Сучасна масоїш-ілформаційііа ситуація 11 страница

Важко уявити українського журналіста за взяттям інтерв'ю в рес­торані, але на Заході це поширений метод усного збирання інформації, а відтак, хотілося б, щоб про нього знали й наші майбутні журналісти. У великих газетах Заходу інтерв'ю в ресторані оплачується коштом ре­дакції, так високо там цінують свіжу, конкурентноспроможну інфор­мацію, що підносить престиж видання.

У газеті "Україна молода" 16 червня 2000 року було опублікова­не інтерв'ю журналістки Майї Орел з відомою телеведучою Ольгою Ге-расим'юк під назвою "Жінка, яка виграє у чоловічому світі". Цей жур­налістський твір є типовим зразком інтерв'ю в інтер-ситуації. "Ольга Герасим'юк запропонувала мені зустрітися в салоні-перукарні, — так починає Майя Орел знайомити читачів з ситуацією розмови. — Куафер чаклуватиме над її зачіскою, а я братиму в неї інтерв'ю".

Бесіда, проведена в такій обстановці, виявилася повноцінною з інформаційного боку, навіть по-своєму глибокою, нічим не поступала­ся за змістом високоефективним типам інтерв'ю, яким є, наприклад, інтерв'ю на робочому місці. А сама екзотичність ситуації, що на ній час від часу наголошувала Майя Орел, присутність мовчазного, але із за­гадковою усмішкою, куафера, який представляє у загаданій для бесіди проблемі ("тендерні особливості досягнення успіху"), чоловічий світ, додає інтерв'ю особливої свіжості й принадності, працює на втілення головної ідеї журналістського твору.

6. Інтерв'ю не для запису. Часто використовується тоді, коли журналіст має справу з криміногенними колами. Об'єкт не проти, щоб журналіст розповів про нього, але боїться, що записані матеріали мо­жуть бути якимсь чином використані проти нього. Тому він дає згоду на інтерв'ю, але без запису. Таке інтерв'ю слід негайно записати після зустрічі, поки враження свіжі, або ж негайно створити матеріал в іншо­му, планованому вами жанрі. Головне полягає в тому, що інформація, отримана на допомогою інтерв'ю не для запису, все ж таки може бути

використана в майбутньому матеріалі.

і 7. Інтерв'ю не для запису й використання. На нього слід погод­жуватися в крайньому випадку, бо інформацію, отриману таким шля­хом, ви не зможете використати в своєму журналістському творі. Але ви можете скористатися нею з внутрішньою метою. Існують два аспекти її можливого використання:

а) самому розібратися в питанні, що вас турбує, зрозуміти дію
прихованих механізмів;

б) вийти на інші джерела інформації, якими ви зможете скориста­
тися легально, публічно, з посиланнями на них.

На цей тип інтерв'ю слід погоджуватися тоді, коли в процесі жур­налістського розслідування вичерпані відкриті, легітимні шляхи пошу­ку інформації. Головним правилом поведінки журналіста в умовах цьо­го інтерв'ю є неухильне дотримання ним усіх вимог об'єкта. Слід вираз­но зрозуміти, що йому погодилися видати небезпечну інформацію, від публікації якої залежать долі людей.

Підготовка до інтерв'ю включає в себе такі складові:

1. Загальна підготовка. Триває все професійне життя журналіста
і полягає в створенні власної особистості, набутті загальної ерудиції,
необхідної доія спілкування з людьми високого інтелектуального рівня,
засвоєнні головних правил мистецтва спілкування й технології прий­
омів "розв'язувати язики".

2. Конкретна підготовка. Полягає у вивченні питання чи ком­
плексу проблем, які ви прагнете з'ясувати шляхом інтерв'ю. Передбачає
вивчення спеціальної літератури, новітніх підходів і поглядів на пробле­
му, ознайомлення з можливими документами і джерелами, особою
об'єкта; коротше — в набутті спеціальних знань, які потім будуть вико­
ристані вами безпосередньо в цьому інтерв'ю.

