Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ГЛПВП 8 6 страница




Об'єкти права постійного землекористування класифіку­ють з урахуванням, наприклад, того, за рахунок яких земель вони надані (державної чи комунальної власності). Класифі­кація цих об'єктів можлива і за іншими ознаками. Так, якщо підставою класифікації вважати основне цільове призна­чення земельних ділянок, то можна розрізняти об'єкти сіль­ськогосподарського та несільськогосподарського призна­чення тощо.

§ 3. Виникнення права землекористування

Право постійного землекористування юридичних осіб ви­никає в результаті дій, які являють собою акт розпорядження землею. У зв'язку з цим земельні ділянки надаються на під­ставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористу­вання може виникнути також при переході права власності на будівлю або споруду до юридичних осіб, які не можуть ма­ти у власності земельні ділянки (ч. 5 ст. 120 ЗК).

Надання у постійне користування земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення її упорядку, передбаченому статтями 149і 151 ЗК України.

Надання земельних ділянок юридичним особам здійсню­ється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ді­лянок. Повноваження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Даною нормою, зокрема, встановлено, що надання земельних діля­нок цим суб'єктам для всіх потреб здійснюють сільські, се­лищні та міські ради із земель комунальної власності відпо­відних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної власності територіальних гро­мад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежова­ні з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання у постійне користування земельних діля­нок юридичним особам встановлює ст. 123 ЗК України. З ана­лізу змісту цієї норми випливає, що підставою виникнення да­ного права землекористування є сукупність юридичних фак­тів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місце­вості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право пос­тійного землекористування та його державна реєстрація)1.

Земельне законодавство забороняє приступати до вико­ристання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

1 Докладніше про це див. у главі 10.

;

Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплю­ється у натурі межовими знаками встановленого зразка.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня форм державного акта на право власності на земельну ді­лянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.1 затверджено нову форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а також встановлено, що раніше вида­ні державні акти на право постійного користування землею, залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровіль­ного звернення землекористувачів.

Державний акт, одержаний постійним землекористува­чем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстрація надає документу легітимності. Відповідно до Ука­зу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомо­го майна та прав на них у складі державного земельного ка­дастру» від 17 лютого 2003 р.2 реєстрацію здійснює Держав­ний комітет України по земельних ресурсах.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки або залишен­ня клопотання без розгляду може бути оскаржено у судовому порядку. Це одна з гарантій прав суб'єктів, яка має конститу­ційну основу (статті 55 і 124 Конституції).

§4. Права та обов'язки землекористувачів

Здійснення суб'єктивного права постійного землекорис­тування, яке виникло у встановленому порядку, допускає ре­алізацію належних конкретному землекористувачеві його зе­мельних прав і додержання ним покладених на нього обов'яз­ків згідно з правовими приписами і правилами.

' Комплекс прав та обов'язків постійних землекористувачів до­сить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутріш­ньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою.

1 Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 753.

2 Там само. — 2003. — № 8. — Ст. 301.

Право володіння земельною ділянкою землекористува­чем — це юридично забезпечена можливість утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).

Право користування земельною ділянкою — це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з ме­тою отримання доходів та інших благ матеріального та нема­теріального характеру від корисних властивостей землі.

Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він пови­нен забезпечувати використання землі за цільовим призна­ченням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.

Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено за­коном або договором, мають право: самостійно господарюва­ти на землі; власності на посіви і насадження сільськогоспо­дарських та інших культур, на вироблену сільськогосподар­ську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопо-ширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою земле­користування, в інших — сприяють тією чи іншою мірою П досягненню. Крім того, слід мати на увазі, що по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку пра­ва; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісо­вих угідь, водних об'єктів та ін., які розташовані у межах зе­мельної ділянки, не входить до змісту власне права землеко­ристування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів приро­ди, а не землі.

Наведений перелік прав землекористувачів не є вичер­пним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регла­ментують діяльність цих суб'єктів.

 

Ш

ш^^^^^^*^

Усю сукупність закріплених законом прав землекористува­чів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.

До першої групи прав належать: самостійне господарю­вання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоши-рених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єк­тів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав постійних землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продук­цію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених за­коном; на спорудження жилих будинків, виробничих та ін­ших будівель і споруд.

Сутність права самостійного господарювання на землі по­лягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм воле­виявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки. Планування та реалізацію такої діяльності землеко­ристувачі здійснюють самостійно.

Право землекористувача використовувати у встановлено­му порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отри­мання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб ко­рисні копалини місцевого значення і торф. За умови розмі­щення на земельних ділянках постійних землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користува­тися земельними ділянками лісового та водного фондів згід­но з лісовим та водним законодавством.

Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік та­ких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сіль-

ськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки та ін.

Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має пра­во споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спорудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати у встановленому порядку, зокрема за на­явності дозволу органів архітектури та ін. Слід зазначити, що земельний закон фактично виходить із презумпції на­лежності постійному землекористувачеві будівель і споруд, зведених ним на земельній ділянці, отриманій у постійне користування, та посівів і насаджень сільськогосподар­ських та інших культур, а також виробленої сільськогоспо­дарської продукції.

Землекористувач може вимагати усунення будь-яких по­рушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділян­кою, і відшкодування завданих збитків (ст. 152 ЗК). Усі права землекористувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.

Здійснення прав землекористувачем передбачає дотри­мання ним певних обов'язків, пов'язаних з використанням конкретних земельних ділянок. Обов'язки землекористува­чів передбачені Земельним кодексом та нормами інших зако­нів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, вклю­чає обов'язки: а) забезпечувати використання землі за цільо­вим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підви­щувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам ви­конавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням зе-

 

5— 4-123

мельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушу­вальних систем.

Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встанов­лювати й інші обов'язки землекористувачів.

За змістом усі обов'язки постійних землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного викорис­тання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати вико­ристання землі за цільовим призначенням); у сфері відтво­рення і комплексної охорони земель (наприклад, додержува­тися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реа­лізації інших майнових та немайнових обов'язків (наприк­лад, не порушувати прав власників суміжних земельних ді­лянок та землекористувачів).

Можлива класифікація обов'язків землекористувачів і за іншими підставами. Так, можна виділити групу обов'язків, об'єктом яких є надана в користування земельна ділянка (за­безпечувати використання землі за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і вико­ристання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; зберігати геодезичні знаки, проти­ерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних сис­тем. Самостійну групу обов'язків землекористувача станов­лять його обов'язки перед власниками та користувачами су­сідніх земельних ділянок (додержуватися правил добросу-сідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон). До третьої групи обов'язків зем­лекористувачів належать обов'язки щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля.

Серед обов'язків землекористувачів особливо акцентуєть­ся увага на забезпеченні використання землі за цільовим призначенням та додержання вимог законодавства про охо­рону довкілля. Нецільова експлуатація землі заборонена і тягне за собою для землекористувача негативні наслідки. Так, відповідно до ст. 141 ЗК України використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є однією з підстав при­пинення права користування цією ділянкою. Особи, винні у невиконанні вимог щодо використання земель за цільовим

призначенням, притягуються до адміністративної відпові­дальності.

Своєчасна сплата земельного податку постійними земле­користувачами — це їх самостійний обов'язок, оскільки згід­но ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є плат­ним. Своєчасність сплати земельного податку означає, що він має бути сплачений у строки, визначені Законом України «Про плату за землю».

Обов'язок землекористувачів додержуватися правил доб-росусідства випливає з вимог, закріплених статтями 103— 109 ЗК України.

Обов'язок підвищувати родючість грунтів та зберігати ін­ші корисні властивості землі стосується перш за все землеко­ристувачів, які використовують землі сільськогосподарсько­го призначення.

Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати від­повідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний з тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р.1, вони щорічно у вста­новлені строки повинні подавати уповноваженим орга­нам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які пе­ребувають у користуванні. Особи, винні у перекрученні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ді­лянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.

Використовуючи земельну ділянку, землекористувач зо­бов'язаний зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розта­шовані на земельній ділянці чи в її межах. Цей обов'язок випливає з положень законів України «Про топографо-геоде­зичну і картографічну діяльність» від 23 грудня 1998 р.2, «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р.3 та Порядку охорони геодезичних пунктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р А

1 Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 3. — Ст. 55.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5—6. — Ст. 46.

3 Там само. — 2000. — № 11. —Ст. 90.

4 Офіційний вісник України. — 1999. — № 29. — Ст. 85.

 

§ 5. Припинення права землекористування

У процесі здійснення суб'єктивного права землекористу­вання можливе його припинення, яке може настати за ба­жанням землекористувача або у примусовому порядку.

Підстави припинення права користування земельною ді­лянкою передбачені в ст. 141 ЗК України. Так, за бажанням землекористувача його право на використання земельної ді­лянки припиняється в результаті добровільної відмови від цього права та припинення діяльності державних чи кому­нальних підприємств, установ та організацій. У всіх інших випадках право землекористування припиняється у приму­совому порядку за наявності таких підстав: вилучення зе­мельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодек­сом; використання земельної ділянки способами, які супере­чать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата зе­мельного податку.

Самостійне місце серед підстав припинення права землеко­ристування посідають ті з них, які пов'язані з порушенням зем­лекористувачами норм земельного законодавства: викорис­тання земельної ділянки способами, які суперечать екологіч­ним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку.

