Українська мова як інструмент реанімації національної свідомості 1 страница

Т^ агата українська культура, пев-13 ний час не підтримувана націо-

Нільною інтелігенцією, яка тепер більше звертала свої погляди до Петербурга, з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки за-Иіпаду. Це давало про себе знати і в колишній Гетьманщині, і в Прпіюбережній Україні, в тім числі у Західній. Тут, як відомо, ос­ип очно перемогла унія, а з втратою православ'я цей край фактич­но був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які мі 11 боровся протягом століть як складова частина одного Національного організму. Нове уніатське духовенство, яке згодом цілії рало важливу роль у поширенні національної культури серед Народу, на той час ще не визріло. Сільські священики були і вбогі І мило освічені, то що вже говорити про їхню паству? Поступово за-Нїііплала й традиційна українська культура західних міст. Книго­друкування, яким колись славилися Львів, Острог, Перемишль, за-РЛухло. Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій цер-ІШіоелов'янщині. В. Чапленко зауважував: «Показово, що навіть мфіїїіііііі заходи австрійського уряду після приєднання західно-(Мфйїііських земель до Австрії скеровані на запровадження в куль-!У|іші(І ужиток мови «рутенів» чи «руснаків» не наштовхували цих

Вій на думку про власну українську мову як мову національну.

ЇУй якою мовою писав з приводу відкриття університету для «ру-ІІІПІіі» один із тодішніх діячів — Тарасевич:

ЩіНЬ первьій мН^сяца листопада 1787 року єсть и будеть всегда

ІМитііііій в житю народномь каждого русина, вь той бо день осуще-

ІйШмки найвьісшее р^шеніе: на людомудрію и богословію отозва-III) учители народно-церковно-рускімь язьїкомь:...Се було истин-

щ% восхищеніємь слухати, як молодьіе талантьі своє бьістроуміе в

политическихь упражненіяхь на своемь родимомь язьигЬ изьяснялн и такь многоважномь д'Ьл'Ь просвещенія поступали...»¹

Мало-помалу у Східній Україні засобом літературного спілку вання стає російська мова, у Західній — польська й латинська, у За­карпатті — латинська й угорська.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, по ставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, вли ти його в великоруську націю. Освіта українською мовою не тільки не розвивалася, але й переслідувалася. Якщо в другій половині XVII - на початку XVIII ст. українська культура, представлена т;і кими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Є. Слави нецький та ін., справляла великий вплив на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої по ловини XVIII ст. починається поступовий процес поглинання ук раїнської культури російською. Українська мова оголошується провінційною, селянською і якщо й використовується освіченими українцями, то здебільшого для жарту. Серйозні праці, зокрема історіографічні і в задумі своїм патріотичні (напр., знаменита «Ис тория Русов»), писалися російською мовою.

На стані української культури не могла не позначитися й та об ставина, що українські землі перебували в складі різних їй суспільним устроєм, мовами і національними традиціями державних утворень. Звичайно, російська царська влада на своїй території спрп яла розвиткові й поширенню російської культури, всіляко про тидіючи будь-яким виявам інших національних культур. Австро Угорська імперія була толерантніша до місцевих культур, але пг скоріше виявлялося не в створенні умов для їх розвитку, а в ін¹ помічанні, що давало їм змогу вижити. Розвиток культури відбувпн ся насамперед через новітній етап перетворення народного мистсм тва в професійне. Нова генерація української інтелігенції усвідомич.і ту істину, яку вже давно осягло, хоч і старанно приховувало, цар ське самодержавство: народ, позбавлений своєї історії, культури п мови, приречений на асиміляцію, на втрату політичних і культурник орієнтирів. Як справедливо зауважував М. Костомаров, «суспільстві яке втратило колишній корінь, не одразу пустить новий, воно не МП(

¹ Чапленко В. Історія нової української літературної мови. — Нью-Йорк, 1970 С. 23-24.

