Формування Основ соціалістичного права

Головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна системі права в більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найбільш простій формі — пристосування права однієї держави до умов іншої. При відсутності тієї чи іншої правової норми як головне джерело права використовували революційну правосвідомість. Пріоритет революційної правосвідомості над іншими джерелами права базувався на пануванні в ті роки психологічної теорії права, яка вважала найважливішим аспектом правової дійсності не норму права і правовідносини, а правосвідомість.

Конституційне право. Основи державного будівництва були визначені першими російськими декретами радянської влади, дію яких було поширено і на Україну. Як вищі, так і місцеві органи влади і управління будувалися за зразком більшовицької Росії. Головною ланкою державного механізму були Ради, які більшовики розглядали як найбільш прийнятну для них форму диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919 року РН К України прийняла постанову “Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління”, де поставила питання про передачу влади Радам. Юридичне система Рад у масштабах всієї України була затверджена першою радянською Конституцією України.

Конституція УСРР1919року. Проект Конституції УСРР було обговорено на III з’їзді КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 року. З’їзд визнав необхідним прийняти для УСРР Конституцію РСФРР, допускаючи її зміни в залежності від місцевих умов.

14 березня 1919 року в Харкові на III Всеукраїнському з’їзді Рад приймається Основний закон республіки — Конституція УСРР, яка від цього часу стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Текст Конституції УСРР значно відрізнявся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом.

Конституція складалася з чотирьох розділів: І — Загальні положення; II — Конструкція радянської влади; III — Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України; IV — про герб і прапор УСРР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А — Організація центральної влади і Б — Організація радянської влади на місцях.

В Декларації визначалась соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату і її політична основа — система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Звичайно, проголошення диктатури пролетаріату було фікцією, фактично, проголошувалася диктатура більшовицької партії.

Вищим органом влади Конституція оголосила Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з’їздом і відповідав перед ним. ВУЦВК формував уряд — Раду Народних Комісарів, який складався з народних комісарів, що очолювали галузеві народні комісаріати. В організації та діяльності вищих органів влади та управління не було поділу на гілки влади. Навіть РНК мав право видавати закони.

Органами влади на місцях були обласні, губернські, повітові та волосні з’їзди Рад, які формували свої виконавчі комітети. В містах і селах такими органами були міські та сільські Ради і обрані ними виконкоми.

Компетенція центральних органів влади визначалась наступним чином. Всеукраїнський з’їзд Рад і ВУЦВК затверджували зміни в Конституції, встановлювали і змінювали кордони республіки, здійснювали загальне керівництво зовнішньою і внутрішньою політикою, встановлювали загальнодержавні податки, основи формування збройних сил, судоустрою і судочинства, формували правову систему тощо. Всеукраїнський з’їзд Рад мав виключне право вносити зміни в Конституцію. РНК мала право розглядати всі питання і справи, що відносились до сфери законодавства і управління країною. Найважливішим завданням місцевих Рад було проведення в життя рішень центральних органів влади і управління.

Виборча система за Конституцією відображала загальну соціально-політичну ситуацію в країні. До виборів допускалися лише представники окремих соціальних груп, по відношенню до яких не застосовувались обмеження по статі, національності, освіті й віросповіданню. Ці групи об’єднувалися терміном “трудящі”. Значна частина населення була позбавлена виборчих прав. Не вибирали і не могли бути обраними: особи, які використовували найману працю з метою отримання прибутків; особи, які жили на нетрудові доходи, як-то: відсотки з капіталу, прибутки від підприємств, надходження з майна тощо; приватні торговці, торговельні і комерційні посередники; ченці й духовні служителі церков і релігійних культів; службовці й агенти попередньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царюючого в Росії дому; особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими або божевільними, а рівно особи, які знаходяться під опікою; особи, засудженні за корисні й порочні злочини на термін, встановлений законом чи судовим органом.

