Історичні типи релігій 2 страница

Давньогрецька релігія – система політеїстичних вірувань і культів народів і племен Стародавньої Греції. Вона характеризувалася розвиненою міфологією. А міфологія виступила началом релігії стародавніх греків (ще в період матріархату), увібравши в себе анімістичні, фетишистські та тотемістичні уявлення. Міфологія була і яскравим виразом цієї релігії (вже за часів патріархату), що утілилася в олімпійській міфології, яка стала основою для розвитку як цих, так і інших (тих же магічних) уявлень давньогрецької релігії.

У міру становлення і еволюції крітської (3000-1770 до н.е.) і мікенської (1770-1200 до н.е.) культур, формування і розвитку полісів (у архаїчний період – 8-6 ст.ст. до н.е. і в класичний – 5-4 ст.ст. до н.е.), аж до розквіту в 3 ст. до н.е. Римської республіки, що почався після занепаду епохи еллінізму, відбувалося і функціонування відповідних релігій античного світу.

Поступово формується пантеон давньогрецьких класичних богів, багато з яких (Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда) існували вже в релігії кріто-мікенської культури. Але якщо уособлення сил природи в цій культурі пов'язано в основному з виділенням зооморфних богів, то олімпійські боги характеризуються антропоморфізмом. Починаючи з релігій грецьких полісів (Афіни, Спарта), він виразився майже у повному їх уподібненні людині. Тільки згодом боги стали уособлювати абстрактні сили природи і суспільства.

Олімпійський пантеон очолює Зевс. Перемігши і ув'язнивши в Тартар титанів, циклопів тощо, він стає верховним богом, «батьком всіх богів і людей». Поступово, перетворюючи цей вічно існуючий світ, Зевс породжує інших богів, вносячи до нього закон, науки, мистецтва, норми моралі тощо. До пантеону увійшли його сестра і дружина, цариця богів, покровителька шлюбу і сімейного життя Гера; його сини: бог очищення і зцілення Аполлон, бог торгівлі Гермес; дочки: богиня родючості й полювання Артеміда, богиня любові й краси Афродіта, богиня війни і перемог, а також мудрості Афіна, богиня молодості Геба; брати: бог моря Посейдон, бог підземного царства Аїд та ін. Ієрархію олімпійців доповнювали сини Зевса: бог вогню і ковальської справи Гефест і бог виноградарства і виноробства Діоніс; сестра Деметра – богиня родючості, землеробства і сімейного життя, а також бог стад, пасовищ і пастухів Пан та ін. Важливе місце в пантеоні займали боги-герої – Прометей і Геракл.

З архаїчного періоду віра в богів і героїв набуває всепроникаючий і обов'язковий характер. Вона розповсюджувалася на політичні процеси, державно-правове регулювання, економічну сферу, культуру, повсякденне життя громадян. Народне зібрання, засідання сенату і ареопагу, виробка багатьох приписів цивільних законів, постанов і актів, діяльність ораторів, торгові угоди, встановлення заходів, спів і музика, формування основ сім'ї, приватне життя проходили під релігійним покривом.

