Додаток. Два зречення Петра Дорошенка 1 страница

3. Примхлива доля гетьмана Дем’яна Многогогрішного (1669-1672)

Чернігівський полковник Дем’ян Гнатович Многогрішний був з родини простого козака. За словами сучасника - «людина проста і малоосвічена». Многогрішний служив Богданові Хмельницькому, показав непогані організаторські здібності, був добрим вихователем козацької молоді, постачальником для армії усього необхідного. (За даними Інтернету)

У березні 1669 року на раді в Глухові лівобережним гетьманом був проголошений чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний.

Він проголосив мету: в союзі з Москвою відстояти автономію Лівобережжя.

Йому вдалося це зробити, підписавши на тій же раді так звані Глухівські статті з Московською державою, за якими:

1) російські воєводи не мали права втручатися в справи місцевого управління;

2) податки могла збирати лише українська козацька старшина;

3) обмежувалася кількість російських військ на Україні, вони залишалися лише в 5 крупних містах;

4) козацький реєстр нараховував 30 тисяч козаків, але гетьман мав право утримувати наймане військо – 1 тисяча «компанійців»;

5) процес переходу селян до козацтва ускладнювався, що було на руку козацькій старшині;

6) гетьман не мав права самостійних зносин з іноземними державами.

В цілому, ці статті свідчили про пом’якшення режиму Москви на землях української автономії.

Многогрішний відстоював інтереси України перед царськими посадовцями, неодноразово їздячи до Москви. Він добився, щоб Київ залишився в складі Лівобережної України (незважаючи на умови Андрусівського договору 1669 року), послабив опозиційно налаштовану козацьку старшину, замінивши наказних полковників своїми людьми (наприклад, брат гетьмана Василь Многогрішний очолив Старшинську Раду), чим зміцнив гетьманську владу в Україні.

гетьман Дем’ян Многогрішний (портрет і марка, присвячена гетьману)

Але, разом з тим, Дем’ян Многогрішний поводив себе занадто самовладно, майже ніколи не радився зі старшиною, роздавав землі прихильним людям, карав і милував козаків, як того бажав, обкладаючи їх податками. Виступаючи за інтереси Гетьманщини, він не забував і про власне збагачення. Надмірно збагатилися й його родичі, зайнявши провідні посади.

У 1672 році на гетьмана Д.Многогрішного було написано ґрунтовний донос московському царю. Його звинувачували у таємних зносинах з П.Дорошенко і з турками, і у намагання перейти під турецький протекторат. У інших жалобах писалося про його жорстокі вчинки, заподіяні ним кривди та надмірне збагачення, розкрадання скарбу автономії. Цар згодився на арешт гетьмана.

У березневу ніч 1672 року генеральна старшина ввірвалася у Батуринський замок, захопивши гетьмана прямо у ліжку. Братів Многогрішних було заарештовано. 15 років просидів Дем’ян в Іркутській в’язниці, згодом був звільнений і переведений на військову службу в Забайкаллі.

15 років просидів Дем’ян в Іркутській в’язниці, згодом був звільнений і переведений на військову службу в Забайкаллі (його брат Василь був воєводою у Красноярську). Але й у далекому Сибіру, талановитий від природи Многогрішний не загубився. Він, перебуваючи у чині «приказного чоловіка», разом з стрільцями, добре захищав від монголів Селенгінськ. Дем’ян, багато в чому, сприяв розвитку сибірського козацтва, мав великі заслуги у освоєнні і заселенні Сибіру. Проявив себе і як здібний дипломат: разом з російськими послами їздив до Китаю. У 1689 році уклав у Нерчинську перший російсько-китайський договір. Але хвороби й колишні гріхи мучили опального гетьмана. Тому, під кінець життя, Многогрішний постригся у ченці і помер в монастирі у 1707 році. Плиту з могили гетьмана бачив у Старому Селенгінську революціонер - декабрист Михайло Бестужев (про це він писав у своїх спогадах). (За даними Інтернету)

гетьман Іван Самойлович Козаки на марші Запорожець

4. Зміцнення Гетьманщини під час правління гетьмана Івана Самойловича(1672-1687)

Іван Самійлович Самойлович народився на Житомирщині, у сім'ї православного священика. Здобув гарну освіту у Києво-Могилянській колегії. Служив в козацькому війську писарем, сотником, пізніше отримав звання значкового товариша та служив чернігівським полковником. Під час правління Д.Многогрішного займав посаду генерального судді. Про нього відзивалися, як про людину спокійну, ввічливу, розумну. Однак, Самойлович підтримав змову проти Д. Многогрішного. На старшинській раді в Козачій Діброві(біля м.Конотопа) 17 червня 1672 року Самойлович був обраний гетьманом Лівобережної України. (За даними Інтернету)

Новим лівобережним гетьманом став Іван Самойлович. Як і Дорошенко, Самойлович прагнув об’єднати під своїм началом Лівобережну й Правобережну Україну.