Знання предмета майбутньої розмови й попередня орієнтація в проблемі — не лише обов'язкова умова, але й гарантія успішної роботи журналіста. У сучасних умовах на ринку праці й майстерності жур­налістів лідерство захоплює той, хто виявляє у розмові з об'єктом інтерв'ю найбільшу компетентність у своїй галузі, найглибше розуміння явищ. У такому випадку сам журналіст стає цікавим співбесідником для об'єкта, йому з ним цікаво спілкуватися, він починає ставитися до ньо­го як до свого колеги, який працює в журналістиці і може принести своїми публікаціями багато користі загальній справі.

Проведемо розумовий експеримент. До обласного управління Міністерства внутрішніх справ призначений новий начальник. Зрозу­міло, що навіть після прес-конференції (вона може розглядатися як тип

колективного інтерв'ю) з'являється багато працівників мас-медіа, що прагнуть опублікувати ексклюзивні матеріали про нового начальника.

Генерал — демократ за світоглядом, з повагою ставиться до преси. Він приймає першого журналіста... Але розчарований розмовою з ним, вона не вийшла за коло загальних тем і зводилася до питань: "Що б ви хотіти розповісти нашим читачам? Що ви побажаєте читачам нашої га­зети?" Витративши дві години робочого часу, генерал на наступний день уже з меншою охотою погодився на зустріч з іншим кореспондентом. Він також виявився некомпетентним у проблемах УМВС області і для нього розповідь довелося почата з нуля, довго вводити його самого в курс справ. Начальшгк зробив висновок, що журналісти лише заважають йо­му працювати, виконувані безпосередні службові обов'язки.

Цілком уже випадково редакторові найбільш авторитетного в місті видання вдалося умовити генерала прийняти ще кореспондента його газети. Це була зовсім інша зустріч. Журналіст відразу виявив компетентність у справах УМВС, цілий пласт найменш важливої про­блематики відхилив, запитання ставив лише про найголовніше: про ро­боту Управління по боротьбі з організованою злочинністю, корупцію всередині апарату міліції, що, власне, й спричинило зміну керівництва УМВС області. Журналіст поцікавився, як просувається слідство в "го­лосних" справах, про які писали газети раніше; як захищаються права людини при проведенні слідства.

Генерал відразу відчув високий професійніш рівень даного жур­наліста, вирізнив його з-поміж інших, охоче розмовляв з ним три годи­ни, наказав ад'ютантові завжди з'єднувати цього кореспондента з со­бою в разі телефонних дзвінків, а, коли йому було потрібно дати для преси особисто ексклюзивну інформацію, то він запрошував саме цьо­го автора як найбільш компетентного й обізнаного в справах галузі.

Безперечно, мета інтерв'ю — "розкрутити", розговорити співбесід­ника, а не наговоритися самому. Але успішне виконання цього завдання можливе лише за умови адекватносіі співрозмовників. Це складно й не­легко — кожного разу входити в коло нових проблем, аіе професійна діяльність журналіста неможлива без даного етапу його роботи. Сьогод­ні урядовці все частіше цікавляться в журналіс гів, про що хочуть воші по­бесідувати, і, почувши загальну відповідь: "Ну, там... про новинки у ва­шій галузі", категорично підмов "гаються зустрічатися з такими авторами.

А відтак конкретна пі іготовка набуває все більшої значимості при застосуванні методу інтерв'ю в маерво-інформашиній діяльності.

3. Психологічна підготовка. Поляї аг у вашій внутрішній налаш-гованості на розмову, призначенні для неї найзручнішого часу і місця,

виборі одягу й створенні певного іміджу журналіста, що повинне забез­печити для об'єкта найкращі умови для саморозкриття. Журналіст по­винен бути професійним комунікатором, володіти в цій галузі не­обхідними знаннями і навичками.

Слід з самого початку первісно розуміти, що здебільшого люди внутрішньо влаштовані надзвичайно хаотично. Для успішного отри­мання від них необхідної ддя вас інформації ви повинні мобілізувати усі свої зовнішні і внутрішні ресурси. Тут немає дрібниць, починаючи від деталей одягу й закінчуючи обраним вами тембром голосу, різновида­ми якого, безумовно, теж слід володіти.

