Ч, у^/^ /ч, ^/^^ чу 2 страница

повні, не розлиті губи («До джерел»).

Центральною фігурою таких метафор у ліричних віршах поета носить часто є саме хлопчик — спогад про своє дитинство — у ви­гляді або соняшника, або абстрактного розуму: В соняшника були руки і ноги, Було тіло, шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу,

і рвав у пазуху гнилиці («До джерел»).

¹ Гегель Г. Лекции по зстетике // Сочинения: В 14 т. - М; Л., 1929-1959. -■ 14. - Кн. 3. - С. 192.

На персоніфікованій ознаці будуються не лише розгорнуті, але й прості метафори типу «Солом'яні брилі хати скидали, І синій жаль світився в їх очах» («До джерел»); «Сплять хати у нічних со­рочках, Сплять повітки — стиляги в червоних» (там же); «Смиче хмарку лелека за поли й дітям щастя вишневе несе» («Київське не­бо»). Здебільшого Драчева метафора зорова. Але її можуть допов­нювати смакові, одоративні, дотикові враження: Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині І дихни наді мною

легким лебединим крилом. Пахнуть роси і руки.

Пахнуть думи твої дитинні. В серці плавають лебеді.

Сонно пахне весло («До джерел»).

Метафори, розраховані на слухове, нюхове й дотикове сприй­няття, не обов'язково вплітаються в розгорнуті персоніфікації. По­ет щедро вживає їх самостійно як окремі мазки на почуттєвому або пейзажному полотні: «Тільки плач на мене йде ордою» («До дже­рел»); «Гроза над Тбілісі кованих коней виводить» («Корінь і кро­на»); «Б'ють кропом у ніздрі осінні базари» («До джерел») та ін.

Метафора І. Драча часто заступає і звичайне порівняння, і навіть епітет. Не можна сказати, що поет зовсім уникає епітетів. Навпаки, він уперто шукає найвдалішого за змістом прикметника або й кількох, вишиковуючи їх поряд з іменником або з'єднуючи в ком­позити: «Погляд допитливий, виразний, соколиний» («Драматичні поеми»); «Моє серце баске, необ'їжджене серце моє» («До джерел»); «В оцих вихройдучих, гудучих Таврійських степах» (там же).

Сміливість — це ходіння по гірській стежці над прірвою. З од­ного боку — неприступна скеля, з другого — бездонне урвище. Такі контрасти властиві більшості поезій І. Драча: високі слова сусідять із зниженими, фольклорний мотив, якщо він не пронизує весі, твір, раптом обривається сучасним прозаїзмом. Ні, не можна на­звати цю поезію спокійною рікою; навіть при повній тиші і спокої чекаєш несподіваного пориву вітру. Причина внутрішньої напру­женості вірша І. Драча в постійному переплетенні високої (але ніколи не патетичної) лексики із зниженою, абстрактної з надто конкретною, побутовою, фольклорної з просторічною. Ці лексичні

струмені не тільки взаємно доповнюють один одного, але й завдя­ки близькому розташуванню примножують свою експресію. У цьо­му й полягає насамперед синкретизм образної системи поета. Так, про високі поняття, які одвічно цінуються людьми, навіть оточені певним ореолом таємничості, він розповідає при певному стилістичному задумі навмисне приземленою, побутовою мовою. Якщо у вірші «Пам'яті Василя Земляка» символ таланту — крила — вжито у прямому його розумінні і він уведений у пісенно-урочис­тий контекст (Бажаю вам, люди, найвищого злету! Тримайтеся крилами крил, щоб пірнути до сонця у незбагненну висоту), то в новорічній поезії «Крила» зображено парадоксальну ситуацію: лю­дині дістався талант, але ні вона сама, ні її оточення не знають, як ним скористатися: Так Кирило...

На крилах навіть розжився, -

Крилами хату вшив,

Крилами обгородився («Крила»).

