Республіка Польща 2 страница

Як вже було проаналізовано, Конституція країни визначає функціонування як легітимних органів самоврядування лише місцевих рад (нормативні основи функціонування інституту мера передбачаються у базовому законодавстві про місцеве самоврядування). Відповідно до цього документу, місцеві представники обираються на основі тайного, всезагального, рівного та прямого виборчого права на термін 4 років, однак якщо виникнуть юридичні підстави – термін повноважень чинного складу ради може бути припиненим раніше[173].

Таким чином, конкретизація системи обрання місцевих представницьких органів не була здійснена в конституційному середовищі Чеської Республіки, що надало більшої свободи дій законодавцям при формуванні виборчого нормативного поля. Умови та процедури проведення виборів до місцевих рад визначає спеціальний закон: упродовж трансформаційного періоду було схвалено декілька його версій. Вдавана мінливість виборчого законодавства місцевих органів влади пояснюється тим, що зміни стосувалися технологічних аспектів проведення виборів: їх метою було підвищення ефективності функціонування місцевого самоврядування за рахунок скорочення видатків на його діяльність, а також – що притаманно усім постсоціалістичним суспільствам – коригування інженерії виборчих процедур та процесу, з метою створення більш сприятливих умов для правлячих еліт. У чеському випадку алися на увазі інтереси парламентських політичних партій, конкурентами яких у малих громадах є позапартійні кандидати, інші позапарламентські виборчі суб’єкти.

Перші місцеві вибори 1990 року були проведені відповідно до Закону Чеської Народної Ради про вибори до представництв у громадах[174], вибори 1994 і 1998 років – на основі доповнених варіантів, схвалених у 1992 і 1994 роках[175], а вибори 2002 року і наступні – відповідно до чинного Закону № 491/2001 про вибори до місцевих рад та зміну деяких законів[176]. Коригування, здебільшого, стосувалося методології визначення кількості підписів виборців, якими повинні заручитися позапартійні кандидати, що бажають балотуватися до рад. Вищеперераховане правове середовище визначає чотирьохрічну каденцію представництв та їх дводенні вибори у період від 30 днів до закінчення періоду чинності попереднього складу цього органу.

Чеська політична еліта, формуючи законодавство про місцеві вибори, об’єктивно була вимушена враховувати специфіку адміністративно-територіального устрою країни: більше аніж 90 % усіх спільнот складали малі громади. У таких територіальних колективах громадяни добре знають усіх потенційних кандидатів на посади представників, тому ибори повинні бути персоналізованими, а посередництво партій є зайвим. У частині громад сформувалося явище відсутності претендентів на зайняття посад у самоврядуванні. З іншого боку, у великих міських громадах законодавство сприяло структуризації політичного поля, зокрема шляхом формування партійних комбінацій, подібних до національних.

У Чеській Республіці місцеві вибори відбуваються за пропорційною системою в одному або у декількох багатомандатних виборчих округах. Кількість округів залежить від кількості виборців у громадах Також на локальному рівні застосовується принцип преференційного голосування: кожен виборець може підтримати щонайбільше стільки індивідуальних кандидатів, скільки має бути обрано депутатів. Окрім того, виборець має право проголосувати за весь список одного суб’єкта виборів. Індивідуально обрані кандидати мають пріоритет при формуванні складу місцевої ради[177].

Суб’єктами виборчого процесу, як це було визначено ще Законом 1990 року, під час місцевих перегонів мають право бути політичні партії та рухи, їх коаліції, позапартійні («незалежні») кандидати та різні варіанти об’єднань – узагальнені юридичним терміном «виборчий суб’єкт»[178]. Водночас, позапартійні кандидати та їх об’єднання повинні заручитиcя підтримкою виборців, зокрема збором їх підписів під відповідною петицією, що стало компромісним рішенням для законодавців, які, у такий спосіб, вирішили тестувати потенційних претендентів на посади місцевих представників щодо володіння необхідним політичним капіталом.

Нормативне забезпечення прямої демократії на місцевому рівні передбачає Закон про громади (організацію громад), прийнятий, як вже зазначалося, ще у 1990 році. Відповідно до нього, місцеві органи влади зобов’язані оприлюднювати схвалені розпорядчі акти на місцевій дошці оголошень. Лише після цього ці рішення набувають чинності у п’ятнадцятиденний термін, окрім випадків існування нагального громадського інтересу, коли розпорядження стають дієвими у день оприлюднення[179]. Жителі чеських громад також володіють правом на участь у місцевих референдумах, на оприлюднення своєї позиції на засіданні ради, зокрема щодо проекту бюджету та використання його коштів, ініціювання розгляду представницькими органами влади питань, які є в компетенції самоврядування, у випадку, якщо відповідна петиція є підписана щонайменше 0,5 % громадян, подання пропозицій і зауважень[180].

