Угорщина

Потрібно фактаж про «круглий стіл», принаймні, на рівні Польщі

Політичний режим в Угорщині до середини 1950-х рр. можна характеризувати як класичний тоталітаризм, однак революційні події 1956 р. змусили комуністичну партократію шукати нові форми легітимності, зокрема такі, які би не спиралися виключно на насильство. Керівництво УСРП дотримувалося переконання, що соціально-політичні проблеми можна вирішити економічними засобами, що знайшло прояв у прийнятті нової концепції соціально-економічного розвитку Угорщини та здійснення економічної реформи. ЇЇ здійснення сприяло формуванню кращих умов серед інших країн «соціалістичного табору» щодо подальшого розвитку ринкової економіки та політичної лібералізації.

Упродовж 1960-1980-х рр. в Угорщині функціонував так званий «кадаризм», який можна класифікувати як лібералізовану модель тоталітаризму (??), що була радикально відмінною від політичних режимів, які склалися в інших країнах «соціалістичного табору»[28]. Характерними ознаками цієї системи були:

1) створення системи узгодження інтересів між різними групами у середовищі УСРП на основі досягнення взаємних компромісів, що, також, мало наслідком непослідовність у проведенні реформ;

2) широке розповсюдження внаслідок лібералізації господарської сфери так званої «другої» економіки, завдяки якій переважна більшість громадян Угорщини змогла підтримувати задовільний рівень добробуту, що сприяло послабленню напруги у суспільстві;

3) часткова демократизація стилю й методів партійно-державного управління, що сприяло формуванню нових структурних елементів угорського суспільства.

Водночас, незважаючи на ліберальні елементи у структурі «кадаризму», сновною причиною системної економічної і соціально-політичної кризи, яка в Угорщині, подібно до інших країн Центральної Європи, розгорнулася у 1980-х роках, була неефективність так званого «квазісоціалізму», що була нав’язаний Радянським Союзом у другій половині 1940-х рр.[29]. Декілька речень про реформи після 1956 р.

Окрім того, на початку 1970-х рр. правляча Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП), бажаючи посилити монопольний вплив на владу, почала згортати політику реформ, по суті, уповільнюючи економічний розвиток країни. Такій політиці сприяла і негативна реакція керівництва Радянського Союзу на процеси лібералізації у регіоні. Ці обставини сприяли формуванню кризових явищ в економіці країни у 1970-х роках, які упродовж наступного десятиліття набули системного характеру. Водночас, керівництво УСРП визначало своєю метою збереження рівня життя громадян, який був досягнутий у реформаторський період, а це вимагало зміни стратегії соціально-економічного розвитку країни.

Насправді, ідеологія УСРП вже наприкінці 1980-х років почала характеризуватися значним еклектизмом, що було зумовлено бажанням її проводу пристосуватися до нових соціально-політичних та економічних умов. Подібно до Польщі, станом на 1988 р. у середовищі партійно-державної еліти конкурували дві групи – консерватори і реформатори, – і саме вплив останніх (Р. Нєрш, І. Пожгаї, М. Немет) почав посилюватися у цей період[30].

Незважаючи на існуючі внутрішні розбіжності, головною метою УСРП було збереження монопольного впливу на владу. Однак, формування так званої «кризи довіри» угорського суспільства до владної верхівки, зумовленої невдоволенням її політичним курсом та персональним складом, мало наслідком делегітимізацію лібералізованої моделі тоталітарного (авторитарного) режиму.

Водночас, саме в Угорщині соціальні передумови для здійснення системної трансформації у латентній формі почали формуватися ще в 1960-х рр. Політика лібералізації, започаткована у цей період, сприяла відродженню приватного підприємництва, а також загальному підвищенню попиту на висококваліфікованих спеціалістів. За умов відсутності реальних ринкових перетворень в економіці, зростала вже згадана «друга» економіка, яка розвивалася в офіційному і неофіційному форматах, і в якій брала участь значна кількість населення країни.

Особливістю розвитку усіх країн Центральної Європи у післявоєнний період було відтворення інтелігенції на ідеологічній основі. Ця група формувалася за «класовим принципом», в основному, за рахунок представників робітників і селянства, що означало її соціальну відкритість. Водночас, ця характеристика сприяла нівелюванню загального рівня культури цієї групи. Станом на 1983 р. 41,6 % керівного складу закладів культури були вихідцями із робітничого класу. Незважаючи на це, до основних передумов трансформаційних процесів в Угорщині необхідно віднести дві тенденції розвитку її суспільства у 1960-1980-х рр.: залучення частини інтелігенції до управління країною через входження до складу партійної номенклатури, що, у майбутньому, визначило її політичний вплив; творення саме інтелігенцією політичної та моральної опозиції політичному режиму.

При тім, до інших причин демократичної трансформації кінця 1980-х – початку 1990-х рр. можна віднести також особливості процесу полiтичної соцiалiзацiї угорців та формування певного типу полiтичної культури, який, у контексті складання організованої опозиції, можна подiлити на декiлька етапiв.

Перший етап – друга половина 1950-х рр. – можна характеризувати як «пасивний», адже пiсля подiй 1956 р. полiтична апатія була визначальною ознакою угорського суспільства, чому сприяла полiтика УСРП щодо недопущення обговорення будь-яких суспiльно-полiтичних альтернатив.

