжнародних, міждержавних конфліктах суб'єктом виступа­ють, як правило, суверенні держави, що представляють та захища­ють інтереси своїх народів.

Отже, не тільки соціальні спільноти беруть участь у юридичних конфліктах, до них приєднуються політичні партії, громадські ру­хи, релігійні організації, їх керівні органи та установи. Однак, на­віть якщо конфліктуючою стороною виступає політичний чи соціа­льний інститут, його дії все одно опосередковуються через «людсь­кий фактор» — конфліктних осіб, управлінські, професійні групи тощо. Соціологічний, психологічний, політологічний і геополітич-ний підходи оперують саме цими поняттями, вказуючи на соціаль­ний статус і характер учасників (суб'єктів) конфлікту. Крім того, конфліктологія задіяла до свого операційного апарату категорію «конфліктна сторона» чи «сторона, що протидіє». Сутнісно це по­няття співпадає з безпосереднім суб'єктом конфлікту і містить всю його складну соціально-рольову й функціональну структуру. Сторо­на, що протидіє, — це остов конфлікту, якщо одна з них з якихось причин руйнується, конфлікт губить сенс і припиняється. Але слід пам'ятати, що до складу конфліктуючої сторони входять не всі вза­галі, а лише ті учасники конфлікту, що безпосередньо здійснюють активні (наступальні чи оборонні дії) проти супротивника. Деякі пасивні учасники конфліктної ситуації — посібники, пасивні свід­ки, посередники, очевидці тощо, як правило, не входять до складу конфліктуючих сторін.

Найважливішими характеристиками сторін, що протидіють, є їх фізичні, соціальні, матеріальні та інтелектуальні ресурси, можли­вості та вміння, які суттєво впливають на завершення конфлікту. Соціальні відмінності протидіючих сторін пов'язані не тільки з їх рівнем чи державним рангом, але і з широтою соціальних зв'язків, масштабами суспільної або групової підтримки. Інтелект і досвід ве­дення боротьби є суттєвим фактором у будь-яких правових конфлік-

тах — від наукової суперечки, дипломатичного «торгу» до озброєно­го зіткнення.

Для безпосередніх фізичних зіткнень, збройних конфліктів особ­ливо вагомими є «деструктивні потенціали» супротивників, а саме (залежно від масштабу конфлікту) — фізична сила, наявність зброї, кількість збройних сил і характер озброєння, ефективність військо­во-промислового комплексу. Врешті, слід враховувати, що конфлік­туючі сторони можуть виявитися не одразу, адже і конфлікт почи­нається не стільки з первинної агресивної дії, скільки після проти­дії у відповідь. Це досить наявно ілюструє кримінально-правовий конфлікт: доки злочинець не затриманий, конфлікт між ним і орга­нами правосуддя має латентний характер; відколи органи слідства, дізнання, суду й прокуратури розпочали процесуальну діяльність — протидіючі сторони конфлікту вже виявилися; коли підозрюваний затриманий і активізувалася процесуальна діяльність щодо роз­криття злочину й покарання винного — конфлікт отримує свої кон­кретні необхідні риси.

З позиції правового підходу в правовому конфлікті можна виок­ремити дві групи суб'єктів: фізичні та юридичні особи. В. М. Куд-рявцев вважає, що якщо мова йде про протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов'язково набуває юридичного характеру, тому що між цими суб'єктами формуються (або вже існують) правові від­носини, і розв'язання такого конфлікту, як правило, можливе лише правовим шляхом¹.

Більш різнобічна ситуація складається, якщо конфлікт розгор­тається між фізичними особами (окремими індивідами, групами, натовпом тощо). Фізична особа, що є громадянином, вже є суб'єк­том певних правовідносин, це накладає помітний відбиток на її по­ведінку в конфлікті. Учасник правового конфлікту має узгоджува­ти свої вчинки з існуючими нормами права, пам'ятати, що за умов певного розвитку подій ним можуть «зацікавитися» правоохоронні органи, або він може стати учасником цивільного, адміністративно­го чи кримінального процесу як позивач, відповідач, потерпілий, обвинувачуваний чи свідок. У окремих випадках юридичний аспект конфлікту залишається вибірковим, тобто має відношення не до всіх, а лише до окремих його учасників (наприклад, організаторів безладдя).

¹ Див.: Кудрявцев В. Н. Юридическая конфликтология // Вестник РАН. — М., 1997,. — Т. 67, № 2. — С. 126.

