Історичні типи релігій 3 страница

До Талмуду увійшли міркування про мораль, метафізичні ідеї, спостереження з геометрії, медицини, астрономії, географії і т.д. Тут мають місце афоризми і притчі, легенди і міфи. Він відобразив раніше невідомі релігійній свідомості євреїв уявлення про кінець світу, віру в страшний суд, загробну віддяку і воскресіння з мертвих. У ньому викладені іудейські уявлення про добрі та злі божества. Талмуд закріпив систему релігійної обрядовості, що регламентує поведінку віруючого 613 постановами. Весь його зміст пронизаний ідеєю залежності людини від Бога, проповідями покірності йому і сталим порядкам.

Подальша еволюція іудаїзму була пов'язана з розпадом у 395 р. Римської імперії, із зміщенням (з Палестини до Вавилону) центру єврейської релігії і культури і з утворенням до початку 11 ст. (під впливом Палестини знаходилися євреї країн ісламу та Іспанії, а Вавилону – євреї Італії, Франції, Німеччини) двох напрямів єврейської традиції: сефардської (сфарад – іспанець) і ашкеназійської (ашкеназ – німець), з посиленням (що лише часом слабшає) гоніння на євреїв, насамперед, у ряді країн Західної Європи (Франція, Іспанія), з продовженням розсіяння євреїв (Північна Африка, Туреччина, Португалія, Польща, Україна, Росія).

Відбувалися рухи і всередині самого іудаїзму, одні з яких (як рух караїмів, заснований у середині 8 ст. Анан Бен-Давидом), визнаючи лише авторитет Тори і відкидаючи Талмуд, його підривали, інші (як середньовічний рабинізм в особі глави іудейських коментаторів рабина Шеломо Бен-Іцхака) його і традиції Талмуда охороняли і розвивали, а також систематизували (Моше Бен Маймон) і стандартизували (Йосеф Каро) іудейське законодавство.

Як засіб зміцнення духу єврейського народу, підірваного в 16-18 ст.ст. виступив хасидизм. Його засновником був Ізраїль Бен Елаєзер (прозваний Баал-Шен-Тов, або Бешт). Хасидизм утверджував не просто віру в месіанське спасіння, а вчив, що кожна мить реальності для кожної людини є момент її спасіння і крок до остаточного спасіння всіх. Але незабаром у хасидизмі утвердилася ідея, що здійснити месіанські надії людей можуть, по суті, лише цадики (проповідники). Через свої можливості (звільнити свідомість від думок про земне і концентрувати їх на Богу і молитві до нього) вони здатні, узявши на себе весь вантаж печалей і тривог своїх прихильників, укріпити їх дух і забезпечити їм успіх у справах земних і небесних.

Крен Шнеур-Залмана на раціоналізацію хасидизму привів до того, що виник хасидизм Хабада (назва утворена з початкових літер трьох вищих сефірот: Хохма, тобто мудрість, або народження ідеї, Біна – розуміння, або розробка ідеї і Даат – знання, або сприйняття ідеї розумом). Хабад-хасидизм своєю основою бачить іудейське законодавство (Шулхан Арух), надає значення вивченню Талмуда, зберігає екстатичне відношення до молитви, цінує спеціальні мелодії, удосконалює ритуал і церемонії, міняє статус цадика, який розглядається не як посередник між Богом і людиною, не в ролі ясновидця і чудотворця, а як вчитель, що має для цього вченість і знання Тори. Хоча рабини як і раніше займали центральне місце в єдиній хасидській громаді, що зберігається хасидизмом, у цілому рабинізм позбавляється визначальної ролі в іудейському оточенні.

З 18 ст. іудаїзм вступає в етап існування у сучасному суспільстві, який відкриває рух Просвітництва. Тепер критерієм людської діяльності є не догма, авторитет або традиція, а наука. Розум людини стає єдиним мірилом її ж поглядів і дій. Все підсудне розуму. І навіть віра, вважав Мойсей Мендельсон, може бути самостійно розкрита розумом. Так в іудаїзмі виник реформаторський рух.

Реформаторський іудаїзм (Аврахам Гейгер, І.Якобсон), що виник у Німеччині та поширився в Америці й Англії,прагнув не просто змінити мову (на національну) і музичний супровід (використання органної музики) богослужіння, спростити процес молитви і порядок святкування суботи, переглянути систему постанов і заборон, внести корективи до інтерпретації месіанізму (відмова від повернення до Палестини і відродження єврейської держави) і т.д. Проведення цих реформ пов'язувалося з необхідністю адаптації єврейського народу до життя тих націй, до яких вони залучилися в ході історичного процесу.