лі собою історичної святині; доля їхніх предків служить для них до­кором, і вони відвертаються від неї, намагаються забути старе, бо їм Від нього мимоволі соромно; а нове ще не встигло стати історичним набутком. На перевертнях взагалі лежить відбиток слабості, в'ялості, Орак усвідомлення мети, міцності взаємодії праці та волі. Зрадивши раз душі своїй, вони ще довго здатні зраджувати її вдруге і втретє»¹.

Ідеологічною основою Російської імперії була тріада: самодержав-ітио, православ'я, народність. На ній виховувалося українське дво­рянство кінця XVIII - початку XIX ст., що не могло не позначити-■I на їхньому світоглядові. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури. У ІКІ2 р. було створене Міністерство народної освіти, запроваджене лгржавне керівництво школою, внесені певні зміни в систему вже Існуючих шкіл. У кожному губернському місті створювались гімназії, м повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети шдкривалися в неросійських містах: у 1812 р. почав діяти Дерптський уиінерситет, у 1804 — Казанський і Харківський університети та ре-пріпнізовано в університет Головну Віленську школу. Ясно, що в за-мумі це були осередки поширення «общерусской» культури. Але фактично вони зіграли зовсім іншу роль: дали змогу не тільки росій-* ііКіім, а й місцевим юнакам із дворян запізнатися як з офіційно ви­кладеною, так і зі своєю реальною історією. Для імперії це була яв-нп небезпека: її другий за чисельністю народ міг прокинутися від МйПже столітнього сну і відродити той природний корінь, який жи-Ним його протягом попередніх років. А ознаки цього з'явилися.

Наприкінці XVIII ст. у великій пошані були українські народні ми пі, що поширювалися в рукописних збірниках. Тоді ж зароджу-і Іші поетична творчість, що якоюсь мірою продовжила традиції, з ЇДНого боку, народних історичних пісень і дум, а з другого, — ук-риїмсіїкого вертепу. Мова цих віршів була народна, але різне похо-ИШсппя і різний ступінь грамотності їх авторів накладали на неї ІІДбнток, що виявлявся у вигляді росіянізмів, полонізмів, церковно-ІДіш'ипізмів. Великодні і різдвяні вірші та «світські» («світові») пісні, Щп, як правило, були анонімними, змінила індивідуальна творчість II, Нскрашевича і знаменитого І.П. Котляревського.

Костомаров И. Мьісли южнорусса. О преподавании на южнорусском язьіке //
і...... іо публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — К., 1928. — С. 145.

Розвиток літератури народною мовою від кінця XVIII ст. відбу вався в двох напрямах: бурлескно-сатиричному і ліричному. Найви щим виявом першого напряму стала «Енеїда» І. Котляревською Вона відбила народну мову колишньої Гетьманщини, причому їй-тільки селянства і простого козацтва, але й козацької старшини, тобто новосформованого українського дворянства. «Енеїдл» засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов. І хоч це був стиль бурлеску, але він по казав невичерпні багатства українського народного словника. У ік> емі відбито побутову лексику {баклажок, барильце, гринджоляпкі, клубок, комин, кубок, кухііик, ложка, макогін, миска, мітелка, ніж, носатка, ослін, пляшечка, посуда, припічок, рушник, світелка, сковп рода, сулія, тарілка, тиква, торба, філіжанка, хата, шальовка її ін.), назви страв (баба-шарпанина, борщ, бублики, борщ до шпундр'ш і буряками, буханці з кав'яром, варенички пшеничні білі, галушки, грінки, гречані з часником пампухи, гуси, глід, свиняча голова до хріну, зубці, кав'яр, капуста, кваша, кисіль, книш, ковбаса, кислиці, коржи ки, коржі, козельці, крохмаль, куліш, кури до софорку, лемішка, лок шина, лизень телячий, макуха сім'яна, мандрики, огірки, оселедець, по луниці, зразова до рижків печінка, посіяне з ушками, печеня, печена \ часником свинина, путря, редька, рогіз, сало, саламаха сластьоїш, стовпці, сухарі, тетеря, терн, хрін з квасом, часник, шулик медовищ юшка з хляками, в юшці потрух з галушками, яєшня, крутії яйця і сирівцем та ін.), напоїв (брага, винце, горілка, деренівка, кримськії дулівка, що то айвовкою зовуть, медок, пиво чорнеє з лимоном, пінту ремське з курдимоном, сивуха та ін.). Убрані герої «Енеїди» звичайне ж в український одяг. Особливо багато представлений гардероб ук раїнської шляхтянки: дульєт, запаска, капот, ковтки, кораблик, кй раблик із соболей, корсет, кунтуш з усами люстровий, намисто, <м ват, очіпок грезетовий, плашок з вибойки, спідниця, стьонжки, тну ровка, шушон єдамашковий, юпочка і под. Скромніше виглядас чи ловіче спорядження: гаманець, губка, кремінець, кресало, люльку каптан, кожух, онучі, постоли, пояс, сап'янці, свита/свшпка/свшш^ на, сорочка, чоботи, шапка, штани і т. ін.