Йдучи на завод розмовляти з робітниками, слід одягтися як робітник. Ідучи на інтерв'ю до директора банку, слід мати й відповідний зовнішній вигляд, аби вас не виставили без розмови з поро­гу, не заглянувши в журналістське посвідчення.

Журналістові слід завжди бути налаштованим на гнучкість власної поведінки, а також володіти сенсорним досвідом, аби усвідомити для се­бе, яка модель поведінки дає найбільш відчутний результат при ко­мунікації- Готуючись до інтерв'ю, слід визначитися з моделлю поведінки, обрати одну як головну, але обов'язково мати ще два-три запасні варіан­ти на той випадок, коли перша модель не спрацює. Ведучи інтерв'ю, слід швидко налаштовуватися на комунікаційну хвилю об'єкта і гнучко реа­гувати на його поведінку, шукаючи найбільшої відкритості.

Журналіст — це одночасно актор і режисер, а кожне його інтерв'ю — це маленька одноактна вистава, яку він розігрує наодинці з об'єктом. Найзагальніші правила інтерв'ю:

1. Передусім, слід знані, про що саме ви хочете довідатися, виділити для себе головне чи групу головних запитань, здійснити чітке цілепокладення іі неухильно рухатися до нього в процесі розмови. Жур­наліст повинен виходити з уявлення про самодостатню цінність своєї професії. Він мисливець за інформацією. Він полює за нею. Вона, як ди­чина, ховається від нього. Журналіст мусить знати, що інформацію від нього можуть приховувані навмисне, але можуть і просто не розуміти змісту⁷ поставлених запитань; нарешті, деякі об'єкти можуть виявитися просто недостатньо поінформованими й самі для вичерпного роз'яснен­ня ситуації чи проблеми. А відтак глибоке усвідомлення своїх завдань, з'ясування для себе того, про що саме він мусить довідатися, є обов'яз­ковою умовою масово-інформаційної діяльності.

Будьте скрупульозні у використанні вами мови. Знайте, що лише вона забезпечить вам отримання того результату, який ви хочете досяі -ти. Запам'ятайте правило: якщо ви точні у формулюванні запитань, то

ви отримаєте її точну інформацію.

2. Братії коментар з проблеми вашого майбутнього матеріалу
слід лише в першої за компетенцією особи в даній галузі. Уявімо собі
конференцію, на якій присутні 200 науковців. Журналіст, що пише стат­
тю чи навіть дає інформаційне повідомлення про неї, повинен звернути­
ся з проханням про інтерв'ю не до молодих аспірантів, присутніх на ній,
не до доцентів чи професорів, а до академіка X., який виступив ор­
ганізатором конференції, виголосив на пленарному засіданні при її
відкритті програмову доповідь. Лише такий коментар першої на цій
події особи буде найбільш продуктивним з інформаційного боку, найг­
либше розкриє подію, викличе інтерес читачів.

3. Візьміть за правило користуватися гаслом, що дійшло до нас
ще від стародавніх римлян: "Audiator et altera pars!" ("Вислухаймо й
протилежну сторону!"). Його застосування є обов'язковим у ситуаціях
журналістського розслідування, вивчення конфліктної ситуації, у якій
сторони будуть звинувачувати перед журналістом одна одну і намага­
тися схилити його на свій бік. Якою б на перший погляд не здавалася
вам переконливою позиція першої сторони, візьміть за правило обов'яз­
ково вивчати аргументи опонентів. Лише таке всебічне вивчення може
вважатися достатнім для складання власної концепції подій.

4. Не соромтеся свого незнання. Краще бути профаном у розмові
й щиро зізнатися об'єктові в своєму нерозумінні тих чи інших проблем,
ніж виявитися профаном у публічному виступі, допустити прикрі неточ­
ності, за які потім буде соромно й журналістові, і самому виданню.