17 червня 1672 року між гетьманським урядом і царською адміністрацією було укладено Конотопські статті. Вони були укладені на основі Глухівських статей 1669 року. Додавалося 10 статей, які обмежували автономію Війська Запорозького і дещо урізали права гетьмана.

Але права козацької старшини захищалися: гетьман не мав права позбавляти старшину їхніх посад, або карати без згоди ради чи вироку військового суду.

Івану Самойловичу вдавалося так вміло лавірувати між представниками старшинської козацької опозиції і московськими емісарами, що його правління на певний час призвело до стабілізації України та її піднесення.

Конотопські статті проголошували основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною і Московським царством. За ними права гетьмана були дещо обмежені: 1) гетьману заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з правобережним гетьманом Петром Дорошенком; 2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького; 3) компанійські полки передбачалося скасувати; 4) гетьман не мав права позбавляти старшину їхніх посад, або карати без згоди ради чи вироку військового суду. Таким чином, за Конотопськими статтями, гетьманська виконавча вертикаль була трохи ослаблена, більшу вигоду отримала козацька старшина. (За даними Інтернету)

Політика Івана Самойловича на Лівобережній Україні

Самойлович був сильним лідером. Він намагався створити аристократичну «Руську державу» з міцною гетьманською владою. Він формував козацьку аристократію й для цього:

· започаткував бунчукове товариство – привілейовану групу козацької еліти, яка ще з юнацьких років готувалася обійняти керівні військові і адміністративні посади;

· щоб закріпити спадковість влади – синам Семену, Григорію і Якову надав найвпливовіші посади в уряді;

· прихильним до нього представникам козацької старшини дарував земельні володіння;

· піклувався про освіту заможних людей, декого посилав вчитися за кордон та у Росію;

· для забезпечення порядку в Гетьманщині утримував військо – компанійців (всупереч Конотопським статтям), сердюків та охочі полки.

Самойлович намагався тримати в покорі заможну, опозиційно налаштовану старшину, часто йшов всупереч її волі, не допускав до важливих справ. Поставив під суворий контроль усе Запоріжжя і Січ, не допускав сваволі кошових отаманів. Самойлович був гарним господарником, приділяв увагу економічному розвитку Лівобережної України.

Завдяки ефективному правлінню Самойловича зміцнилася центральна влада гетьмана. Значно покращився економічний стан держави. Ожили торгівля, ремесла, промисли. Запрацювали млини, винокурні, рудники, скляні і селітряні заводи. Поступово розквітала культура. Будувалися церкви (Троїцький собор у Чернігові, Собор у Густинському монастирі під Прилуками, Церква Іонна Предтечі в Стародубі), художники створювали фрески, картини, ікони, мозаїки. За гетьманування Самойловича українська православна церква, яка до того була під зверхністю Константинопольського патріарха, у 1686 році була підпорядкована Московському патріархату. У взаєминах з Росією, гетьман проводив обережну політику взаємовигідного співробітництва.

Додаток. Боротьба І.Самойловича з П.Дорошенком

Іван Самойлович прагнув об'єднати під своєю владою Лівобережну й Правобережну Україну, тому довгий час провадив, разом з російською армією, боротьбу проти правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він досяг певного успіху й навіть був проголошений на Раді у Переяславі 17 березня 1674 року гетьманом обох сторін Дніпра. Свого суперника М.Ханенка, за таємне листування з поляками, Самойлович ув’язнив у Батуринській в’язниці, де той і помер. Також, після облоги Чигирина, він домігся у 1676 році відречення Дорошенка від гетьманства. (За даними Інтернету)

5. Чигиринські походиабо «повернення» Ю. Хмельницького

З-за необережної політики гетьмана Петра Дорошенка, над Польщею, Московщиною і українськими землями нависла страхітлива загроза захоплення Османською імперією. Турки та їх союзники татари окупували Поділля. Напади здійснювали з нечуваною жорстокістю. Як пише козацький літописець полковник Граб’янка: «в Умані турки відрізали у вбитих християн голови і за кожну голову брали у паші по червінцю». Вони брали викуп з міст християнських «синами і дочками» і навертали їх у магометанську віру. Грабували і спалювали міста. Частина населення в паніці тікала через Дніпро на Лівобережжя.