Більшість підстав, закріплених у цій статті, є безумовни­ми, тому що за наявності їх право землекористування підля­гає обов'язковому припиненню.

Разом з тим, деякі з них утворюють лише саму можливість припинення права землекористування, тобто є умовними. Так, використання земельних ділянок з порушенням земель­ного законодавства ще не тягне за собою безумовного припи­нення земельних прав. Стаття 144 ЗК України встановлює особливий порядок усунення зазначених порушень. І лише -при неусуненні порушень земельного законодавства у кож­ному окремому випадку право постійного користування зе­мельною ділянкою може бути припинено за рішенням компе­тентного органу.

Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою — це результат самостійного волевияв­лення землекористувача, пов'язаного з відпаданням потреби

в земельній ділянці. Волевиявлення юридичної особи має бу­ти оформлено у відповідній формі — письмовій заяві, яка ад­ресується власникові земельної ділянки. Добровільна відмо­ва може бути реалізована і мати правове значення у разі, як­що її прийняв власник земельної ділянки, який на підставі прийнятого рішення повідомить про це органи державної ре­єстрації.

Припинення діяльності державних чи комунальних під­приємств, установ та організацій — самостійна підстава при­пинення права постійного землекористування. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передачі всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам1 або внаслідок ліквідації у по­рядку, передбаченому цивільним законодавством. ПриііИ-нення її діяльності пов'язується з внесенням до Єдиного дер­жавного реєстру відповідного запису. Обставини, що зумов­люють припинення діяльності юридичної особи, можуть бу­ти різні (наприклад, досягнення поставлених цілей). Не роз­глядається як припинення юридичної особи її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми.

У всіх інших випадках припинення діяльності зазначених юридичних осіб безумовно припиняє і їх право землекорис­тування.

Згідно зі ст. 24 ЗК України у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням; від­повідного органу виконавчої влади або органу місцевого са­моврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням.

Специфічною підставою припинення права користування земельною ділянкою є вилучення її у випадках, передбачених Земельним кодексом. Таке вилучення здійснюється для сус­пільних та інших потреб за рішенням органів державної йла-ди та органів місцевого самоврядування у порядку, встанов­леному ст. 149 ЗК України. Названа норма визначає систему

1 Припинення юридичної особи може здійснюватися у формі здаптя, приєднання та поділу. Не можна розглядати як спосіб припиненню Іюри-дичної особи виділення, тобто перехід частини майна, прав та обо&'^зків юридичної особи до однієї або кількох новостворюваних юридичних осіб.

 

 

органів, уповноважених вилучати земельні ділянки для зазначених цілей1 та підкреслює, що вилучення земельних ділянок проводиться за згодою землекористувачів. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

Вилучення земель має проводитися з додержанням вста­новлених законом вимог, у тому числі з відшкодуванням збит­ків. Відшкодовуються збитки органами виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами та організаціями, яким надаються у користування зе­мельні ділянки, що вилучаються. Розміри таких збитків визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, вико­навчими комітетами міських (міст обласного значення) рад згідно з правилами, встановленими ст. 157 ЗК України і По­рядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабі­нету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 2842, який діє у частині, що не суперечить чинному Земельному кодексу.

Порядок припинення права постійного користування землею врегульовано Земельним кодексом3.

1 Органами, що мають право вилучати земельні ділянки із земель
державної і комунальної власності, є Кабінет Міністрів України, Рада мі­
ністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації,
сільські, селищні, міські ради.

2 Зібрання постанов уряду України. — 1993. — № 10. — Ст. 193.

3 Докладніше про це див. у главі 10.

ГЛПвЙ 7

.право оренди землі

§ 1. Поняття та юридичні ознаки оренди землі

У процесі проведення в Україні земельної та аграрної ре­форм важливого значення набуває така форма землевико-ристання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах переходу України до ринкової економіки винятково важливе практичне значення.

Все законодавство, що становить сучасну правову базу оренди земель, можна умовно поділити на групи: загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонуван­ня і розвиток усіх правових інститутів; галузеве (зокрема, зе­мельне, аграрне, екологічне, цивільне та ін.) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини та має на меті їх врегулювання і поряд з цим визначає основні засади земельних орендних відносин; спеціалізоване земельне зако­нодавство про оренду земель.

Центральне місце у системі законодавства про оренду земель поряд із ст. 93 «Право оренди земельної ділянки» ЗК України і має в основному бланкетний характер, посідає спеціальне законо­давство про оренду земель, серцевиною якого є Закон України «Про оренду землі». Це спеціалізований нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який визначає правові, організацій­ні, економічні та соціальні умови оренди земель в Україні.