Для другого етапу – 1960-і – 1970-і рр. – було притаманним активне пристосування партiйно-державного керiвництва до нових соціально-економічних умов, що мало прояв у наданні амнiстiї учасникам революції 1956 р.; найбiльшій відкритості з-помiж iнших країн «соцiалiстичного табору» у контактах із Заходом, що сприяло освітній та трудовій міграції угорців, туризму у «капіталістичні країни»; лібералізація культурної полiтики; проведення економiчної реформи і розвиток «другої» економіки.

У цей період також відбулося формування нових неурядових організацій, які стали «праобразом» складання автономного громадянського суспільства. Водночас, інституалізація цих структур ускладнювалося через недостатній рівень легiтимізацiї у середовищі політичної еліти і, одночасно, пересічних громадян, зокрема у 1980-х рр., коли вони боролися за право брати реальну участь у політичному процесі. При тім, полiтика лібералізації, що здійснювалася в Угорщині, мала наслідком менш активне протистояння полiтичному режиму, у порівнянні, зокрема з Польщею, де незалежнi суспiльно-політичні рухи були більш масштабними і ефективними.

I, нарештi, третiй етап розпочався наприкiнцi 1980-х рр., коли альтернативні моделі соціально-економічного і політичного розвитку почали відкрито обговорюватися реформаторським крилом УСРП, а структури громадянського суспільства у відкритій формі артикулювали своє бачення майбутнього країни та вимоги до влади.

Про формування громадянського суспільства свідчило формування рухів, які вимагали свободи iнформацiї, захисту прав людини, підтримували чехословацьку «Хартiю-77» та польську «Солiдарність», а також поширення альтернативних об’єднань у сферi культури. Подібно до інших центральноєвропейських країн, в Угорщині набуло поширення явище «самвидаву», функціонування так званих «вiльних університетів».

Усі ці зміни сприяли інституалізації опозиції в країні, яка, незважаючи на відсутність такої масової пiдтримки, як, наприклад, у Польщi, була спроможною протистояння недемократичному режиму, принаймні, у моральній площині, у сферах лiтератури й мистецтва. Своєрідним майданчиком для відродження та згуртування угорської опозиції стали неурядові організації та громадські рухи, а стимулом для активізації – діяльність подібних структур у Польщі та Чехословаччині.

Слід зазначити, що упродовж 1970-х років вiдбулася змiна керівництва угорської опозицiї, позаяк бiльшiсть інакодумців (А. Геллер, Ф. Фехер, I. Кемень, I. Селенi, Д.Конрад) були вимушені емiгрувати на Захід. У цей період відбулася, з одного боку, органiзацiйна розбудова громадського руху, з середовища якого у подальшому почали формуватися «некомуністичні» полiтичні партії, з іншого, були здійснені спроби подальшого iдейно-полiтичного самовизначення опозицiї. Парадоксально, однак iдеологiчна еклектичнiсть угорської опозицiї стала iнтегруючим чинником для громадянського суспільства: народникiв, лiбералiв, радикальних демократiв, а також, частково, для реформаторського крила УСРП.

До основних опозиційних груп можна було віднести націонал-радикалів (Ш. Чорi, I. Чурка, Д. Iллєш, Ш. Раднотi, Д. Фекете, М. Месел’ї), які були сформовані, насамперед, з вихідців із селянства та робітників, і робили основний наголос у діяльності на потребі збереження історичних національно-культурних традицій 1920-1940-х рр., що забезпечувало їм популярність в аполітичному угорському суспільстві. Саме представники цього напряму першими почали вимагати забезпечення справжньої незалежностi та суверенітету Угорщини, прав етнічних угорців як меншини в інших країнах, насамперед, у Румунiї та Чехословаччинi. У соцiально-економiчнiй сфері основна увага приділялася розвитку iнфраструктури сiл, створенню мiсцевого самоврядування на демократичних засадах, вiльній кооперації виробників. У 1987 р. охарактеризований вище рух «народників» став основою для формування окремої політичної партії – Угорського демократичного форуму (УДФ).

Другий – лiберально-демократичний напрямок угорської опозицiї – теж почав набувати громадсько-полiтичного характеру у 1970-х рр. Його лідери – Д. Бенце, Я. Кiш, Я. Кенедi, – вважали головною метою руху його подальшу полiтизацiю, надання угорському лiбералiзму практичного характеру, натомість, відхід від стратегії розробки суто теоретичних засад реформування країни.

В умовах посилення репресивної полiтики щодо iнакодумцiв (з 1965 р. 5700 злочинiв були кваліфіковано суто як полiтичнi)[31] і, одночасно, під впливом опозиційних рухів та інших форм опору у Польщі та Чехословаччині, угорська опозицiя обрала своїм пріоритетом розповсюдження лiтератури i пропаганду демократичних iдей. З цiєю метою наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років було засновано декілька «самвидавних» видань. Найбiльшого розвитку лiтература i перiодика «самвидаву» досягли після 1980 р., коли в Угорщинi, подібно до Польщі, Л. Райком та Г. Демскi було засновано незалежне видавництво[32]. По сутi, цi видання були майже єдиними осередками пропаганди демократичних iдей, і їх активне розповсюдження серед різних прошарків угорського суспільства сприяло його полiтичнiй соцiалiзацiї. Зміні політико-культурних орієнтацій угорців сприяло i створення «вільних» унiверситетiв, які функціонували у приватних квартирах, і тому їх слухачами були, одночасно, не бiльше 100-150 осiб[33].

