Сучасна масоїш-ілформаційііа ситуація 2 страница

ВИКЛАД СЬОМИЙ

Журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності

ЗМІ як репрезентанти держави, законодавчої чи виконавчої влади,

соціальних груп, партій. Інформаційна та агітаційна журналістика.

Агітаційна журналістика як ознака тоталітарного суспільства. Інформація як інститут управління суспільством, забезпечення його дієздатності й здоров'я. Терміни "Засоби масової інформації" та "орга­ни масової інформації": їх зміст і сфери вживання. Управління суспіль­ством за допомогою формування громадської думки. Громадська думка як явище суспільного життя та її найбільш характерні ознаки. Етапи формування громадської думки. Інформація як "будівельний матеріал" для громадської думки. Державна підтримка мас-медіа: міжнародний досвід і українська реальність. Проблеми виживання районних газет

Роль журналістики в системі соціальних інституцій визначається щонайменше у двох аспектах.

Перший з них полягає в тому, що окремі ЗМІ представляють ті чи інші соціальні групи, партії, державу, законодавчі чи виконавчі органи влади різного рівня, є провідниками політики й програм партій, а та­кож забезпечують усю систему інтересів своєї аудиторії від політики й економіки до спорту й розваг.

У добре структурованих, багатопартійних суспільствах політич­на журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент суспільно-політичного життя. Публікуючи матеріали у відповідності до програ­мових завдань своєї партії, вона забезпечує зовнішній плюралізм думок і позицій. Під зовнішнім плюралізмом розуміємо публікацію в різних виданнях відмінних точок зору на певну проблему чи життєву ситуацію. Але у державах з тоталітарними режимами такі політично заангажовані видання займають увесь інформаційний простір. З втратою зовнішньо­го плюралізму як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й політична одноманітність, журншгістика втрачає свої первісні інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією програмових партійних положень.

Другий аспект полягає в тому, що в розвинутих демократичних країнах левину частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організа­цій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприєм­ства, їхня соціальна база — не партія, а згуртований на засадах загаль­нолюдських та національних цінностей народ, широка читацька ауди­торія. На відміну від партійних, такі видання називаються загальними.

За свою найвищу мету вони мають здійснення не пропагандистсь­кої, а інформативної функції журналістики. Загальні видання внут­рішньо плюралістичні. Під внутрішньою плюралістичністю розуміємо публікацію відмінних точок зору на сторінках одного видання. Загшіьні газети дозволяють суб'єктам інформаційних відносин обмінюватися думками на своїх сторінках, полемізувати один з одним; причому влас­на позиція газети може не співпадати з жодним із запропонованих по­глядів або взагалі залишатися несформульованок.

У процесі історичного розвитку журналістика як галузь суспіль­но-політичної діяльності пройшла кілька щаблів. Умовно їх можна представити так.

Перший щабель. Виникнувши в першій половині XVII століття з інформаційних потреб суспільства й будучи первісно спрямована на їх забезпечення⁴¹, журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулю­вати громадською свідомістю й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а потім і утримувати її.

Другий щабель. У XIX столітті ці спокусливі для політиків влас­тивості журналістики спричинилися до захоплення її в сферу політич­них інтересів, з'єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не залишилось, журналістика з'єдналася з публіцистикою і стала головним руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декла­рували свою партійність (чи протопартійність), читачі були добре зорієнтовані в політичних очікуваннях і передбачали наперед, яку по­зицію займе те чи інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди входила більша частина українських земель, апогей політичної журналістики припав на XX століття, коли журналістика бу­ла перетворена на коліщатко і гвинтик у здійсненні в Радянському Со­юзі політики комуністичної партії.

Третій щабель. Служінням фашистським та більшовицькому ре­жимові партійна журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти. Замовчування в радянській пресі голодомору 1932-1933 років, репресій проти української інтелігенції в 1930-х роках, численних порушень прав людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з первісними функціями журналістики. До неї спочатку у центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із знищенням СРСР і на східноєвропейських

⁴¹ Див. про це у праці: Михайлин І. Л. Історія української журналістики. Книга перша: Підручник. — X.: ХІФТ, 2000. — С. 4-15.

теренах почав повертатися ідеал загального видання, що головною ме­тою проголошує не пропаганду і агітацію, а правдиве інформування громадян про об'єктивні факти дійсності і на підставі цього формуван­ня громадської думки.