Традиційний фольклорний зачин (Через ліс-переліс, через море навскіс Новий рік для людей подарунки ніс) розгортається в оповідь із сатиричним підтекстом; бо дуже вже нерівноцінні дари перерахо­вуються (Кому — шапку смушеву, кому — люльку дешеву, Кому — модерні кастети, кому — фотонні ракети, Кому — солі до бараболі, кому — три снопи вітру в полі, Кому — пушок на рило, а дядькові Кирилові — крила). Монолог мудрого оповідача з народу (це може бути й сам дядько Кирило) супроводжується другим голосом, - без­перечно, дружини:

Кому - долю багряну,

кому — сонце з туману, Кому — перса дівочі,

кому — смерть серед ночі, Щоб тебе доля побила,

а Кирилові, прости господи, —

крила.

Два голоси, кожен із своїм колоритним набором слів, — характер­на ознака лексичного складу Драчевих віршів. З одного боку, старо­слов'янізми (не зрони, а сотвори, з свічкою в десниці, возліг, даждь цілення), староукраїнські слова (мнозтво пісень), а з другого — роз-моїші й просторічні слова: «А бабуся так і вештається, ойя, А баби­ще все шупортається, ойя («До джерел»).

Від високої до низької і від низької до високої ноти — хіба не ріднить це поезію з музикою? Відповідь тут буде, звичайно, позитив­ною. І. Драч мав повне право сказати: «...Слово — з музики, з її гірких агоній, і мати слова — скрипка» («До джерел»). І одразу ж по­стане друге питання, близьке до першого: у чому суть, характерна особливість національної музики? Відповідь однозначна: у її зв'язку з народними музичними мотивами, збагаченими світовим музичним надбанням. Чи можна стверджувати, що зв'язок із фольклором — та­ка ж визначальна ознака національної поезії? Мабуть, так. Фольк­лорні компоненти — своєрідні діези в поетичному ключі.

Народність мови поезії І. Драча, звичайно, не тільки в його увазі до народнорозмовного слова і в умінні всебічно використати поетику фольклору. Вона ще й у своєрідному вживанні народних символів рідної землі і в народній інтимізації розповіді. Улюблені рослинні об­рази Драчевої поезії — це калина («аристократка з репаним корінням»), тополя («Тополь золоті кунтуші До дзвону, до сивого клекоту Насипа­ли в келих душі Електронних тривог лелек»), і, звичайно, соняшник.

Щоб відобразити сучасний світ, треба знати історію землі й історію культури. Поряд з узагальненими іменами представників свого наро­ду — тіткою Мартохою і дядьком Варфоломеєм, поряд з Горпинами, Теклями, Гордіями, Степанами, поряд з тими, хто «три чверті віку мне зорю в долоні», постають історичні речники народу: Сковорода і Шевченко, Лисенко і Кибальчич, Тичина... Якщо вишикувати за ал­фавітом імена діячів культури й літературних героїв, згадуваних у тво­рах І. Драча, то ми одержимо, мабуть, реєстр енциклопедії світової культури: Амаду, Андроников, Арістотель, Бажан, Бах, Беатріче, Бе кон, Бетховен, Брем, Вагнер, Ван-Гог, Гете, Данте, Дон-Кіхот, Елю ар, Емерсон, Ейнштейн і т. д. Звичайно, ці імена не тільки згадують ся - вони відіграють велику функціональну роль. Спадкоємність пе­дагогічних традицій засвідчують посаджені за один круглий стіл Пес талоцці, Сковорода, Корчак і Макаренко. Поет не проводить межі між речниками народу і звичайними трударями. Адже жінки, що роб лять із хат Парфенони солом'янорусі — це «Сар'яни в хустках, Ван Гоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами» («До джерел») У коло митців, які разом з автором ненавидять фашизм у всіх його виявах, продовжують боротися з ним навіть після фізичної смерті, вводяться Федеріко Гарсія Лорка, Пікассо, Пабло Неруда.