У практичній площині угорська демократична опозиція здійснила перші дієві кроки у 1978-1979 рр., коли було зібрано підписи (252 один.) на пiдтримку чехословацького руху «Хартiї-77», організовано акції протесту проти арештів дисидентів ЧССР. Більше того, ці заходи об’єднали різні групи, які на той момент репрезентували угорських інакомислячих.

Велике значення для подальшої структуризації альтернативних соціально-політичних проектів мало створення у 1979 р. першої незалежної легальної органiзацiї – Фонду пiдтримки бiдних[34]. Активiсти Фонду здійснювали не лише агiтацiйну роботу, але й надавали юридичні консультації та фінансову допомогу усім громадянами, які зазнавали утиску з боку влади. Саме цей лiберальний напрямок угорської опозицiї у 1980-х роках трансформувався у «Мережу вiльних ініціатив», яка у 1988 р. перетворилася в одну із найвпливовiших полiтичних партiй – Союз Вiльних Демократiв (СВД). Його радикальне крило, сформоване різними альтернативними ініціативами, студентськими об’єднаннями стало основою для створення у березні цього ж року ліберально-демократичної молодіжної організації – Союзу молодих демократів (більше відомого як «ФІДЕС» за угорською абревіатурою).

Взагалі, студентськi громади у цей період об’єднували майбутнiх інтелектуалів, представників, переважно, колегiумів iм. I. Бiбо, Л. Райка, а також новостворенi альтернативнi об’єднання широкого спектру: вiд андерграунду до дискусiйних клубiв, в яких обговорювалися актуальнi iсторичнi, суспiльно-полiтичнi теми за участю провiдних вчених, що також сприяло полiтичнiй соцiалiзацiї молодi Угорщини.

Таким чином, десятиліття 1980-х рр. характеризувалися, насамперед, бурхливим розвитком і активною спiвпрацею незалежних організацій та рухів, незважаючи, навіть, на заборону комуністичною владою деяких структур (Гуртка молодих письменникiв iм. Й. Аттiли, Товариства дослiдникiв науки, тощо). По-друге, в угорському суспільстві ці структури користувалися зростаючим авторитетом, що, врешті-решт, зумовило наступну сутнісну характеристику періоду: політичну соціалізацію угорців та зростання їх громадської активності.

Важливе значення для подальшої радикалізації дій угорської опозиції мала «самвидавна» публiкацiя збiрника наукових праць видатного угорського вченого, мислителя й полiтичного дiяча I. Бiбо. Це видання, яке мiстило також статтi інших вiдомих вчених та письменників – Д. Конрада, I. Селенi, Д. Бенце, Ш. Раднотi, А. Генца – стало своєрiдним «манiфестом альтернативного мислення» представникiв рiзних напрямiв угорської опозицiї[35].

Наступною важливою подією для інституалізації угорської опозиції стала червнева 1985 р. конференція 45 iнтелектуалiв, під час якої представники рiзних напрямів – Т. Бауер, Ш. Чорi, Г. Демскi, Я. Кiш, Д. Конрад, Л. Лендєл та iншi – намагались разом розробити програму вирішення економiчних й полiтичних проблем Угорщини[36]. Одночасно, представники студентського руху, починаючи з 1985 р., систематично проводили акцiї протесту 15 березня, тобто під час чергової річниці революцiї 1848-1849 рр., який вважається днем народження угорського парламентаризму, та 23 жовтня – у день початку революції 1956 р.

Важливим для подальшої консолiдацiї усiх напрямiв демократичної опозицiї Угорщини, включно реформаторів із УСРП, став форум, що відбувся 27 вересня 1987 р. у м. Лакiтелеку. Головною темою дискусiй були питання подальшого соцiально-полiтичного розвитку країни, а точніше пріоритетів проведення полiтичної та економiчної реформ. Консенсус, у цілому, був досягнутий у питанні формування багатопартiйної системи, демократичного парламентаризму, розвитку ринкової економiки, перегляду вiдносин власностi. «Ця зустрiч була необхiдною, щоб вiдверто й критично проаналiзувати сучасний стан країни, а також i її майбутнiй розвиток в контекстi подальшого проведення полiтики реформ, метою якої є перехiд до демократичного суспільства» – зазначалося у заключному документi цього зібрання[37].

Визначального значення форум у Лакiтелеку набув з двох причин. По-перше, саме на цiй нарадi було проголошено створення УДФ; по-друге, громадському розголосу сприяв сам факт поширення інформації про цю подію у друкованій пресі. Це стало можливим завдяки заяві вiдомого представника реформаторів із УСРП I. Пожгаї, яка була оприлюднена у листопаді цього ж року, його інтерв’ю у центральних ЗМІ[38]. Зауважимо, що І. Пожгаї, як представник угорського уряду, упродовж 1988-1989 рр. дав серію коментарів щодо актуальних iсторичних й політичних тем для угорського суспільства, що сприяло його подальшій соціалізації і лібералізації.

