З. Закони як джерела земельного права України 7 страница

ЗК України встановлено, що викуп земельної ділянки для суспільних потреб, перелічених у ст. 146 ЗК України, здійсню­ється за згодою її власника. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, мають органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх пов­новажень.

РОЗДІЛ 6

ПРАВО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

1. Поняття і зміст права землекористування

В сучасних умовах використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації зе­мель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право землекористування.

Реалізація принципу обов'язкового використання всіх зе­мельних ділянок за винятком тих, які, наприклад, перебувають у запасі, у стані рекультивації чи консервації, обумовлює ситуа­цію, коли власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування іншій особі — землекори­стувачеві. В останньому випадку до цієї особи переходять дві відносно самостійні правомочності власника земельної ділян­ки — право володіння та право користування цією ділянкою.

Право користування землею у складі прав на землю посідає важливе місце. Воно відіграє важливу роль як передбачений за­коном спосіб вилучення та використання корисних властиво­стей землі. Правові приписи, присвячені регламентації відно­син щодо використання землі, зосереджені у главі 15 ЗК України.

Здійснення сучасної земельної реформи, яка обумовила пе­рехід до ринкових умов господарювання на землі та закріплення багатосуб'єктності права власності на землю, і суттєве розши-

рення можливостей використання цього об'єкта природи на ти­тулі власності значно вплинуло на сферу застосування права землекористування.

Право землекористування як різновид права природокори­стування — складне явище. Його прийнято розглядати в різних аспектах: як правовий інститут, суб'єктивне право і правовідно­сини. Як правовий інститут право землекористування становить систему однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Норми цього інсти­туту регулюють суспільні відносини, що формуються у зв'язку з добуванням та вилученням корисних властивостей землі суб'єктами, які здійснюють право землекористування. Інститут права землекористування є похідним від інституту права влас­ності на землю. Сутність цього полягає в тому, що це право може виникати лише за волевиявленням власника, який може переда­вати користувачеві належне йому право користування як у пов­ному, так і в обмеженому обсязі. Крім того саме власник земельної ділянки, наданої в користування, може вимагати при­пинення права землекористування на підставах і в порядку, пе­редбачених законом. Нарешті сам характер використання земельної ділянки значною мірою обумовлений і визначається правом власності на землю.

Норми об'єктивного права землекористування, тобто право­вого інституту, регулюючи використання землі, ґрунтуються на певних принципах як основних засадах його правового регулю­вання. Вони випливають із загальних принципів, передбачених ст. 5 ЗК України. У свою чергу, відповідні норми цього інституту закріплюють особливості суб'єктивного права землекористуван­ня. Право землекористування як суб'єктивне право становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конк­ретної особи добувати у встановленому порядку корисні власти­вості землі.

Сутність права землекористування як правовідносин, які ви­никають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Отже, праву землекористування притаманний комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і, по-перше, об'єднує їх у земельно-правовий інститут, по-друге, охоплює правомочності (право володіння та право користування земель­ною ділянкою) суб'єктів — користувачів конкретних земельних ділянок, по-третє, регламентує права й обов'язки землекористу­вачів, які реалізуються у правовідносинах.

2. Суб'єкти та об'єкти права землекористування

Суб'єктами права землекористування виступають юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули це право для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки.

Юридичною особою чинний ЦК України (ст. 80) вважає орга­нізацію, створену і зареєстровану в установленому законом поряд­ку. Серед юридичних осіб залежно від порядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватного та юридичних осіб публічно­го права. Останні створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Рес­публіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені роз­порядчим способом юридичні особи як землекористувачі функціо­нують для здійснення завдань публічного характеру.

Порядок їх створення та правовий статус встановлюють Кон­ституція України та закон. Серед їх організаційно-правових форм самостійне місце посідають установи та підприємства¹.

Установою вважається організація, створена однією або кількома особа­ми (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ст. 83 ЦК України).

Відповідно до Закону України «Про підприємства» (ст. 1) підприєм­ство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має пра­ва юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерцій­ну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Са­мостійними видами підприємств залежно від форм власності виступають, зокрема, комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, і державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі казенне підприємство.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та ор­ганізацій виступати як самостійний суб'єкт землекористування становить їх земельну правоздатність. Така правоздатність зав­жди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені у статутних документах.

Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних державних органів та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження, управління землею, регулювання земель­них відносин випливають із компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Разом із тим, не виключається ситуація, коли в одній особі уособлюються й органи, які здійснюють управління землею, й землекористувачі.

Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здій­снювати права та обов'язки у галузі землекористування. Зе­мельна праводієздатність може бути притаманна лише са­мостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структурним підрозділам. Юридичні особи, що володіють зе­мельною праводієздатністю, набувають статусу суб'єктів земле­користування з моменту надання їм земельної ділянки, у зв'язку з чим у них виникають суб'єктивні земельні права й обов'язки.

Серед суб'єктів землекористування розрізняють сільськогос­подарські та несільськогосподарські державні і комунальні підприємства, установи та організації. Першим надаються зе­мельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК України), другим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК України).

Крім того, вони можуть використовувати земельні ділянки на умовах оренди. Недержавні і некомунальні юридичні особи мо­жуть виступати суб'єктами лише орендного землекористування.

Серед суб'єктів землекористування самостійне місце посіда­ють районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України, а також сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом. Вони, зокрема, можуть здійснювати орендне землекористування (ст. 5 Закону України «Про оренду землі»). Суб'єктами землекористування мо­жуть виступати іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, які на підставі договору оренди як орендарі здійснюють право володіння і користування земельною ділянкою.

Певні особливості притаманні фізичним особам як суб'єктам права землекористування. Серед них чинне земельне законодав­ство розрізняє громадян України, іноземців та осіб без громадян­ства. Ця категорія суб'єктів може здійснювати використання землі на умовах оренди, обмежено користуватися чужою зе­мельною ділянкою тощо.

Громадяни як суб'єкти права землекористування повинні бути правоздатними та дієздатними у зазначеній сфері. Земель­на правоздатність громадян виявляється в їх здатності виступа­ти носіями прав і обов'язків щодо використання земель. Вона ви­никає у громадянина з моменту народження і припиняється з його смертю. Як і цивільна правоздатність, вона визнається рівною мірою за всіма громадянами. Цю правоздатність не слід плутати з правом на отримання земельної ділянки в користуван­ня, тобто із суб'єктивним правом.

Самостійне значення для громадян має поняття земельної дієздатності. Оскільки вона припускає свідому поведінку особи, яка викликає юридичні наслідки, то така поведінка вимагає пев­ного життєвого досвіду і правильного розуміння значення своїх учинків. У зв'язку із цим земельна дієздатність може бути ви­знана за громадянами не в однаковому обсязі.

Земельна дієздатність притаманна в повному обсязі тільки повнолітнім, а також особам, які вступили до шлюбу до досягнен­ня повноліття, та деяким іншим особам.

Земельна правоздатність реалізується громадянином інди­відуально або у складі об'єднання. Наприклад, згідно зі ст. 36 ЗК України громадянам або їх об'єднанням із земель державної або комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва.

Іноді земельна ділянка юридично закріплюється за певним громадянином, а право користування нею здійснюють всі члени сім'ї або родичі, які володіють земельною правоздатністю. Так, особисте селянське господарство не має статусу юридичної осо­би. Відповідно до Закону України «Про особисте селянське гос­подарство» (ст. 1) такі господарства можуть створюватися фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб у порядку, встановленому зако­ном. Громадяни — члени особистого селянського господарства використовують на умовах оренди відповідні земельні ділянки.

Об'єкт права землекористування — це те, з приводу чого фор­муються й існують відповідні земельні правовідносини. Таким об'єктом виступає певна індивідуально визначена та юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній, комунальній або приватній власності, що закріплена за конкретним суб'єктом для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійсню­ються відповідні земельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного права, а також відповідні повноваження земле­користувача: право володіння та право користування земельною ділянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким об'єктом є земельна ділянка, місцерозташування і межі якої визначаються на місцевості з урахуванням її розміру.

Закон не виключає можливості використання однією юридич­ною особою кількох земельних ділянок різного цільового призна­чення. У деяких випадках право користування певними земель­ними ділянками може бути пов'язане з необхідністю надання одній юридичній особі двох або більше різних природних об'єк­тів. Наприклад, для розроблення родовищ корисних копалин гірничодобувним підприємствам надаються у користування не тільки ділянки надр у межах гірничих відводів, а й відповідні зе­мельні ділянки, необхідні для експлуатації надр.