У зачині «Сонету за Петраркою» — «Благословен той вечір, місяць, рік» — відчувається творчий перегук з М. Рильським. Помітний вплив на лексичний склад і граматичний лад поезій І. Драча справила творчість М. Бажана. Як і його вчитель, І. Драч активно вживає сло­во захланний, подобається йому форма богове (за типом братове), прикметники з другою частиною -йдучий (швидкойдучий, крутойдуча, вихройдучі, кругойдучі) і под. Але головне, в чому І. Драч лексично солідаризувався з М. Бажаном та його попередниками, — це творен­ня неологізмів з прозорою внутрішньою формою. Однокореневі не­ологізми в творчості І. Драча досить рідкісні. Це хіба що такі картинні слова, як гудронитися («дорога гудрониться під яворами»), прокопити-ти («Гей віків та віків прокопитило карі навали»), вишаблювати («Ви-шаблює з піхов коріння цупкіші»), бурштинити («У венах підшкірних бурштинить живицю сосна»), іменник громов'я («І я спитаю: ви чом мовчите, Коли я вам підняв таке громов'я»), прикметники очистий («...щастя дивиться очисте»), колисний («І туманом колисним війнула вона з лугів»). Але здебільшого його неологізми — це або відіменни-кові прикметники, утворені за типом дієприкметників від неіснуючих дієслів (слово просонцене, кайдановані руки, овогнене місто, зачеремше-ний соловей), або складні слова. І той і той словотвірні типи досить ши­роко використовуються і в сучасній прозі. Улюбленими композитами І. Драча є іменники і прикметники з першим компонентом сто-: сто-крилля, гучномовці стоусті, стокрилата пісня, стоболісний, клекіт стосонцевий, крило стосоте та ін. Кохається він і в зображенні відтінків кольорів; свої улюблені чорний і червоний кольори він роз­кладає на десятки півтонів: чорно-вогненний, вишнево-чорний, чорно-сонячний, огненнобровий і под. Улюблений прийом поета — вживання епітета, створеного поєднанням прикметника з наступним іменни­ком або двох іменників, які є носіями тієї самої ознаки: корінцями ро-жевоколінними, принца ніжногубого, життя синьонебе.

Є Народження й Смерть - два стовпи на межі.

А між ними надії одвічні:

Комбінації стріч, і розлук, і жоржин,

Варіанти падінь і величчя («Все в цім світі відоме...») -таке філософське сгедо Бориса Олійника. Між цими двома полю­сами вміщує він зміст своєї поезії: героїзм і страхопудство, вірність і зрада, безкорисливість і зажерливість та інші протиставлення, до них добирає він і відповідні слова.

Говорячи про вічність, не можна обійтися без публіцистичних па­сажів типу: «Послухай: плани, «на грані», ракетоплани, новини екра­на» («Стою на землі») або: «Обскубали романтику до фактів. Нудьга та діловитість» («Оспалі віршарі»). Очевидно, для того, щоб знизити пафос своїх філософських протиставлень, не доводити їх до грому барабанів і литавр, поет удається до простонародної лексики, позна­ченої домашнім спокоєм, напр.: «Із Байконура вкоськані ракети спи­нились в узголов'ї школяра» («Село»); «шоферюги на слово колючі» («Похорон учителя»); «Кий там чорт Проти ночі швендяти буде?» («П'ятий член трибуналу»); «Чуєш: он вони, добре влаштовані, І за всяких умов - «на коні» («Романтичне інтермеццо»); «Рвешся в бій. А кому це нада?» (там же); «Я все ж ніяк допетрати не міг» («В ті дивні дні») та ін. Найвищим мірилом чесного служіння людству є для поета селянська праця - вирощування хліба. Тому сільськогоспо­дарську лексику Б. Олійник уживає часто: «Комбайн іще блукає в ку­курудзі. І буряки, лютуючи на кузов, Погладжують натовчені боки» («Село»); «Трактори буксували, комбайни сідали в чорноземі» («Дощ»); «Снопувались дні, скиртувались роки» («Та було у матері чотири сини»); «І незвісно, кому треба більше хоробрості: Космонав­ту чи хліборобу?» («Про хоробрість»).