Юрій Хмельницький Турецька кавалерія - «спаги» Турецькі яничари

Щоб заспокоїти населення й придати власному вторгненню якусь законність, турки вирішили поставити над захопленою частиною України колишнього гетьмана Юрія Хмельницького. Він був викрадений татарами з монастиря, «перевихований» у Стамбулі. Ю.Хмельницький повинен був стати васалом Порти з титулом гетьмана Війська Запорізького й князя Сарматії (України).

Так Ю.Хмельницький з’явився знову на Україні, почав сіяти зло і смерть на рідній землі. Під Чигирином вирішувалася доля усієї східної Європи.

Патрік Гордон План укріпленьЧигирина На мурах Чигирина

І Чигиринський похід (1677 р.) і «великий згін»

Влітку 1677 року потужне турецьке військо (близько 100 — 120 тисяч вояків під проводом Ібрагім - Паші) обложило Чигирин. Місто боронили близько 10 тисяч російських стрільців під командуванням воєводи Григорія Ромодановського (інші джерела нараховують до 30 тис. солдат) і 7 тисяч (за іншими даними – до 20 тисяч) українських козаків гетьмана Івана Самойловича та його осавули Григорія Коровченка. Одним з керівників оборони Чигирина був хоробрий і талановитий шотландський полковник на російській службі Патрік Гордон, який спроектував деякі укріплення, залишив цікаві спогади про Чигиринську облогу.

Турки, захопивши старий міський вал, почали гарматний обстріл міста.

Завдяки завзятій обороні стрільців і козаків та сильним укріпленням фортеці, турки змушені були відступити. Це не завадило Юрію Хмельницькому проголосити себе гетьманом Правобережної України (вважався таким у 1677 -1681 рр.).

Щоб гарантувати якусь безпеку населенню Правобережної України, запобігти масовому геноциду та рабству, Самойлович заохочував переселення православного населення з Правобережжя на Лівий берег, а згодом розпочав «великий згін», який, незважаючи на суворість заходу, дозволив врятувати тисячі життів від турецького і татарського полону.

Влітку 1678 року турки ще раз намагалися захопити Чигирин. Цього разу вони наступали з військом близько 200 тисяч вояків під проводом візира Кара-Мустафи. Обороною Чигирина на цей раз командував ніжинський воєвода Іван Ржевський. Спочатку турки здійснювали «спагі» - кавалерійські атаки, а згодом підвезли на буйволах 4 гігантських гармати, 130 польових гармат меншого калібру, 15 мортир. Сотні турецьких саперів підкладували вибухівки під стіни, але багато їх гинуло від куль козаків та російських стрільців.

Битва за місто тривала більше місяця. Найбільш героїчно билися з ворогом козаки Гадяцького полку. Турецькі яничари дуже прицільно обстрілювали бійниці і захисники інколи не могли й висунутися. Але вилазки з фортеці здійснювалися, щоб відбудувати вали, підірвані турками, відбити прорив татар. Одного разу вилазка козаків і солдат була настільки вдалою, що вдалося захопити 2 турецьких прапори, що особливо розсердило султана. Було захоплену високу гору, щоб з неї турки не обстрілювали фортецю.

Козак – артилерист Зіткнення з кіннотою Турки обстрілюють Чигирин

Через деякий час турки почали використовувати ручні гранати з запаленим гнітом. Захисники фортеці навчилися їх гасити мокрими ряднами. Патрік Гордон згадував, що облога Чигирина нагадувала пекло. Стіни фортеці підривалися мінами. Жар від вогню палаючих будівель був настільки сильним, що козаки не могли встояти на стінах. Від вибуху бомби загинув комендант фортеці І. Ржевський. Знесилені оборонці були змушені залишити фортецю. Відступаючи, російсько-українські воїни підірвали замок, і під руїнами загинуло сотні турків. Як писав Патрік Гордон «Чигирин був залишений, але не підкорений».

Під Чигирином наступ турків захлинувся. Вони зрозуміли, що підкорити християнські країни не зможуть. Великі втрати змусили їх відмовитися від походу на Київ. І вони повернули назад. Юрій Хмельницький розсилав універсали і багато обіцяв, але населення відвернулося від зрадника. За це Хмельницький і турки усе палили на своєму шляху (наприклад, спалено місто Канів). Козаччина на Правобережній Україні була знищена.