Вже у базовому законі 1990 року було регламентованим обов’язкове проведення місцевих референдумів з питання розділення чи об’єднання громад. Відповідно до нього, громади могли бути розділеними на окремі територіальні утворення, при умові, якщо кількість жителів у будь-якому з них не буде меншою аніж 300 осіб, і це рішення підтримали на референдумі щонайменше 50 % усіх виборців. У 2001 році вступила в дію стаття закону, що визначала мінімальну кількість жителів у громаді як 1 тис. осіб, що пояснюється прагненням влади створити заслін надмірній фрагментації громад.

Проведення референдумів з інших питань локального значення почало регулюватися профільним законом про місцеві вибори та референдуми, що був схвалений у 1992 році[181], а з 2004 року – новим законом, що стосувався лише місцевих референдумів[182]. Прийняття окремого нормативного акту було вимушеним кроком у зв’язку з ліквідацією у 2002 році повітових державних адміністрацій (чес. okresních úřadů), а, отже, із розширенням повноважень громад. Відсоток виборців, участь яких у місцевому референдумі була необхідною, зріс з 25 % до 35 %, водночас, рішення референдумів стали імперативними для місцевих органів влади. При тім, у законі було передбаченим поширення адміністративно-територіальної дії місцевих референдумів лише на рівень громад, а не створених регіонів. Рішення, прийняте в результаті місцевого референдуму, може бути зміненим або відміненим після проведення нового опитування громадян, яке може відбутися лише через 24 місяці.

Зауважимо, що результати перших демократичних виборів 1990 року засвідчили факт класичної заміни місцевої політичної еліти. Громадяни обирали лідерів, які не були пов’язані із «старим» режимом і, при тім, були відомими серед жителів. На взірець ГФ, який у 1989-1990 роках діяв у національному масштабі, у містах, містечках та селах були сформовані опозиційні соціальні мережі, що складалися з друзів та приятелів локальних активістів, які, за їх підтримки, були у 1990 році обрані до місцевих представницьких структур[183].

Обрані лідери залишилися активними у локальній політиці упродовж наступного десятиліття. Наприклад, переможцями других демократичних місцевих виборів 1994 року стало 76 % депутатів першої каденції (1990-1994 роки). Найбільшого успіху зазнали позапартійні кандидати – 47,2 %, з партій найбільше мандатів у радах вибороли представники ХДС-ЧНП – 12,3 %, ГДП – 11,7 %. До складу другого складу місцевих рад (1994-1998 роки), окрім активістів оксамитової революції, авторитетних особистостей у громадах, також увійшли підприємці, що бажали вплинути на політику громади в умовах формування ринкової економіки. До влади отримали шанси повернутися і представники старої комуністичної еліти, політичний капітал якої був трансформований у економічний ресурс.

Як засвідчують узагальнені у загальнонаціональному масштабі результати місцевих виборів 1998 року, найбільше мандатів вибороли позапартійні кандидати – у списках чи асоційовані у об’єднаннях (55,4 %), другу позицію вибороли кандидати ХДС-ЧНП (11,3 %), далі – ГДП і КПЧ (по 9,1 %). Через чотири роки – під час локальних виборів 2002 року – ці показники мало змінилася, зокрема електоральний успіх позапартійних політиків – 54,9 %.

Місцеві вибори 2002 року привели до часткової заміни місцевих еліт, основне ядро яких сформувалося ще під час перегонів 1990 року, позаяк змінився в бік зменшення віку депутатів. Однак, частка перебування на посадах політиків, обраних ще у початковий період демократичних перетворень, залишилася значною. Під час місцевих перегонів 2006 року незалежні кандидати ще більше закріпили свій статус як найбільш впливового актора політики у більшості чеських громад – ними було зайнято 60,1 % мандатів, і цей рівень був повторений у 2010 році – 60,19 %.

Відзначимо, що діяльність політичних об’єднань в ЧР регулюється Конституцією, Законом 1991 року «Про об’єднання в політичних партіях та політичних рухах»[184], в який у подальші роки вносились правки, до того – так званим «малим» законом про політичні партії 1990 року[185].