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

Соціологія права розробила досить предметно і яскраво систему соціальних ролей, що виконують учасники конфлікту, використо­вуючи значною мірою юридичну термінологію. Рольове розмаїття учасників притаманне практично будь-якому конфлікту (у тому чис­лі юридичному).

У соціально-правовому конфлікті (рівнем, не нижче групового) завжди можна виокремити «лідерів», «ідеологів», «активістів» і «керованих виконавців» — це найпростіша класифікація ролей, яка підкреслює ієрархічний статус учасників та їх функції.

Крім того, соціальні ролі учасників конфлікту можуть відбивати їх ранг у складі протидіючої сторони, міру задіяності та відповіда­льності за конфліктні події.

Підбурювач (інколи провокатор) — це особа, організація чи дер­жава (у міжнародно-правовому конфлікті), що навмисно підштов­хує іншого учасника до конфлікту. Сам підбурювач може й не брати активної участі у конфлікті, його рольове завдання — спровокувати зіткнення і розв'язати конфлікт.

Посібник — особа, група, держава, що сприяє певній конфлікту­ючій стороні порадами, матеріально-технічною допомогою тощо. У міжнародній політиці посібництво агресору, який розв'язує зброй­ний конфлікт, оцінюється як серйозний злочин проти миру.

Пасивні свідки, очевидці — це, як правило, малозначні та епізо­дичні ролі, носії яких не входять до складу протидіючих сторін.

Організатор — особа (група), яка планує конфлікт, шляхи його розвитку і забезпечення заради досягнення бажаної мети. Часто він виконує функції керівника чи ідеолога конфліктуючої сторони і мо­же також уособлювати її самостійно чи виступати окремою фігу­рою. Організатор правового конфлікту, як правило, несе найбільшу міру відповідальності за неправові дії та вчинки.

Посередники та судді (у тому числі третейські) — у широкому контексті це теж учасники конфлікту, особливо посередники, які прагнуть розібратися у причинах і обставинах протистояння та на­магаються своїми діями попередити чи припинити конфлікт, вико­ристовуючи власний авторитет переконання, пошук консенсусу. Третейські судді фактично також виконують посередницькі функ­ції — це суворо нейтральні особи, які допомагають конфліктуючим сторонам досягти згоди шляхом переговорів. Ні посередники, ні суд­ді категорично не входять до складу протидіючих сторін, їх мета діаметрально протилежна — узгодити позиції суперників та зняти

конфліктне протиріччя по можливості ненасильницьким шляхом. Високо оцінюючи гуманістичний потенціал цих ролей у юридичних конфліктах, цивілізовані держави (у тому числі Україна) внесли до чинного законодавства відповідні норми про третейський суд.

Отже, рольове розмаїття у конфлікті досить чітко визначене, але інколи можна зіткнутися з явищем «свідомої імітації» окремих конфліктних ролей; це притаманне або над конфліктним особам, емоційно неврівноваженим і надамбітним, або в разі штучного затя­гування конфліктної протидії окремою стороною.

Суб'єктивна складова будь-якого конфлікту досить детально і глибоко характеризує психологію його учасників. Взагалі, це окре­ма і специфічна проблема, яку необхідно вивчати в межах біхевіо-ристичного аналізу. До складу суб'єктивної сторони конфлікту вхо­дять: аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам'ять, соціальні настанови і ціннісні орієнтації, внутрішні нормативні ме­ханізми тощо. Проте соціологію правового конфлікту найбільше цікавить поведінка учасників — це особливий різновид індивідуа­льної, групової або масової активності, що потребує особливої функ­ціональної та емоційної орієнтації суб'єктів конфлікту. Поведінка у конфлікті часто пов'язана із розміром фрустрації, афектації, стре­су, що виникають внаслідок дій протилежної сторони, це накладає помітний відбиток на формування суб'єктивних уявлень і характер дій учасників. Правовий конфлікт часто торкається життєво важ­ливих інтересів суб'єктів, що вимагає мобілізувати всі його внут­рішні ресурси.

Вибір суб'єктами своєї лінії поведінки у конфлікті залежить від багатьох чинників, здебільшого психологічних: емоційних, вольо­вих, інтелектуальних, а також від сукупності зовнішніх (у тому чис­лі зовсім випадкових) обставин. Слід враховувати, що певні типи поведінки не відразу виявляють у всіх без виключень учасників конфлікту, і в процесі розвитку подій вони можуть змінюватися.