Ті ж, хто не тільки не поділяв процесів реформування іудаїзму, але й вважав їх шкідливими для нього утворили течію ортодоксального (традиційного) іудаїзму (Шимон Рафаель Гірша). Активно представлений і сьогодні, насамперед, в Ізраїлі, ортодоксальний іудаїзм виходить з буквального розуміння Біблії, неухильного виконання постанов Талмуда і Шулхан Аруха, строгих формулювань культових, повсякденних, юридичних та інших норм, регулюючих життєдіяльність своїх послідовників.

Проміжне положення займає консервативний іудаїзм, що має і нині домінуючий вплив в оточенні американських євреїв. Він відкидає крайнощі як ортодоксів, так і реформаторів. Разом з тим, як і реформатори, ідеологи консервативного іудаїзму в основному допускають можливість проводити для чоловіків і жінок сумісні богослужіння, при цьому, хоч і на івриті, але з використанням для проповідей національної мови, а також органу. Відносно ортодоксального іудаїзму, то тут збережено його тлумачення догматики, але відповідно до духу часу та індивідуальних переконань.

У 30-х рр. 20 ст. на Заході виникає модерністський напрям в іудаїзмі – реконструкціонізм, ідеологом якого виступив М.Каплан. Для нього іудаїзм був не релігією, а «єврейською цивілізацією», що включає історію, культуру, побут і релігію євреїв. Нова форма іудаїзму мусила була увібрати в себе модернізм реформаторського, фундаменталізм ортодоксального і подвійність консервативного іудаїзму з тим, щоб якнайповніше відповідати внутрішнім переконанням цього народу, їх потребам та інтересам на рівні сучасного життя.

Сьогодні функціонування всього багатоманіття іудейських громад (ортодоксальних, реформаторських, консервативних, хасидистських, десятки яких діють і в Україні) відбувається без якого-небудь єдиного координуючого духовного центру і разом з тим, без якого б то не було протистояння, а, навпаки, на основі толерантних взаємин між ними.

Конфуціанство (кит. жу цзя/цзяо – школа вчених-інтелектуалів) сформувалося в період 6-5 ст.ст. до н.е. як філософська система Стародавнього Китаю, яка на рубежі н.е. трансформувалася в одну з впливових релігійно-філософських (ніж чисто релігійних) течій. Підставою конфуціанства стало філософський-етичне вчення Конфуція (Кун-цзи).

До Конфуція давньокитайське суспільство сповідало релігію, якій було притаманне вчення про Небо (Тянь) як головного китайського божества, Верховного Правителя, що є не духом, не силою або вищою істотою, а звичайним небом, яке знаходиться над людиною, все бачить і все знає, всім володіє і всім керує, відносно якого культ здійснював сам імператор. Були в цій релігії уявлення про (добрих) духів (Шань) – якійсь корпорації, що знаходиться під Небом і в його підпорядкуванні, кожний з яких (духів) у ній уособлює на певній території конкретні предмети природи (небесні світила, гори, поля, річки і т.д.), культ яких був справою місцевого правителя, шамана. У стародавній релігії Піднебесної культивувався погляд про душі предків, згідно якому люди не вмирають повністю, а продовжують своє існування в потойбічному світі, від турботи про яких (про померлих предків сім'ї, вмерлих предків і попередників імператора) як про живих залежить реальне життя і доля сім'ї, держави, всього народу, відповідно значенню і масштабу яких і здійснювався культ предків. На знак подяки і відданості Небу, духам і душам предків без всяких фахівців (у сім'ї – глава сім'ї і т.д.), але відповідно до ритуалу проводилися жертвопринесення у вигляді рослин, тварин, предметів споживання. На початкових ступенях становлення цивілізації в Китаї були і людські жертвопринесення, які кожна громада приносила своєму божеству як її предку і покровителю. Були і верховні боги, поки не виникло уявлення про верховенство Неба. Для релігії стародавніх китайців була характерна і традиційна магія з магами, провісниками, ворожбитами, знавцями чудодійних еліксирів, фахівцями добра і зла, любові й ненависті, життя і смерті.

Всі ці елементарні фетишистські, анімістичні та магічні уявлення, відбиті в релігійному культі, без духівництва і організації, без опори на священне писання і богослов’я були прийняті Конфуцієм як непорушна істина. Лише деякі з релігійних норм він вважав необхідним замінити. А у цілому релігійна віра була для нього незмінною. Вона також неодмінно притаманна всім його міркуванням про природу, про суспільство, про державу, сім'ю і людину. Релігія з такою ж обов'язковістю повинна утвердити непохитність організованого державою соціального ладу, а людину виховати у дусі пошани до сталого соціального порядку. Коли цей порядок був розхитаний, Конфуцій визнав це несумісним з наявністю культурно-інтелектуальної сили і висунув ідею його підтримки і гармонізації соціальних відносин у Піднебесній з боку государя і його помічників, освічених чиновників (Жу).