Упродовж 1988 року, поряд iз вже традицiйними акціями опозиції та щирших громадських рухів під час відзначення важливих історичних подій, потужними факторами швидкої полiтизацiї угорського суспiльства, радикалiзацiї його вимог стали масові демонстрації і мітинги, метою яких була протидія знищенню угорських сiл в Румунiї, розв’язання екологічних проблем, зокрема пов’язаних із будівництвом на кордоні із Чехословаччиною гiдрокаскаду Бєш-Надьмарош[39].

Таким чином, загостренню кризи недемократичного режиму в Угорщині сприяло наростання протиріч усередині УСРП між реформаторами і консерваторами на фоні швидкої політичної соціалізації угорського суспільства, радикалізація його вимог щодо зміни моделі економічного й суспільно-політичного розвитку Угорщини. Це дає підстави стверджувати, що, подібно до інших центральноєвропейських країн, передумови трансформаційних процесів в Угорщині мали, в першу чергу, внутрішній характер, а зовнішні впливи – перебудова в СРСР, зміна політики західних держав відіграли важливу, але не визначальну, роль.

Суть трансформаційних процесів, які розгорнулися у країн у 1989 р. полягала у переході до демократії, зокрема у форматі парламентської демократії, швидке формування інститутів якої було досягнуто, передусім, завдяки досягнутому між різними політичними силами консенсусу. Також ліберальний, у порівнянні з іншими країнами «соціалістичного табору», характер режиму «кадаризму», збереження європейських традицій управління та політичної культури зумовили мирний характер демократичного транзиту. Ненасильницькому і, водночас, динамічному характеру політичних трансформацій також сприяло використання переговорів між УСРП та опозицією як основної стратегії діяльності усіх політичних акторів, спільні пошуки демократичного розв’язання соціально-економічних проблем.

Чехословаччина

«Ніжна революція», яка відбулася у Чехословаччині у 1989 р., була унікальною історичною подією, яка мала багато спільних рис і, водночас, кардинально відрізнялася від форм переходу до демократії в інших центральноєвропейських країнах. Чехословаччина сформувала прецедент невикористання інструментів насильства на стадії визрівання передумов трансформації і, окрім того, у цій країні не було перехідного періоду, позаяк транзит від авторитаризму до демократії був миттєвим. При тім, парадоксом можна вважати обставину, що володіючи демократичними традиціями ведення політики, правової та економічної культури, ця країна однією з останніх у регіоні розпочала сутнісні політичні перетворення.

Чеський автор Я. Шимов вважає, що в Чехословаччині склався комплекс історичних передумов, які сприяли її швидкому розлученню з соціалізмом та утвердженню демократичних принципів[40]:

1. Як спадкоємиця традицій першої Чехословацької Республіки (1918-1938 рр.) була єдиною країною Центральної Європи, яка володіла тривалим та успішним досвідом демократичного розвитку та зберегла відповідні елементи у політичній культурі громадян. Соціалізм, зокрема для чехів, асоціювався з погіршенням умов життя, а демократія – із загальною лібералізацією, політичними свободами та економічним благополуччям. Саме завдяки цьому досвіду авторитаризм у Чехословаччині мав поміркований характер (порівняти з Польщею, Угорщиною), позаяк сприймався, відповідно до влучного висловлювання М. Кундери, як «злий жарт історії»[41].

2. Для національного менталітету чехів (а саме на території чеських земель відбувалися основні події «оксамитової революції») був характерним низький рівень релігійності та несприйняття ультранаціоналізму. Саме тому у Чехії у 1990-х рр., на відміну від Словаччини, Польщі, Угорщини, поширення націоналістичних ідей зазнало краху: злет популярності Республіканської партії М. Сладека був недовготривалим і вельми відносним – порівняно, наприклад, з феноменом «Руху за демократичну Словаччину» В.Мечіара, – який домінував у політиці цієї країни упродовж восьми років. Таким чином, як єдину альтернативу «реальному соціалізму» чехи розглядали західну ліберально-демократичну модель.

3. Проблема поділу Чехословаччини була вирішена швидко і безболісно, що різко контрастує з методами, які використовувалися під час розпаду Югославії та Радянського Союзу, зокрема із застосованим насильством, що ще раз засвідчує притаманність елементів діалогічності, компромісності та толерантності у політичній культурі чехів і словаків.

Окрім визначення специфічних факторів для започаткування політичних трансформацій у Чехословаччині наприкінці 1980-х рр., можна також з’ясувати комплекс ендогенних та екзогенних причин «оксамитової революції», які, зауважимо, були спільними для усіх центральноєвропейських країн[42]. До внутрішніх чинників слід віднести:

1) активну діяльність опозиційних сил;

2) послаблення Комуністичної партії Чехословаччини через її відхід від принципу монолітної єдності, що, у свою чергу, призвело до дезінтеграції та послаблення існуючої політико-правової системи країни;

3) несприйняття більшістю громадян теоретичних засад і засудження практики соціалістичної системи, яка сприймалася не лише як недемократична і неефективна, а й така, що має колабораціоністський характер щодо СРСР, зокрема після військової інтервенції 1968 р.;

4) поглиблення соціально-економічної кризи.

