Навчального заняття. Тема 5. Українська культура в ранньому середньовіччі (5 – 13 СТ. )

ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

ТЕМА 5. Українська культура в ранньому середньовіччі (5 – 13 ст.)

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з культурними досягненнями наших предків у ранньому середньовіччі з широким використанням матеріалів українського походження, в тому числі археологічних та писемних джерел

виховна мета: сформувати переконання про значний внесок наших предків у становлення ранньокласових суспільств у Європі І початку ІІ тис. н.е.

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв’язки: історія України

План навчального заняття:

1.Проблема формування слов’янства за археологічними та писемними джерелами. Основні теорії українського етногенезу.

2.Матеріальна культура східних слов’ян та Київської Русі (господарство, військова справа, поселення, побут).

3.Духовна культура східних слов’ян та Київської Русі(особливості язичницького світогляду, поширення християнства, писемність, освіта, література, мистецтво).

Література:

обов’язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. – Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М. Історія української культури в біографіях видатних діячів. Частина І (9 – 17 століття). – Вінниця, 2013.

3.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. – Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Археологія України / За ред. Залізняка Л.Л. – К., 2005.

2.Асеев Ю.С. Архитектура древнего Киева. – К., 1982.

3..Баран В.Д. Давні слов¢яни // Україна крізь віки. – Т. 3. – К., 1998.

4..Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов‘ян. – К., 1991.

5.Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. – К., 1989.

6.Каргер М.К. Древний Киев. – Т. 1. – М.-Л., 1958.

7.Килиевич С.Р. На горе Старокиевской. – К., 1982.

8.Кресальний М.Й. Софійський заповідник у Києві. – К., 1960.

9.Повість минулих літ. – К., 1989.

10.Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К., 1985.

11.Попович М.В. Нарис історії культури України. – К., 1998.

12.Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981.

13.Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М., 1987.

14.Седов В.В. Восточные славяне в VI – XIII вв. – М., 1982.

15.Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. – Т. 4. – К.,1998.

16.Янин В.Л. Я послал тебе бересту. – М., 1975.

1. Проблема формування слов’янства за археологічними та писемними джерелами. Основні теорії українського етногенезу.

Проблема походження слов'ян розробляється спільними зусиллями істориків, лінгвістів, археологів та інших дослідників. Кожній із зазначених наук властиві свої методи дослідження і кожна з них має вирішувати певні специфічні завдання. При цьому слід ураховувати, що мовознавці вважають праслов'янськими етномовні спільноти, які користувалися системою праслов'янської прамови. Водночас археологи під праслов'янами розуміють носіїв археологічних культур (етнокультурних груп), на основі яких склалися ранньосередньовічні слов'янські старожитності. Деякі історики критерієм слов'янства вважають лише самосвідомість, зафіксовану самоназвою починаючи від 6 ст. З останнім можна погодитись, оскільки усі фахівці з ранньослов¢янської історії лише припускають можливість присутності незначної частини предків слов¢ян серед носіїв зарубинецької та черняхівської археологічних культур кінця 3 ст. до н.е. – 4 ст. н.е., не маючи змоги довести такі припущення незаперечними фактами.

Період переселення народів характеризується значною зміною етнополітичної ситуації в Європі. На території України практично безслідно зникає ряд культур римського часу, носії яких були втягнуті в рух гунів, готів та аланів на захід. Землі Лісостепу, що звільнилися на початку 5 ст., дедалі активніше освоюють слов'янські племена.

Візантійські автори 6 ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, Маврикій Стратег — відводять слов'янам у своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях на Дунаї та Балканах. Особливо важливим є твердження Йордана щодо венетів, які, «ставшися з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів і склавінів». У творі Йордана також є цілком конкретні географічні прив'язки, що дають можливість локалізувати слов'янські угруповання в період експансії на Балкани. Автор, зокрема, повідомляє, що анти жили «від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин», склавіни — на схід від Карпат, від Нижнього Дунаю до Дністра, а на півночі — до верхів'їв Вісли. Ареал венетів (у «вузькому» значенні цього терміна) Йордан не вказує. Зауважимо, що окрім Йордана, який написав свою працю на основі твору Кассіодора, інші античні автори, у тому числі Прокопій Кесарійський, котрий уперше дав слов'янам розгорнуту характеристику, про венетів не згадують. Для локалізації слов'янських угруповань важливе значення має також повідомлення Прокопія про мандрівку з Дунаю частини герулів, розбитих у війні з лангобардами, через «усі по черзі племена склавінів» і «велику пустельну землю», аж до варнів і данів. Таким чином, склавіни заселяли землі на схід і північ від Карпат, включаючи, можливо, верхів'я Вісли. Ця конкретна подія, що відбулася у 512 p., вперше фіксує історичне народження слов'янства.