На початку 2010-х років, тобто після проведення чотирьох виборчих кампаній до органів влади, чеськими авторами була запропонована теза про формування місцевих партійних систем, беручи до уваги, що громади радикально відрізнялися між собою результатами виборів (місцевих та парламентських), а також за критерієм електоральної пропозиції для громадян. Зокрема, виборчі варіації були зумовлені участю у комунальних виборах незалежних кандидатів і так званих «позапарламентських суб’єктів». Зауважимо, що витоки позапарламентського характеру політичного процесу у локальних спільнотах деякі вчені пропонують шукати у явищі соціальних мереж, що сформувалися у період соціалізму у подібних колективах, а також у проникненні на локальний рівень цінностей «неполітичної політики», сформульованої В. Гавелом ще наприкінці 1970-х років, а, точніше, у її органічності для малих громад[186].

Незважаючи на існування варіацій в електоральному ландшафті Чеської Республіки, можна виділити також його спільні ознаки, зокрема щодо впливу партій на симпатії громадян, що демонструють результати виборів до місцевих рад. Найбільшого прогресу у завоюванні представницьких посад на рівні громад упродовж першої половини 1990-х років здобули кандидати, не об’єднані із жодною партією. Під час перегонів 1994 року частка завойованих ними мандатів зросла з 27 % до 47,2 %. Водночас, майже на відсоток зменшилася частка голосів, завойованих партіями у загальночеському вимірі. Таке непропорційне співвідношення голосів і мандатів пояснюється фактором багаточисельності малих спільнот.

Основна партія-спадкоємиця ГФ – ГДП – у 1994 році майже зберегла електоральні позиції провідника демократичних перетворень, започаткованих «оксамитовою революцією» (29,6 % проти 36,7%), однак радикально, майже в три рази, зменшила частку завойованих місцевих мандатів (з 32,2 % до 11,7 %). Така зміна пояснюється невдалими результатами перегонів для цієї партії у малих громадах, що переважають у адміністративно-територіальній структурі ЧР.

КПЧМ незначною мірою погіршила свої результати всередині 1990-х років (з 16,8 % до 13,6 % голосів, з 14,4 % до 9,4 % мандатів), зберігши, до речі, такі електоральні позиції і у 2010-х роках. Зайняла стабільну виборчу нішу на місцевому рівні і ЧСДП, яка, починаючи з 1994 року, підвищувала своє представництво у місцевих органах, стабілізувавши його всередині 2010-х років (1994 р. – 2,6 % мандатів, 1998 р. – 6,8 %, 2002 р. – 7,4 %, 2006 р. – 6,9 %).

Така ж електоральна ситуація склалася на локальному рівні навколо висуванців ЧНП. Успіх на виборах 1990 і, зокрема, 1994 років (у коаліції з ХДС) пояснюється тим, що ця сила позиціонувала себеяк «партія мерів», забезпечивши популярність у малих громадах, а також декларувала турботу про щоденні потреби «малої людини»[187]. Водночас, починаючи з 1998 року, ця сила втрачала позиції: 1998 р. – 11,3 %, 2002 р. – 9,6 %, 2006 р. – 8,1 % місць у радах.

Можна також стверджувати, що наприкінці 1990-х – у першій половині 2010-х років частка голосів завойованих позапартійними усталилася (1998 р. – 15,7 %, 2002 р. – 14,9 %, 2006 р. – 13,4 %, 2010 р. – 13,6 %). Саме в цей період – на початку 2010-х років – для зміцнення позицій незалежних політиків на вищих територіальних рівнях політики було створено «Об’єднання незалежних кандидатів» як політичну партію, що об’єднувала незаангажованих мерів та інших політиків. Окрім того, з 1994 року діє рух «Незалежні», який об’єднує локальних політиків, занепокоєних наступом партій на місцевому рівні, а також прихильників ідей подальшої децентралізації, зміни способу формування Сенату[188]. У деяких регіонах, великих містах упродовж щонайменше двох виборчих кампаній успіхів досягли позапарламентські суб’єкти, що дає підстави говорити про їх певну політичну анклавізацію: наприклад, Партія зелених у м. Брно, «Непартійці за Мораву», Партія за відкрите суспільство[189].