До зовнішніх факторів, які спонукали розгортання політичних трансформацій у Чехословаччині належали:

1) «перебудова» в Радянському Союзі;

2) загальне послаблення світової соціалістичної системи, зокрема її військового блоку, що означало неможливість повторної інтервенції СРСР та його союзників;

3) матеріальна і моральна допомога Заходу опозиційним силам.

Одним із найважливіших чинників, які сприяли краху авторитаризму в ЧССР була активна діяльність опозиції, активність якої була стимулом і, водночас, реакцією на «відродження» громадянського суспільства, що мало розвинуті традиції самоорганізації у період Першої Чехословацької Республіки. Хоча всі опозиційні рухи і були об’єднані спільною метою – змінити існуючий політичний режим, скасувати владну монополію КПЧ – за критеріями змісту програмових документів і методів діяльності опозиція була диференційованою. Відмінності між різними структурами полягала у визначенні шляхів та методів здійснення політичних змін, які зводилися до двох сценаріїв розвитку подій:

1) помірковано-еволюційної (компромісної) моделі, прихильники якої передбачали демонтаж авторитарної системи в рамках переговорного процесу з прагматичним крилом КПЧ;

2) радикальної (безкомпромісної) моделі, яка наголошувала на потребі швидкого демонтажу існуючого режиму, тому виступала за негайне проведення вільних демократичних виборів та формування на їх основі нових структур влади.

Відповідно до більш точної класифікації чехословацької опозиції, у її середовищі можна виділити чотири політичні напрямки та групи:

1) прихильники проведення «соціалістичних реформ» соціал-демократичного типу, якими були, насамперед, колишні члени КПЧ, виключені із її складу у 1968-1969 рр., і об’єднані в організації «Відродження – Клуб за соціалістичну перебудову», колишні члени Соціал-демократичної партії Чехословаччини, згуртовані навколо «Товариство вивчення демократичного соціалізму»;

2) спільноти буржуазно-демократичної орієнтації, найактивнішою з яких була «Чехословацька демократична ініціатива – політичний і суспільний рух». Свої програмові засади «Демократична ініціатива» – підтримка ідей «Празької весни», засудження інтервенції військ держав ОВД до ЧССР – реалізовувала через організацію постійного тиску на офіційні політичні структури шляхом проведення акцій протесту, надсилання петицій і листівок. До цього ж напряму належали інші ліберально-демократичні організації: «Рух за громадянські свободи», «Товариство Т.Г.Масарика», «Об’єднання Т.Г.Масарика», а також «Товариство друзів США»;

3) прибічники християнської ідеології, які були присутніми у складі майже всіх опозиційних сил, передусім, у католицькому крилі «Хартії–77». Сильні клерикальні тенденції були притаманними Чехословацькій народній партії (ЧНП). З організаційної точки зору, цей напрям сформувався після утворення «Християнського союзу за права людини» та «Спілки католицьких прихожан «Мир на землі»;

4) радикали (екстремісти), до якого відносилися члени «Хартії–77», «Комітету захисту незаконно засуджених», Чехословацького Гельсінського комітету, Клубу правової допомоги, Ініціативи соціального захисту тощо[43].

Таким чином, до складу опозиції у широкому розумінні можна віднести фактично всі громадські структури, що існували поза межами державно-партійної системи Чехословаччини, позаяк авторитаризм не передбачав існування автономного сектору, вільного від владного впливу. До пріоритетів діяльності опозиційних груп усіх напрямків належав захист прав людини в ЧССР, виявлення випадків їх порушень та спроби їх врегулювання на основі норм міжнародного права.

Іншою важливою причиною дезінтеграції авторитарного режиму в Чехословаччині було суперництво всередині КПЧ трьох угруповувань, які остаточно сформувалися всередині 1980-х рр.[44]. Прагматичну групу, умовно очолював голова федерального уряду Л.Штроугал, і до неї належали висококваліфіковані фахівці міністерств і відомств, державного і господарського апарату, великих підприємств, університетів і наукових установ. Метою «прагматиків» було проведення економічної реформи, в якій вони вбачали своєрідну панацею для вирішення усіх соціально-економічних і. навіть, політичних проблем. На їх думку, економічні перетворення, зокрема запровадження окремих елементів ринкової економіки, змогли б зняти соціальну напругу, а також завдяки підвищенню рівня життя консолідувати існуючий політичний режим.

Друге угруповання, очолюване президентом Чехословаччини і, до 1987 року, Генеральним секретарем Центрального Комітету КПЧ Г. Гусаком, об’єднувало номенклатурних функціонерів партійного апарату вищого місцевого рівнів, для яких «нормалізація» і партійна чистка, здійснювана після 1968 р., сформувала можливість кар’єрного росту. Відповідно, ці діячі були противниками будь-яких змін, які загрожували б їх монополії доступу до влади.