Найбільш характерним джерелом конфуціанства і оригінальним викладом системи Конфуція є Бесіди і судження (Лунь юй), написані в 6 ст. до н.е. його послідовниками, в яких відбиті погляди та інтереси чиновництва, що прагнуло оберегти суспільство від соціальних потрясінь. В утвердженні в країні вищої і загальної форми соціального порядку – Шляху (Дао) – Конфуцій бачив сенс людського існування. Для цього він вважав необхідним людині формувати в собі Благородного мужа (Цзюнь-цзи), тобто володіти «п'ятьма благими якостями» (У де): гуманністю (Жень), благопристойністю (Лі), справедливістю (І), мудрістю (Чжі) і вірністю (Сін). Кожна з чеснот визначала не просто її наявність, але й здатність слідувати їй: Жень – людинолюбству до всього, Лі – етико-ритуальним нормам, І – громадському обов'язку, Чжі – знанням, розумінню і передбаченню, Сін – інтересам країни, государя, начальника і батька, своїм судженням і обіцянкам. Ці та інші якості повинні базуватися на принципі Синової шанобливості (Сяо) як корені благодаті / чесноти (Де), що є конкретним втіленням Дао у кожному прояві світу, ієрархизована гармонія яких (всіх індивідуальних Де) утворює вселенське Дао. Впорядковування державного устрою неможливе і без Виправлення імен (Чжен мін), яке у соціальному контексті свідчить, що кожне ім'я виражає певні зобов'язання і обов’язок. Верхи (Благородні мужі) думають і управляють світом, низи (Дрібні людиськи – Сяе лень) трудяться і підкоряються. Цей поділ, обумовлений не походженням і багатством, а наявністю (у перших) або відсутністю (у других) У де, приписує кожному виконувати свій обов'язок, щоб не порушувати Дао – Шлях.

У 4-3 ст.ст. до н.е. серед впливових послідовників Конфуція – Мен-цзи і Сунь-цзи – намітилися розбіжності з питання природи людини. Погляд на неї Мен-цзи був канонізований, а Сунь-цзи визнаний неортодоксальним. Мен-цзи наполягав на відвічній доброті людської природи, Сюнь-цзи вважав її вихідно злою. Ці ідеї, викладені в однойменних пам'ятниках, зумовили розбіжності їх гносеологічних, педагогічних і соціально-політичних концепцій. За Мен-цзи, людина, володіючи природженою добротою, може йти до прозріння в собі «небесних» істин, виявленню своєї вихідної доброти і на цій основі має можливість гуманно управляти, а якщо виявиться непридатним правителем, то народ має право позбавити його власті (мін), що в 20 ст. стало основою руху ге-мін (революція). Сюнь-цзи націлював на пізнання зовнішнього світу, виправлення злої природи за допомогою етико-ритуальних норм і їх застосування у відносинах між керівниками, щодо простолюдинів – безособового юридичного закону (фа).

Поступово обов'язкові для всіх норми поведінки були зафіксовані та канонізовані. В епоху Хань (206 до н.э.-220 н.е.) відбувається становлення канонознавства (Цзін сюе), коріння якого йде до Цзи-Ся – учню Конфуція. У «ханьському конфуціанстві», наступному за його висхідною формою, був складений цілий трактат цих норм – Лі-цзін (Книга обрядів, яка, разом з Книгою пісень (Ші цзін), Книгою історії (Шу цзін), Книгою перемін (І цзін) і Весни і осені (Чунь цу), увійшла до П’ятикнижжя (У цзін), що одержала назву Великий канон), який представляє собою ідеальну модель соціального механізму функціонування всіх верств суспільства і його інститутів. На перший план висуваються положення про Небо як про передвизначаючу божественну силу, про государя як про Сина Неба (Тянь-цзи) і про вірність підданих государю (Чжун), виконуючому «волю Неба». Крім культу предків і норм Сяо утверджується культ імператора, а також культ учених-чиновників, культ просвічених моралістів-начотчиків, культ писемності тощо. Вийшовши переможцем у боротьбі із законниками-легістами (шляхом інтеграції їх ідей, зокрема, компромісного поєднання етико-ритуальних норм і адміністративно-юридичних законів), конфуціанство, перерване гоніннями в епоху Цінь (221-207 до н.е.), при династії Хань знайшло статус офіційної ідеології, що строго приписувала (на відміну від його раннього періоду) дотримання стародавнього канону. Разом із зростанням впливу конфуціанства, досягнення їм, по суті, абсолютної святості сам Конфуцій був визнаний «некоронованим царем», або «справжнім володарем» (Су Ван). Згодом він буде оголошений і «першим святим» (династія Тан, 618-907 н.е.), і «наставником держави» (династія Сун, 960-1279), і «великим учителем нації» (династія Мін, 1368-1644). Будуватимуться храми Конфуція, в них поклонятимуться його поминальним табличкам і скульптурам, йому офіційно приноситимуться жертви аж до падіння династії Цін (1644-1912).