Об'єкти права землекористування класифікують з урахуван­ням, наприклад, того, за рахунок яких земель вони надані (дер­жавної, комунальної чи приватної власності). Класифікація цих об'єктів можлива і за іншими ознаками. Так, якщо підставою класифікації вважати основне цільове призначення земельних ділянок, то можна розрізняти об'єкти сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення тощо.

3. Види права землекористування

Право землекористування в будь-якому наведеному вище ро­зумінні характеризується певними різновидами. В основу наукової класифікації цього права можуть бути покладені суттєві ознаки чи критерії, які відображають спільні та відмінні риси між окремими його видами. Перш за все для права землеко­ристування як права безпосередньої експлуатації землі такою ознакою виступає конкретна ціль землекористування (вирощу­вання сільськогосподарських культур, здійснення забудови тощо) Право землекористування як правовий інститут по­діляється на види за основним цільовим призначенням земель­ної ділянки і за суб'єктами цього права. Саме єдністю цих двох моментів визначаються особливості головного змісту того чи іншого виду права землекористування. Поділ видів землекори­стування на підвиди має місце у випадку конкретизації основно­го цільового призначення земельної ділянки і диференціації суб'єкта землекористування як родового поняття. Так, з ураху­ванням об'єкта і суб'єкта права землекористування можна роз­різняти, наприклад, право державних чи комунальних підпри­ємств і право громадян на користування землями сільськогоспо­дарського призначення.

На зміст права землекористування суттєво впливають стро­ки, на які надаються земельні ділянки. З урахуванням цього кри­терію раніше традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавство не передба­чає тимчасового використання землі. Разом із тим, Перехідними положеннями ЗК України встановлено, що суб'єкти, які одержа­ли до введення в дію чинного ЗК України на певний строк, тобто в тимчасове користування, зберігають право на ці ділянки до закінчення строку.

Важливе місце серед видів права землекористування посідає використання земельних ділянок на умовах оренди — строкове платне володіння і користування землею на підставі договору. Орендне землекористування як спеціальний вид використання земельних ресурсів є достатньо розвинутим правовим інститу­том земельного права.

Певні особливості прав і обов'язків землекористувачів існу­ють при первинному і вторинному користуванні землею. Права первинного землекористувача походять безпосередньо від права власності на землю. Відповідно й обов'язки, що стосуються вико­ристання землі, цей суб'єкт несе тільки перед власником земельної ділянки. Вторинний же землекористувач отримує зе­мельну ділянку або її частину, яка раніше була надана первин­ному землекористувачу. Тому права вторинного землекористу­вача похідні і залежні як від права власності на землю, так і відповідних прав первинного землекористувача. Водночас вто­ринний землекористувач несе обов'язки щодо використання землі не тільки перед власником, а й перед первинним земле­користувачем. Прикладом співвідношення первинного і вторин­ного землекористування може виступати оренда земельної ділянки та її суборенда. Первинним землекористувачем тут є орендар, а вторинним — суборендар.

Чинне земельне законодавство регулює право концесійного зем­лекористування, яке слід розглядати як самостійний вид викори­стання земель. Концесією земельної ділянки іноді обґрунтовано вва­жають сукупність правовідносин, змістом яких є надання вітчизня­ним або іноземним суб'єктам господарювання — концесіонерам державою або територіальною громадою — концесієдавцем на під­ставі договору виключного права на земельну ділянку для здійснен­ня концесійної діяльності з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку на платній та строковій основі, за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань з реалізації суспіль­ного інтересу, раціонального використання та охорони землі¹.

¹ Див.: Бахуринська М. М. Правові засади концесії земельної ділянки за законодавством України: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2008. — С.9-10.

Певна специфіка прав та обов'язків землекористувачів при­таманна загальному, відособленому та сумісному користуванню землею.

Характерною рисою загального землекористування є те, що його може здійснювати необмежене коло осіб, які не пов'язані між собою взаємними правами та обов'язками. Таке право здійснюється щодо використання вулиць, доріг, площ у населе­них пунктах, берегових смуг тощо. Об'єкти цього права не закріплюються за конкретними землекористувачами, а перебу­вають в управлінні відповідних органів чи юридичних осіб, які поряд з іншими суб'єктами користуються або можуть користу­ватися цією землею.

