З історії документів в Україні

З поняттям документа нерозривно пов'язані поняття архі­ву та бібліотеки.

Збереження важливих історичних документів у давнину засвідчене літописами. Місцем збереження державно-право­вих актів, інших документів були церкви чи монастирі, які водночас слугували архівами та бібліотеками. Найперші бібліотеки в Україні почали з'являтися в XI столітті, зокре­ма у Києво-Печерському монастирі та у храмі св. Софії. Це були збірки рукописів та рукописних книг, якими мали змогу користуватися духовні та світські особи. Такі збірки мали князі й бояри (Святослав II Ярославич, Володимир Волинський, Микола Святоша Чернігівський), церковні братства (Ставропігійське братство у Львові), вище духівництво (Петро Могила, Лазар Баранович, Тимофій Прокопович, Дмитро Туптало), а також українські старши­ни (Кирило Розумовський, Григорій Потьомкін, родини Ко-чубеїв і Милорадовичів).

Від найдавніших часів збереглися лише поодинокі доку­менти, акти приватно-правового або державного значення, переважно в монастирських та приватних архівах. Відсутність власної держави позначилася на долі най­давніших документальних матеріалів. Вони потрапили до архівосховищ та колекціонерів Москви, Петербурга, Відня, Варшави тощо.

Тільки утворення Української держави в 1917 році покла­ло початок національному архівництву, коли у складі Го­ловного управління у справі мистецтв і національної культури було утворено Архівно-бібліотечний відділ.

Документи (акти, хроніки, кодекси права, історичні описи тощо) відігравали життєво важливу роль у різні періоди історії України.

Скажімо, для історії княжої України (часи Київської дер­жави X—ХНІ ст. та Галицько-Волинської держави XIII— XIV ст.) основними джерелами є літописи, що збереглися у вигляді літописних кодексів (Іпатіївський кодекс (1425 р.), Лаврентіївський кодекс (1377 р.)), актів (міжнародні догово­ри, зокрема з Візантією), княжих грамот (грамоти галицько-волинських князів XVI ст.), правових кодексів ("Руська правда", церковні устави) тощо.

Для литовсько-польської доби (XIV—XVII ст.) характерні грамоти великих князів литовських і королів польських, акти сеймів, "Литовська метрика", "Коронна метрика", "Су­дебник" Казимира, Литовський статут, акти трибуналів, актові книги земських, міських судів, акти магдебургій (міські книги), акти й документи церковних інституцій, до­кументи приватні (маєткові та фамільні) тощо. Поважне зна­чення в цей період мають джерела іноземного походження: документи міжнародно-правового характеру, хроніки, літописи московські, польські, турецько-татарські, спогади західноєвро­пейських мандрівників, листи, щоденники, описи ("Щоден­ник" Е.Лясоти, "Опис України" Г. ле Вассера де Боплана).

Починаючи з часів Хмельниччини, зростає диференціація документальних джерел і збільшується їх загальна кількість. Державним характером гетьманської України визначається українське походження і зміст документів XVII—XVIII ст. Основними джерелами цієї доби є: міжнародні договори (зокрема, гетьманські статті XVII—XVIII ст.), конституції (Бендерська конституція 05.04.1710), універсали. й листи гетьманів, акти Генеральної військової канцелярії, акти Ге­нерального військового суду, акти Генерального скарбу, акти Генеральної артилерії, акти полкової адміністрації й су­дочинства, акти сотенних урядів, акти міського самоврядуван­ня (магістратів і ратуш), акти й документи церковних та культурно-освітніх інституцій. Залежність України від мос­ковської царської, а згодом російської імперської влади зумов­лює появу таких видів історичних джерел, як документи російського уряду, які стосувалися України, документи російських установ, які діяли на території України ("Малорос­сийская коллегия", "Канцелярия министерского правления Ма­лороссийских дел"). Після скасування української автономії у другій половині XVIII ст. з'являються документи російських установ, які керували колись Гетьманщиною (намісництва, ге­нерал-губернаторства тощо). Серед документів слід виділити "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.), а також "Полное собрание законов Российской Империи".

Першорядне значення в історії цієї доби має документаль­ний матеріал офіційного походження, проте все більшої ваги набувають приватні документи: матеріали маєткових і фамільних архівів, щоденники, мемуари, листи.

Нову своєрідну групу становлять документи фабрично-за­водських архівів України (починаючи з XVII ст.). Тексти літописів цього періоду (Самовидця, Самійла Величка, Гри­горія Граб'янки), крім суто літописного матеріалу, містять всілякі документи (універсали, листи тощо), хоч деякі з них сфальсифіковані.

Різноманітний матеріал дають чужоземні джерела — мос­ковські, польські, турецько-татарські, молдавсько-волоські, угорські, шведські, західноєвропейські документи, щоденни­ки, спогади, листи.

Саме цієї доби поряд із рукописними джерелами з'явля­ються друковані, які набувають особливого значення вже в наступний період.

У XIX—XX ст. кількість документального матеріалу, ру­кописного і друкованого, зростає безмірно. Відбувається процес дальшої диференціації та спеціалізації життя; через те документи доводиться класифікувати. Чужоземні матеріали цього періоду втрачають своє значення, проте, як і раніше, велику вагу мають документальні матеріали державних, гро­мадських установ та організацій, приватні архіви. Можна виділити декілька груп документів цієї доби:

1) щоденники, мемуари, листи українських діячів XIX— XX ст. (Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича та інших);

2) акти й документи установ Української держави 1917—1921 рр.;

3) документальні матеріали політичної еміграції;

4) документи установ УРСР;

5) ділові папери незалежної України (з 24 серпня 1991 року).

Сьогодні особливості різних галузей діяльності сус­пільства відтворюють специфічні документаційні системи (зовнішньоекономічна, банківська, юридична, дипломатична та ін.). Найчисленнішою є система управлінських доку­ментів, класифікованих за певними ознаками.

Дата добавления: 2014-11-20