Підготувавшись до інтерв'ю в бібліотеці, прочитавши наявні з даної проблеми джерела, журналіст повинен, однак, дати зрозуміти об'єктові свій рівень компетентності. Слід розуміти, що чим вищий рівень компетентності працівника мас-медіа, тим більшу довіру він вик­ликає в об'єкта інтерв'ю, породжує бажання висвітлити проблему гли­боко і всебічно. Цілком заборонено йти на інтерв'ю без попередньої підготовки, не вивчивши докладно проблеми. Заборонено під час інтерв'ю вживати вербальні формули типу: "Я, звичайно, у цьому нічо­го не тямлю, але ви мені розкажіть..."

Однак, зустрівшись з маловідомим або й незрозумілим ма­теріалом, не треба соромитися свого незнання чи нерозуміння його, а послідовно й наполегливо домагатися роз'яснень і коментарів.

5. Сперечайтесь з об'єктом, будьте актором, примушуйте його ви­
кладати нові й нові аргументи на свою користь. Якщо об'єкт уникає
відповіді на запитання, що здаються вам істотними, повторіть їх кілька
разів в іншому формулюванні і він обов'язково десь розкриється. Якщо
194

наводяться сенсаційні дані, обов'язково запитуйте: "Звідки це вам відо­мо?" Так ви вийдете на нові джерела інформації й зможете перевірити свідчення об'єкта.

6. Ставте лише по одному запитанню, дотримуючись правила: од­
не запитання — одна відповідь. Коли ви ставите кілька запитань одра­
зу, об'єкт починає відповідати на останнє і, закінчуючи відповідь, вже не
пам'ятає інших запитань, відчуває психолоіічний дискомфорт від не­
обхідності витрачати сили на їх пригадування. Усі запитання, крім пер­
шого, однаково доведеться ще раз повторити. Отож не поспішайте.

7. Використовуйте ті ж слова, вирази й інтонації, що й ваш об'єкт
інтерв'ю. Цим ви викличете його довіру й засвідчите перед ним, що ви
добре розумієте його. З другого боку, і йому буде легше розмовляти з
вами. Не користуйтеся малозрозумілими термінами, намагайтеся звес­
ти до мінімуму використання іноземних слів. Говоріть просто, коротки­
ми реченнями. У здійсненні цього правила полягає дотримання важли­
вої психологічної засади приєднання до співрозмовника під час бесіди,
входження до його моделі світу.

8. Якщо ви збираєте матеріал для статгі чи нарису, намагайтеся
використати й інші методи збирання інформації, поєднати інтерв'ю з
репортажем, взяти інтерв'ю на місці події, походити по ньому разом з
об'єктом, попросивши показати розташування предметів та персонажів
події. Це дасть можливість отримати не просто суму фактів, а побуду­
вати сюжет.

9. Слухайте мовчки, не перебивайте співрозмовника. Пам'ятайте:
ви зустрілися для того, щоб вислухати, а не для того, щоб самому наго­
воритися. Люди, як правило, навіть не знають, як багато вони знають, ви
повинні провести їх стежкою їхньої пам'яті. Підходьте до співрозмовни­
ка, як до джбана, повного інформації, і намагайтесь спорожнити його.

10. Не бійтеся гострих запитань. Нема питань, що бентежать, є
лише відповіді, які бентежать. Перечитуйте свої записи, швидко
орієнтуйтеся в прогалинах, що залишаються й у разі потреби домагай­
теся повторного інтерв'ю.

11. Наприкінці інтерв'ю обов'язково запитайте, що цікавого міг
би співрозмовник ще повідомити читачам поза темою, окресленою ва­
шими запитаннями. Часто у людей буває немало історій, гідних газет­
ної публікації. Так ви намацаєте не одну тему для майбутньої творчості.

12. Поводьтеся і гідністю, відчувайте себе офіційним представни­
ком свого ОМІ. Візьміть за правило не тільки дякувати за інтерв'ю, але
й приносити об'єктові газету з матеріалом, що постав за його участю чи
допомогою. Люди цінують добре ставлення до них, запам'ятають вас і

будуть і надалі охоче погоджуватися на бесіди.

13. Написаний унаслідок інтерв'ю текст слід перед опублікуван­ням показати об'єктові, попросити його уважно прочитати, виправити можливі помилки в цифрах, прізвищах, фактах, якщо такі були допу­щені. Попросіть об'єкт завізувати ваш матеріал. У сучасних редакціях візування здійснюється шляхом підписування об'єктом на звороті кож­ного аркуша тексту інтерв'ю.