У тих випадках, коли земля закріплюється за однією особою, має місце відособлене землекористування. Ця категорія вжи­вається лише як протиставлення загальному чи сумісному зем­лекористуванню.

Право сумісного землекористування характеризується тим, що на відміну від загального коло сумісних користувачів чітко ви­значене, а самі вони відносно один одного мають певні права та обов'язки. Водночас права та обов'язки одного з них не є джере­лом прав та обов'язків іншого сумісного землекористувача, тобто вони рівноправні. Це право належить, наприклад, власникам різних об'єктів нерухомості, нерозривно пов'язаних із землею, зокрема, громадянам — співвласникам індивідуальних будівель, належних їм на праві спільної власності. Сумісне землекористу­вання обумовлене неподільністю об'єкта права власності, який не­розривно пов'язаний з обслуговуючою його земельною ділянкою.

Крім традиційних видів права землекористування чинне зе­мельне та цивільне законодавство України виокремлює право власника або користувача земельної ділянки на обмежене плат­не або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) — право земельного сервітуту та право користуван­ня чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських по­треб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій). Правова регла­ментація наведених видів права землекористування здійсню­ється приписами, зосередженими відповідно у главах 16 та 16^і ЗК України, а також цивільно-правовими нормами.

Класифікація видів права землекористування можлива і за іншими ознаками. Так, можна розрізняти колективні та інди­відуальні форми використання землі, її сільськогосподарську та несільськогосподарську експлуатацію тощо. Наприклад, законо­давство регламентує використання землі для здійснення колек­тивного й індивідуального городництва та садівництва тощо.

4. Особливості права постійного землекористування

За радянських часів право постійного користування землею виступало головною формою використання земельних ресурсів. За своїм характером це право було повністю публічно-правовим. За сучасних умов у зв'язку з процесами приватизації земель воно поступово втрачає своє значення для громадян та недер­жавних і некомунальних юридичних осіб, хоча раніше виступало основою земельних відносин. Так, відповідно до п. 6 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 р. пе­реоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Правда, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. положення наведеного пункту визнані неконституційними (тобто втрачають чинність) у частині зобов'язання переоформити право постійного користування зе­мельною ділянкою без відповідного законодавчого, організацій­ного та фінансового забезпечення.

Право постійного землекористування як сукупність відповід­них правових приписів закріплено чинним ЗК України в оновле­ному вигляді.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або кому­нальній власності, без встановлення строку.

Особливості цього виду землекористування полягають у його суб'єктному та об'єктному складі, а також стосуються характеру постійного землекористування. Перш за все слід зазначити, що згідно з чинним ЗК України сфера поширення постійного земле­користування суттєво обмежена. Воно, по-перше, стосується лише певної категорії суб'єктів, по-друге, може здійснюватися тільки на землях, що належать до державної або комунальної власності.

Суб'єктами права постійного землекористування є лише юридичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки. Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності та гро­мадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єд­нання), установи та організації. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридич­них осіб. Серед них можна розрізняти, наприклад, державні сільськогосподарські, промислові, будівельні та транспортні підприємства, комунальні житлово-експлуатаційні підприєм­ства, які здійснюють управління житловими комплексами та надають комунальні послуги, оздоровчі, природоохоронні й наукові установи та навчальні заклади державної або кому­нальної власності, органи державної влади та місцевого само­врядування, лісогосподарські та водогосподарські організації, організації інвалідів України, що функціонують на основі Зако­ну України «Про об'єднання громадян» та загальні засади діяльності яких передбачені Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», та деякі інші. При цьому постійними землекористувачами можуть виступати не тільки державні та комунальні підприємства, а й установи та організації. Саме вони можуть набувати статусу постійних зем­лекористувачів.

Окремі категорії постійних землекористувачів можуть здійснювати не тільки постійне, а водночас й орендне землеви-користання. Така можливість передбачена ст. 24 ЗК України, зокрема, для державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій. Вони можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юри­дичних осіб. Особливість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що ці землі можуть бути приватизовані у порядку, вста­новленому ст. 25 ЗК України.

Об'єктами права постійного землекористування можуть ви­ступати лише земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель, що перебувають у державній чи комунальній власності. Значна частина цих земель відповідно до статей 83, 84 ЗК України не може передаватися у приватну власність, оскільки задовольняє важливі соціально-економічні, екологічні, наукові, оздоровчі та інші публічні інтереси. У зв'язку із цим через право постійного користування наведеними землями забезпечується пріоритет саме публічних потреб.