Мова «Енеїди», а також «Наталки Полтавки» ввібрала в себе іц і сику, зв'язану з народними звичаями. Тут і народні пісні (ванті пісеньки, колядки, Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про (іч),

ан рища (в хрещика, в горюдуба, в джгута, в хлюста, в візка, у ворона, п тісної баби), і танці {журавля скакали, садив гайдука, гоцака і под.). Шереглася в пам'яті ще й військова (козацька) лексика: старі чи­ни/звання (асаул, атаман, бунчуковий, військовий, значковий, козак, Щяковник, пушкар, сотник, хорунжий), з'явилася й новітня лексика нього значеннєвого поля (кригсцальмейстер, пров'янтмейстер, рат­ник), військові одиниці (депо пушкарське), назви зброї (булдимка, яіківниця, гармата, гвинтівка, збруя, келеп, кладенець, оружина, па-Шш, панцир, піка, ратище, рушниця, спис, флиита, фузія, шабля, ши­шак, щит, яничарка). Цікавою є лексика для позначення назв на-рпііів. Дотримуючись сюжетної лінії Вергілієвої «Енеїди», І. Котля- ■іський не може оминути греків, троянців, латинян, сицилійців, ру-пцчьців, аргавців, сакранців, лабиків, аркадян та інших давніх народів. Дме ж Еней був козак! Тому етнічна карта Європи і передньої Азії пе-ршиться такими словами, як гишпанець, голландці, датчанин, жид, Італіннець, литва, лях, москаль, португалець, прус, татарва, турчин, француз, цесарці, чухонці, шведин, швейцарці. Що ж до давніх народів, м» вони, за Котляревським, входили в число козаків: Були аврунці, РшЬщяне, калесці і ситикуляне І всяких-разних козаків (Котл., 158). Те німе і власними назвами. З одного боку, це боги-олімпїйці з їх ла-Піііі'ькими (іноді і грецькими) іменами (Юпітер-Зевс, Юнона, Неп­тун, Венера, Еол, Меркурій, Марс, Ганімед, Феб та ін.), історичні й міфічні особи греко-троянського і латинського походження {Дідона, І нґп, Каїн, Купідон, цар Ацест, Анхіз, Абсент, Ентелл, Дарес, Сівілла, Орфсй, Геркулес, Вергілій, Латин, Мерика, Фавн, Амата, Турн, Лави-

(, Іуд, Евандр, Паллашп, Іракл, Мезентій, Цібелла, Евріал, Низ, Про-й, Авант, Астур та ін.), з другого — троянці з українсько-коза- іменами: Знайшов з троянців ось кого: Педька, Терешка, Щічіфона, Панька, Охріма і Харка, Леська, Олешка і Сізьона, Пархо-\Ші їська і Феська, Стецька, Ониська Опанаса, Свирида, Лазаря, Та-

ЩЧі_% Пули Денис, Остап, Овсій (Котл., 100). Мова «Енеїди»'засвідчує, ІЦп п тодішніх вищих колах України були вже поширені імена по ІІТЬКопі: Іул Енейович, Паллант Евандрович, Тезейович пан Іполит. Гршіііжоться прізвища на -енко, утворені від грецьких власних імен:

Шшіноненко Галес, Тигренко із Стехівки. Явно до українського

ііммпітикону прив'язані прізвища типу Покотиллос, Караспуло. Ой-Кинімім перегукується з оригінальним текстом «Енеїди»: Італія, Кар-

фаген, Олімп, Рим, Сицилія, Тібр, Троять ін. Однак немало тут і таких назв, які пов'язані з Україною і навколишніми країнами: Чи риби і Дону везете; Бував і в Шльонскому з волами; під Бендер'ю воювали роменський тютюнець; Польща; Гетманищна; Тула; Було, полкові 11 п так Лубенський Колись в Полтаві полк веде; Кубань; Дністер; Заію розька Січ; Шведська могила; Глухов та ін. Представлені в поемі й 11;і зви сіл, що розташовані близько Полтави: Ну, взяв би Муньку аби Прісю, Шатнувсь то в сей, то в той куток, В Івашки, Мильці, Пут карівку, І в Будища, і в Горбанівку, Тепер дівчат хоть гать гати (256) Представлені тут імена, дотичні східнослов'янської історії (Мамащ Желізняк, Гаркуша), й імена казкових та билинних персонажів (Му ромець Ілля, Бова з Полканом, Банька Каїн, Котигорох, Іван Царевич, Кощій).

Широко вживається в поемі народна фразеологія. Крім таких ус талених зворотів, як п'ятами накивав, щоб і дух не пах, не по серпні, слухає чмелів_у бісики пускать, дали прочухана, в три вирви вигнали, пу стив ману, підпускати ляси, на ус мотати, нагріла в пазусі гадюКш заллє за шкуру сала, дам тришия, піймати облизня, берега пуститись, в гречку скакати, на слизьку попав і под., уживаються й менш відомі типу тягу дав, візьмем чвирк, охляли, ніби в дощ щеня, послала пуховА свині, підпускать москаля, і ще ти вип ^уєш добру повну, піти в нішшфх І морду втерть, і саме вухо прехихе, до тебе лапки всі мостять і под.

І. Котляревський розкрив синонімічні багатства української ми ви. Правда в синонімічних рядах переважають простонароднії емоційно знижені слова; пор., наприклад, синоніми до слів «ітиЯ «піти»: почухрав, попхався, уплітати, чухрати, тягу дав, черкщ помчала, шатнувся, швендяти, в собачу ристь побіг, шлялись, машЩЛ ють, мчить та ін. Нагнітання синонімів — одна з ознак індивіду;) >іь ного стилю І. Котляревського:

А вам, олімпські зубоскалки,

Моргухи, дзиґи, фіглярки,

Березової дам припарки (Котл., 218);

То Цінарш, цехмістр картьожний, Фігляр, обманщик, тут безбожний (244);

Поганий, мерзький, скверний, бридкий, Нікчемний ланець, кателик! Гульвіса, пакосний, престидкий, Негідний, злодій, єретик! (26).

'Знижені слова, досить вдало використовувані в пародії, переда-шіпій народною мовою, утворах наслідувачів «Енеїди» стали однією і ознак стилю, який утвердився в літературознавстві під назвою «котляревщина», Це такі автори, як Копитько-Думитрашко, Олек­сандрів, Коренецький та ін. Від смаку до несмаку — один крок.

І. Котляревський, зважаючи на повну невпорядкованість іпдіїпньої української мови, що тільки-но зароджувалась як літера-іурнп, вживав ще немало русицизмів: питейний, кутайте, осрамле-іііі, уроди «потвори», защищать, не робійте і под. З погляду норм \і-Рейнської літературної мови, представлених пізніше у творчості І Шевченка, є в І. Котляревського певні (незначні) відхилення в фонетиці і морфології. Це докладно висвітлюється у зазначеній Пршіі В. Чапленка: «Маємо докази на те, що Котляревський свідо­мо ставився до цих явищ (фонетико-морфологічних) у своїй мові. ійк, у замітці, що була пізніше опублікована в «Основі» («Основа», /ІНШІЙ, 1861 р.) він відзначив: «Вь Полтаві и вь смежньїхь горо-ІііХ'ь: конь, воль, ножь, коть, подоль, мость и проч. произносят Нростолюдиньї: кинь, вшгь, нижь, кить, подиль, мисть и проч., но % Сихь же словахь вь другихь падежахь единственного и множест-Інжного числа сохраняють о: вола, коня, моста».