Третю політичну спільноту складали консерватори на чолі з В. Біляком. До її складу входили вищі партійні функціонери переважно старшого віку, які дотримувалися догматичних поглядів на розвиток країни. Оптимальною моделлю взаємовідносин ці партійці вважали тоталітарний режим сталінського зразка.

Як відомо, політика «перебудови» та «гласності», яку розпочав Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов у Радянському Союзі у 1985 р. стала вирішальним поштовхом до започаткування перетворень у центральноєвропейських країнах – сателітах СРСР. Чехословацьке керівництво дуже обережно сприйняло горбачовську ініціативу щодо реформування соціалізму. Навчені досвідом 1968 року, комуністичні функціонери з табору «нормалізаторів» та оточення Г. Гусака побоювалися, що лібералізація режиму може призвести до хаосу та розпаду владної системи. Відповідно до їх переконань, позбавлений авторитету та підтримки суспільства політичний режим міг існувати лише за умови збереження статус-кво та зовнішньої підтримки з боку Радянського Союзу. Крім того, спротив будь-яким реформам пояснювався небажанням чехословацької номенклатури допустити можливість ревізії заходів, вжитих наприкінці 1960-х рр. для придушення «Празької весни» та переслідування її активістів[45].

Однак, перебуваючи у зоні радянського впливу, ЧССР була приречена реагувати на соціально-політичні зміни, що відбувалися у Радянському Союзі. У жовтні 1985 р. В. Біляк від імені чехословацького керівництва заявив, що Чехословаччина є готовою реформувати соціалістичну модель, зокрема у сфері економіки.

Важливий вплив на розвиток подій у Чехословаччині у 1989 році мав також психологічний фактор, адже «оксамитова революція» була, насамперед, революцією свідомості. Її події були зумовлені зміною психології чехів та словаків, зокрема їх молодого покоління, які позбавилися апатичності у політиці та егалітаристських настроїв, виявили бажання реалізовувати суспільні зміни. Адже до 1989 р. у досить благополучній, у порівнянні з деякими іншими соціалістичними суспільствами, країні існувала неписана «умовна угода» між комуністичною елітою та громадянами. Її суть полягала у забезпеченні державою відносно високого рівня добробуту, розвитку соціальної сфери, що мало позбавити населення суттєвих побутових проблем. Натомість, влада очікувала віж громадян Чехословакії аполітичності, відмови від участі у громадсько-політичному житті країни. Таким чином, політична діяльність стала виключною прерогативою партійно-державної номенклатури, а громадяни розглядалися, насамперед, як споживачі, які зосереджували увагу на вирішенні побутових питань, організації відпочинку. Враховуючи високі показники економічного розвтку Чехословаччини у 1970-х рр., владою був досягнутий бажаний результат: громадяни були, в цілому, задоволені рівнем життя, а, взамін, дотримувалися позиції формального дотримання політичних ритуалів.

Без сумніву, «умовна угода» між режимом і громадянами опосередковано визначила існування так званого «роздвоєного суспільства», яке було складним середовищем для діяльності опозиції[46]. Однак, подальші події 1989 р. продемонстрували існування великого попиту на зміни серед чехів і словаків, моральними лідерами яких стали дисиденти, правозахисники, інтелектуали-нонконформісти, серед яких виділялася харизматична фігура В.Гавела. Успіх «оксамитової революції» був також зумовлений активною позицією молоді, і можна стверджувати, що Чехословаччина вирізнялася з поміж інших центральноєвропейських країн тим, що студенти на початковому етапі трансформації відігравали роль самостійного політичного актора[47].

Водночас, для об’єктивності необхідно з’ясувати і чинники, які негативно впливали на хід трансформаційних процесів у країні. Можна погодитися з твердженням, що для Чехословаччини 1980-х років був притаманним політичний дилетантизм[48]. Цей феномен мав прояв у проголошенні пріоритетів так званої «неполітичної політики», аморфності опозиції, яка не мала ідеологічних пріоритетів і програми діяльності. Низький рівень організованості політичної контреліти зумовив восени 1989 р. відтермінування проведення парламентських виборів, кооптування її представників до уряду, а не його радикальна заміна. При тім, комуністична верхівка теж зайняла вичікувальну позицію, що, в тому числі, пояснювалося неготовністю до проведення переговорів з альтернативними політичними силами.

Окрім того, у Чехословаччині владний істеблішмент і, одночасно, опозиція переоцінили роль зовнішньополітичних чинників. КПЧ була переконана у наданні підтримки Радянським Союзом у збереженні монополії на владу, консервації системи соціалізму загалом. Натомість, представники опозиційних кіл сподівалися на допомогу США у прискоренні політичних змін у країні, а також у швидкому вирішенні усіх внутрішніх проблем завдяки запровадженню демократичних процедур американського зразка.

Нарешті, незважаючи на позірну єдність, існували сутнісні відмінності між різними групами опозиції: студентами і дисиденством, прихильниками соціалістичних ідей та їх опонентами. Окрім того, у латентній формі у період соціалізму були акумульований великий конфліктогенний потенціал у відносинах між чехами і словаками, що після відходу від авторитаризму привело до дезінтеграції Чехословаччини.