Турки залишили зруйнований Чигирин й уклали з Росією Бахчисарайський мир 1681 року на 20 років. За домовленістю, на цей період, Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля відійшли Туреччині під «керівництво» Ю.Хмельницького. Столиця – м. Немирів. Але довго в гетьманах Ю.Хмельницький не протримався і у 1685 році загинув. На Правобережжі наступив період «чехарди гетьманів».

Але незабаром й Ю.Хмельницького позбавлено гетьманства. Замість нього в 1681 році турецький уряд призначив «гетьманом» Правобережної України молдавського володаря Георге Дуку. Присвоївши собі титул «господаря земель молдавських і земель українських» і поставивши «наказним гетьманом» Яна Драгинича, Дука поставив собі за мету заселити спустошене війною Правобережжя (що залишилось під владою Туреччини) на засадах козацького устрою. Проте похід ще одного гетьмана Правобережної України (під владою Польщі) Стефана Куницького на Правобережжя і Молдову та інші зовнішні, несприятливі для Туреччини обставини, не дали реалізуватися цим планам. Правобережному гетьману, польському ставленнику Стефану Куницькому, разом з поляками, вдалося завдати декілька ударів турками і татарам і звільнити частину Правобережжя, але згодом вони отримали поразку. Невдоволені діями гетьмана, які призвели до загибелі значної кількості людей (до того, ще й жадібної людини), правобережні козаки, на раді під Могилевом, у березні 1684 року, переобрали свого керівника й поставили на гетьманство полковника Андрія Могилу, а самого Куницького вбили, коли він, перевдягнувшись у чернечий одяг, намагався втекти з місця проведення ради. Гетьман Андрій Могила ж відзначився як мужній, винахідливий воїн, хоробрий борець проти турок. У 1685 році також загинув непотрібний вже туркам Юрій Хмельницький. Він у Кам’янці- Подільському скривдив одного купця, і турки задушили Хмельницького мотузкою, а тіло скинули у річку Смотрич. Так закінчилося трагічне життя сина великого гетьмана. (За даними Інтернету)

Турецька агресія загрожували усім державам Європи. Тому Австрія, Річ Посполита та Венеція створили «Священну лігу», війська якої під Віднем розгромили велику турецько-татарську армію.

Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу над більшою частиною Правобережної України і стала шукати шляхи до укладення з Московською державою тривалого миру.

6 травня 1686 року, у Москві, між Річчю Посполитою і Московською державою було підписано «Вічний мир».

1) Лівобережна Україна з Києвом, а також Запоріжжя, Чернігівсько-Сіверська земля(з Черніговом і Стародубом), місто Смоленськ залишаються під владою Росії;

2) Правобережна Україна (а також Північна Київщина) - під владою Речі Посполитої;

3) Поділля залишалося під владою Туреччини (лише у 1699 році воно було приєднано до Польщі);

Південна Київщина й Брацлавщина (від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші), дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою.

Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати. Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької «Священної ліги», а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (тому відбудуться Кримські походи 1687 і 1689 років).

«Вічний мир» остаточно затвердив поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

гетьман Стефан Куницький князь Василь Голіцин гетьман Іван Мазепа

Вступивши до коаліції держав «Священної Ліги» (Австрія, Венеція, Річ Посполита і Росія), яка боролося з Османською імперією, московська влада почала готувати декілька ударів по Кримському ханству і Туреччині.

У травні 1687 року розпочався Кримський похід. 100-тисячну російську армію очолив фаворит російської цариці Софії князь Василь Голіцин. До них приєдналося 50-тисячне військо українських козаків Івана Самойловича.

Військо поступово заглиблювалося в південні українські степи. Через деякий час воно потрапило в краї, де крім гадюк і хижих птахів нікого не було. Розпочалася страшенна спека. Окрім того, за річкою Самарою, татари підпалили степ і рухатися по чорній, покритій попелом землі було дуже важко. Частина їжі виявилася неякісною. Почала відчуватися нестача питної води, харчів і фуражу.

Змучене російсько-українське військо повернуло назад. Полководець Василь Голіцин звинуватив Самойловича у поганій підготовці походу.

Крім того на гетьмана було написано декілька ґрунтовних доносів, де його було звинувачено у зловживанні владою.