Люди на всіх рівнях, завжди і в усьому прагнули одержати прихильність богів шляхом певних обрядів, церемоній, свят, дій зовнішнього служіння. Твердо вироблених принципів віри не було. Релігійні вірування не мали під собою теологічної доктрини, філософських і часто навіть моральних підстав. Вони виходили з надр самого народу. А народ зрідка і не скрізь цікавили проблеми пророцтва, апостольства, мучеництва, самопожертвування, майбутнього життя, нагороди і покарання після смерті. Так, у культі мертвих померлий, щоб не поневірявся в страшних муках, обов'язково має бути похований. Його душа, в силу якої вірили стародавні греки, покоїться з тілом. З могили небіжчики охороняють громаду, протегують країні й навіть можуть бути вождями і владиками. Тому для грека залишення світу не страшне. А у цьому світі людина повинна користуватися його красою і віддаватися не пізнанню життя, а її задоволенням. Але вже в грецькому полісі виникає ідея про потойбічну віддяку за справи земні. Формуються уявлення про душу. Вона у міфічного співака Орфея може звільнитися від смертного тіла і продовжити своє існування, перевтілюючись і переселяючись. А в елліністичний період розповсюдилися міфи про богів-спасителів, які позбавляють людей від думок про смерть і вселяють надію про потойбічне спасіння. Нікому не хотілося зійти в надра землі та випробувати жахи мук Тартару. Невипадково виникають релігійні церемонії таємного характеру для особливих людей. Через них намагалися осягнути таємницю землі як джерела життя і смерті. Тому ці церемонії пов'язувалися з божествами, що мають відношення до землеробства (Деметра, Персефона, Діоніс). Акцент на богів, пов'язаних також з іншими видами діяльності, був обумовлений і звеличенням давньогрецькою релігією фізичної праці. Це (як і міфологічна інтерпретація природи і людини, діяльності олімпійських богів) свідчило про практичність і тверезий характер процесу обожнювання в релігії стародавніх греків.

Будучи зовнішньою за своїм характером, в їх релігії значення зберігала, насамперед, багатообразна обрядовість. Вона включала також безліч релігійних обов'язків. Під час особливо урочистих молитов повинні дотримуватися такі обряди, як омивання рук, окроплювання себе очисною водою, узливання, куріння пахощів благовоній, одягання на голову вінка, певні жести рук, тон молитви, виконання гімнів і співу та ін. Дотримуватися вони повинні були до найдрібніших подробиць і ніщо цьому не могло перешкодити. Боги, герої, мертві вимагали від людей строго певних молитов і жорстко регламентованих жертвопринесень: умилостивлюючих, спокутних, вдячних. Тільки у такому разі вони давали надію, підбадьорювали, заспокоювали. Самі жертвопринесення з часом еволюціонували від масових і безпосередніх (предметів, рослин, тварин і навіть людей) до спеціальних (приуроченим особливим – святам, через звичай, наказаних законом, за заповітом – випадкам), а далі – аж до символічних (не самих предметів і т.д., а їх зображень).

Духівництва в загальноприйнятому розумінні не було. Були жерці. Посада жерця нічим не відрізнялася від будь-якої іншої, а повноваження обмежувалися межами храму. Поза ним жрецтво вливалося в ряди звичайних громадян. Не було і якої-небудь священної ієрархії. Жрець виконував свої релігійні обов'язки і над ним, окрім контролю і у разі потреби покарання з боку народу, не існувало ніякої влади. Лише деякі жрецькі посади передавалися у спадок. А в основному жерці вибиралися за жеребом, при необхідності поставлялися сім'ями, деколи, місця жерців продавалися з можливістю подальшого перепродажу. Перед вступом на посаду жерця людину навчали. Для проведення ритуальної служби у нього були свої службові книги, молитви і обряди, що зберігалися в таємниці. Жрецтво не було міцно організованим станом. У кожної цивільної громади був свій стан жерців, також розрізнений, як і їх особливі догмати і обряди, і, звичайно, боги, духи, герої, під назвою яких ховалися людські душі, обожнені після смерті. Як між жерцями (окрім назви, зовнішньої схожості, посади і її обов'язків), так і жерцями і богами не було нічого спільного (ні за походженням, ні за легендами, ні за характером і т.д.). Разом з відправленням культу, жерцю відводилася важлива роль у тлумаченні пророкувань оракулів. Жерці організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Вони наглядали за храмом, розпоряджалися його майном. Надмірно накопичені і багатства, що надходили, стали продаватися. І пожертви стали брати грошима, а також мати дохід з будинків і земель, з торгових операцій, з капіталу та ін. Їм могли допомагати призначені за жеребом фінансові працівники храму.