Представництво від соціальних груп, які мали виборче право, також не було рівним. У деяких випадках перевага робітничого класу над іншими досягала п’ятикратних розмірів. На практиці існувала багатоступенева система виборів. Прямими були вибори лише в сільські та міські Ради, делегати всіх наступних рівнів вибирались на відповідних з’їздах Рад на основі принципів представництва і делегування. Тим самим створювався організаційний фільтр, що відсіював “ворожі елементи”.

Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв’язок з їх обов’язками.

Історичне значення першої радянської Конституції УСРР 1919 року заключалося в створенні юридичної бази для наступного законотворення. Проте більш суттєвим був її вплив на всю сферу соціальних і політичних перетворень в країні: була переглянута вся система суспільних відносин, були декларовані нові принципи і соціальні цінності. Разом з тим Конституція закріпила реальні важелі влади і порядок формування її структур, поклавши в його основу нову ідеологію.

Цивільне право. Сфера нового цивільного права формувалася в процесі націоналізації. Державна власність створювалася шляхом ліквідації приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту тощо. Націоналізація здійснювалася декретами центральних і місцевих

органів влади, які і були першими радянськими цивільно-правовими актами. Найважливішими серед них були декрети тимчасового робітничо-селянського уряду: “Про націоналізацію банків” від 22 січня 1919року, “Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їздних шляхів” від 4 січня 1919року, “Про порядок націоналізації підприємств” від 11 січня 1919року таін. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб.

10 серпня 1920 року РН К УСРР видала декрет “ Про об’єднання всіх видів кооперативних організацій”, який був кроком на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації.

Радянське цивільне право часів воєнного комунізму охороняло трудове приватне господарство і особисту власність громадян, що пояснювалося політикою зміцнення союзу робітничого класу з трудящими непроле-тарськими елементами. Так, заборонялася реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку. В той же час декретом РНК УСРР від 1 березня 1919 року “Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії” широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку експлуататорських класів. На перших порах в певних рамках допускалася приватна експлуататорська власність. Радянська влада вела облік і контроль за діяльністю дрібних підприємств, обмежувала чисельність найманих робітників.

З формування радянського права власності пов’язане спадкове законодавство. 11 березня 1919 року РНК УСРР прийняла декрет “Про скасування спадкування”, по якому всі види спадкування (по закону і по заповіту) скасовувались, спадкова маса обмежувалась сумою в 10 тисяч карбованців (все інше майно переходило у власність держави) і поступала родичам померлого у вигляді “міри соціального забезпечення” з правом управління і розпорядження. Таким шляхом законодавець намагався перекрити ще одне джерело “нетрудового збагачення”.

Державна монополія на хліб, нафту, сірники і т.ін. майже ліквідувала товарообіг. Система “главкізму” виключала товарно-грошові відносини між. підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчувалося відповідне витіснення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі привела до виникнення “чорного ринку”, де товарно-грошові відносини були деформованими.

Сімейне право. Однією з перших сфер, в якій було здійснене законодавче нормування, були шлюбно-сімейні відносини. 20 лютого 1919 року були прийняті декрети РНК УСРР “Про організацію відділів записів актів громадянського стану”, “Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану”, “Про розлучення”. В них перш за все підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Скасовувалися такі обмеження шлюбу, як дозвіл батьків, різниця в віросповіданні. Проголошувалася свобода розлучення. Шлюб розривався органами ЗАГСу по проханню про це хоча б однієї з сторін.

Оскільки декрети про громадянській шлюб і про свободу розлучення регламентували лише частину шлюбно-сімейних відносин, на початку 1919 року було підготовлено проект Сімей ного кодексу УС РР. В зв’язку з наступом Денікіна Раднарком не встиг розглянути та затвердити проект кодексу.

НКЮ рекомендував суддям при відсутності відповідних норм керуватися “духом і змістом” шлюбно-сімейного законодавства РСФРР.