Однак у поглядах на це правило існують деякі розбіжності між вітчизняними та зарубіжними джерелами. А. 3. Москаленко до "вчинків, що обмежують право громадян на свободу висловлення ду­мок" відносить таку ситуацію: "якщо журналіст усупереч проханню ав­тора матеріалу чи людини, у якої брав інтерв'ю, не узгоджує з нею підготовлений до публікації остаточний текст, або ж допускає у тексті суттєві зміни без згоди і публікує його"¹⁸². Відтак, уже навіть у вітчиз­няній журналістиці це правило не діє категорично, а допускає вибірковість у застосуванні. Воно застосовується на вимогу об'єкта.

Західні ж методики взагалі не вимагають від журналіста погод­ження з об'єктом тексту його матеріалу. "Інтерв'ю має своїм завданням отримати більше інформації, ніж хоче надати співбесідник, — зазначе­но в складеному за французькою методикою підготовки працівників для ОМІ посібнику "Гід журналіста". — Краще уникати погоджень тек­сту інтерв'ю з тим, хто його давав. Інтерв'ю має бути побудованім у чіткій згоді з його основним повідомленням та ключем подачі"¹⁸³.

Як розуміти цю суперечність? її джерела в різному статусі жур­налістики в нас дома й у демократичних країнах Заходу. Наше законо­давство в галузі ОМІ настільки недосконале, що журналіст повсякчас стоїть перед загрозою судового позову навіть у випадку безвинної по­милки, не говорячи вже про гострий критичний матеріал, спрямований проти урядовця чи установи. У такому випадку, зрозуміло, краще за­здалегідь узгодити публікацію з джерелом інформації. Годі й говорити, що в такому випадку практично будуть усунуті всі критичні оцінки й навіть не лишиться місця для конструктивних пропозицій. Адже авто­ритет газети прямо залежить від того, наскільки послідовно вона пере­буває в опозиції до влади, наскільки сміливо критикує бездіяльність або неправильні дії урядовців чи державних структур. Західна журналі сти-

¹⁸² Москаленко А.З. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об'ява, 1998. — С. 156.

¹⁸³ Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів, складена за французькою ме­
тодикою вдосконалення працівників ЗМІ / Адаптація та упорядкування — Ал­
ла Лазарева. — К., 1999. — С. 35.

ка вже пройшла складний шлях боротьби за свободу слова, завоювала собі право за умов відповідальності безоглядно критикувати органи влади й урядовців, аж до президентів включно. Тому в західних методи­ках зустрічаються вимоги, які в наших умовах здаються неконструктив­ними. Насправді ж вони не позбавлені змісту, і наша журналістика буде з часом наближатися й до їх запровадження в практику.

Сучасна техніка ставить журналіста перед вибором записувати інтерв'ю в блокнот чи фіксувати його на диктофон. Тут не можна дати якихось однозначних рекомендацій, тим паче втримати українського журналіста від спокуси покористуватися технічним засобом. Ми лише наведемо дві думки американського журналіста Боннера Брайана, ко­респондента загальної інформаційної газети штату Міннесота (ЗДА) "Pioneer Press", який у жовтні 1996 року читав лекції з журналістської майстерності в Харківському будинку преси.

По-перше, вважає він, розншфровка інтерв'ю, записаного на дик­тофон, займає набагато більше часу, ніж записаного в блокнот. Дикто­фон дає лише послідовне відтворення розмови, тимчасом як записи в блокноті охоплюються зором одночасно, це створює гарні можливості для композиційних перестановок, згрупування матеріалу за рубриками.

По-друге, диктофон передбачає багаторазове використання магнітофонної плівки. Як правило, записані на диктофой інтерв'ю сти­раються невдовзі після публікації журналістського твору. Це робить не­можливіш повернення до раніше опублікованого матеріалу, повторне його використання. Адже кожен досвідчений журналіст знає, що дале­ко не весь обсяг інформації, що отримана з інтерв'ю, потім використо­вується в журналістському творові. Переглядаючи старі записи, можна віднайти не одну тему для нового виступ}'. Працюючи з диктофоном, журналіст починає кожного разу ніби з нуля і не залишає нічого в своєму архіві від своєї праці.