І огляду на це він і відбив фонетику і морфологію своєї місцевості,

Що, \\ основному, належить діалектно до південно-східного наріччя

Ифіїїпської мови, себто того наріччя, що пізніше стало основою ук-

Пік'ької літературної мови... Якщо й є в нього подекуди порушення

НМио кікону, то це сталося або внаслідок фонетичної недослідженості

Ифйїпської мови (звідси в нього вагання: написавши в одному місці

Ііичитку «кисть», він потім виправив на «кость», як і навпаки: напи-

йМіші спочатку неправильно «нашей», виправив потім на правильне

іМіііііііі»), або внаслідок впливу близької смуги переходових говорів

■Писання «поспульство», може, також «вечерь», «старость», «поз-

ИіИи¹»»). В окремих випадках до цього призводили його традиційно-

імжжні павички, і він писав «рость», «бой», «война», «подняли»¹.

і появою «Енеїди» інтерес до народної мови перестав бути іирйічцісю. Національна самосвідомість акумулює народжену в Пільстізі увагу до простолюду, особливостей його життя й куль-

' Ч,ш кчіко В. Історія нової української літературної мови. — С. 33—34.

тури. Вона заходить у суперечність із уже згаданими трьома посту латами імперської ідеологічної системи: самодержавством, казен ним православ'ям і хибно трактованою народністю. Зароджуються нові суспільні течії, які своєрідно інтерпретують імперську тріаду її цілому і кожну з її частин зокрема.

Назвімо спершу тих, хто її повністю сприйняв, поділяв і (можли во, всупереч своїй волі) пропагував. Найвизначнішою фігурою туї був, звичайно, М.В. Гоголь. Письменник він насамперед російсь кий, але вилучити його творчість з українського культурного кон тексту було б неправильно. Адже це він, слідом за І. Котляревським, ге'ніально представив світові і українського селянина з його побутом, віруваннями, звичаями і фольклором, і козака, і дрібного дворяни на; не хто інший, як він, любовно описав красоти української ночі і велич безберегого Дніпра. Разом з тим участь М. Гоголя н українському культурному житті була скоріше деструктивною, оскільки від одібрав в України її мову, інкрустувавши її словами мо ву російську. Високо оцінюючи внесок М. Гоголя в російську лік¹ ратуру, М. Костомаров разом з тим із жалем зазначав, що «багато і того, що автор «Вечорів» і «Миргорода» прекрасно виразив по російському, природніше звучало б по-українському»¹. У «ТарпсІ Бульбі» розвинуто ідею безперспективності козацтва як свавільнот війська, що було співзвучне великодержавній історіографії. І хоч туї ідеться про українських козаків з їх природними іменами ІІ прізвиськами, проте, за М. Гоголем, всі вони плоть від плоті єдино го російського народу і «да разве найдутся на свете такие огни, му ки і такая сила, которая бьі пересилила русскую силу!» Українськії тематика завжди живила творчість М. Гоголя, але цілком точну ха рактеристику «Мертвим душам» дав В. Бєлінський, оцінивши поему як витвір чисто російський, національний, вихоплений із тайникІІ «народного життя»². Разом з М. Гоголем ниву російської літератури обробляли такі вихідці з України, як М. Гнідич, В. Капни і В. Марковський та ін.

¹ Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанньїх на малороссийском яшм
Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — К., 1928. — С. 42 П

2 Белинский В.Г. Похождения Чичикова или Мертвьіе души // В.Г. Велиш і ми
о Гоголе. Статьи, рецензии, письма. — М., 1940. — С. 164.