Земельне право. По встановленню радянської влади в Україні на її територію було розповсюджено чинність декрету “Про землю” і постанови РНК РСФРР “Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів” від 5 листопада 1917 року. Керувалися в Україні і Законом “Про соціалізацію землі”, прийнятому III Всеросійським з’їздом Рад. Фактично ці нормативні акти встановлювали порядок націоналізації землі і передання права розпорядження землею до місцевих Рад та підпорядкованим ним волосним земельним комітетам. Конституція УСРР 1919 року закріпила скасування приватної власності на землю.

Декрет ВУЦВК “Про соціалістичний землеустрій та про перехідні заходи до соціалістичного землекористування” від 26 травня 1919 року визначав правове становище земель, надр, вод та лісів. Вся земля в Україні оголошувалася єдиним державним фондом. Вст. 1 Декрету говорилося, що “приватна власність на землю, надра, води, ліси скасовується”.

Зміст права державної власності на землю полягав у визначенні радянською владою загальних правил володіння та користування землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди з землею.

Найбільш поширеною формою землекористування поряд з колективним землекористуванням було індивідуальне зрівняльне трудове користування землею.

Прийнятий 5 лютого 1920 року “Закон про землю” закріпив розподіл землі в зрівняльне землекористування. Він передбачав також розвиток колективних форм землекористування. Значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств зі спільної обробки землі.

Трудове право. Югрудня 1918року в РСФРР було прийнято Кодекс законів про працю. Дію цього кодексу було поширено і на Україну. Кодекс законів про працю проголошував загальний обов’язок працювати та право на працю, обов’язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов’язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Але в умовах воєнного комунізму не всі з цих положень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко використовувалася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сили. На підприємствах встановлювалися режими, близькі до режиму військових установ. Проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості. Запроваджувалася натуралізація заробітної плати. Декретом РНКУСРР від 6 квітня 1920 року було введено єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 року натуроплата стала переважною формою оплати праці.

Великого значення надавалося зміцненню трудової дисципліни. З’явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників дисципліни застосовувалися примусові заходи. Прогул понад 3 дні протягом одного місяця розглядався як саботаж.

Кримінальне право. Навіть каральна політикадержави визначалася Програмою більшовицької партії. Основою цієї політики була кримінальна репресія.

Одним з перших нормативних актів з кримінального права був декрет РНК УСРР “Про дострокове звільнення” від 21 березня 1919 року. У грудні 1919 року в Росії приймаються “Керівні начала з кримінального права РСФРР”, а 4 серпня 1920 року вони офіційно були введені в дію на території України.

Цей нормативний акт став першою спробою узагальнення практики діяльності судів і трибуналів. Згідно теорії “соціальних функцій права”, яка отримала в даний період широке розповсюдження, нове кримінальне право повинно формуватися за принципом доцільності, який протиставився принципу законності. Поміж законодавців набула сили тенденція відмови від особливої частини карного кодексу. Припускалось, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, будуть вирішувати справи лише на основі норм загальної частини карного кодексу.

На цій ідеї базувалась структура Керівних начал. Вони складалися з вступу, розділів про сутність кримінального права, про кримінальне правосуддя, про злочин та покарання, про стадії здійснення злочину, про співучасть, про види покарання, про умовне засудження, про простір дії кримінального права. Законодавець відмовлявся від вичерпного і повного нормування всіх відносин, покладаючись на “соціальний нюх пролетарського суду”. Керівні начала правом вважали систему (порядок) суспільних відносин. При визначенні покарання суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця і його соціальну приналежність. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування. Форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність в кодексі не пояснювались. Недостатня увага до визначення суб’єктивної сторони злочину вела до посилення принципу об’єктивного вмінення, коли ступінь покарання пов’язувалась з результатом злочину, а не з його мотивами. На міру покарання впливала соціальна приналежність злочинця і соціальна спрямованість діяння. Система покарань за Керівними началами включала: догану, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскацію майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл. У часи воєнного комунізму багато з цих покарань використовувалися в адміністративному і позасудовому порядку.