Храм був найважливішим елементом давньогрецької релігії. Їх було так же багато, як і різних релігійних обрядів і церемоній, що проводилися в них і за їх межами численним жрецтвом. Храм був домом богів, які були втілені в скульптурах і височіли на п'єдесталах у кожному храмі. Оскільки боги були антропоморфні та представляли подібність людини у всьому (і у тілесному, і в духовному планах), тільки з яскраво вираженою перевагою, остільки і храм оснащувався подібно до житла людини. І був він місцем не тільки релігійного культу, але й цивільним приміщенням. У ньому зберігалися еталони мір, державний архів, державні й приватні гроші, коштовності, документи, посуд, тканини, убрання, витвори мистецтва і т.д. Храм був і політичним символом. Тому він завжди займав вигідне (з претензією на велич) положення. У храмах і поряд з ними проходили народні зібрання, оголошувалися рішення царів та інших керівних осіб. Власне, самі чиновники з часом ставали жерцями, а жерці – чиновниками. І таким або іншим чином релігія у цілому постійно знаходилася під наглядом держави.

Криза давньогрецького поліса, поширення в Греції в елліністичну епоху східних культів, різних релігійно-містичних течій і філософських учень приводить до витіснення релігії греків, а з гегемонією Риму і появою християнства – до остаточного її відкидання.

Національні релігії – це релігійні вірування, які поширилися серед всього населення певного народу і функціонують у межах конкретної держави.

Термін «національні релігії» не зовсім вдалий, бо ряд релігій цього типу зародилися в період існування народностей. Коли на основі останніх сформувалися нації, а в їх рамках продовжували виникати подібного ж роду релігії, то й даний термін став повною мірою їм відповідати. З цієї причини нерідко цей тип релігій справедливо іменують етнодержавними.

Утворення етнодержавних релігій відбувалося в руслі економічних, соціально-політичних і культурних змін суспільного життя: спеціалізації і професіоналізації трудової діяльності, розвитку землеробства і формування міської культури, зростання міграційних процесів, посилення і централізації державної влади і т.д. Масштабність змін у житті народів, активізація економічних, торгових і культурних зв'язків між ними викликали процеси зменшення віросповідної різноманітності на їх територіях.

Релігія набула певну народно-державну спрямованість, перетворилася на ідеологію. З одного боку, вона була не стільки виразником інтересів народу, скільки виступала способом його пригноблення і засобом панування над ним з боку можновладців. З іншого боку, етнічна (кровноспоріднена) спільність не без впливу загального віросповідання, що стало державною релігією, єдиною ідеологією, об'єднується в єдиний соціально-політичний організм.

Поки для етносу релігія залишається характерною ознакою, їх межі зближуються. При всьому зближенні вже в самих цих межах релігійних ідей та інтересів, насамперед, вищих верств, уявлення і образи народно-державних релігій близькі й зрозумілі також і простим людям. Більш того, раніше пасивних спостерігачів релігійного процесу релігії цього типу роблять їх всіх активними його учасниками. Переплітаючись з національною культурою, звичаями, обрядами і традиціями народів розповсюдження, вони детально ритуалізують і їх повсякденне життя. Обов'язковість національної релігії для певного етносу перешкоджає духовній експансії. Багато у чому всім цим пояснюється величезний масштаб впливу даних релігій і їх велика життєздатність. Невипадково багато які з них існують і до цього дня.

Зародившись у надрах народних релігій, увібравши в себе різні компоненти як родоплемінних культів, так і ранніх форм релігійних вірувань, у національних релігіях на перший план висувається обожнювання внутрішніх духовних станів людини (бог мудрості, бог любові тощо).

Разом з цим, з одного боку, більшість національних релігій залишилися політеїстичними (індуїзм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм та ін.). Лише у деяких з них (іудаїзм, сикхізм) процес виділення одного з богів як головного переростає в монотеїзм, тобто в єдинобожжя. Проте принцип монотеїзму не буде проведений послідовно ні в національних релігіях у цілому, ні в тих з них, які стали монотеїстичними. В усіх відношеннях вони характеризуватимуться єдністю політеїзму і монотеїзму. Ця непослідовність буде характерною рисою і наступних історичних форм релігійних вірувань.