Таким чином, можемо стверджувати, що недемократичні політичні режими (тоталітаризм, авторитаризм) були неорганічними для політичної культури представників чехословацького суспільства, що зумовило нетривалість періоду «відсутності демократії». Поява елементів лібералізації під впливом різних факторів мала логічним наслідком «оксамитову революцію» та відновлення демократичних традицій. Окрім того, до причин політичних трансформацій у Чехословаччині можна віднести комплекс історичних передумов, існування «роздвоєного суспільства», у надрах якого визрівали незалежні автономні громадські структури, некомформістської частини творчої інтелігенції, а також нейтральна позиція міжнародних акторів до перетворень, які назрівали у країні.

Висновки

Суспільно-політичні зміни, які розпочалися на рубежі 1980-1990-х років у країнах Центральної Європи стали об’єктивним результатом невдалої спроби насадити модель «радянського» або «квазісоціалізму» та тоталітарних чи авторитарних режимів у регіоні, де суспільства зберегли традиції демократичного врядування, які були притаманні їм – у більшій чи меншій мірі – у довоєнний період. Цю неорганічність демонструє вже еволюція політичних режимів у центральноєвропейських країнах у 1950-1980-х рр.: від тоталітаризму сталінського взірця до більш ліберальних автократій, в рамках яких робилися поступки у сферах економіки, освіти та культури. Водночас, незважаючи на обраний стиль управління політична система залишалися монополізована керівництвом комуністичних партій.

Економічні проблеми, які загострилися у 1980-х рр., зміни у структурі режимів, суспільстві, зокрема визрівання автономних від впливу держави ініціатив та утворень, зростання політичного потенціалу окремих соціальних груп зумовили кризу політичних режимів у країнах Центральної Європи на кінець цього десятиліття. Активізація опозиційних суспільних рухів та делегітимізація комуністичної влади в країнах регіону була зумовлена також і сприятливим міжнародним середовищем, зокрема невтручанням Радянського Союзу у процеси, які розгорталися у сусідніх країнах. Як результат дії усіх цих факторів, наприкінці 1980-х рр. розпочалася лібералізація політичних систем у центральноєвропейському регіоні, яка, однак, у різних суспільствах відбувалася у різних хронологічних рамках. Першим цей процес розпочався у Польщі, однак і тривав найдовше (1981-1989 рр.). Водночас, в Угорщині ця стадія тривала лише чотири роки (1985-1989 рр.), а в Чехословаччині формування рамок для переходу до нового політичного устрою відбулося упродовж 1985-1990-х рр.

Стадія лібералізації недемократичних режимів у Центральній Європі була продовжена етапом формування владних структур демократичного типу, тобто етапом інституалізації демократії або ж, власне, демократизації, відповідно до теоретичної моделі Ф. Шміттера і Г.О’Доннелла, зміст і результати якої будуть предметом розгляду у Розділі 3.

Рекоменована література:

1. Гайданка Є.І. Порівняльний аналіз моделей переходу до демократії країн Центрально-Східної Європи (на прикладі Польщі, Угорщини та Словаччини): дис.... кандидата політ. наук: 23.00.03 / Є.І. Гайданка. – Львів, 2012. – 284 с.

2. Данилов А. Переходное общество: проблемы системной трансформации / Александр Данилов. – Минск: Харвест, 1998. – 432 с.

3. Задорожнюк Э. Путь к „бархатной” революции: противостояние „властных” и „безвластных” в Чехословакии / Элла Задорожнюк // Славяноведение. – 2004. – № 3. – С. 59-82;

4. Зеленько Г. “Навздогінна модернізація”: досвід Польщі та України / Галина Зеленько. – К.: Критика, 2003. – 215 с.

5. История антикоммунистических революций конца XX века: Центральная и Юго-Восточная Европа / [отв. ред. Ю.Новопа­шин]. – М.: Наука, 2007. – 397 с;

6. Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с.

7. Кундера М. Трагедія Центральної Європи / Мілан Кундера // Ї. – 1995. – №1. – С. 24-42.

8. Любин В. Костел и коммунистическое правление в послевоенной Польше / Валерий Любин // МЭиМО. – 1996. – №7. – С. 146–148.

9. Майорова О. Н. Польша 80-х годов: поиск пути к компромиссу [Електронний ресурс] / Ольга Майорова // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступу: http://www.history.machaon.ru

10. Петрушка Н. Вплив громадянського суспільства на „оксамитову революцію” в Чехословаччині / Наталія Петрушка // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – 2008. – №2 (58). – С. 45-48.

11. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века: в 3 т.
Т. 1: Становление “реального социализма” (1945–1965) / отв. ред. И.И. Орлик. – М.: Наука, 2000. – 484 с.

12. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века: в 3 т. – Т. 2: От стабилизации к кризису (1966–1989) / отв. ред. Б. Шмелев. – М.: Наука, 2002. – 516 с.

13. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века: в 3 т. – Т. 3. Ч. 1: Трансформации 90-х годов / отв. ред. С.П. Глинкина. – М.: Наука, 2002. – 464 с.

14. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века: в 3 т. – Т. 3. Ч. 2: Трансформации 90-х годов / отв. ред. С.П. Глинкина. – М.: Наука, 2002. – 464 с.