Упродовж 1990-х – першої половини 2010-х років чеськими вченими вивчалися тенденції партизації місцевої політики з поступом трансформаційних процесів, для чого була проведена серія соціологічних опитувань. Роль партій як політичного актора, що має вплив на процес прийняття рішень у громадах, оцінювалася значно нижче аніж роль представництва, його президії, мера. Водночас, на початку 2010-х років у порівнянні з 1991 і 1997 роками, коли країна знаходилася на початковому етапі демократичних перетворень, частка лідерів громад, які вважали високою роль партій у місцевому політичному процесі збільшилася у 2 рази – з 18 % (17 %) до 36 %. Ця фактографія засвідчує тенденцію до підвищення ролі партій у сприйнятті представників еліти, хоча дані статистики демонструють, що позапартійні політики саме в цей період зміцнили позиції у представницьких органах, що пояснюється переважанням малих громад.

Виборчі результати позапартійних кандидатів та їх об’єднань підвищуються пропорційно до зменшення величини громади, і така залежність, сформувавшись на початку 1990-х років, зберігається до цього часу. Щодо впливу парламентських партій, то співвідношення їх електоральних результатів із типом громад є різним. Коаліція ХДС-ЧНП, подібно до незалежних, демонструвала найкращі результати у малих громадах, найгірші – у статутних містах. У ГДП, її основних конкурентів ЧСДП та КПЧМ, тенденції підтримки виборцями були діаметрально протилежними. Це дає підстави зробити висновок про підтримку ідеологічних сил у великих спільнотах.

Місцева політика навіть на початку 2010-х років залишилася об’єктом інтересу невеликої кількості активістів, які для доступу до владних позицій, використовували вигідну електоральну кон’юктуру: висування від імені партії чи, навпаки, об’єднання позапартійних кандидатів. Вибори, що відбулися у 2010-х роках, засвідчили нову тенденцію: балотування «прибульців» з міст, зокрема від парламентських партій, тобто фіктивність цих партійних систем[190].

Як вже було зазначено, оформлене інституційне середовище не є гарантією активного включення громадян у політику, на інтенсивність якого впливає комплекс інших чинників. Якщо аналізувати участь громадян у локальних виборах, до подібно до випадку Польщі, її рівень був нижчим аніж у випадку виборів парламенту (нижньої палати – Палати представників), і також з кожним електоральним циклом зменшувався. Так, середній рівень участі у виборах місцевих рад у 1990 році становив 73,5 %, у 1994 році – 62,3 %, у 1998 році – 46,7 %, а в 2002 році – вже лише 45,5 %. Під час наступних виборів 2006 року рівень відвідування дільниць зріс до 46,4 %, а у 2010 році склав 48,5 %, що є найкращим показником з кінця 1990-х років.

Впадає у вічі, що у 1990 і 1994 роках у місцевих перегонах брала участь значно вища частка чехів аніж поляків (1990 р. – + 31,2 %, 1994 р. – +28,5 %). Зауважимо, що в цей період громадяни Чеської Республіки були більш активними і під час виборів нижньої палати парламенту: 1990 р. – + 53,6 % у порівнянні з виборами 1991 р. у Польщі, 1992 р. – + 33 % у порівнянні з перегонами 1993 р. у сусідній країні. Таку політичну зацікавленість чехів, зокрема на фоні апатії північних сусідів, можна пояснити низкою факторів. На відміну від поляків, чехи перебували у більшій ейфорії від перспектив демократизації, що, знову ж таки, можна пояснити їх політичною «невинністю» після падіння геріатричного тоталітарно-авторитарного режиму, що склався у країні після придушення «Празької весни» 1968 року. Зауважимо, що у країні упродовж 1970-1980-х років у Чехословаччині сформувалося так зване «друге» суспільство, засноване на соціальних мережах, потенціал якого проявився після падіння соціалізму[191].

Подібно до Польщі, дані виборчої статистики Чеської Республіки підтверджують припущення, що підвищення значень кількісних характеристик громади негативно впливає на електоральну участь: наприклад, у 2002 році цей показник у містах – регіональних центрах – був на 10 % нижчим від середньочеського показника. Як вже було описано, чеська адміністративно-територіальна і поселенська структура характеризується надзвичайно малою кількістю жителів у громадах та їх сільським характером: 90 % спільнот не мають статус міст, і кількість їх жителів є меншою аніж 2 тис. осіб. Чинники сільського характеру та малої кількості жителів у громадах позитивно впливають на показники виборчої участі. Цю тенденцію можна пояснити обставиною соціальних мереж, притаманних малочисельним територіальним спільнотам: участь у виборах легко піддається контролю (громадяни бояться осуду сусідів за неучасть у обранні політиків, тим більше, що у багатьох випадках мають внутрішню мотивацію це робити), що неможливо здійснити у більших спільнотах.