З іншого боку, поступово національні релігії перетворюються з релігій ритуалізму в релігії, що ґрунтуються на внутрішніх переконаннях. Це вело до уніфікації релігії, а з нею і до спрощення культу. У релігійному обряді жертвопринесення з видів жертв були виключені або приносилися рідше тварини. Відбулася повна відмова від людських жертвопринесень. Спростилися і жрецькі функції. Жерці як і раніше ще залишалися носіями ритуального обряду, етичних норм і т.д. Але їх функції вже зводилися в основному до культових. І самим жерцем міг стати будь-хто, а не тільки нащадок жерця.

Відокремлення духовної влади від світської, що відбулося, сакралізація останньої і освячення нею встановлених порядків з боку жрецтва додало йому надзвичайну силу в суспільстві. На цей період припадає і активне будівництво храмів. Храм розглядався як Дім Божий, як усипальня родоначальників релігії, які з'явилися до цього часу. З часом їх життя міфологізувалося і сакралізувалося, внаслідок чого родоначальник тієї або іншої релігії одержував статус бога.

Власне для цього етапу еволюції релігії характерне формування поняття «бог». З'являються народні боги, спасителі, месії. Формується віровчення у вигляді певних релігійних принципів, канонів, догматів, моральних заповідей. Виникають віросповідні джерела: священні книги, вчення пророків і т.д. Відбувається становлення богослов’я, релігійно-філософських концепцій, які пояснюють природу і сутність світу і людини, характер відносин людей із світом і Богом, а також між собою. Активно розробляється вчення про посмертну віддяку. Вчення про потойбічне життя набуває першорядного значення.

Весь цей процес оформлення релігійного комплексу є не тільки етапом розвитку національних релігій, але й характеризує релігійність того або іншого народу.

До національних релігій відносять: іудаїзм, джайнізм, сикхізм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм та ін. З метою розуміння конкретного переломлення характерних рис національних релігій і подальшого розгляду історичних типів релігії розглянемо іудаїзм і конфуціанство.

Іудаїзм – це монотеїстична етнодержавна релігія, що сповідується євреями різних країн: Європи, Південно-Західної Азії, Північної і Південної Америки, Африки та ін. Більшість його прихильників мешкає в Ізраїлі (бл. 82% населення). Всього ж у світі послідовників іудаїзму від 13,5 до 17,5 млн людей.

Витоки іудаїзму йдуть у релігію євреїв-кочівників Аравії 2 тис. до н.е., куди вони прийшли з Центральної Азії. Серед них були поширені культи духів предків, тварин, явищ природи. Політеїстичні вірування й обряди кочових єврейських племен біблейського періоду іудаїзму (2 тис. до н.е.) в результаті повернення-завоювання ними в 13 ст. до н.е. Палестини були доповнені релігійними уявленнями місцевих землеробських народів. У цей період як не було ще національної єдності, єдиної держави і єдиного царя, так не було і єдиного Бога, єдиної церковної організації і навіть храму. Це була релігія без догм, без книг, без жерців. Були лише служителі Ковчега – житла Бога (невеликий ящик з дерева), зробленого ізраїльтянами ще за часів їх перебування в Єгипті, яке було ними поміщено в спеціальному шатрі – Скінії. Тільки починався і процес становлення ідеї єдиного Бога-Ягве.