Прокопій знає «незліченні племена антів» і на лівому березі Дніпра, на північ від кутригурів. На відміну від склавінів (греко-римський варіант назви типу «слов'яни»), племінна назва яких поступово поширилася на все слов'янство, ім'я антів на початку 7 ст. зникає зі сторінок історичних хронік. Утім, переважна більшість історичних даних 6—7 ст. стосується подій не на території Східної Європи, а на Дунаї та Балканах. Візантійські автори отримували інформацію про звичаї та побут слов'ян від місцевих племен або ж від склавінів та антів, що служили найманцями у військах Імперії. Північні та східні межі землі склавінів й антів візантійцям були маловідомі, тому вони не називали їхніх ко-

Карта 5.1. Археологічні культури східних слов’ян та їх сусідів у другій половині 1 тис. (1- празька; 2 – пеньківська; 3- колочинська; 4 – райковецька; 5 - волинцевська і роменська; 6 - салтівська). За Л.Л. Залізняком.

рдонів. Чіткіше визначити їх допомагають археологічні дані. Найвідомішою зі слов'янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині. З нею співвідносять основний ареал розселення історичних склавінів.

Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. Її ареал простягається відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав'я, тобто від Бєлгородської області Росії до Молдови і Румунії. Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнаним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов'ян, а й якоїсь частини степовиків.

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно-Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу. Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов'ян — північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

Відомості про суто східнослов'янські племена містяться на перших сторінках «Повісті врем¢яних літ», складеної Нестором-літописцем у 12 ст.: «...Ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інщі — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од цієї річки вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменю, прозвалися своїм іменем — словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов'янські племена».

Далі автор літопису згадує також кривичів з містом Смоленськом у верхів'ях Волги, Двіни і Дніпра, бужан (волинян, дулібів) на Бузі, радимичів на Сожі, в’ятичі в на Оці, хорватів, уличів і тиверців по Дністру.

Традиційно, з літописними племенами пов'язують культури східних слов'ян останньої чверті І тис. н. е., що сформувалися на основі слов'янських старожитностей попереднього часу (5—7 ст.). Ці племена або племінні князівства можна вважати етнополітичними і територіальними утвореннями.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Наведемо основні точки зору щодо походження та часу становлення українського етносу:

· теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

· теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

· теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. 20 ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

· теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в 15-17 століттях. У цьому, ймовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі 16 -17 ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: 6-11 ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у 17-18 ст. - Малоросія; 19 - початок 20 ст. - Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у 17 столітті, але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку 20 століття етнонім «Україна» став домінуючим.

***

2. Матеріальна культура східних слов¢ян та Київської Русі (господарство, військова справа, поселення, побут).

Господарство. Землеробство у Східній Європі було орним з середини 2 тис. до н.е. У ранньому середньовіччі воно представлене кількома системами: перелоговою (чистий переліг, вируб, двопілля), трипільною з рубежу 1–2 тис. н.е. Використовували рала двох типів – кривогрядильне для лісостепових чорноземів та прямогрядильне (соху) для лісових та гірських ґрунтів. На зламі 1–2 тис. у Середньому Придніпров‘ї з‘являється плуг, перша згадка про нього міститься у Повісті врем’яних літ[11] у статті під 981 р. Біля середини 1 тис. вирощували переважно пшеницю-двозернянку, жито, просо, ячмінь, а з 8– 10 ст. все більше голозерних пшениць, придатних для розмелювання на борошно. Відомі бобові, городні, садові культури.

Скотарство було приселищним з переважанням великої рогатої худоби та свиней. Конярство набуває розвитку з 11 ст. переважно для військових потреб, хоча на Русі почали використовувати коней у якості тяглової сили на транспорті та у сільському господарстві майже на 100 років раніше, ніж у Західній Європі.

Поміж ремесел провідна роль належала чорній металургії та ковальській справі (150 найменувань виробів із заліза та сталі). Відомі ливарники та ювеліри, гончарі (гончарне коло з‘явилось спочатку у 5 ст., потім вже у 9 ст.). У деревообробці налічуються більше 20 спеціальностей, а у Києві існував район Кожум‘яки.