Люблячи свою Зачепилівку, поет, звичайно ж, не бачить у ній центру Всесвіту. Навпаки, для нього тісні масштаби міста, країни... Він усвідомлює себе хай малою, але частиною Всесвіту: «В цьому дивному огромі Де я? Хто я — краплина» («Світ глибокий...»); «І змо­рено припав до всесвіту плечима» («Мікельанджело»); «Не лякайтесь вічності. Хай іде» («Сини»); «Я всесвіту боржник! Але комусь одно­му — Не був. Не є. Й не буду. І на тім стою!» («Мій борг»). Метафо­ра в Б. Олійника звучна, навіть розкотиста: «Покіль гукали дзвони мідночолі» («Сковорода і світ»); «Літа гатили копитами в брук» (там же); «Як ударили дзвони та заплакали, — небосхил загойдавсь» («Пальці і патрони»); «Над світом новим молоді ясени Гудуть в ок­самитові дзвони» («Балада про першого»). Кохається поет у па­ронімах: спритно, як спринтер; і освяти і освіти; липи лапасті танцю­ють з каштанами; він міг, як маг, єднати береги.

Б. Олійник використовує церковнослов'янізми. Проте, на відміну від інших шістдесятників, вони в нього, як і простонародні слова, уживаються ніби зм'якшувальні прокладки між гострими істинами: піють треті, і нєсть їм кінця і начала, глаголить істину; проте зберіга-

ють вони й первісне значення (часто вживаний прикметник гряду­щий, іменник вседержитель у значенні «хліб»).

Миколу Вінграновського І. Дзюба назвав чарівником слова¹. Ха­рактерно, що приблизно в той самий час, коли вийшла його перша поетична збірка «Атомні прелюди» (1962 р.), побачили світ збірки В. Симоненка «Тиша і грім» та І. Драча «Соняшник». Образність по­езії М. Вінграновського, як і її мова, — незглибиме і вічно рухоме мо­ре. Як пише І. Дзюба, «Навіть у найінтимніших поезіях не варто над­то дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наре­чена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось — всі і все, кому й чому він звіряється в любові, — все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності»². Поет не раб мови, а її творець. Особливо це стосується вживання слів, поєднуваності їх між собою. Тільки справжній поет може поба­чити очі молодої зливи, відчути, що хмари небо труть і труть, що вто­ма цямкає губами, що будякові очі важкими бджолами, вмираючи, гу­дуть. У нього Ридають коні, кублиться імла, Хропуть шаблі, і ядра за­хропли («Ніч Івана Богуна»); поет закликає: «Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер» («Ходімте в сад»). У пей­зажній ліриці М. Вінграновський досягає тичининської виразності:

Джмелі спросоння - буц лобами,

Попадали, ревуть в траві.

І задзвонили над джмелями

Дзвінки-дзвіночки лісові («Літній ранок»).

А чи чули ви мову осені? Мабуть, вона здебільшого шепоче, ше­лестить пожовклим листям? Так, зверніть увагу на ці алітерації:

Пришерхла тиша — сіра миша —

У жовто-білих комишах,

І сизий цап - іранський шах -

Пришерхлу тишу тихо лиже («Пришерхла тиша»).

Незвичні ситуації, описувані поетом. Незвичне буває і поєднан­ня слів: «Хто воно за таке любов? («Сеньорито акаціє»). На пер­ший погляд, автор помилився: замість хто треба було вжити що.

* Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 330-336.

² Там же. - С. 334.

Але помилки немає: такі поєднання у справжніх знавців мови є їх свідомою грою зі словом. Адже любов жива, олюднена, то чи має поет звертатися до неї як до якоїсь речі?

М. Вінграновський будує образи на повторі тих самих або спільно-кореневих слів: «У полі спить зоря під колоском І сонно слуха думу колоскову» («Ходімте в сад»); «Ганьба! Ганебино! Ганьбище, ти над нами!» («Ніч Івана Богуна»). Оригінально використовується епітет — він вмонтовується в однотипні речення з порівнянням:

Вона була задумлива, як сад,

Вона була темнава, ніби сад.

Вона була схвильована, мов сад.

Вона була, мов сад і мов не сад («Вона була...»).