На користь записаного на магнітофонну стрічку інтерв'ю гово­рить те, що об'єктові буде неможливо відмовитися від своїх слів, якщо навіть він захоче це зробити згодом; плівка правитиме за документ у разі скарги на неточність поданої інформації.

Найкращим варіантом технічного забезпечення інтерв'ю є поєднання записів у блокноті найголовніших тез і положень із записом повного тексту розмови на диктофон. Це дозволить сполучити перева­ги кожного методу і усунути деякі їх вади.

Нехай ці міркування будуть враховані молодими журналістами в їхній подальшій професійній діяльності.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ДАЙДЖЕСТ (англ. digest — стислий виклад, резюме) — у сучасній журналістиці скорочений або повний передрук матеріалів інших видань.

Як правило, до такого передруку систематично вдаються провінційні друковані ОМІ, які мають слабку кореспондентську мережу і відчувають брак інформації п поповнюють її недостачу за рахунок столич­них видань. Наявність великої кількості дайджестів — ознака низького фа­хового рівня видання. Свідченням журналістської майстерності є на­явність у газеті чи журналі значної кількості ексклюзивних матеріалів, тобто таких, що виготовлені саме для цього видання. Але навіть автори­тетні газети з глибокими традиціями сьогодні не обходяться без пере-друків найбільш цікавих матеріалів з інших видань, вміщуючи їх у рубриках "Наші передруки ", "Дайджест ". Для читачів такі рубрики цікаві, оскільки в них часто із скороченням малоістотних частин уміщуються сенсаційні, непересічні твори та праці, які збагачують читача новими знаннями, не­сподіваними інтерпретаціями фактів.

Первісно дайджестами називалися адаптовані для масового читан­ня твори світової класики. Великі за обсягом романи стискувалися до розміру брошурки, що потребувала невеликого часу для ознайомлення й де­шево коштувала. За допомогою такого видання можна було за півгодини "пройти " "Сагу про Форсайтів " Д.Голсуорсі чи "Війну і мир " Л. Толстого. Зрозуміло, що такі дайджести могли дати тільки псевдознання і аж ніяк не знайомили читачів ні з реальною філософською концепцією, ні з образ­ним світом творів. Тим паче, що будь-який переказ обоє язково містить у собі елементи вибірковості, а, отже, й інтерпретації.

ВИКЛАД П'ЯТНАДЦЯДЦЯТИЙ Виготовлення внутрішньої інформації

Як уже мовилося, ми виходимо з тієї концепції, що журналістика є не лише діяльністю по перенесенню зовнішньої інформації від індивідуальних джерел до масової аудиторії, але й способом виготов­лення внутрішньої інформації. Щоправда, внутрішня інформація ство­рюється не всіма журналістами, а лише тими, хто виконує спеціальну роль оглядача, нарисовця, есеїста. Це журналісти особливо визначного рівня, що досягай великого авторитету в своїх виданнях, чиє слово, думка й позиція цінуються так само високо, як і думка спеціаліста в тій чи іншій галузі суспільного життя. Своєю багаторічною працею вони завоювали авторитет у читачів і дістали право на створення публіцис­тичної інформації.

У сучасному журналістикознавстві наявний і інший погляд на да­ну проблему. "Давня суперечка, — пишуть автори новітнього дослідження, — чи є публіцистикою новинарна інформація — безглузд-жа: будь-яке повідомлення, надруковане в ЗМІ, що розраховане на пев­не сприйняття аудиторією і несе на собі відбиток особистості автора, — публіцистичне"¹⁸⁴. Однак, таке широке розуміння публіцистики навряд чи утримається в нашій науці. Воно по суті ототожнює її власне з жур-н&шстикою. Тому ми надалі будемо виходити з традиційного уявлення про дану галузь духовної діяльності людини.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її серцевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя, і Далеко не кожний працівник мас-медіа може стати публіцис­том, — для цього потрібний особливо яскравий талант, великий влас­ний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блиску­чий, зрозумілий мільйонам стиль.