Наступною, за ознакою функціональності, формою безпосередньої демократії на локальному рівні є місцеві референдуми. Починаючи з 1992 і включно до 2000 року, усі місцеві референдуми стосувалися питання розподілу громад (490 випадків), однак вже упродовж наступного десятиліття опитування з цього питання були вже поодинокими. У першій половині 2010-х років з 82-х проведених опитувань 49 були ініційовані з проблематики довкілля, а якщо аналізувати проблематику успішних референдумів, то такими були 41 екологічний референдум, 11 – щодо поділу громад, 4 – з інших питань[192].

Для чехів є притаманним унікальне соціокультурне явище високої спроможності адаптації до різних політичних умов – так званий «швейкізм» – або, інакше, переважання типу «маленької чеської людини». Це досягається, насамперед, за рахунок обмеження сфери публічного життя та розширення поля приватного життя, однак, при сприятливих умовах, супроводжується здатністю обмежити свої індивідуальні інтереси та підпорядкувати їх національним запитам (явище так званих «чеських дітей»). Ці якості чехів були продемонстровані у листопаді 1989 року, коли в умовах відсутності організованої опозиції, «старий» режим розпався під впливом колективного невдоволення більшості населення.

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, тобто у період ейфорії від оксамитової революції, як засвідчують дані соціологічних опитувань, 90 % чехів обирали третій шлях розвитку: між капіталізмом та соціалізмом. Водночас, дослідження настроїв громадськості, здійснені упродовж обох постсоціалістичних десятиліть, вказують, що більшість чехів залишилися прибічниками демократії як політико-інституційної системи. Так, у 2001 році 70,1 % респондентів вважали демократію найкращою формою політичного устрою з-поміж існуючих, водночас, частка осіб, які вважали, що країна розвивається після соціалізму краще, аніж вони очікували, зменшилася, у порівнянні з 1990 роком, з 11,1 % до 5,5 %. Навпаки, частка тих, очікування яких після падіння соціалізму не справдилися, зросла з 32,8 % до 51,3 %. У 2006 році відсоток громадян, які вважали демократію оптимальною системою для ЧР, складав 62 %, що означає зменшення прихильників цього режиму на 9 %[193]. Водночас, частка громадян, які вважали, що демократія в країні функціонує дуже добре або, в цілому, непогано, зросла з 1996 до 2006 року з 45,8 % до 64,4 %[194]. Тобто, незважаючи на певну ностальгію за соціалістичним минулим, розчаруванням у можливостях демократичного врядування, чехи вважали її оптимальним устроєм, який достатньо добре функціонує в їх країні.

Рівень довіри чехів до владних інститутів різного рівня був достатньо високим, за винятком уряду. Однак, якщо до президента та уряду рівень довіри упродовж 1990-х років зменшувався, щодо парламенту залишався стабільним, то органи місцевого самоврядування у 1999 році користувалися більшою підтримкою аніж у 1995 році – 65,2 % супроти 57,4 %, – що, окрім інших пояснень, пояснюється змінами в орієнтаціях громадян, які почали усвідомлювати, що щоденні проблеми їх життєдіяльності належать до сфери компетенції саме локальних властей і можуть бути ними вирішеними. Зауважимо, що вищим показник довіри був лише до президента В. Гавела у першій половині 1990-х років (в межах 73-75 %)[195]. Тобто громадяни ЧР у цей період більше відчували довіри до самоврядування аніж поляки – 57,4 % супроти 48 %.

Є схожими до польських і тенденції кореляції між типом громади та рівнем довіри до самоврядування: найвищими є показники довіри у малих громадах з чисельністю населення до 2 тис. осіб, найменшими – у містах, населення яких перевищує 100 тис. осіб. Жителі найменших громад демонстрували найбільшу зацікавленість у діяльності самоврядування. Отримані результати, а саме про переважання активістського типу політичних орієнтацій, пояснювалися соціологами не лише поширенням демократичних взірців поведінки, а також традиціями формалізованої участі у період соціалізму[196]. Речення висновок!

Дата добавления: 2014-11-20