З переходом євреїв від скотарства до землеробства і з утворенням в 11 ст. до н.е. давньоєврейської держави змінюються і їх релігійні уявлення. Культ Ягве, Бога племені Іуди (звідси – іудаїзм), що увібрав у себе атрибути і функції інших племінних божеств і відіграв головну роль у становленні династії перших царів, стає загальнодержавним. Чітко починає виявлятися ідея народної єдності. Ягве, що «вивів» народ на чолі з Мойсеєм з Єгипту і «подарував» йому Ханаанську землю, стає національним Богом. Будується храм Ягве. З'являються пророки (Ісаїя, Ієремія, Ієзекіїль та ін.), декілька пізніше (8 ст. до н.е.) – оратори і проповідники. З того часу починає складатися Тора (Хумаш, або П'ятикнижжя; від іврит. хамеш – п'ять). Відбувається поглиблення ідеї договору (Заповіту) між єврейським народом і Богом Ягве. Впроваджується думка про богообраність і історичну винятковістьєвреїв. Висувається концепція віри в месію, тобто віри в єдиного, живого, усюдисущого і невмирущого Бога. Виникає монотеїзм, хоча монотеїстичні уявлення в іудаїзмі зміцняться лише в 1 ст. н.е.

Розпад наприкінці 10 ст. до н.е. єдиної держави призвів до утворення двох царств: Ізраїльського – із столицею Самарією та Іудейського – з центром в Єрусалимі. Тут, по суті, і склався іудаїзм. Був побудований Єрусалимський храм як центр його віровчення. Проте перипетії історії цих царств привели до їх зникнення (Ізраїльське в 722 р. до н.е. завойовується ассирійцями, Іудейське в 586 р. до н.е. – вавилонянами). З 538 р. до н.е. Іудея відроджується, але лише як провінція Ахеменідської держави. Тому після «вавилонського полону» іудейська релігія як «храмових громад», а з часом – синагогальних звужується рамками суцільного богослужіння й індивідуального дотримання обрядів.

Після повернення з «вавилонського полону» (тобто після 5 ст. до н.е.) об'єднуються перші п'ять книг Біблії (грець. Βιβλία – книги) – Тори (іврит. – Закон), або (в рос. традиції) П'ятикнижжя Мойсея: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). До Тори примикають Пророки (Невіїм, 21 книга релігійно-історичного характеру) і Писання (Кетувім, 13 книг різноманітного жанру). Пророки поділяються на старших (книги Ісуса Навина, Суддів, по дві книги Самуїлові та Царів) і молодших, які у свою чергу підрозділяються на великі (книги Ісаї, Єремії, Єзекіїля) і малі (книги Осії, Йоїла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Аввакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії). Писання складають:Псалми, книга Йова, Приповісті (Соломонові), Рут, Пісня над Піснями, Екклезіяст (або Проповідник), Плач Єремії, Естер, книга Даниїла, книги Ездри та Неємії і дві книги Хронік. У своїй сукупності (в іудейській традиції 22 або 24 книги за рахунок поєднання подвійних книг: Самуїлових, Царів, Хронік, а також Ездри та Неємії, Суддів і Рут) Тора (П'ятикнижжя), Невіїм (Пророки) і Кетувім (Писання) склали ТаНаХ (поєднання перших букв назв цих трьох частин). Поступово в 3 ст. до н.е. – 1 ст. н.е. старозаповітний канон (зібрання священних книг, написаних у 15-5 ст.ст. до н.е.) набув той вигляд, який існує в сучасній єврейській (Масоретський текст) Біблії. Вона містить лише Старий Заповіт, роботу над яким масорети (давньоєвр. масора – переказ, передача традиції, тобто хранителі переказу) закінчили у 8 ст. н.е. Так, власне, не тільки складається практично, але й оформляється теоретично така релігійна система, як іудаїзм.