Право постійного землекористування характеризується без­строковістю. Відсутність заздалегідь встановленого строку пра­ва постійного землекористування, з одного боку, надає цьому виду землекористування сталого характеру, а з іншого — підви­щує ступінь стабільності правомочностей постійного землекори­стувача.

Праву постійного землекористування притаманна певна спе­цифіка його виникнення. Це право може виникати лише в ре­зультаті відведення земельних ділянок. Так, ст. 123 ЗК України передбачено, що надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проек­тами відведення цих ділянок. Повноваження цих органів щодо надання земельних ділянок юридичним особам у постійне кори­стування визначені ст. 122 ЗК України. Виникнення права постійного землекористування характеризується публічно-пра­вовими засадами. Договірні та інші приватно-правові засади на­буття цього права є неприйнятними. Акт відведення земельної ділянки як багатостадійний і комплексний юридичний склад (су­купність взаємопов'язаних юридичних фактів) покладений в ос­нову виникнення права постійного землекористування.

Право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, та його держав­ної реєстрації. Таким документом згідно зі ст. 126 ЗК України є державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, форма якого затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 р. № 449.

Право постійного землекористування може бути класифіко­вано за різними критеріями. Так, з урахуванням використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням можна розрізняти право постійного землекористування для задоволен­ня сільськогосподарських потреб і потреб житлового та громад­ського будівництва, потреб промисловості, транспорту, зв'язку та оборони, для оздоровчих, рекреаційних, природоохоронних та історико-культурних потреб, ведення лісового та водного госпо­дарства тощо. У свою чергу, право постійного сільськогоспо­дарського землекористування державні і комунальні сільсько­господарські підприємства, установи та організації здійснюють для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також для досягнення науково-дослідних і навчальних цілей. Кожен різновид права постійного землекористування характе­ризується своїми особливостями, що зумовлені метою, для якої надається земельна ділянка, умовами користування нею, права­ми та обов'язками землекористувачів тощо.

5. Набуття та припинення права землекористування

Виникнення права землекористування значною мірою зале­жить від виду цього права. Так, право постійного землекористу­вання юридичних осіб виникає в результаті дій, які становлять акт розпорядження землею державної чи комунальної влас­ності. У зв'язку з цим земельні ділянки надаються на підставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористування вини­кає також при переході права власності на житловий будинок, будівлю або споруду.

В цьому випадку якщо об'єкт нерухомості розміщений на зе­мельній ділянці, наданій у користування, то в разі його відчу­ження до набувача переходить право користування тією части­ною земельної ділянки, на якій він розміщений, та частиною ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Перехід права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання обумовлює перехід права на зе­мельну ділянку на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Якщо право власності на будівлю та споруду перехо­дить до кількох осіб, то право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. На­решті при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності зе­мельні ділянки, до них переходить право користування земель­ною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда (ст. 120 ЗК України). Відповідні положення, що стосуються співвідно­шення майнових і земельних прав та забезпечують пріоритет майнових прав у цьому співвідношенні, закріплені і цивільним законодавством (ст. 377 ЦК України).

Виникнення права землекористування громадян закон також пов'язує з набувальною давністю. Так, відповідно до ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно ко­ристуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не ма­ють документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю зе­мельну ділянку, можуть претендувати на передачу цієї ділянки як у власність, так і в користування на підставі набувальної дав­ності. Розмір земельної ділянки встановлюється в межах норм, визначених Кодексом.

Надання в користування земельної ділянки, що вже перебу­ває у користуванні, провадиться лише після вилучення її у по­рядку, передбаченому п. 1 ст. 149, ст. 151 ЗК України.

Надання земельних ділянок юридичним особам здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Повнова­ження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Цією нормою, зокрема, вста­новлено, що надання земельних ділянок суб'єктам для всіх по­треб здійснюють сільські, селищні та міські ради із земель комунальної власності відповідних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної влас­ності територіальних громад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежовані з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання земельних ділянок юридичним особам, на­приклад, у постійне користування, встановлює ст. 123 ЗК України. З аналізу змісту цієї норми випливає, що підставою ви­никнення цього права землекористування є сукупність юридич­них фактів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місцевості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право постійного землекористування, та його державна реєстрація).

Дата добавления: 2014-11-20