Українська культура на початку 20 століття

НАВЧАЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ

ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

ТЕМА 8. Розвиток української культури в 20-му столітті

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з розвитком української національної культури світового рівня і значення в складний історичний період світових війн, комуністичного режиму, боротьби за державну незалежність

виховна мета: сформувати переконання про непересічні досягнення української культури 20 століття

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв’язки: історія України

План навчального заняття:

1. Українська культура на початку 20 століття (культурно-освітницька політика Української Центральної Ради; культура України за добу Гетьманату; стан української культури та мистецтва у 1919-1920 роках).

2. Культура України у 1920-1930-ті роки (політика «українізації» та її основні напрями в культурно-освітній сфері; вплив сталінізму на стан української освіти, науки, мистецтва у 1930-ті роки; розвиток культури в Західній Україні у міжвоєнний період).

3. Культура України у 40-ві - на початку 90-х років (розвиток науки, літератури у часи Другої світової війни та у післявоєнний період; період «відлиги»; українська культура в часи «застою»; перебудова).

Література:

обов’язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. – Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. – Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. – К., 2000.
2.Лекції з історії світової і вітчизняної культури. – Львів, 1994.
3.Історія української культури / За заг. ред І.Крип’якевича. – 3-є вид. –К., 2000.
4.Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф.Остафійчука. 2-е вид.– К, 2000.
5.Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.
6.Поліщук Є.П. Історія культури: короткий довідник. – К., 2000.
7.Попович М.В. Нарис історії культури України. – К., 2001.
8.Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. – К., 1993.
9.Семчишин М. Тисяча років української культури. – 2-е вид. – К., 1993.

Початок нового століття був тим періодом, коли утворювались засади єдиної культури України на подальші часи. Тоді, зокрема, виникали безкоштовні недільні школи, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, самодіяльні театри, гуртки шанувальників українського слова. Тоді ж почала формуватись мережа професійно‑технічних закладів і курсів, хоча вища освіта залишалась під наглядом імперських урядів Росії та Австро-Угорщини, а викладання українською мовою не велося. Значним впливом користувались просвітянські об’єднання.

«Просвіти» виникли під час революції 1905‑1907 років у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам’янці‑Подільському, Чернігові, Житомирі. Своїм головним завданням «просвіти» вважали видання літератури, доступної та зрозумілої простим людям, читання публічних лекцій, організацію театральних вистав, боротьбу за викладання українською мовою у школах, відкриття публічних бібліотек тощо. Більшість східноукраїнських «просвіт» після столипінського циркуляра 1910 р. було закрито.

На початку 20 століття в Західних землях Україні виник ще один напрям національно-культурної діяльності – «січовий рух», що поступово набув і політичного забарвлення. «Січовики» відроджували традиції козацької військової справи, пропагували українську національну символіку, козацьку пісню, відкривали читальні, проводили спортивні змагання. В 1908 р. засновник січового руху Кирило Трильовський організував Крайовий Січовий Комітет, перетворений в 1912 р. на Український Січовий Союз.

Помірковано слід оцінювати стан українського книгодрукування та періодичного видавництва на Сході й Заході України. В Галичині виходила значна кількість газет та часописів українською мовою – журнали «Літературно‑науковий вісник» (1898‑1914), «Молода Україна» (1900‑1903), «Артистичний вісник» (1905), газети «Діло», «Воля» та інші. Деякі видання отримували імперські грошові субсидії. Національно‑культурну проблематику розкривав на своїх сторінках журнал «Українська хата», в Москві у 1912‑1917 роках існував часопис «Украинская жизнь», редагований Симоном Петлюрою та Олександром Саліковським. Метою журналу було ознайомлення російських читачів з українським культурним надбаннями. Під час революційних подій 1905 року в Наддніпрянщині виникло багато україномовних видань: «Хлібороб», «Рада», «Нова громада».

Пропагандою технічних знань займалися філії Російського технічного товариства в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. У 1910 р. було засновано Київське товариство охорони пам’яток старовини та мистецтва, учасники якого провадили археологічні розкопки, досліджували архівні документи тощо. У 1907 р. в Києві вже існувало Українське наукове товариство, що опікувалося розробкою та популяризацією українською мовою різних галузей наукових знань.