15. Шахназаров Г. Цена свободы. Реформация Горбачева глазами его помощника / Георгий Шахназаров. – М.: Зевс, 1993.– 624 с.

16. Шевцова Л. Политическая система социализма: пути совершенствования. Из опыта европейских социалистических стран / Лилия Шевцова. – М.: Наука, 1987. – 190 с.

17. Шимов Я. Гражданское общество и правящая элита в переходный период: чешский вариант / Ярослав Шимов // Политические исследования. – 2001. – №3. – С. 149-159.

18. Щербакова Ю. Политические силы чехословацкой революции / Юлия Щербакова [Электронный ресурс] // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу: http://history.machaon.ru/all/number_07/anonsvak/revolution/shcherbak/index.html;

19. Юрійчук Ю. Національний фактор у суспільно-політичному розвитку Чехії та Словаччини (1989 – середина 1990-х рр.): дис..... кандидата іст. наук: 07.00.02 / Юрій Юрійчук. – Чернівці, 2000. – 188 с.

20. A puha diktaturátol a kemény demokráciáig. – Bp.: Pelikan, 1994. – 25-28.o.

21. Bibó Emlékkönyv. – Bp.: Magyar Október-ABC, 1984.

22. Bibó István. Beszélgetések, politikai-életrajzi dokumentumok. – Bp.: Kolonel, 1989. – 372.o.

23. Dokumentum. A magyarság esélyei. A lakitelki tanácskozás jegyzőkönyvéböl. III // Társadalmi Szemle. – 1991. - №4. – 54-55.o.

24. Dokumentum. Jelentés a belső ellenséges-ellenzéki, ellenzékieskedő csoportok tevékenységéröl. Politikai Intézet Levéltara. 288.f.5 /815 o.e./ // Társadalmi Szemle. – 1992. - №5. – 80.o.

25. Dr. Demszky G. // Europai Utas. – 1994. - №1. –3-8.o.

26. Fijalkowska B. Polskie dylematy politiczne: 1939–1995 / B. Fijalkowska, Т. Godlewski. – Olsztyn: Wyd-wo. Uniwersytetu Warmińsko-Mazurskiego, 1996. – 244 s.

27. Jelentés a belső ellenséges. – I. m. - 85.o.

28. Kiss Éva. Magyarország útja a parlamenti demokrácia felé. – Ungvár - Budapest: Intermix, 2010. – 28-29 old.

29. Machonin P. Strategie sociální transformace české společnosti a jejich úspěšnost v parlamentních volbách / Peter Machonin- – Brno: Doplněk,1996. – 134 s.

30. Magyar Nemzet. – 1987. – Nov. 4.

31. Majcherski J. Pierwsza dekada III Rzeczpospolitej. 1989–1999 / J. Majcherski. – Warszawa: Presspublica, 1999. – 300 s.

32. Németh M. A gazdasági-társadalmi kibontakozás programjárol // Társadalmi Szemle. – 1987. - №8-9. – 3-13.o.;

33. Németh M. Gazdaságpolitikai törekvéseink és a társasági törvény // Társadalmi Szemle. –1988. - №6. – 56-61.o

34. Nyers R. A kibontakozásrol // Heti Világ Gazdaság. –1987. – Szept. 26. – 7.o.

35. Nyers R., Tardos M. A gazdasági konszolidáció szűkségessége és a fejlődés lehetőségei // Gazdaság. – 1984. - №1. – 25-43.o.

36. Ústav pro soudobé dějiny AV ČR, 2002. – 105 s.

37. Otáhal M. Opozice, moc, společnost 1969-1989. Příspěvek k dějinám normalizace v Československu / Milan Otáhal. – Praha: Ústav pro soudobé dějiny AV ČR, 1994. – 124 s.

38. Paczkowski А. Pól wieku dziejów Polski. 1939–1989 / Andrzaj Paczkowski. – Warszawa: Naukowe PWN, 1995. – 604 s.

39. Pozsgay I. Októberi kérdések. – Püsk Eötvös, 1988. – 83.o.;

40. Pozsgay I. Az egész néppel folytassunk párbeszédet // Társadalmi Szemle. – 1988. - №6. – 38-41.o.;

41. Pozsgay I. A politikai intézmények és a társadalmi fejlődés // Társadalmi Szemle. – 1987. - №3. – 34-40.o.;

42. Pozsgay I. Demokrácia és kúltura. – Bp.: Kossuth, 1980. – 420.o.;

43. Prokš P. Konec jednoho experimentu (Krize a pád totalitniho režimu v Československu 1968-1989) / Petr Proks. – Praha: Panoráma dějin, 1991. – 250 s.

44. Securitas imperii 2. Sbornik k problematice bezpečnostnich služeb. – Praha: MV ČR,1994. – 485 s.

45. Solt O. A SZETA mindenekelőtt morális kényszer hatására jött létre // Heti Vilaggazdaság. – 1989. - №3. – 78-79.o.

46. “Szigoruan titkos” avagy a zuzógépet tulélő dokumentumok // Horváth J. A tábornok vallomása. – Bp.: Pallwest, 1990. – 227-228.o.

Дата добавления: 2014-11-20