На розвиток цього Закону розроблено низку нормативно-правових актів, які мають на меті створити реальний меха­нізм його реалізації. До таких актів належать, зокрема, пос­танова Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р., Ти-

повий договір оренди земельної частки (паю), затверджений наказом Держкомзему від 17 січня 2000 р. зі змінами, та ін.

Стаття 3 Закону України «Про оренду землі» визначає орен­ду землі як «засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності».

З цієї дефініції можна виділити такі юридичні ознаки по­няття оренди земель: це виключно договірна форма викорис­тання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем; зміст оренди земель становлять правомочності володіння і користування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її части­ною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди; це користування та володіння є плат­ним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених договором; оренда пе­редбачає передачу земельної ділянки обов'язково у строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділянки; об'єктом орен­ди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з ме­тою одержання прибутку, а також і для іншої діяльності (на­приклад, для ведення особистого селянського господарства); повна господарська самостійність орендаря.

Крім основних ознак поняття оренди земель існують і до­даткові ознаки цього правового інституту. По-перше, орен­да — це окрема форма землекорстування. По-друге, орендо­давцями земельних ділянок є держава, територіальні грома­ди, громадяни та юридичні особи України. У той же час згід­но зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іно­земні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодавцями земельних ділянок. Відпо­відно до ст. 93 ЗК України орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє, орен-

дар земель набуває право власності на одержану з орендова­них земель продукцію і доходи. По-четверте, оренда не по­винна змінювати цільове призначення земельної ділянки.

Підсумовуючи основні й додаткові юридичні ознаки поняття оренди земель, можна його визначити так; оренда земель — це окрема організаційно-правова договірна форма використання земельної ділянки, яка передбачає передачу її власником-орен-додавцем (державою, територіальною громадою, громадянином чи юридичною особою) у тимчасове строкове володіння та ко­ристування іншій особі—орендареві за плату для здійснення пе­реважно підприємницької або іншої діяльності з привласнен­ням останнім одержаної продукції і доходів.

§ 2. Правове регулювання оренди земель сільськогосподарського та іншого призначення

Особливості земель сільськогосподарського призначення позначаються на оренді цих земель як правовій формі їх ви­користання.

Щоб визначити поняття оренди земель сільськогосподар­ського призначення, необхідно встановити її специфічні озна­ки, які відрізняють її від оренди земель інших категорій. Ос­новні ознаки, які визначають оренду земель сільськогосподар­ського призначення, випливають з природних особливостей сільського господарства. Йдеться, зокрема, про використання земель як основного засобу виробничої діяльності, залежність результатів праці від природно-кліматичних умов, сезонний характер виробництва, підвищений виробничий ризик, три­валий проміжок часу між вкладенням праці та її наслідками.

Важливою ознакою, яка притаманна оренді земель сіль­ськогосподарського призначення, насамперед, визначення кола суб'єктів, які можуть бути сторонами договору оренди цих земельних ділянок.

Орендодавцями земельних ділянок сільськогосподарсько­го призначення можуть бути чітко визначені суб'єкти, які отримали земельні ділянки для певних спеціальних цілей.

Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського при­значення для ведення товарного сільськогосподарського ви­робництва повинні відповідати таким спеціальним умовам:

 

1) установчими документами юридичної особи має бути
передбачено здійснення такого виду діяльності як ведення
товарного сільськогосподарського виробництва;

2) фізична особа повинна мати необхідну кваліфікацію
або досвід роботи в сільському господарстві. Підтвердження
права громадян на оренду земельних ділянок для ведення то­
варного сільськогосподарського виробництва здійснюється
за рішенням районної (міської) конкурсної комісії, створеної
районною державною адміністрацією (виконавчим органом
місцевого самоврядування) і затвердженої районною (місь­
кою) радою для проведення конкурсного відбору бажаючих
створити селянське (фермерське) господарство.

Безпосереднє використання земель сільськогосподар­ського призначення орендарем передбачено як для грома­дян, так і для юридичних осіб.

У зв'язку з цим доречно говорити про необхідність володін­ня суб'єктом права землекористування спеціальною аграрною правосуб'єктністю, тобто здатністю особи бути учасником ли­ше правовідносин у галузі виробництва продукції сільського господарства, тобто земельних аграрних правовідносин.

Таким чином, оренда земель сільськогосподарського призначення — своєрідна договірна форма сільськогоспо­дарського землекористування, зміст якої становлять строко­ве, платне володіння та користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення у межах, встановлених законодавством та договором, що передбачає передачу її власником орендареві, який відповідає вимогам, визначе­ним законом, для здійснення переважно підприємницької та іншої діяльності з використанням природних властивостей земель за умови їх раціонального використання.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-20; Просмотров: 375; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.008 сек.