На початку 20 століття церковне життя Східної України було повністю підпорядковане Російській православній церкві, що від Петра І, не без підтримки окремих українських за походженням ієрархів, стала співтворцем державної ідеології Російської імперії. У Галичині греко-католицьке духовенство продовжувало відігравати важливу роль в культурному та національному житті народу. Непересічне значення для України Західної мала діяльність митрополита Андрея Шептицького (у світі граф Роман Марія Александр Шептицький), котрий активно підтримував ідею державності й намагався її здійснити.

Період 1905‑1914 років був часом піднесення українського мистецтва, добою загального зростання художньої майстерності, плідного завершення творчої діяльності таких корифеїв національної культури, як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко. Зростала нова генерація митців: письменників Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Леся Мартовича, Олександра Олеся та інших, художників Миколи Самокиша, Олександра Мурашка, Григорія Нарбута, композиторів Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича. Постійні творчі зв’язки єднали в культурному відношенні Схід і Захід України. Нові мистецькі течії, тяжіння до формального пошуку, характерні загалом для початку 20 століття, виявлялися на Україні в специфічних формах, пов’язаних з поглибленим вивченням та застосуванням фольклорних традицій.

Повалення самодержавства в Російській імперії докорінним чином змінило культурно-освітню ситуацію на українських етнічних землях. Українська Центральна Рада (УЦР) проводила свою політику на ниві культури. У перші післяреволюційні дні Тимчасовий уряд схвалив діяльність у напрямі українізації школи. Центр дозволив у повітах і волостях, де мешкає переважно українське населення, відкривати українські школи із забезпеченням прав меншин. Російська мова мала викладатися з другого року навчання як обов’язковий предмет. У вищій школі Петроград пропонував створити кафедри української мови, української історії, української літератури та українського права, а в учительських семінаріях та інститутах ввести предмети української мови, літератури, історії і географії.

Значну роль в українізації школи і освіти взагалі відіграли І Всеукраїнський педагогічний з’їзд (квітень 1917) та II Всеукраїнський вчительський з’їзд (серпень 1917). Українізація початкових шкіл розпочиналась з вересня 1917 р. Учні першого року мали вивчати всі предмети за підручниками, пристосованими до діалекту тієї чи іншої місцевості, а другого – за підручниками, написаними літературною українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилась з третього року навчання.

18 березня 1917 р. в Києві відкрилась Перша українська гімназія. Її директором став відомий педагог Петро Холодний. Щодо гімназій, то тут українізація поширювалась лише на ті з них, що працювали в регіонах, населених «цілком українською людністю», але повне їх переведення на українську мову навчання було передбачене через два роки. Вивчення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не забороняли відкривати в них за вимогою батьків‑неукраїнців класи з російською мовою навчання, а в російськомовних гімназіях, де українці складали меншість, - класи з українською мовою викладання. На шкільну раду при УЦР покладався обов’язок повернути в Україну з Росії українських вчителів, забезпечивши їм відповідні посади.

5 жовтня 1917 р. був відкритий Київський український народний університет з історико-філологічним, фізико-математичним і правовим факультетами. Тоді ж було вирішено створити Кам’янець‑Подільський український народний університет. Але подальші події склалися так, що університет було відкрито лише за часів Гетьманату.

5 грудня 1917 р. рішенням УЦР в Києві було засновано Українську Академію мистецтв, яка давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала сприяти заснуванню і підтриманню художніх шкіл в Україні.

Розвивалися українізаційні процеси також в галузі науки. Вже у березні 1917 р. Михайло Грушевський на засіданні Українського наукового товариства (УНТ) підняв питання про створення Академії наук України.

Наприкінці квітня 1917 р. Міністерство внутрішніх справ повідомило про заснування Української національної бібліотеки та Українського архіву.

Свіжий подих у театральне життя за доби Центральної ради вносили як досвідчені колективи (театр «Соловцов», театр Миколи Садовського, театр «Студіо», Одеська, Київська, Харківська опери, Харківський міський, Маріупольський драматичний театри), так, скажімо, і Молодий театр у Києві. Він виник за ініціативи актора театру Садовського Леся Курбаса. Цей колектив разом з театром Садовського в квітні 1917 р. з метою підвищення художнього рівня українського театру створив товариство «Національний театр», до якого увійшли Панас Саксаганський, Микола Садовський, Лесь Курбас та інші видатні українські актори, режисери, письменники, драматурги, художники і композитори.