Друга група української інтелігенції - це ті, хто не поділяв офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеділимості». Се-ед діячів цієї групи треба назвати Г. Квітку-Основ'яненка, Є. Гре-ипку, Л. Боровиковського, А. Метлинського, а також М. Костома­ха, який все ж більше схилявся до третьої групи. Вони повністю юділяли другий постулат офіційної ідеології і фактично не запере­чували перший. Що ж до третього, то важливою ознакою народ­ності вони вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор. За їхнім розсудом, рідна мова має стати підоймою народної освіти, хоч во­ші й не розраховували на те, що колись, навіть у далекому майбут­ньому, вона буде засобом всебічного розвитку українського наро-лу. Ось характерна заява М. Костомарова: «Нам потрібне викла-шіімія науки нашою рідною мовою, викладання не тим, які вже ішікли говорити та й мислити загальноросійською мовою, а тому народові, для якого рідна мова й досі — найзручніша й найлегша форма передачі й вираження думок. Замість повістей, комедій, ніршів, — потрібні наукові книжки..Звісно, при виборі треба бути мудрим. Смішно було б, коли б хтось переклав українською мовою "Космос» Гумбольдта або «Римську історію» Момзена...»¹

У творах І. Квітки-Основ'яненка, як відомо, вперше українською моиою заговорив злодійкуватий Шельменко. Згодом письменник іигрмувся до прози українською мовою, в якій вивів привабливі, пе-ргиажмо жіночі постаті українського простолюду. Дворянство в ньо-Ю українською мовою не заговорило. Правда, в «Щирій любові» «ох-инпср» «каже просто, по-нашому: «Куди ти, чоловіче добрий, ус-Іипіі? Сиди!» Але далі його мова тільки переповідається. І. Квітка-ОічюіГяненко не тільки не засуджував добровільну русифікацію ук-(Шіеького дворянства, а навпаки, бачив у цьому явищі закономірне Прилучення української інтелігенції до загальноросійської і світової іультури. Рештки давніх українських звичаїв часів гетьманщини Кмігкп їдко висміює, водночас ставлячись з великим співчуттям до ЩШ їства. Фактично він повторив на українському ґрунті те, що за-Иичиткував у російській прозі М. Карамзін: звернувся до простої лю­тиш і її простою мовою. Тільки мова ця була не російська, а ук-кп, що й утвердило її в жанрі прози. Є. Гребінка мав на кого

Костомаров Н. Мьісли южнорусса. О преподавании на южнорусском язьіке // щ • "їй» публіцистичні і полемічні писання. — С. 137—138.

послатись, спростовуючи поширені в його часи думки про непрп датність української мови для літературної творчості. Він уважав, що в Квітчиній «Марусі» «лагідні почуття висловлені так вдало, що навіть прихильники цієї думки, збираючись реготатися до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті»¹. Звичайно, на пер ший постулат ідеологічної тріади - самодержавство - ні Квітка, ні будь-хто з письменників з його кола не зазіхав. Усе лихо, описувані* в його повістях, ішло від дрібних чиновників, які порушували волю царя зробити щасливими всі суспільні стани всіх племен і народім Особа царя у них, зокрема у Квітки, просто обожнюється: «Госполі. нас усіх по милосердію своєму не оставив і послав нам такого мило сердного царя, що й міри нема. Без його любові, хлопіт і старання об нас що б з нас було? Пропали б ми усі» («Добре роби — добре і! буде»); «От істинно отець ік своїм дітям! І хіба ж тільки у нього і < що ми? Еге! Слава тобі Господи! Є нашого народу чимало, а то ж Щі російського, і німецького, і татарського, і калмицького... і якого-1п народу нема! І усе ж то йдуть під нашу державу, бо дуже хороше усім жити! І усе ж то наш милосердний цар об всіх убивається і жалку*, як отець діточок своїх» (Там же).