Самойловича позбавили влади і за протекцією Голіцина, на Раді, 25 липня 1687 року, заможний козак Іван Мазепа був обраний гетьманом.

Козацька старшинська верхівка написала декілька доносів на гетьмана Самойловича, в яких звинувачувала його у зловживанні владою, авторитарному правлінні і репресіях проти незгодних, надмірному збагаченні, порушенні законів, обтяжливих податках і повинностях й навіть у таємних зносинах з кримським ханом. Особливо у своїх звинуваченнях старався заможний козак Іван Мазепа, що був у приятельських відносинах з Голіциним. Самойловича позбавили влади і за протекцією Голіцина, на Раді, 25 липня 1687 року, Іван Мазепа був обраний гетьманом (за що він віддячив Голіцину грошовим подарунком). Заарештованого Івана Самойловича, разом з сином Яковом, було відправлено на заслання до Сибіру. Помер опальний гетьман у Тобольську 1690 року. Мазепа жорстоко розправився з його сім’єю і пограбував добро. (За даними Інтернету)

Лекція № 15. Адміністративно-політичний устрій і господарство Лівобережної України другої половини ХVІІ століття. Запорізька Січ

У другій половині ХVІІ століття українська держава Гетьманщина офіційно залишалася автономною в рамках Московської держави. Також багато українців проживали на Слобожанщині (сучасні Харківська, частина Сумської, Донецької і Кіровоградської областей). Усі ці території мали наступний устрій (див. таблицю):

Гетьманщина

Слобожанщина

1) Адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва. Найвищою адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини був полк. Він складався з декількох сотень й очолювався полковником, що призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, в якому цивільними справами завідував городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація— осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків не була сталою, коливаючись від 10 і більше. 2)Найнижчою територіальною і військовою одиницею був курінь, до якого входило декілька десятків козаків певного населеного пункту. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцеву громаду, що забезпечувала його, — виборний війт. 3)Курені об’єднувалися у сотні, що складалися з декількох 200—300 вояків. Їхніми центрами були сотенні містечка. Військовими питаннями сотні керував призначений полковником сотник, а цивільними — городовий отаманразом із органами міщанського самоврядування. Сотня мала власну сотенну старшину — осавула, писаря і хорунжого. самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація — осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. 4) Автономною одиницею в складі Гетьманщини була Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьману, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана. 5) У 17 столітті політична влада України нагадувала військову диктатуру з елементами народовладдя. З кінця 17 століття ця система еволюціонувала в бік монархічно-республіканської системи зразка Речі Посполитої. Столицею було місто Батурин. Головою держави був гетьман. Він обирався пожиттєво на військовій козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів. Він також складав присягу російському цареві, як верховному сюзерену. 6) Верхівку влади України складала генеральна старшина, роль якої зростала. До її складу входили наказний гетьман, обозний, суддя, генеральний писар, два осавули, хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, що виконувала роль уряду Гетьманщини, виконувала укази гетьмана. Генеральний обозний займався військовими питаннями. Генеральні судді завідували Генеральним судом, центральною апеляційною інстанцією країни, що виникла на основі колишнього гетьманського суду. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів. Зростає роль бунчукових товаришів. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду старшини(Старшинську Раду). 7) Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представники козацького стану. Решта станів були усунені від державного управління. Деякі міста та монастирі користувалися самоврядуванням. 8) Царська адміністрація контролювала дії гетьмана. Цим займався спеціальний Малоросійський приказ, а з 1722 року – Малоросійська колегія.

1)Слобідська Україна або Слобожанщина історико-географічний край у східній частині України, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії. 2)Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Остряниці 1638 р., які в кількості 900 осіб переселилися до Чугуєва). Там будуються слободи. Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651 року, переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 року засновано місто Харків, 1662 року - Богодухів. Події «Руїни» викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680 роках («згін» 1680 р). У 1674 року засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 р. — місто Ізюм. 3) Царський уряд Росії постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 року утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні.Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. 4) Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Пізніше, у 18 ст. були призначали слобідських полковників, з московським рангом бригадира: полковники Ф.Шидловський, Ф.Осипов, Василь П. Капніст (1751 — 1757) та ін. Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 5) Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові. З 1726 року слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин. Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні до тих, що існували на Гетьманщині. 6)У другій половині 17 ст. старшину Слобожанщини обирали на козацьких радах(фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних, дуже заможних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицьк і в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевськ і в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.