Фольклорні компоненти вплітаються в поетичну мову спонтанно, з'являються ніби несподівано. Це може бути звичайний сталий епітет {«Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голу­бих» — «Квітень») або ж рядок з відомої пісні («То.мене несуть, ще й коня ведуть» - «Ніч Івана Богуна»). Є перегук з О. Пушкіним, зокрема, з його «Пророком»:

Повстань, пророче!

Твоя настала вже пора.

Творись в людей у дні і ночі

Глаголом правди і добра («Пророк»).

Поезія Василя Стуса якоюсь мірою передає настрої, характерні для прози І. Багряного, «Сибірських новел» В. Антоненка-Давидовича. Тут неволя в небагатьох деталях: колючі дроти, ґрати, калюжа, ліхтар, сосни, ворона, пори року, світ без світла та ін.¹ В. Стус — поет гніву. Він кидає презирство у вічі своїм катам, але суворо картає і своїх земляків, які байдуже ставляться до долі України: байдуж земляки, душ спресованих мерзлота вічна, рід без 'язикий, німі раби, сном окриті та ін. Удається поет до церковнослов'янізмів (днесь, тать, глас), на­сичує свої твори міфологізмами - переважно власними іменами (Во­лос, Сварог, Харон, Антей, Атлант).

Як зауважує Ю. Шевельов, «співучість у Стуса природна, стихійна, але вона суворо контрольована. Там, де вірш може стати сентимен­тальним, він її рішуче обрубує, і його ритми стають колючо-дисонант-

* Див.: Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 369.

ними. Його сліз світ не повинен бачити. Поет-бо живе в «падолі без'язиких сліз»¹.

Природно, що порівняння в поета-в'язня не дуже радісні: «і син біжить, як горлом кров біжить» («Наснилося...»); «Гойдається вечора зламана віть, мов костур сліпого, що тичеться в простір» («Гой­дається...»). Те саме стосується й метафори»: «Як мені небеса болять, коли я їх не чую» («За читанням Ясунарі Кавабати»). Поет полюбляє повтори — це ніби цвяхи, якими він надійно прибиває думку, образ:

І в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути -

у цьому полі, синьому, як льон («У цьому полі...»). Є у В. Стуса неологізми, або авторські оказіоналізми. Деякі з них викликані посередництвом Т. Шевченка між Біблією і сучасністю; так, образ мечів, «острих обоюду», породив появу виразу обоюдожа-лий край; виразними авторськими неологізмами є слова серцеокий, розпропащий, стобіль та ін.

Поет виймав із пам'яті у свої твори рідкісні слова: щовб «круте верхів'я гори» («Аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб» — «Крізь сотні сумнівів»...), знебути «втратити», «перейти в не­буття» («Твоє життя минуло й знебуло» — «Твоє життя...»), басамани-ти «робити смуги» («і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух баса-манить» — «Гойдається вечора зламана віть...»), кушпела «збита пи­люка» («Шалена вогненна дорога кипить - взялась кушпелою» -«Гойдається...») та ін.

Дмитро Павличко тяжіє до традиційних форм у поезії. Проте за філософським осмисленням життя з його суперечностями — добро і зло, любов і ненависть, світло і пітьма — він у 60-ті роки входить у коло сучасних йому поетів.

Традиціоналізм Д. Павличка виявляється в увазі до рими; він чи не єдиний із сучасних поетів користується формою сонета. Інколи, правда, вдається й до верлібру:

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя («Найдовша з усіх доріг...»).

Шевельов Ю. Трунок і трутизна. — С. 385.

Правда, верлібр виступає переважно тоді, коли творяться ко­роткі вірші, пройняті наскрізь однією метафорою, схожі на япон­ський танка:

Скинь одежу свою.

Увійди

В річку рук моїх -

Уже літо,

Від джерела аж до моря

Замліває ріка, а над нею

Заметіль сонця шумить («Скинь одежу...»).