І все ж ніхто інший, як Г. Квітка-Основ'яненко, підкреслюїш окремішність українського народу від російського: «Язьік, имею-щий свою грамматику, свои правила, свои оборотьі в речи, неіюд ражаемьіе, неизьяснимьіе на другом; а его поззия... Пусть попри буют передать всю силу, все величне, изящность на другом!»². Нін же залишив нам чіткий відбиток слобожанського говору перини половини XIX ст., який мало змінився і в наші дні.

У лексиці Слобожанщини відчувається зіткнення української і російської мовних стихій: поряд із парубок виступає тут парень-друЩ ка, поряд із злякатись — зрябіти і под. Слово пан-отець означас т не «піп», а «батько», чоловік — «людина», мужик ~ «чоловік». Кінь (кобила) зветься тут шкапою, могила гробом, бідолаха лебедахою, су()(Ц сулою і под. Наявність у Слобідській Україні західноукраїнського ЄЛЯ менту засвідчують такі слова й вирази, як уконтентувати, паран/Щ які є вони на твар, коцярка (заведи коверниць або коцярок), бат\Щ\ ти «нарізувати шматками» і под. Специфічно слобожанськими «,

¹ Гребінка Є. Твори: В 5 т. - К., 1957. - Т. 5. - С. 304.

² «Література». Київ. - 1928. - № 1. - С. 124.

очевидно, слова брусувати «їсти» (— Сідайте, дружечки, мої голубоч­ки! та без сорому бру супте, а ти, старосто, їм ба туй — 3, 65), юіржа/збиржа «візницький екіпаж» (на передній збиржі троїста му­шка,.., а на третій збиржі сидить чоловік у хорошому жупані — З, 247), ляговитися «спати», закиркати «засміяти», личман «вівчар». Сло- т жодний «ні один» уживається тут у значенні «кожен». Абстрактна лексика виразно поділяється на три групи:

1) питома українська: біда, безчестя, вередовання, вигадування, ви­
ші, вік, вість, воля, втіха, втрата, гадка, глузування, гнів, горе,
трдість, диво, діло, добрість, доля, достаток, доступ, дума, нудьга і

вод.;

2) запозичення з російської або церковнослов'янської: мученіє,
шЬшочество, дарованіє, диханиє, допрос, жительство, забвениє, заміша-
шс їство, зачатиє, за щита, злодіяниє, істина, милосердне, множество
ііі їм.;

3) найвірогідніше створена самим письменником: послухнянст-
ш, молодожон, очуствуваться, пивомедиє і под.

Українські персонажі Г. Квітки-Основ'яненка загалом люди по-Пожиі. То ж не дивно, що в їхній мові чимало церковної лексики: ІІШЩий, наученіє, ізрадовався, муж, жона, рожденіє (дитя), родителі, поіаіяиіє, на казан іє, создатель, сладкогласная гортань, Боже созданіє та іи І Іа той час була ще чинна Київська академія з її латиною. Студіози и иіаіоть, але й українську лексику до неї навертають. Тому-то й з'яв­ляються такі вирази, як «доміне Кугієвський пхне, доміне Пузанов-УШііі поточиться, зачепить Галочку, а та швиденько одскочить, як Мухи відлетить, то доміне — плюхентус у грязенсус і закаля свою пикен-щк» (3, 310). Не вмерла ще на той час і староукраїнська канцелярсь-Кп мова. Писар Пістряк з «Конотопської відьми» навіть більше ко-ІМггься в мові «Литовського статуту», ніж Возний з «Наталки Полтав-

N І Котляревського: (Пістряк): — Возложіте каменія на нечестивую жію її, і на руці, і на нозі її і паки потопляйте її...; — Несумнительно • їм и.іПа суть од баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитила до-♦тчиїс каплі і скри у себе у чванці, або в іному місцеві. Повели, па-

II штику, возмутити її розанами, да претерпить до нестерпимості і Ш розпустить хляби воднії, і да ороситься земля (3, 157—158).

