Реформи Габсбургів і західні українці

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо
великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йо-
сиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок
лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови
суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей.
Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати ста-
ру систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим
і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-еконо-
мічне становище посполитого люду.

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно.
До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї
розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах
управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та ду-
ховенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла
звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках
імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням
Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядни-
ками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини
стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат
перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром
адміністрації та судочинства провінції.

Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися
селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліп-
шити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провес-
ти сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих
заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів
панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встанов-
лювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на
користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ,
а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити
на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зне-
важеною, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законни-
ми правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами.
У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від
нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої

класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину
й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий ха-
рактер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення
інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної Ук-
раїни.

Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого по-
чатку Марія Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церква-
ми спиралися на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке про-
тягом тривалого часу зазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до
значного поліпшення його становища. Польські феодали більше не могли втручатися
у призначення парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рів-
ні з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус греко-
католицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи
вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галиць-
кого. Так греко-католицька церква — ця єдина установа, з якою могло ототож-
нюватися українське селянство,— ввійшла у XIX століття оновленою.

Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького ду-
ховенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія Терезія. У 1774 р.
імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала
студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й мож-
ливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була засно-
вана ще більша семінарія. Як завжди, йосиф II пішов на крок далі своєї матері:
у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у
Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на
українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів,
переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці,
читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для
останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум».
Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову
з місцевою українською говіркою.

Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених одноклас-
них школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні
дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого
письма. Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох
типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою;
трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували
учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах.
Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі
ордени, ліквідовувалися.

За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше
свідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У Гали-
чині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на нездоланні
перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, він збільшить
продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні
проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від Російської Украї-
ни Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, та виходу
до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де
селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут
і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини пересували у стані економіч-
ного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були над-
звичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала
це становище. Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер

східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних
провінціях, як Австрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчу-
вання та сировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично була
внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії.

Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала
можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням
ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицька
церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обурені
політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почали погрожувати
повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багато своїх заходів.
Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває
Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі».

На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц 1, продовжували від-
ступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у стано-
вищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі рефор-
ми у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без інших прецедентів
освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутню лібераліза-
цію імперії наприкінці XIX ст.

Рутенство. За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії
Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців — одного з найбільш
пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на
погляди та настрої. Як і належало сподіватися, реформи збудили серед українців
почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість
династії так глибоко вкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу».

Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні
наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність настроїв, що панували в се-
редовищі західноукраїнської еліти 'аж до 1830-х років. Його прибічникам — го-
ловним чином священикам — був властивий граничний провінціалізм, що ототож-
нював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою
священиків.

Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукра-
їнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську
шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристокра-
тизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів». Піднесення Габс-
бургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно
жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало
все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог.
Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління за-
хідних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким чином, на
Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою Росії, багато представників
місцевої еліти допомагали міцно тримати в імперських шорах власних співвітчиз-
ників.

Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види
політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі.
Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді до-
сить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній,
хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців.
У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрій-

ської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю.
Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною
якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабло усвідомлення української
самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст.

Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства — одне
було частиною Російської імперії, друге — Австрійської. І справді, починаючи
з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах — Москва поши-
рила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель ли-
шалася у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших ста-
діях існування останньої політичне, культурне й соціально-економічне зна-
чення західних українців настільки підупало, що стало ледве відчутним. Як ми
довідаємось, у XIX ст. під владою Австрії це становище докорінно зміниться,
й західні українці знову почнуть грати першорядну роль в історії свого народу.
Відтак, тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один
торували західні українці в Австрійській імперії, а другий — східні українці
в Російській.

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ
ВЛАДОЮ

Дата добавления: 2014-11-20