З римою Д. Павличко поводиться дуже обережно: горів — вечорів, забруднить — нить, опале — опали, весняне ~ полотняне, стежка — се­режка. Та інколи йому кортить суперечити самому собі, і тоді, як у вірші «Я почну сповідатися...», з'являються замість рими невластиві його поезії асонанси: сповідатися — радості, єдвабні — кульбаби, го­дини — гнити, Тараса —радість і под. У разі необхідності поет вико­ристовує алітерації: «Гуркочуть брили грому в скалах» («Біжить під зливою лошиця»).

Порівняння в Д. Павличка здебільшого нерозгорнуті: «Був ясний день, як немовля» («Був день...»); «Береза, як свічка в полі горить» («Зеленим вогнем...»); порівняймо ще: показав зорю, мов червоний мак; а в душі печаль, як небеса', кликала мене, як та сурма; стерня, на­че сніг, біліла і под. Інколи на одне дієслово нанизується декілька порівнянь:

Ти пахнеш, як виспане море,

Як жіноче невидиме горе,

Як пилок на пшеничній ниві,

Як мамині руки сяйливі («Ти пахнеш...»).

Порівняння входять і до складу метафор: «Зеленим вогнем бе­реза, як свічка в полі горить» («Зеленим вогнем...»); «Моя душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу» («Дзвенить у зорях...»); «Об'їда­ють коні чалі Місяць, наче сніп вівса» («Мріє, наче сніг...»); «Мо­ре вранці шелестіло, Тліло, як осінній ліс» («Море з моря...»); «І серце, як зорю, ношу в долонях слів» («Моє дівча,..») та ін.

Час від часу в авторській мові звучать фольклорні мотиви: «Що в лузі, та ще й при березі, Вдихнула ти в мене світ» («Стерня, наче сніг...»).

Д. Павличко пише чистою літературною мовою. Проте, як і інші поети доби, не відмовляється інколи від діалектизмів. Це, зви-

чайно, слова з підкарпатських говірок: невіста «жінка», клювок «дзьоб», мовчкома «мовчки», карук «столярний клей», трина «сінна потерть»., «тирса від пиляного дерева» та ін. Не цурається він і цер­ковнослов'янізмів: возрадуйся, сокруши, сотворив та ін.

Про мову прози писати і легше, і важче. Легше тому, що тут іно-системні вкраплення, як правило, можливі тільки в мовленні персо­нажів. Скажімо, церковнослов'янські слова виступають, як правило, у мові служителів культу. Важче, бо в прозі інші, складніші принци­пи побудови образної системи.

Нелегка доля привела в українську літературу Григора Тютюнни­ка: був він і в ПТУ, і в армії на Далекому Сході, і обточував колеса на Донбасі, але прочитав словник за редакцією Б. Грінченка і повер­нувся обличчям до української мови. Після такого непростого життєвого шляху він умів нею користуватися досконало. Народна мова представлена у нього у всьому її розмовному різноманітті: тут і зменшені форми (письомце), і збірні поняття (парубота), і назви осіб за способом поведінки (виступайло - на зборах), і прислівники (бо­каса, навзаплюшки)', але найколоритнішими є народнорозмовні си­ноніми до таких народних, але емоційно нейтральних слів. Це рвиць-кати «смикати», вимащуватись «задаватися», розпринджено «роздра­товано», розджохкувати «роздражнювати», обпалити «щось смішне сказати», вкоськувати, «вгамовувати», причучикувати «заспокоювати» та ін. Трапляються тут і екзотизми типу скракля «частина плуга або ткацького верстата», наврипитись «надокучливо домагатися», кімля «верша» і под. Оповідання позначені народною образністю («Пови­ходили заміж, обквітчалися дітьми» — «Оддавали Катрю»), сучасною фразеологією («Дають - бери, б'ють - тікай» - «Дядько Никін»; «Ну як скаже - то як у попіл торохне» - «Оддавали Катрю»; «Що вона машина - на дурику дісталася?» - «Син приїхав»; «Поки в неї є і пе-реє» — «Бовкун»).