Слід вказати на існування таких антиправових інститутів, як кримінальна відповідшіьність за принципом кругової поруки та заручництво. До кримінальної відповідальності притягувалась, наприклад, частина населення того міста, де були знищені продовольчі склади, розібрані залізничні колії тощо.

Кримінально-процесуальне право. В Україні в перші роки радянської влади була створена досить розвинута система кримінально-процесуальних норм. Головні моменти судочинства були встановлені “Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР” від 20 лютого 1919 року, “Положенням Ради Народних Комісарів про народний суд” від 26 жовтня 1920 року, інструкцією НКЮ УСРР “Про судочинство” від 3 червня 1919 року та багаточисельними циркулярами НКЮ УСРР, виданими в

1920 році. В цих актах були закріплені головні принципи кримінального процесу, які були єдиними як для народних судів, так і для революційних трибуналів.

Ревтрибунали були судами для розгляду найбільш небезпечних злочинів. У деяких справах ревтрибунал міг визнати непотрібним проведення попереднього слідства, що вело до порушення проголошеного принципу законності.

Згідно циркуляру НКЮ УСРР “Про прискорення провадження попереднього слідства” від 29 лютого 1920 року попереднє розслідування в політичних справах повинно було проводитися протягом 48 годин. Право звинувачуваного на захист в ревтрибуналах також обмежувалося.

При оцінці доказів, як і при визначенні покарання, члени ревтрибуналів керувалися декретами і своєю революційною правосвідомістю. Вироки виносилися іменем Української Соціалістичної Радянської Республіки.

На перших порах вироки ревтрибуналів не підлягали касаційному оскарженню. Цей пробіл було усунуто декретом РНК УСРР “Про утворення Верховного Касаційного Суду” від 16 квітня 1919 року, який встановлював, що касаційному оскарженню підлягають всі вироки ревтрибуналів, за винятком вироків, винесених Верховним ревтрибуналом при ВУЦВК.

Дещо іншим був порядок розгляду справ у народних судах. Йому були підсудні усі кримінальні справи, за винятком підсудних ревтрибуналам. Попереднє розслідування здійснювалось у формі дізнання або попереднього слідства. Проведення попереднього слідства залежало від рішення судді. Народний суддя розглядав скарги на дії слідчих. Народні засідателі мали рівні права з народними суддями. Всі питання, які виникали при розгляді справи, вирішувалися більшістю голосів. Участь в процесі представників

звинувачення та захисту була обов’язковою при розгляді справ про найбільш тяжкі злочини. В інших випадках питання про участь обнувачу-вача та захисника вирішував народний суд. Звинувачення в кримінальних справах здійснювались членами колегії обвинувачувачів, а захист — членами колегії захисників.

“Положення про народний суд” від 26 жовтня 1920 року встановлювало наступні підстави відміни вироків у касаційному порядку: 1) суттєві порушення форм судочинства; 2) суттєві порушення або неправильне застосування декретів; 3) неповнота слідства; 4) очевидна несправедливість вироку.

Цивільно-процесуальне право. Всі цивільно-правові спори вирішувалися тільки в народних судах. Потерпілому, який зазнав шкоди та збитків від злочину, підсудного ревтрибуналу, надавалося право пред’явити цивільний позов через народний суд або під час розгляду кримінальної справи, або після закінчення розгляду в порядку цивільного судочинства.

В період, який розглядається, майновий обіг був майже відсутній, а питома вага цивільних справ у народних судах — незначною. Цивільні справи розглядалися рідко. Головним чином, це були спори між громадянами по розподілу сімейного майна, про виплату винагороди за зроблену роботу тощо. Внаслідок заборони операцій з нерухомістю, вилучення з цивільного обігу багатьох предметів домашнього вжитку стало майже неможливим застосування стягнень та задоволення претензій окремих осіб. Цим пояснюється порівняно невелика кількість спеціальних нормативних актів, що регулювали цивільне судочинство. Норми цивільного судочинства, як правило, містились в актах, що регулювали судочинство в кримінальних справах.