У Старому Заповіті йдеться про створення світу і людини, про життя перших людей, їх гріхопадіння і його наслідки, про нащадків Адама і їх життя, про всесвітній потоп, про Ноя і його нащадків, про засновників єврейського народу: Авраама, Ісаака, Якова (Ізраїль), про історію ізраїльського народу, про заповіт йому Богом. Їм приписується дотримуватися 10 основних заповідей, накреслених на двох кам'яних плитах, – «скрижалях заповіту» і переданих Мойсею на горі Синай: вшановуй єдиного Бога, не створи собі кумира, не вимовляй ім'я Бога марно, пам'ятай день суботній, вшановуй своїх батьків, не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не вимовляй неправдивого свідоцтва на ближнього свого, не бажай того, що належить ближньому твоєму. Особлива увага до Декалогу (від грець. δέκα – десять і λόγος – вчення) пов'язана, насамперед, з тим, що перші чотири заповіді стосуються вихідної ідеї іудаїзму – монотеїзму Ягве і ставлення до нього. Це найважливіші положення віровчення іудаїзму і одночасно його культові приписи, що регламентують релігійну поведінку. Інші відносяться до етичних норм поведінки, що оцінюються нині як загальнолюдські. Хоча ці норми наповнені в Старому Заповіті цілком конкретно-історичним змістом, що відображає епоху занепаду первіснообщинного ладу і формування рабовласницького суспільства. Особливо виділяється необхідність виконання постанов і законів, яких 613: 248 (кількість частин тіла людини) позитивного характеру веління і 365 (кількість жил у людському тілі) негативних заповідей, що забороняють певні дії. Їх виконання стосується лише євреїв. Іншим достатньо 7: не поклонятися ідолам, не проливати безневинної крові, не упадати в порок, не їсти м'яса з кров'ю, не порочити Всевишнього, не займатися грабуванням, творити правосуддя.

Збереження заповіту, виконання заповідей, постанов і законів, непротивлення Богу і слухняність тільки його дозволить, стверджує Тора, придбати благовоління в очах Господа і стати народом обраним ще до «кінця світу». Сьогодні вчення про союз Ягве з іудеями, про їх обраність та історичну винятковість трактується не з погляду надання єврейському народу привілеїв або права панування над іншими народами, а в плані його зобов'язань перед собою і світом у цілому.

Як культ єдиного Бога доповнюється уявленнями про «богообраність» народу Ізраїлю, так ідея його винятковості знаходить відображення в іудейському месіанізмі. Вчення про Месію (від давньоєвр. машиах – помазаник, тобто про прихід «божественного спасителя»), що виникло у Пророках після загибелі єврейської держави і експлуатації її народу з боку своїх та іноземних гнобителів, покликане було відновити договір з Ягве і спасти тих, хто повірив у нього. Крах надій на спасіння власними силами привів іудейський месіанізм до провіденціалізму (від лат. providentia – провидіння) – уявленням про прихід Спасителя і здійснення ним есхатологічних ідей: воскресіння мертвих, Страшний суд, Царство небесне і т.п. Адже Бог – «Цар всієї землі», у нього її основи, на яких він утвердив всесвіт.

З самого початку Старого Заповіту Бог виступає як творець і управитель світу і всього, що є у ньому. Всевишній єдиний і один у всі часи, безтілесний і недоступний ні для кого, абсолютний і незмінний, перший і останній. Він людинолюбний і милосердний, довготерпеливий і великомилостивий, все чує і всезнаючий, істинний і зберігає правду. Господь великий і всехвалений, міць і щит, заступник і помічник, світло і спасіння праведних. Для тих, хто не послухався його заповіт – вражаючий і нищівний. Бог строго стягає і віддає за заслугами. Він умертвляє і оживлює, скидає і зводить, робить убогим і збагачує, принижує і прославляє. Господь Бог святий і праведний. Єдино його необхідно хвалити, йому вклонятися і приносити жертви, на нього сподіватися і він почує голос молитви, підкреслюється в Біблії.

З ранку іудей зобов'язаний вимовити три благословення (що не створив його Бог неєвреєм, рабом і жінкою, а вона – що він створив її по своїй волі) і протягом дня тричі молитися (тфіла) і постійно (у зв'язку з тією чи іншою подією: якоїсь звістки, придбання та ін.) вимовляти у встановленій формі благословення.