Незважаючи на затяжний перехідний стан українського суспільства, у розвитку нашого інформаційного простору все ж вираз­но намітилися ознаки третього періоду. Партійні і державні видання в Україні продовжують існувати, як наявні вони і в інших країнах світу, але вони явно програють на інформаційному ринку конкурентну бо­ротьбу загальним газетам і журналам. Саме до них схилилися читацькі симпатії, їх обрав сам народ, проголосувавши за них частинкою своєї праці, матеріалізованою в гривнях, які він сплачує за право читати улюблене періодичне видання.

Концепція агітаційної газети сьогодні виявляється цілком витісненою концепцією інформаційного періодичного видання. Служ­бова журналістика замінюється на таку, що має самодостатнє значення й функції. Вона перестає бути засобом масової інформації. Враховуючи ці обставини, відомий журналістикознавець В. М. Владимиров запро­понував для позначення суб'єктів масово-інформаційної діяльності вживати термін "органи масового спілкування", відзначивши засадни-чо: "Становлення органів масового спілкування замість засобів масової інформації — прогресивне явище на шляху дальшої демократизації і за­кономірний етап розвитку суспільства"⁴².

Використавши ідею шановного теоретика, спробуємо вербалізува-ти свій погляд на дану проблему. Нам здається очевидним, що функція спілкування (хоча б і масового) все ж іще не є центральною в журналіс­тиці, хоча вона й важлива по-своєму, а її розширення спостерігаємо особ­ливо активно в новітніх електронних мас-медіа (зокрема у системі Інтер-нет). Але провідним завданням журналістики досі залишається масово-інформаційна діяльність. Вона складає сутність журналістики. Втратив­ши її, і замінивши на функцію спілкування, вона перестане бути самою собою. Тому вважаємо засадничо важливим зберегти в синонімічній до журналістики вербальній формулі слова "масова інформація", замінивши усталене перше слово визначення на термін В.М. Владимирова — "орга­ни". Отже, в кінцевому підсумку найбільш прийнятним нам здається та­кий вираз: "Органи масової інформації" або в абревіатурі — "ОМІ".

⁴² Владимиров В. М. Основи журналистики в понятиях и комментариях: Учеб-ное пособие для студентов специальности "Журналистика". — Луганск: Изд-во ВУГУ, 1998. — С. 41. Підкреслено автором. — І. М.

Іще в одному необхідно відкоригувати позицію В.М. Владимиро­ва. Далеко не всі суб'єкти масово-інформаційних відносин можуть нази­ватися органами масової інформації. Неприйнятним є вживання цього терміну стосовно більшовицької "Правди", сучасних газет "Комуніст" і "Товариш", що є відповідно органами ЦК КПУ і СПУ. Вони ніякі не ОМІ, а ЗМІ, службові, політично заангажовані видання. Тому в сучасній журналістиці, як і в її історії, слід розрізняти ОМІ і ЗМІ. Очевидно, один термін не мусить цілковито витіснити інший, а обидва вони повинні вживатися паралельно, кожен для позначення своїх явищ. Надалі ми й будемо послуговуватися обома ними. Сучасна масово-інформаційна си­туація в Україні характеризується, проте, рішучим зростанням в інфор­маційному просторі сектора ОМІ і скороченням сектора ЗМІ.

Отже, щонайважливіший бік діяльності ОМІ в суспільстві — це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що, як уже мовило­ся, інформація — інститут управління суспільством за тоталітарних ре­жимів і інститут самоуправліїшя в демократичній політичній системі.

Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції здійснюється пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча партія від імені держави) починає керувати масово-інфор­маційною діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів ство­рюється уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрям­кові, володіють колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення партійної програми. Час вияскравлює ілюзорність подібного становища.