Торгівля була переважно зовнішньою (Арабський Схід, Хазарія, Болгарія, Візантія), тоді як замінником внутрішнього обміну виступав натуральний оброк князеві та боярам. Становлення монетного обігу припадає на 8 - 9 ст. на основі срібного арабського диргема. На рубежі 10–11 ст. робляться спроби чеканки власної монети Володимиром та Святополком. З 12 ст. для значних торговельних розрахунків використовують срібні злитки «гривні» двох вагових стандартів – київського та новгородського. Від 12 до початку 14 ст. тривав т.зв. «безмонетний період», коли функцію товаро-грошей виконували скляні браслети, шиферні прясла, в‘язанки шкурок білок, куниць, соболів. Головні торгові шляхи йшли водорозділами, Дніпром та Волгою, Чорним морем.

Військова справа. Зброя була ближнього і дальнього бою, рубаюча, колюча, ударної дії, захисна. Мечі (175 знахідок) спочатку германські, потім романські, хоча є і київського виробництва - клинок 11 ст. з Полтавщини з клеймом майстра Людоти. Шаблі (150 знахідок) відомі на Русі з 10 ст. (Чорна Могила) завдяки поширенню кінноти у якості головного роду війська. Списи були головною зброєю вершника і піхотинця. З 12 ст. широко використовували кавалерійський «списовий таран». Сокири являли собою найдемократичніший вид зброї, звичний усім верствам населення. Булави та кистені були запозичені у кочівників. Лук та стріли були різноманітними, у тому числі дуже міцними, інколи кращими за ті, що мали кочовики. Захисний обладунок складався з металевого шолома сферо-конічної форми, запозиченого європейцями від арабів, кольчуги або пластинчастого панцира, щита. Спорядження вершника і коня формувалось під впливом Степу. Фортифікація представлена городищами з дерево-земляними укріпленнями, захисними лініями по Сулі та Росі, монументальними укріпленнями Верхнього Міста у Києві, на будівництво яких пішло 630 тис. м³ ґрунту та 50 тис. м³ дубового лісу, із Золотими воротами. Чисельність та організація війська не були незмінними. Максимальна чисельність об‘єднаних сил кількох князівств могла сягати 50- 60 тис. «воїв» і «дружини», яка поділялась на старшу і молодшу, допоміжних частин варягів, кочовників-конфедератів). У 12 ст. великі князівства могли виставити 8 – 10 тис. професійних воїнів. Тисячі на чолі з тисяцькими зводили у полки, якими керували воєводи (від 3 до 5). На полі бою полки утворювали центр - «чоло» і крила, інколи один полк відправляли у засідку.

Поселення, побут. Поселення в археологічному відношенні представлені селищами та городищами. Серед останніх є залишки стародавніх міст, яких на Русі 9–10 ст. було відомо 25, 11 ст. більше 90, 12 ст. – 224, а на середину 13 ст. біля 300. Давньоруське місто, зазвичай мало двочасну (верхній «город» або «дитинець» та нижній «подол» чи «посад») садибно-вуличну систему планування. Особливість давньоруського міста – висока концентрація феодальної знаті та феодального землеволодіння. Садиба площею від 400 до 2000 м² мала житловий будинок, комори та господарські споруди. Багато городян займались городництвом і скотарством. У побуті спостерігались певні відмінності в одязі, системі харчування, домашньому начинні. Родинні відносини поступово змінювались у напрямку формування малої відокремленої родини. Поховальна обрядовість до 10 ст. була представлена переважно кремацією, а після остаточної перемоги християнства домінуючим стало тілопокладення.

***

3. Духовна культура східних слов’ян та Київської Русі (особливості язичницького світогляду, поширення християнства, писемність, освіта, література, мистецтво).

Особливості язичницького світогляду. Археологічних джерел для вивчення цього питання бракує, а писемні належать виключно християнським чи мусульманським авторам. Загально слов‘янського пантеону ніколи не існувало. У відповідності до тернарної моделі світу головні божества поділялись на небесні - Сварог, Стрибог; піднебесні - Дажьбог, Перун, Ярило, Хорс; підземні - Велес, Род, Мокош. Імена богів вказують на етнічну строкатість їх шанувальників, серед яких, окрім слов‘ян, були балти, фінно-угри, іранці. У Києві та Новгороді розкопані рештки згаданих у літописах святилищ кінця 10 ст.

Становлення християнства на Русі зайняло кілька століть і пройшло кілька етапів: хрещення Кия, Аскольдове хрещення, хрещення Ольги та Ігоря, хрещення Володимира та перетворення християнства на державну релігію. Перша кафедра митрополита Руського на рубежі 10 – 11 ст. знаходилась у Переяславі і була перенесена до Києва не раніше 1036 року. Першими руськими святими були принесені язичниками-киянами у жертву богам християни – «варяги» Іоанн та Федір, брати Ярослава Володимировича Борис та Гліб (1071 р.). Ярослав готував канонізацію свого батька Володимира, яке відбулось пізніше.