Слово "публіцистика" виникло в німецькій мові ("Publizistik"), але в свою чергу постало з латинського слова "publikus", що в пере­кладі означає — "суспільний, народний". З німецької мови воно поши-

¹⁸⁴ Основьі творческой деятельности журналиста. — СПб., 2000. — С. 141.

v

рилося в інші європейські мови, в тому числі й в українську.

Публіцистика — це своєрідний гни творчості, предметом котрого є актуальні явища й важливі питання поточного житія суспільства,.. метод їх освоєння характеризується, поєднанням логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, внаслідок чого створюється нона ду­ховно-інтелектуальна цінність (публіцистичний твір), спрямована на дослідження, узагальнення й пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й суспільну свідомість.

"Публіцистика, — стверджує відомий наукова ц>-журна. іістпко зна-вець Йосип Лось, —це словесна сфера моделювання свідомості, впив не­згасної активності, динамізму людського духу, політичне її морально-філософське освоєння історії та актуальної суспшьної практики, всеохоп-ний засіб формування особистості, площина вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності"¹⁸⁵.

У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні функції публіцистики:

1) формувати громадську думку і

2) викликати зміни або консервувати в суспільній свідомосіі
критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, — він роз'яснює й переконує, полемізує іі викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднують­ся лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторсь­кого мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впоряд­кованість літературної мови.

Щонайважливішою властивістю сучасної публіцистики є її на­уковість. Сплав науки і публіцистики виражається в прагненні жур- ( налістів всебічно осмислити підняту проблему, дати зважену іі точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного реципієнта свою пра­воту, переконати його не вибухом емоцій, не почуттєвими доказами, а. цифрами, фактами, логічними аргументами, посиланнями на першод­жерела своєї інформаціцПоважний і глибокий аналіз соціальних про­блем, свіжість думки і слова, міцна й надійна, а головне — достовірна, арґументаційна база — ось ознаки, що дозволяють говорити сьогодні про публіцистику як різновид наукової діяльності.

А відтак постає питання про гносеологічний аспект публіцистич­ної творчості, її об'єкт і предмет. Об'єкт публіцистки уся реальна

¹⁸⁵ Лось Йосип. Правда слова // Публіцистика і тенденції розвитку світу: 36. наукових статей. — Львів, 1999. — С. 9.

дійсність у складності й розмаїтті виявів. Це — наука іі мистецтво, ви­робництво й економіка, транспорт і енергетика, побут і мораль, шкіль­ництво і культура. Не можна вказати якоїсь сфери матеріальної чи соціальної дійсності, яка була б закрита для пильного ока публіциста.

Предмет публіцистики — це соціальна дійсність, суспільно-полі­тичний аспект виробничих, економічних, моральних, мистецьких, на­укових, духовних та інших явищ життя і проблем.

Справедливою буде така дефініція: публіцистика — це суспільст­вознавство та людинознавство. Суспільство й людина — це два глибо­ко й тісно взаємопов'язані між собою боки єдиного предмета публіцис­тики. Вона висвітлює і з науковою глибиною досліджує функціонуван­ня суспільної людини у створеному самою ж людиною соціумі.

Дуже цікаву думку висловив свого часу Максим Рильський у на­рисі "Коротка новела", що був уперше опублікований у газеті "Вечірній Київ" 17 грудня 1960 року в публіцистичному циклі "Вечірні розмови". Автор замислився над газетною сторінкою оголошень про шлюбні розлуки. І подумалося йому, що за кожним іменем криється зовсім не проста, а іноді й трагічна людська історія. "І подумалось мені, — розповідає далі М. Рильський, — що світова література, яка обертається навкруг любовних та родинних тем і сюжетів, не охоплює всієї складності життя, що слова вірність і зрада, кохання і обов'язок, чеснота і розпуста не покривають усього того значного, що буває межи людьми"¹⁸⁶. Для доведення цієї думки автор "Вечірніх розмов" роз­повідає одну давню київську історію.

Дата добавления: 2014-11-20