Уже йшлося про те, що серед абстрактної лексики є чимало Немало їх і в побутовій мові. На той час харківське

міщанство уже переймало лексику і усталені звороти з мови, якою велися судові справи, якою розмовляла державна адміністрація, п від них вона колами розходилася поза межі губернського міст Тож Квітка фіксує такі слова, як свідшпель, царство-государство, защитить, одчот, подарки, увольненіє, закон запреща, а ось мені яке привиденіє було, наущеніє, рощот, наградшпи, -дарованіє, удо вольствіє, доказательство і под. Чимало діалогів вводиться в ук раїнську мову в російському озвученні, напр.:

— Каво табє надобно (3, 242); — Чаво табє, дєвушка, тут треба нада? (З, 243); — Послушай же, любезная, ти тепер іспужалася і не можеш говорить, а мине нєкогда, у меня не одно дєло (3, 244) і под. Проте російська мова подається тут часто в її українському сприйнятті, напр.: Смотри ж, как прийдуть звожчики з лошадями, так пускай запрягають і везуть до моей лавки (3, 383); Скори к: Што за пріятной оцей Харкові Єй, істинно! і за границею таково на видал! Таки што хазяїн, то і доброй чалавєк (2, 28). Як уже засвідчують і попередні прикла-ли, Квітка, спираючись на тодішню мовну практику, вкладає в уста своїх персонажів чимало слів-дуО летів, в яких перша частина є українська, а друга російська: треба нада, тутечка-здесечка, хіба-разві, каже-говорить і под.

Не уникає письменник і перекручень типу скубент, хватальний «квартальний», лепорт «рапорт», відлепертував і т. ін.

Характерною ознакою розмовної мови є наявність у ній значної кількості слів-вербоїдів. Немало їх і в словнику самого Квітки: аж гульк — хутір, очима луп, за полу сіп, за руку дьорг, беркиць з ліжка, зирк-зирк по церкві, свою гарну молоду цмок, невістки знай у про тивну хату рип та рип, гайда надвір, а у самої слізоньки кап, кап, кап..., шасть із хати, туж, туж... вибіжить і т. ін.

Не можна оминути увагою і ствердження — заперечення — пі і тання. Як ствердження уживається спільноукраїнське так або його ускладнена форма так-таки так: — Так, так, так, ваше благо родіє: от це так;...Загула вп'ять громада, що як який чоловік скаже слово, то вона не розчухаючи, що і для чого, зараз і кричить «так-таки, так, так!» Але не виключається й полтавсько-слобо жанське еге, еге ж: А Галочка йому у відвіт тільки і промовила «Еге!» (З, 313); — Я вже... вибрала собі жениха... — сказала Олена та й засоромилась і почервоніла як рак. - А кого? - Пана сотника ко

иотопського Забрьоху. — Що печеним гарбузом попоштувала? — Еее! (З, 177). Як ствердження уживається також слово атож: Далі Чахарій, подумавши, перехрестився та й каже жінці: — А що? — Атож, — сказала йому Васька, утираючи сльози (3, 350). Як запе­речення у всіх випадках виступає ні: — Адже, ти посватаний? — Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний (3, 40). Є й перекручене росій­ське ніту: — Покажи. Ето письмоводитель писав? — Нішу, ваше ви-еокоблагородіє! (З, 229). Як вияв здивування уживається вільна морфема йо: Як сказала йому се бабуся, так він з радощів аж задри­жав та щось хотів сказати, та й не зміг; а тільки вивалив очі та, сил­куючись, ледве-ледве промовив: Йо? (З, 180); — То не живий сол­дат, а то його парсуна! - Йо! гукнули дівчата (3, 18). Дуже своєрідну роль відіграє вільна морфема але. Вона фактично не має сполучни­кового значення, а виражає реакцію на щось не зовсім сподіване з певним відтінком здивування або сумніву. - Так що воно таке є? -спитав Йосипович — Чи се вірша, чи що? — Ллє! Я й сам не знаю Е, 134); - Так від чого тут миру погибати, - казав пан Забрьоха, -коли ти, пане писарю, чхаєш?.. — Але! чхаєш! — покрутивши голо- 10Ю казав Ригорович (3, 145).

Дата добавления: 2014-11-20