Конфліктологією розроблено три основні стереотипізовані моде­лі, які відбивають певний стійкий стиль поведінки людей (чи дер­жав, організацій) у різних конфліктних ситуаціях.

1. Деструктивний тип. За поведінкою це суб'єкт, схильний до розв'язання конфлікту та його посилення аж до повного знищення супротивника, ним використовуються найболючіші, руйнівні й жор­сткі засоби боротьби. Деструктивний тип поведінки часто зустріча­ється у кримінально-правових, міжнародних конфліктах; на міжна-

Розділ 10

Соціологія правового конфлікту

родніи арені — це агресивні мілітаристські держави, організації, що не тільки провокують війни, але й постійно блокують будь-які мирні ініціативи.

Практично завжди до такого типу поведінки схильні терористи — особливо небезпечні фігури правових конфліктів. Західні дослідни­ки, детально аналізуючи тероризм, виокремлюють два головні типи мотивації поведінки терористів:

— особистісний, у якому наявні емоційні, невротично-психопа­тологічні й корисливі мотиви;

—- політико-ідеологічний, що притаманний терористичним гру­пам чи бандформуванням.

2. Конформний тип. Суб'єкти конфлікту, що обрали таку пове­
дінку — певним чином протилежні попереднім, їх позиція «допов­
нює» деструктивну. Конформні суб'єкти скоріше схильні поступи­
тися, підкоритися, ніж продовжувати боротьбу. Ця модель поведін­
ки шкідлива і досить небезпечна тим, що об'єктивно сприяє чужим
агресивним намірам. Позитивну роль вона здатна відіграти, якщо
конфлікт виник через дрібницю, в такому випадку компромісна
лінія поведінки — найкращий засіб припинити сутичку.

3. Конструктивний тип. Ця модель поведінки повністю контра­
стує з деструктивною. Якщо деструктивний тип прагне насамперед
задовольнити власні інтереси і заради цього готовий «роздувати»
протиборство, то конструктивний — намагається загасити конфлікт
таким чином, щоб знайдене рішення було прийнятне для обох сто­
рін- Він шукає інваріантні версії примирення, підбирає посередни­
ків, вживає заходів щодо зняття конфліктної напруги.

Сучасна конфліктологія до аналізу конфлікту та його суб'єктив­ної складової успішно застосовує «теорію ігор», що надає можли­вість передбачити певною мірою раціональні, випадкові і навіть не­традиційні ходи і рішення супротивників. Це здійснюється завдя­ки рефлексії — відбиттю у свідомості суб'єкта власної і чужої по­ведінки та певною мірою, уявленню про психологію і плани супро­тивника.

Головна ідея «рефлективних ігор» — це імітація роздумів і вчин­ків одного супротивника іншим, аж до складних форм — прогнозу­вання і моделювання запитань суддів, відповідей свідків, роздумів присяжних, сцен примирення тощо. Рефлексивна гра має декілька елементів, які часто та ефективно використовуються у практиці

змішаних правових конфліктів політичного і міжнародного харак­теру:

а) рефлексивне управління — це спроба надати супротивнику
підстави, провокуючи прийняття такого рішення, яке було б вигід­
не самому опоненту. Насамперед, тут використовується дезінформа­
ція (розповсюджена у військовій та міжнародній практиці), переда­
ча супротивнику істинної інформації про свої наміри, яку той має
сприйняти як неправдиву (ця тонка гра на недовірі часто застосову­
ється у детективних сюжетах);

б) рефлексивний прогноз — полягає в тому, щоб здійснити спробу
прогнозування поведінки протилежної сторони і, таким чином, по­
сісти вигідну для себе позицію. Так, якщо у ході процесуального
«змагання» (імітований конфлікт) захисник зуміє передбачити най­
вагоміші аргументи прокурора-обвинувача, він буде мати шанс їх
послабити або розбити;

в) рефлексивний захист — йдеться про упереджуючу підготовку
до відступу на менш вигідні позиції, але такі, що не дають програ­
ти. Сутність рефлексії тут полягає в тому, щоб виявити розміри по­
ступок, на які може погодитися супротивник, якщо конфлікт дуже
сильно затягнеться. Отже, при рефлексивному захисті опрацьову­
ються не наступальні, а захист варіанти, що само по собі є одним із
варіантів руху до розв'язання конфлікту.

Таким чином, теорія ігор та технології рефлексії є непересічним інструментом упередження конфліктного протиборства і управлін­ня конфліктом.

Дата добавления: 2014-11-20