Численні постанови стосуються і вживання їжі: одні дозволяють (вживати, напр., кошерне м'ясо, тобто певним чином приготоване), а інші забороняють (вживання того ж м'яса з кров'ю). Існують постанови, щодо вирішення найрізноманітніших проблем, що виникають у житті людей: від побутових до виробничих. Їх головною спрямовуючою в процесі нескінченних історичних випробувань єврейського народу є збереження його ідентичності.

Цій же меті служать постанови старозаповітного канону про необхідність строго дотримуватися свят: Шабат – день суботи і час спокою; Песах (Великдень) – головна подія в іудаїзмі, яка відзначалася в період і з нагоди приплоду худоби, а потім – збирання пшениці, сьогодні святкується на честь виходу євреїв з Єгипту; Суккот (Кущі) – співпадає з часом збору плодів і виражає подяку Богу за дари і проводиться в спеціально виготовленому кущі (курені) на згадку про життя стародавніх євреїв у пустелі після виходу з Єгипту; Шавуот – спочатку справлявся як день перших плодів, згодом – у пам'ять отримання Мойсеєм Тори на горі Синай; Ханука (давньоєвр. – освячення) – відзначається в ознаменування повторного освячення Єрусалимського храму після його осквернення ворогами іудейської віри; Пурим (давньоєвр. – жереб) – на честь врятування євреїв від повного знищення; Рош-Гашана – єврейський Новий рік; Йом-Кіпур (Судний день, або День Очищення) – день каяття, утихомирення плоті та ін.

Важливою ознакою приналежності до іудеїв виділяється дотримання суботи, бо це тут є знамення між Богом і ними. Таким є носіння спеціального одягу(талит: малий – під одяг на весь день і великий – на час молитви), на краях якого нашиті китиці (цицит) з шерсті, щоб кожен іудей пам'ятав і виконував всі заповіді Бога і зберігав святість перед ним. Під час молитви голова покривається ярмулкою (кипа), що символізує присутність Того, Хто вище тебе. Таким же важливим сьогодні є носіння під час молитви тфіліна – футлярчика з шкіри з вкладеним у нього текстом молитви на пергаменті. Особливо належним серед них Тора визначає обрізання(брит-міла)немовляти чоловічої статі на восьмий день від народження як знак союзу між Богом і народом Ізраїлю. У цей же час йому дається і ім'я. Дівчинці – коли її батько вперше після її народження викликається читати Тору. Повноправним же і відповідальним членом дому Ізраїлю хлопчик стає в 13 років(бар-міцва – син заповіді), дівчинка – в 12(бат-міцва – дочка заповіді), чому присвячений обряд вступу до свідомого життя. Життєвий шлях продовжує весільний обряд(кідушин), що включає сам процес вінчання (хупа) і шлюбний контракт (ктуба). І завершує цей шлях поховання, що розглядається як перехід від життя у матеріальному світі до життя в світі духовному.

Необхідно відзначити, що після 5 ст. до н.е. було написане ще декілька релігійних книг (2 і 3 Ездри, Товіт, Юдіф, Премудрості Соломона, Премудрості Ісуса, сина Сірахова, Послання Єремії, Варуха, 1-3 Маккавейські). Але ці книги (у православ'ї і католицизмі) не були включені в старозаповітний канон. Як неканонічні, але корисні й повчальні, вони увійшли до т.зв. Септуагінти, або Перекладу Сімдесяти (лат. Septuaginta, калька з грець. επτακοντα – сімдесят), тобто в грецький переклад Біблії, який складає 39 книг (Старий Заповіт). Між іншим, серед основних гілок християнства існують деякі розбіжності у розумінні структури Старого Заповіту. Один з варіантів має наступний вигляд: П'ятикнижжя Мойсеєве: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня, або Повторення Закону. Книги історічні: Ісуса Навина, Суддів, Рут, 1-4 Царств, 1-2 Хронік, Ездри, Неємії, Естер. Книги навчальні поетичні: Йова, Псалмів, Приповістей Соломонових, Екклезіястова (або Проповідника), Пісня над Піснями. Книги пророцькі: а) книги великих пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїля, Даниїла; б) книги малих пророків: Осії, Йоїла, Амоса, Овдія, Йони, Міхея, Наума, Аввакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії. Їх переклад був зроблений у 3-2 ст.ст. до н.е. для александрійських євреїв-елліністів та іудеїв діаспори (грець. διασπορά – розпорошення, тобто життя поза батьківщиною; тут: існуючих поза Палестиною) не тільки тому, що вони з різних причин говорили в основному лише грецькою. Септуагінта була претензією на їх участь у світовому цивілізаційному процесі.