Крах династії Хань і розпад Китаю привів до ослаблення ідеологічних позицій ортодоксального конфуціанства. Це сприяло успіху буддизму, що проник на його територію в епоху Хань, і посиленню даосизму, який знайшов статус державної релігії. Об'єднання країни при династії Суй (581-618) повернуло конфуціанству позиції офіційної релігії. Нове роздроблення Китаю і відновлення його єдності при династії Тан (618-907), хоча не підірвало позицій конфуціанства, але в країні поширилися також маніхейство, гностицизм, несторіанство, християнство, іслам. Прагнення звільнитися як від їх впливу, так і від нашарувань легізму, даосизму і буддизму привело до появи неоконфуціанства. До 12 ст. його послідовники перелік канонів (У цзін) доповнюють Четверокніжжям (Си шу: Лунь юй (Бесіди і судження), Мен-цзи (Книга вчителя Мен) і два розділи Лі цзін (Книга обрядів) – Да сюе (Велике вчення) і Чжун юн (Срединність і постійність), які разом з низкою інших книг утворили Трінадцатікніжжя конфуціанства – Малий канон). У 12 ст. неоконфуціанство було заборонено, хоча його існування було пов'язано з відновленням автентичного конфуціанства і вирішенням з його допомогою різноманітних проблем, зокрема, які висуваються буддизмом і даосизмом, що укріплювало авторитет того ж конфуціанства. Реально в області духовного життя кожна з трьох релігій візьме на себе виконання певних функцій: конфуціанство вирішувало етичні, соціальні й політичні проблеми, буддизм пропонував релігійну утіху, даосизм задовольняв бажане фантастично-міфологічне пояснення світу. В області ж релігійної практики всі три релігії ототожнювалися.

Не відбулося істотних змін і в період постнеоконфуціанства, заснованого (як і дві попередні форми) на асиміляції чужорідних і навіть інокультурних ідей. При збереженні деякої спеціалізації серед ідеологів цих релігій (конфуціанські – мудрували, буддійські – роздумували над сутрами і вникали у тонкощі медитації, даоські – винаходили еліксир вічного життя), релігійне життя віруючих низів як і раніше характеризувалося синкретизмом (від грець. συγκρητισμός – з'єднання).

Конфуціанство, даосизм і буддизм утворили Три релігії (Сан-цзяо), які знайшли точки зіткнення (даосизм і буддизм у визнанні цінностей аскетизму, відлюдництва і монастирського життя), доповнили один одного (конфуціанство сприйняло вчення буддизму і даосизму про рай і пекло), взаємопереплелися (в області пантеону богів), визначилися до культу імператора (преклоняння перед ним), відносно обслуговування потреб різних сторін життя своїх послідовників (як до невідкладних), а також до інших релігій (як до непристойних – Інь-си). Синкретизм поділяли низи, для яких боги були рівними і віруючий міг звертатися у будь-якому (за належністю до якої-небудь з трьох релігій) місці, до якого завгодно бога або до всіх відразу. Всі три релігії знайшли підтримку і у імператорської влади.

Все ж таки (при всіх компромісах між ними) головне положення серед них займало конфуціанство. Це мало місце навіть тоді, коли або даосизм, або буддизм ставали державною релігією. Не змінювалося його положення і в умовах, коли китаєць переорієнтовувався з конфуціанства на даосизм або буддизм. Якщо не на переконання, то в своїх звичках, за поведінкою, у ставленні до людей і навіть на рівні підсвідомості він залишався конфуціанцем. З епохи Хань поняття «китайське» і «конфуціанське» стали майже повністю співпадати.