Насправді це зрештою призводить до ситуації, що була в СРСР у роки холодної війни, інформацією керували, всіляко регламентуючи й обмежуючи її: ця — для всіх, ця — для вузького кола, а ця — тільки для Політбюро. А між тим саме історія Радянського Союзу довела неспро­можність запропонованої в ньому формули масово-інформаційних відносин. Виявилося ілюзорним, що рішення можуть бути прийняті на підставі довідок КДБ (комітету державної безпеки), свідчень розвідників чи агентів. Такі рішення неспроможні бути запроваджені в життя, бо для більшості населення незрозумілі інформаційні джерела їх виникнення. Народ потрапляє в ситуацію абсурду, коли правда життя приховується від нього, а партійні ЗМІ нав'язують йому невідому йому в реальності, уявну дійсність. Ситуація абсурдності породжує психічний і моральний дискомфорт та свідомий і навіть інстинктивний протест проти такого становища. Народ починає чинити опір здійсненню не­зрозумілих для нього, абсурдних рішень. Спочатку в опорі беруть участь небагато осіб, що першими позбулися політичної сліпоти, але

надалі — опір наростає все більше, аж поки цілковито не змітає нена­висний політичний режим.

Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на ос­нові інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно і яку щоденно споживає величезна аудиторія політично актив­них громадян, котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього запровадження.

Спроби відгородити суспільство від всебічної об'єктивної інфор­мації і друкувати обмежену спеціальну інформацію створюють на­справді інформаційний вакуум для населення, дезорієнтують його. За таких обставин виникають передумови для поразки того політичного режиму, який спирається на контроль над інформацією, на маніпулю­вання нею, на цензуру.

Існує цікава думка⁴³, згідно з якою падіння СРСР і пов'язаної з ним тоталітарної системи стало наслідком інформаційної війни ко­муністичної партії та створеної нею держави проти свого народу, про­ти своїх людей, які поза інформацією не могли стати повноцінними гро­мадянами, а відтак і створити повноцінне громадянське суспільство.

ОМІ необхідні розвинутому демократичному суспільству як са­мостійна сила, автономна від держави, тому що тільки в цьому випадку вони здатні виконати свою інформаційну та інші функції. Парадокс вияв­ляється в тому, що інформаційна безпека демократичної держава полягає у відсутності контролю над ОМІ, у якомога повнішому інформування на­селення про всі боки її внутрішнього і зовнішнього життя. Правда робить людину вільною, а ця правда про світ мусить бути виготовлена працівни­ками ОМІ і надійти до індивіда каналами масової комунікації.

З проголошенням України незалежною державою перед жур­налістами відкрилася можливість репрезентувати власну українську національну журналістику, продовживши тим самим традиції "Літера­турно-наукового вісника" І. Франка та М. Грушевського, "Ради" А. Ніковського та С. Єфремова, "Української хати" П. Богацького та М. Шаповала, "Украинской жизни" С. Петлюри, "Вісника" Д. Донцо-ва, "Арки" Ю. Шереха (Шевельова). Такі можливості розкрилися тільки зараз, бо за радянських часів журналістика в Україні була засо-

⁴³ Див. працю: ЗасурскийЛ:Н. Роль средств массовой информации в обществе // Вестник Московского университета. Серия 10: Журналистика. — 1995. — №2. — С. 3-6.

бом панування партійної номенклатури й ідеологічної обробки насе­лення з погляду ідеології панівної комуністичної партії. У тоталітарно­му суспільстві, нагадаємо, журналістика є коліщатком і гвинтиком за­гальнодержавного механізму, а не щонайважливішим елементом демо­кратичного суспільства, через який вільна людина реалізує своє основ­не право — на свободу слова.

У реачьних умовах України, коли напрям суспільного розвитку країни ще не визначився до кінця, а рівень реформування різних сфер життєдіяльності суспільства істотно відрізняється як за мірою охоплен­ня, так і за глибиною, коли самі реформи доводиться здійснювати в умовах економічної, фінансової та соціальної кризи, вирішального зна­чення набуває роль ОМІ як гарантів політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як каналів вираження суспільних настроїв і найголовніше — як активних чинників формувати громадської думки з усіх найбільш злободенних питань.

Так виникає ще одне надзвичайно важливе питання: про другу (після інформативної) функцію журналістики — функцію формування опінії, тобто громадської (суспільної) думки. Надані для вербального оперування обираємо з цих формул терміїг "Громадська думка".

Громадська думка — явище історичне. З розвитком людської цивілізації й культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства, підвищується її роль, ускладнюються функції, розширю­ються сфери діяльності і т. д. Усі ці процеси знаменують собою перетво­рення громадської думки з простого судження мас, що має силу лише в обмежених рамках тих або інших спільнот чи регіонів, на політичний інститут життя суспільства в цілому.

Сучасна еуспі.тьна свідомість у світі відзначається особливо висо­ким рівнем впливу громадської думки на всі сфери жштсдіяльності суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень і закінчуючи дрібними побутовими проблемами.

Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі відношення (приховані чи відкриті) людей до явиш, подій, процесів, героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, то складає поточну історію. А як відомо, історію сучасності створює журналістика. Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо залежить від переконань людей і особливостей їхньої історичної свідомості. Громадська думка - це система зро­зумілих і оцінених конкретних ситуацій поточного життя суспільства і виникаючих у зв'язку з ними уявлень про те, що, в ім'я чого і як мусіпь бути законсервоване або змінене в поточному житті.

Журналістика в сучасному світі — головний, хоча й не єдиний, спосіб формування та існування громадської думки. Народження уяв­лень про необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможли­вий сьогодні без участі ОМІ.

Громадська думка має такі атрибутивні ознаки:

1) об'єктом громадської думки є лише ті події і явища дійсності,
що викликають суспільний інтерес і відзначаються соціальною зна­
чимістю й актуальністю;

2) проблеми, з яких висловлюється громадська думка, передбача­
ють можливість плюралістичного підходу, розбіжності в оцінках, тобто
містять в собі більший чи менший ефект дискусійності;

3) громадська думка функціонує практично в усіх сферах
життєдіяльності суспільства;

4) зміст суджень громадської думки визначається державно-полі­
тичною системою, соціальними умовами, у яких їй доводиться діяти,
передусім обсягом і широтою інформації, що рухається різноманітними
комунікаційними каналами, відкрита і доступна усім і кожному;

5) громадська думка складається й функціонує як у межах
суспільства в цілому, так і в межах існуючих у ньому (групових чи ма­
сових) спільнот: соціальних, регіональних, професійних, політичних,
культурних та ін.;

6) у межах кожної спільноти носієм громадської думки може бу­
ти як спільнота в цілому, так і її складові частини, залежно від змісту су­
джень; громадська думка може бути моністичною (одностайною) і плю­
ралістичною (множинною, розмаїтою);

7) джерелами громадської думки є різноманітні форми суспільно­
го досвіду, передусім матеріали ОМІ, повідомлення з найближчого
соціального оточення людей, а також наукові знання, офіційна інфор­
мація, відомості, що їх людина дістає в закладах освіти й культури. Гро­
мадська думка — це сума позицій окремих громадян з певного питання.
А відтак на її формування та висловлення мають вплив світогляд, ро­
динне виховання, рівень освіти й культури особи, її емоційний стан у
даний момент. Оскільки кожне з джерел відображає дійсність з різним
ступенем адекватності, громадська думка, що створюється на цій базі,
також може бути "істинною", тобто відповідною до реальних інтересів
соціального розвитку, або "хибною", ілюзорною;

8) у розвинутому демократичному суспільстві звичними каналами
виявлення громадської думки є друковані та електронні органи масової
інформації, референдуми та опитування громадської думки, вибори ор­
ганів влади, безпосередня участь громадян в управлінні, збори, маніфес-

тації, пікетування, страйки та інші способи виявити свою позицію;

9) активність функціонування і фактичне значення громадської думки в житті суспільства визначаються існуючими соціальними умова­ми: соціально-економічним і культурним рівнем розвитку суспільства, а також рівнем розвитку демократичних інститутів і свобод, у першу чер­гу свободи вираження думки — слова, преси, творчості, зборів, маніфе­стацій і т. д.

Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а головними каналами її формування й вираження — орга­ни масової інформації.

У цьому й реалізує себе журналістика в демократичному суспільстві як галузь суспільно-політичної діяльності.

Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки, найголовнішими з яких є:

1) отримання інформації про подію чи факт; за джерела інформації
правлять, звичайно повідомлення друкованих та електронних ОМІ;

2) осмислення отриманої через журналістику інформації на ос­
нові особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого
формуються індивідуальні позиції й погляди на події і факти;

3) обговорення відмінних і розмаїтих індивідуальних позицій, що
також здійснюється через ОМІ, обмін думками, їх зіткнення, дискусії,
внаслідок чого відбувається зближення певної частини індивідуальних
позицій;

4) складання в підсумку моністичної чи плюралістичної гро­
мадської думки, способом виявлення якої знову стає журналістика.

Складність ситуації в інформаційному просторі України вияв­ляється, з одного боку, в прагненні суспільства до оновлення життя і в неможливості, з другого боку, негайно зліквідувати дію негативних чинників минулого. Це й породжує істотні суперечності в становищі журналістики.

Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії, вити­скування української мови з усіх сфер ужитку в СРСР привели до ката­строфічного звуження аудиторії україномовної преси. Унаслідок цього в незалежній Україні частка україномовних періодичних видань не зросла, як того можна було сподіиатись, а скоротилася під тиском дії ринкових чинників. "Загалом в Україні частка періодичних україно­мовних видань станові пт> лише 13" у ряді областей — п'ять чи навіть триііідеотки, — наводп і> у статті "Турбота про ближніх чи самозречен­ня?" такі цифри молодші дослідник Юрій Колісник На 80% лиша-

ються зросійщеними бібліотеки. Частка українських фільмів у інфор­маційному просторі становить два відсотки"⁴⁴.

У цих умовах застосування до України вимог, що виробилися й усталилися в традиційних національних демократичних державах, му­сить бути потрактоване як політичне лицемірство і було 6 по-науково­му некоректним. В Україні склалася унікальна політична ситуація, пов'язана з наявність в нашій державі великої кількості російського та російськомовного населення, яке аж ніяк не надається до ототожнення його з національною меншиною. Нав'язувана російськими демократа­ми українцям думка про те, що видання органами влади своєї преси чи утримування свого телеканалу — відхилення від норми, що цього, мов­ляв, немає ніде в світі, що це суперечить правилам демократичного уст­рою і є більшовицьким анахронізмом, — насправді ніщо інше, як спро­ба інформаційно обеззброїти молоду Українську державу.

Тим більше, що в усьому світі існує стійка практика державної підтримки суб'єктів інформаційної діяльності. В Австрії, Франції, Нідерландах, Норвегії, Швеції уряд з метою забезпечення плюралізму думок надає субсидії газетам, які відчувають фінансові труднощі. У кожній країні надання фінансової допомоги регулюється спеціальним законодавством, але найбільш зручною виглядає шведська система ре­гулювання інформаційного ринку. її головною ознакою остабільї; іш-дача субсидій другій за величиною газеті у кожній номінації (пюл :і газети, тижневики, рекламні, розважальні видання і т. ін.). Чом ■; тако можливості не мусить мати Українська держава?

Хто ж, окрім неї, захистить український інформаційний проси; Подбає про відродження української (за мовою і змістом) журналіст ки? Адже ця справа, пущена на самоплив, призведе до остаточного при­душення економічним ринком (принаймні в східних та південних регіонах) українських видань. Уже зараз у Харкові залишилась одна (!) українська газета "Слобідський край" і то тільки тому, що вона є орі а-ном обласної ради народних депутатів. Це не просто тривожну а доле­носна для України ситуація. Адже без мови неможлива національна са­мосвідомість. Наявність української за мовою і змістом на Заході і пере­важно російської за мовою і змістом на Сході України мереж масової інформації здатна викликати з часом утворення двох окремих етносів у межах держави, що призведе до формування етнічної, а потім і націо­нальної самосвідомості, з неминучою умовою територіально-політич-

⁴⁴ Колісник Юрій. Турбота про ближніх чи самозречення?// Публіцистика і тен­денції розвитку світу: 36. наукових статей. — Львів, 1999. — С. 172.

ного розмежування в майбутньому східного й західного регіонів⁴⁵.

Це створює ситуацію, за якої працівники україномовних мас-медіа та патріотично налаштовані політичні діячі просто-таки вимага­ють державної підтримки україномовних видань, відчуваючи їхню тим­часову неконкурентоспроможність з російськомовними друкованими ОМІ. Тут є проблема: адже дістаючи таку підтримку, видання втрача­ють самостійність мусять виконувати соціальні замовлення фінансуючи їх державних органів, а відтак — знову поступатися перед російсько­мовними ОМІ в повноті й широті та сміливості подачі інформації, гос­троті соціальної критики.

Українська теорія журналістики останнім часом балансує між визнанням необхідності незалежної від держави системи ОМІ й утверд­женням думки про необхідність її підтримки тією ж Українською дер­жавою. Яскравий приклад цього знаходимо в підручнику "Теорія журна­лістики" (К., 1998) визнаного авторитета в цій галузі А.З. Москаленка.