Розмовного колориту надають мові оповідань скорочені слова — або з опущеним кінцем («— Ідуть тато! Чуєте, маї» ~ «У Кравчини обідають»; «— Ти ди, яким козиром став» — «Син приїхав»; «— Гирун-чика отого не хо малювати» — «Дивак»), або з пропущеним середнім складом («— Слот, якось одбудемо» — «Оддавали Катрю»; «— Жде, мать, не діждеться» — «Бовкун»). Уживаються дитячі примовки: «...А заодно ще й приказую, щоб вода з вух вилилася: «Коту, коту, вилий воду — чи на дощ, чи на грім, чи на блискавку» («Обнова»). Діти до

батьків звертаються на «ви» і навіть, говорячи про них, уживають фор­ми множини: «Тато такий борщ їдять» («У Кравчини обідають»).

Дія оповідань Г. Тютюнника відбувається на Донбасі. Природ­но, що в мові його героїв уживається немало росіянізмів. Ось дядь­ко, збираючись торгувати м'ясом «вєжліво», перепитує: «Скоко?, Іщо?, Хватіть» («Дядько Никін»). А ось міський синок приїхав до батька в село на гостину: «Папа, как у вас тепер навпростец ходят до лавки?» («Син приїхав»). Частіше ж росіянізми — це окремі сло­ва, що вплітаються в український текст: полєзний, откровенно, «за-жигання» і под. Є й приклади макаронічої мови, як у цій пісні:

Бєла кофта, чорний бантик,

Ох, зачем розв'язував?

Я любила тібя тайно,

Ох, зачем розказував («Обнова»).

Євген Гуцало городній пейзаж писав не без впливу «Зачарованої Десни» О. Довженка: «Гарбузи в'ються поміж картоплею, спинають­ся на вишні, перелазять через тин, вони, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки мо­жуть знайти краплину сонця. Завойований простір відзначають висо­ким зірчастим цвітом, цілими вогняними сузір'ями, які палахкотять поміж кущами картоплі, які завзято здираються на тини, на кущі, які перелазять через рови, з наївною безтурботністю вискакують на вигін, на стежку, на дорогу, розцвітають і там, нашорошуючи навсібіч свої чутливі струни-вусики...» («Запах кропу»). Проте більший вплив на нього мав М. Стельмах: пейзаж у нього неекономний. У ньому заба­гато епітетів: «...Дощі вже не солодкі, не шовкові, не по-дівочому м'які, дощі стали студені» («Весняна скрипочка згори»); для того, щоб змалювати вечірній пейзаж, подається повний драматизму малюнок: «...Вміти спалити свою картину і відкрити в спаленні той смисл, який воно може дати, почерпнути науку з цього — хіба це не вимагає від художника садистського натхнення! Зловтіха, дикий екстаз, хворобли­ва цікавість до того, як згоряє вечорова краса, народжуючи іншу кра­су цього ж таки вечора, - невже всі ці гріхи притаманні митцю і ма­ють своє виправдання? («Вечори»). Проте майстерно вплітає Є. Гуца­ло в пейзаж різноманітні запахи: «Згадую село, в якому ми тоді жили, і в моїй уяві постають літні вечори, і душу мою повиває елегія смер­кання... Добре було сидіти на яблуні; внизу лежали зелені води го­родів, по них ясніли латки жита; соняшники повертались один до од-

ного або ж зводили догори свої вогненні лиця, мовчали, немов заїли бились у єство своє, немов хотіли осягнути таємницю буття; стси.кі тютюну пахли густо, а кріп — тонко і пряно; ластівки літали низько, наче хотіли пірнути в шумовиння рослин. Повітря тут, на яблуні, пах­ло листям і недоспілими плодами; над головою воно стояло чисте й не­зворушне, а там, у далечині, забарвлювалось у сиві тони, було достиг­ле і наче аж густіше» («У сяйві на обрії»). Залучення запахів у систе­му образів — порівняно нове явище в мові художньої літератури.