Становлення писемності. На початку 10 ст. болгарський автор Чорноризець Храбр у «Сказанні про письмена» дав першу періодизацію історії слов‘янської писемності: 1) «язичницький» час, коли для гадання та рахування використовували «черти та рези» – якісь ієрогліфоподібні знаки; 2) «ранньохристиянський», коли слов‘яни, вступивши у тісні контакти з латинянами та ромеями, почали використовувати літери відповідних абеток «без устрою»; 3) «суто християнський», на який припадає створення слов‘янської абетки Кирилом для потреб перекладу церковної літератури. За даними історичних джерел, слов‘яни 6 - 8 ст. користувались літерами візантійського уставу, з чого виникло протокириличне письмо. У 60-ті роки 9 ст. Кирило винайшов глаголицю, відмінну від протокириличного письма. На початку 10 ст. було створено кириличне письмо у давньоболгарському (38 літер) та давньоморавському (48 знаків) варіантах. Перші кириличні тексти на Русі датуються 10 ст. Багато написів відкрито на побутових речах 11 – 12 ст., у тому числі на пряслах від веретен («Потворинпряслень», «Янка вдала прясленьЖирце», «Невесточь» – всі з центральної частини Києва). Цікаві графіті на стінах Софії Київської, серед яких є запис про смерть Ярослава Мудрого. Унікальними пам‘ятками писемності є берестяні грамоти, перша з яких знайдена у Новгороді 26 червня 1951 р.

Становлення шкільної освіти відбувалось з потреб державного та церковного управління. Перші школи відкривали Володимир, Ярослав, онучка Ярослава Янка Всеволодівна для київських дівчат. Багато дітей одержували початкову освіту у домашніх умовах. Слід зазначити про існування своєрідної моди на «грамотність» серед городян (чоловіків та жінок) 11 – 12 ст. При Софії Київській Ярославом була влаштована бібліотека, скрипторій, почала діяти своєрідна академія на чолі з митрополитом Іларіоном.

Література розвивалась за двома головними напрямками, представленими різноманітними жанрами:

І. Перекладна література: Євангелія та Псалтирі («Остромирове Євангеліє» 1056-1057), богословська література, збірки різноманітних текстів релігійно-світського характеру («Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років), збірки текстів науково-історичного характеру – хронографи, перекази на біблійну тематику, уривки з античних авторів – апокрифи та повісті.

ІІ. Оригінальна література, написана руською мовою вітчизняними авторами: літописи («Повість врем’яних літ», Київський, Галицько-Волинський), релігійно-філософські трактати Іларіона, Феодосія, Нестора, Якова Мніха, мемуарно-дидактична проза («Повчання Володимира Мономаха дітям»), героїчний дружинний епос «Слово о полку Ігоровім». Скульптурний портрет одного із героїв «Слова» створено М.М. Герасімовим за черепом із поховання.

Мистецтво. Архітектура. Будували переважно з дерева. Кам‘яні споруди нечисленні (11 ст. – 5 у Києві, в середині 13 ст. – 150 на всю Русь). З 9 ст. за писемними джерелами відомі кам‘яні палаци київських князів. Рештки мурів палаців 10 – 12 ст. відкриті археологічними розкопками біля Десятинної церкви (В.В. Хвойки – 1908 р., П.П. Толочка – 1972 р.). Першою монументальною культовою спорудою християнської Русі стала церква Богородиці (Десятинна), вперше освячена у 989 р. та зруйнована татарами 6 грудня 1240 р. Шедевром світового рівня, який непогано зберігся до наших часів, є храм Софії у Києві, освячений близько 1030 р. Монументальні захисні споруди представлені рештками Золотих воріт Міста Ярослава.

Образотворче мистецтво церковного та світського спрямування найбільш повно представлено мозаїками та фресками 11 – 12 ст. Софії Київської (Христос Вседержитель, Марія Оранта, фресковий портрет родини Ярослава, сценки з життя князів та бояр на стінах башт, серед яких є зображення музикантів і танцюристів). Цікавими свідченнями епохи стали знахідки дерев‘яних музичних інструментів у Новгороді. Станковий живопис домонгольських часів представлений іконою Володимирської Божої Матері візантійського письма. Кольоровими мініатюрами прикрашені Остромирове Євангеліє та обидва Ізборники Святослава, усі літописи.

Міністерство аграрної політики та продовольства УКРАЇНИ

Вінницький національний аграрний університет

Кафедра історії України та філософії

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

______________________

____.________ 20__

Дата добавления: 2014-11-20