Відзначивши, що в новітньому інформаційному просторі України замість партійної журналістики в ході демократичної революції почати з'являтися газети Рад, які утворили сьогодні нову монополію, він запи­тує: "Чи нормально це? — і сам же відповідає: — Коли орган влади ви­дає свою газету — це нонсенс. Такого немає ніде у світі. Це суперечить нормам демократичного устрою. Це більшовицький анахронізм.

Враховуючи це, деякі ради демонструють свій демократизм, зніма­ючи з себе повноваження засновників газет і надаючи їм статус незалеж-них. І цю демонополізацію треба провести в масштабах усієї' держави в рамках загальнонаціонального структурування суспільства. Коли ми на­зиваємо себе демократами, то повинні відокремити четверту владу від усіх інших гілок влади. Газети Рад, ще раз підкреслимо, — нонсенс"⁴⁶.

Автор ніби забув, що трохи раніше писав про протилежне: необ­хідність державної підтримки органів масової інформації. "Пріоритет­ною державною підтримкою, — наголошував він, — має заохочуватися виробництво та поширення інформаційної продукції державною мо­вою, особливо в регіонах з переважанням неукраїнськомовної інфор­маційної продукції. З цією метою створюються відповідні перспективні державні програми та запроваджуються в межах наявних можливостей додаткові пільги для засобів масової інформації, які виробляють таку інфор м аційну пр одукцію" ⁴⁷.

⁴⁵ Див. про це у ст.: Вовканич Степан. Мова, межа, модус, мобільність: що між
ними спільного чи повчального? // Там само. - С. 52 — 53.

⁴⁶ Москаленко А. 3. Теорія журналістики: Підручник. — К., 1998. - С. 327.

⁴⁷ Там само. — С. 241.

Як розв'язати таку існуючу насправді гостроактуальну пробле­му? Наша теорія журналістики, на жаль, ще не дала однозначної відповіді на це питання.

Вихід із зачарованого кола слід шукати на шляху використання досвіду тих держав, які на законодавчому рівні регулюють свій інфор­маційний ринок. Слід не боятися самих слів "державна підтримка". Як­що звернутися до проблеми районних газет, а в них доведеться працюва­ти багатьом з молодих журналістів, то вони всі можуть в один день заги­нути, позбавлені внаслідок прийняття Закону про роздержавлення місце­вої преси в Україні державної підтримки..Адже без дотацій вони навряд чи зможуть існувати в районах з невеликою кількістю населення й тира­жем 2-4 тисячі примірників. Але добре було б, коли ця дотація надавшіа-ся централізовано з державного бюджету; це дозволило б навіть районній газеті відчути себе незалежною від диктатури місцевих райдержадмініст-рацій, на службі в яких перебуває поки що більшість з них. Зрештою, і приватна журналістика відчуває на собі могутній економічний тиск за­сновників і не є більш вільною ніж та, що дістає державну підтримку.

Про корисний досвід господарської діяльності редакцій район­них газет розповідати учасники конференції "Районна газета. Як вижи­ти в умовах ринку?", що проходила в межах VI Національного фестива­лю мас-медіа, реклами і книги 10-12 квітня 2000 року в Харкові. Редак­тори районних газет зібралися в м. Балаклеї Харківської області, де діє обладнане новітньою технікою поліграфічне підприємство, що успішно конкурує з поліграфічним гігантом "Харків". На конференції було оп­рилюднено багато цінної інформації про боротьбу колективів редакцій районних газет за виживання. Багато з них домоглися з'єднання ре­дакцій з друкарнями, заробляють додаткові кошти, забезпечуючи свій реґіон бланками ділових паперів, друкують книжки на замовлення ав­торів, відкривають свої кіоски з продажу преси і навіть крамниці про­мислових товарів. Так, подібній діяльності не вчили на журфаках, не­звично займатися нею творчому працівникові. Але винагородою за цей труд стає відчутна незалежність від органів влади, можливість нести чи­тачам правдиву масову інформацію, служити не урядовцям, а істині.

Є в цієї проблеми, крім економічного, ще й творчий аспект. Він полягає у вдосконалення професійної майстерності діячів україномов­них ОМІ, у їхній можливості протиставити російськомовній пресі ви­щий рівень мистецтва інформації і завдяки цьому опанувати нові групи й верстви потенційної аудиторії, яка внаслідок державної мовної політики (конституційного закріплення державного статусу української мови, ширшого її запровадження в середню й вищу освіту, появи й про-

Дата добавления: 2014-11-20