Контролюючи і регулюючи не тільки духовне життя людей, їх вдачі, звичаї, правила поведінки (що звичайно робить релігія), але й основи адміністративно-політичної структури країни, економічні й соціальні процеси, систему просвітництва і освіти, конфуціанство стало більше, ніж релігією. Воно перетворилося на спосіб життя китайців, стало принципом організації китайського суспільства. Зайнявши провідне положення, конфуціанство домінувало до 1949 р. Подібне положення конфуціанства збереглося на Тайвані та в Сінгапурі. Через деякий час, після утворення КНР (60-ті рр. – компанія «критики Лінь Бяо і Конфуція»), на державному рівні конфуціанство припиняє своє існування. У 1972-1976 рр. керівництво Компартії Китаю проголосило легістів прихильниками сучасності й реформ, а конфуціанців – прихильниками старовини (в даному випадку – теорії і практики будівництва соціалізму до культурної революції 1966-1969 рр.). Проте і сьогодні традиційні норми й інститути конфуціанства широко поширені не тільки в Піднебесній, де наприкінці 20 ст. конфуціанцями себе вважали 580 млн. Для багатьох етнічних китайців конфуціанство як і раніше є символом істинно національного, основою соціально-економічних і політичних процесів, адміністративно-господарської системи і сфери побуту, мислення і поведінки.

4. Світові релігії. Серед світових релігій виділяють: буддизм, християнство, іслам. Світові релігії – це релігійні вірування, що сформувалися в умовах становлення «світових імперій» серед різнорідних спільностей (класів, станів, каст, племен, народностей) великих географічних регіонів.

Світові релігії з'явилися в періоди значних історичних поворотів у житті величезних мас людей: економічних перетворень, перипетій соціального характеру, політико-правових змін, змін психологічного клімату, хвилювань у духовній сфері (розглянутих у працях В.І.Лубського, І.С.Свенцицької, С.О.Токарєва, І.М.Яблокова та ін.). Але переломного характеру процеси відбувалися так поволі і без якого-небудь поліпшення життя народу, що вони швидше викликали відчуття нерухомості буття, чим почуття його зміни, тим більше, позитивного плану. Атмосфера незадоволеності, смутку і відчаю, страху і безвихідності, що запанувала, вимагала пошуку виходу з неї. Вісниками рятівної сили, що посилається людині зверху, в світових релігіях приходять самі їх засновники. Всі вони, що об'єднує світові релігії, актуалізують учення про спасіння. При цьому, що також характерно для них, можливість спасіння розповсюджується ними на всіх людей, не дивлячись на їх різний етнічний і соціальний склад, різне політико-правове положення, незалежно від їх мови, країни народження і мешкання. Разом з цим світові релігії знаходять міжетнічний, космополітичний (від грець. κοσμοπολίτης– громадянин світу) характер. Змінюється і масштаб визначення їх значущості. Всі люди визнаються ними рівними перед Богом. І тому кожна з них претендує на роль спасителя всього людства. Проте, не маючи можливості спасти людей від реальних страждань у світі земному, вони з притаманною їм специфікою переносять ідеали кращого життя на небо, в потойбічний світ.

Кожна з світових релігій зазнала тривалий етап розвитку, перш ніж був здійснений відбір священних книг, а разом з ними і на їх базі сформувалися віросповідні основи, культова практика і організаційна структура. З часом оформилися їх теологія і філософія, соціальна доктрина і етика. Хоча жодна з світових релігій, деколи, ні в межах основних положень, що стосуються їх віровчення і культу, ні, тим більше, за їх межами, не досягла своєї цілісності. Вони мають цілий ряд як основних напрямів, так і різних від них відгалужень. Це багато у чому стосується і їх організаційних основ. Представлені вони і великим спектром теологічних і філософських концепцій, соціально-політичних учень і морально-етичних норм.

Тим часом протягом ряду століть, широко використовуючи в асимілюючому вигляді релігійну практику автохтонних народів, відхиляючи різного роду наявні в ній обмеження, приймаючи порівняно менш жорстку оформленість у віровченні, культі та організації, світові релігії поступово удосконалювалися, прагнучи знайти статус найбільш завершеної і абсолютної релігії. Поглибленню світових релігій, розширенню їх впливу сприяв притаманний їм прозелітизм (від грець. προσήλυτος – новонавернений і палкий прихильник чого-небудь), тобто відданість прийнятій вірі та прагнення навернути в неї осіб інших сповідань, а також яскраво виражена пропагандистська активність. У конкретних історичних умовах у тій або іншій країні свого поширення світові релігії з часом можуть набувати етнічного забарвлення, а також проявляти тенденцію до ідентифікації етнічної і релігійної приналежності.

Дата добавления: 2014-11-20