Юрія Мушкетика, як мало кого з українських прозаїків, можна на­звати й історіографом і живописцем сучасного з нами життя. Це дається письменникові, звичайно, нелегко. Хоч між обома сферами життя є і спільне: колишні події накладаються на сьогоднішні і вини­кають «вічні» афоризми. Очевидно, між цими афоризмами й осмис­ленням життя письменником є певна відстань, але не така велика, щоб виникла потреба відійти від його звичайної психології — оціню­вати життя й діяння з нібито загальнолюдської позачасової категорії. Якщо письменник пише про наші часи, давню історію нашої Вітчиз­ни, давньогрецьких філософів, то це все ж таки має бути різна лекси­ка, і насправді так воно й є, але загальнолюдське сприйняття дійсності багато в чому виявляється тим самим. Такими є, скажімо, афоризми «В світі дуже часто ми маємо протилежне тому, що хотіли мати» («Суд над Сенекою»); «Філологія має справу з душами мертвими, примарни­ми.., ними можна крутити як циган сонцем» («Обвал»); «Ми часто в житті кидаємо блешню без жодної надії» (там же); «Земля — це кла­довище людських споминів» (там же); «Любов — це марево, це маре­во душі, це свято душі, яка одягається в ошатну одежу» (там же); «Тра­ви сивіють тільки од старості, а люди ще й з горя» та ін.

Перші романи Ю. Мушкетика — «Семен Палій» і «Яса». Далі він здебільшого перейшов на сучасну тематику. Філософське сприйнят­тя світу як арени боротьби добра зі злом привело його в табір шістдесятників.

Як прийнято в українській художній літературі, у кожного пись­менника, в тім числі і в Ю. Мушкетика, трапляються ремінісценції, насамперед перегук з творами Т. Шевченка, напр.: «Приїдемо, скаже­мо людям: хиліться, хиліться, як похилилися ми, старшини ваші»; «Я тихо починаю розповідати йому про Ревучого, про зелені діброви, про тополі, що неначе сторожа стали за Оглавом» («Гетьманський скарб»).

Треба вітати, що Ю. Мушкетик уперто шукає свіжого слова. До цього його прагнення можна ставитися неоднаково: деякі слова він знаходить у словниках, окремі, можливо, мають своїм джерелом не сперті ні на які лексикографічні праці діалекти, ще якісь, імовірно, — його домисли. Так, уживане ним слово аргатал, мабуть, спирається на аргат/арґат «найманий робітник», бахмут/бахмат, це, звичайно, «верховий кінь»; бутра, можливо, засвідчена словниками бутирь, тоб­то «дрібний посуд»; валасатися «тинятися», «шлятися»; досужий «пе-рестарілий»; давлючка — щось похідне від прикметника давлючий «який важко ковтати»; зацуркувати — у «Словарі» за ред. Б. Грінчен-ка є зацуркати, тобто «зв'язати що-небудь за допомогою цурки, па­лички, знакомитий «пам'ятний», «відомий»; курта «короткохвоста вівчарка» — у Желехівського киг2$сНа\уап2І£ег 8сЬаГегЬипсі, кутуляти «погано жувати» (про беззубого), у Жел. катуляти 8ІсЬ ^аігеп; міро-датний, Жел. «міродавчий» та88£еЬепсі «авторитетний», «компетент­ний», «достовірний», «надійний»; мальовидло — п. застаріле «живо­пис», хоч частіше «картина», «витвір мистецтва»; неключимий — Жел. ипіаіщіісН, ипГегпііШв; нелинь «дуб, що втрачає листя на зиму»; огар — 1) «обгорілий пень»; 2) «овід»; 3) «порода качок»; остиритися — в словнику Желехівського є остир — ХаитрГаЬе; охмолоститися «звик­нути»; офект — у словнику Б. Грінченка є офвітний «приємний», «зручний»; причміл — очевидно, похідне від причмилйти ЬеіаиЬеп; пу­шина «пусте зерно», «м'якина»; росколь «відлига»; сивокрил «орел сивокрилий»; скинень «сильний холод узимку при тихій погоді»; тиб­лик — мабуть, зменшене від тибель «дерев'яний цвях»; хартуна — можливо, варіант слова фортуна; хиндя «пропасниця»; шалина «гущи­на в лісі», ширмувати — за Жел. ГесНіеп і под.

Дата добавления: 2014-11-20