Судочинство в цивільних справах розпочиналося за позовом громадян або радянських установ. Цивільні спори розглядалися в тому народному суді, на дільниці якого проживав чи тимчасово знаходився відповідач. Питання підсудності остаточно вирішувалося народним судом. Справу суддя міг розглядати одноособове або з двома народними засідателями. Сторони могли приймати участь у судовому засіданні як особисто, так і через представників. Судове засідання відкривалось доповіддю народного судді, який формулював сутність позову, потім слово надавалось позивачу. У випадку заперечення позову відповідачем проводився допит свідків. Рішення народного суду протягом місяця з дня його оголошення могло бути опротестоване в касаційному порядку до Ради народних суддів, яка могла залишити рішення в дії або скасовувала його. Відміну рішень Рада повинна була мотивувати. Слід ше раз підкреслити, що народний суд поступово перетворювався в основний судовий орган, який вирішував цивільно-правові спори, як суд першої інстанції. В перші роки радянської влади були розроблені ті принципові положення, на яких згодом і буде збудовано радянський цивільний процес.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1917— ] 920рр. були тяжкими для української державності. Не витримала іспиту на зрілість ідея незалежної соборної Української держави. Тридцятий п‘ятимільйонний український народ не зміг вирватись із залізних обіймів “старшого брата “. Українська політична еліта піддалась на утопічну ідею можливості побудувати соціалізм, для чого створювала різні соціалістичні партії, відсовуючи головне історичне питання — побудову національної державності — на другий план. Цією хворобою хворіють і сучасні українські так звані комуністичні і соціалістичні партії.

Більшовики використали політичну незрілість українського народу сповна. В Україні за зразком більшовицької Росії була встановлена військово-пролетарська диктатура. Чи була це дійсно влада народу?Розв’язана більшовиками громадянська війна дала негативну відповідь на це запитання.

В Україні, як і в Росії, утвердилась воєнно-більшовицька партійна диктатура, яка заклала підвалини жорстокого тоталітарно-репресивного режиму. З повною силою цей режим проявив себе в роки воєнного комунізму. Але то була тільки репетиція. Політичний бенефіс тоталітаризму відбудеться в 30-тіроки, де в театрі людського абсурду змагатиметься сталінський соціалізм і гітлерівський фашизм. Але то буде потім. А в період з кінця 1917року та до кінця 1920року за допомогою багнетів Червоної Армії радянська влада була встановлена в Україні. І той факт, що ця влада в усіх своїх проявах була точною копією влади більшовицької Росії, говорило про Тіанти-народність, антинаціональну спрямованість, імперську сутність. Копіювалося все: вищі та місцеві органи влади й управління, судова система, Конституція, нормативні акти. Змінювалася тільки приналежність: замість “РСФРР” ставили “УСРР”, а іноді і цього не робили. І хоча пояснювали це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю професійних кадрів у братерській Україні тощо — сутність від цього не змінювалася — так робила завжди і всюди тільки окупаційна влада.

Рекомендована література

1. Верк Н. История советского государства.— М., 1997.

2. Гурвич Г.С. История Советской Конституции.— М., 1923.

3. Из истории советского государства й права.— М., 1989.

4. Исаев И.А. История государства й права России.— М., 1996.

5. История государства й права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий.— К„ 1976.

6. Історія держави і права України: У 2 ч./За ред. А.Й. Рогожина.—К., 1996. -Ч. 2.

7. Історія України. Нове бачення: У 2т. /Зазаг. ред. В.А. Смолія.—К., 1996. — Т.2.

8. Кулъчицъкий B.C. Утворення Української радянської республіки.— Львів, 1957.

9. МалицкийАІІ. Советская Конституция. —Харьков, 1925.

10. Чистякова.И. Конституция РСФСР 1918 года.- М., 1984.

11. Footman D. The Russian Revolution. — London, 1962.

Дата добавления: 2014-11-20