За часів єгипетського (332 до н.е.), а потім римського (135 до н.е.) завоювань Іудеї не тільки перекладалися, а також переписувалися, доповнювалися і виправлялися книги Священного Писання. Євреї виселялися з Іудеї (і розселялися в Єгипті, Сирії, Вірменії – 3-2 ст.ст. до н.е., а надалі – на обширній території Римської імперії), їх релігія часом заборонялася (напр., сирійським царем Антіохом VI, 175-163 до н.е.), а Єрусалимський храм руйнувався (Тітом у 70 н.е., сином імператора Васпасіана) і т.д. Відбувалися і зворотні процеси: відновлення незалежності Іудеї (142 до н.е. під час повстання Маккавеїв), виступи народних мас (Іудейська війна 66-73 н.е., повстання Симона Бар-Кохби 132-135) проти порядків влади і т.д. В умовах постійної напруженості людського духу в елліністичний період в історії іудаїзму (6 ст. до н.э.-2 ст. н.е.) посилювався релігійний пошук, виникали різні іудео-релігійні рухи (саддукеїв, фарисеїв, зелотів, єссеїв та ін.), розповсюджувалися різного характеру ідеї: від виправдання рабовласницьких порядків до їх зміни і участі у цьому процесі, від ідей месіанського і есхатологічного плану до їх заперечення і знищення самих носіїв.

Близько 100 р. до н.е. остаточно склався канон священних книг іудаїзму і почався його рабиністичний, або синагогальний період, що тривав до 18 ст. н.е.

Після руйнування Єрусалимського храму як єдиного релігійного центру іудаїзму його функцію стала виконувати синагога (від грець. συναγωγη – спільне зібрання). Вона виникла в Палестині ще в 4 ст. до н.е. і в Єгипті в 3 ст. до н.е., а знайшла своє широке поширення в діаспорі. Тут синагога в особі рабинів (від давньоєвр. раббі – мій вчитель) виконувала як релігійні функції (богослужіння: обряди, молитви, читання Біблії, спалювання свічок і т.д.; навчання: вивчення Тори),так вирішувала і завдання управління єврейськими громадами. Синагоги в місцях мешкання євреїв не були єдиними релігійними центрами. У деяких містах (Явне, Уше, Бет-Шеарімі, Циппорі) були школи, в яких займалися кодифікуванням Біблії, класифікацією Усної традиції, іншими сторонами процесу розвитку віровчення і культу іудаїзму. Робота (рабинів Іоханана Бен Заккая в Явне, Ієхуди Бар Ілая в Циппорі) над Усною традицією, що виникла ще в 2-1 ст.ст. до н.е., привела до створення Мішни (вторинний закон). Вона регулювала цивільно-правові та релігійні питання. Обговорення їх змісту, його роз'яснення і критичний аналіз в палестинських і вавилонських іудейських школах привели до написання продовження мішнаїтського вчення – Гемари. Мішна іГемара утворили собою Талмуд (давньоєвр. ламейд– вивчення) відповідно в палестинському (Т.Єрушалмі) і вавилонському (Т.Бавлі) варіантах. Його письмове оформлення тривало протягом 3-5 ст.ст. н.е.

Дата добавления: 2014-11-20