29 квітня 1918 р Павло Скоропадський був проголошений Гетьманом України. Реставруючи старий соціально-економічний лад, гетьманський уряд, водночас, намагався засвідчити свою відданість «українській справі», широко залучаючи зовнішні форми часів старої Гетьманщини – назви установ, національну символіку, козацькі елементи у військових строях і тому подібне. Гетьманський уряд проводив у життя значну кількість починань на ниві культури, але дещо з того було започатковано раніше іншими суспільними силами в інших політичних умовах. У жовтні 1918 р. Київський український народний університет був перетворений на Київський державний український університет. В листопаді 1918 р. було офіційно оголошено про утворення Української академії наук. Президентом‑головою УАН обрано видатного вченого Володимира Вернадського, секретарем став відомий науковець і діяч культури Агафангел Кримський.

У жовтні 1918 р. на основі Національного зразкового театру уряд утворив Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського. У приміщенні Народної аудиторії в Києві викладач Музично-драматичної школи Миколи Лисенка Лук’янова (згодом режисер Московського камерного театру) організувала Молодіжний драматичний театр. За ініціативою театрального відділу в серпні уряд прийняв рішення про створення в Києві Державної драматичної школи, Державного симфонічного оркестру, Першої народної опери та Першої дитячої опери, Першого український національного хору в Києві, Державної капели бандуристів під керівництвом Гната Хоткевича. Не послаблювали свою плідну діяльність Київська, Одеська і Харківська консерваторії. Українську академію мистецтв очолив в Українській державі відомий художник‑графік, співавтор Державного герба і Державної печатки гетьманату, кліше українських грошових знаків, Георгій Нарбут.

З 1910 р. на Сирці функціонували приватні кіностудії «Світотінь» та «Художній екран», а також кіностудія «Експрес», яка спеціалізувалася на виробництві хронікально-документальних фільмів. Проте український кінематограф у 1918 р. значними досягненнями похвалитися не міг, а у заснованих ще до Лютневої революції стаціонарних кінотеатрах Києва («Експрес», «Новий світ», «Корсо») та інших міст демонструвалися старі фільми, далекі від ідеалів українізації культури.

Радянська влада, відновлена в Україні в кінці 1919 - на початку 1920 років, стала приділяти увагу українській культурній роботі. В новому уряді цією ділянкою опікувався Народний комісаріат освіти, очолюваний Володимиром Затонським. При місцевих ревкомах і радах організовувалися відділи народної освіти. Школи, вищі навчальні заклади, бібліотеки, театри та інші культурні і мистецькі заклади були націоналізовані. Скасовувалася плата за навчання у школах усіх типів.

Радянський уряд підтримав початкові кроки Української академії наук, надав їй приміщення та виділив необхідні кошти. Восени 1919 р. у трьох відділах УАН – історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному – працювали 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути, кілька комітетів і кабінетів, бібліотека.

Важливе значення для подальшого розвитку нової української літератури мала творчість Володимира Сосюри, Василя Чумака, Василя Блакитного (Еллана) та інших. Шукали своє місце у вирії подій літератори, що вже здобули своє визнання – Павло Тичина, Максим Рильський, Степан Васильченко.

Чи не найпопулярнішим видом мистецтва часів громадянської війни був театр. В 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів. Першим державним драматичним театром УРСР став театр імені Тараса Шевченка (березень 1919). У містах і селах України виникло багато оркестрів народних інструментів, хорів, ансамблів. Почали працювати народні консерваторії в Харкові, Києві, Одесі; Київський музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. В 1919 р. було засновано Державну хорову капелу «Думка».

Розвивалося, незважаючи на важкі умови, й образотворче мистецтво. Величезної популярності у протилежних політичних таборах набув жанр агітаційного плакату. Споруджувалися пам’ятники полеглим бійцям, діячам історії та культури. Тенденція до демонтажу пам’ятників дореволюційного минулого, започаткована зняттям монумента Петру Столипіну в Києві у березні 1917 р., була підхоплена й радянською владою.

Революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різних верств суспільства, але й діячів культури. Значна частина її опинилася в національно орієнтованому таборі. Провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник Володимир Винниченко, історики Михайло Грушевський та Микола Василенко, літературознавець Сергій Єфремов. Більшовики, визнаючи найважливішими завдання соціально-економічного плану, на першому етапі відштовхнули від себе значну частину української інтелігенції, але пізніше залучили до своїх починань багатьох діячів науки, мистецтва, освіти.

***

Дата добавления: 2014-11-20