З. Закони як джерела земельного права України 10 страница

Отже, емфітевзис надає землекористувачеві (емфітевту) значну незалежність від власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати землекори­стувачеві у здійсненні його прав. Проте за умовами емфітевзису землекористувач зобов'язаний сплачувати власникові ділянки плату за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, поря­док та строки її виплати встановлюються договором (ст. 409 ЦК України).

Разом із тим, з моменту набуття статусу емфітевта у землеко­ристувача виникають обов'язки й перед державою. По-перше, він зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. Зокрема, з виникненням емфітевзису обов'язок сплати земельного податку покладається не на власника земельної ділянки, а на землекори­стувача. По-друге, землекористувач зобов'язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природо­охоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які мо­жуть призвести до погіршення екологічної ситуації (ст. 410 ЦК України). У випадку порушення земельного чи екологічного за­конодавства юридичну відповідальність нестиме землекористу­вач, а не власник земельної ділянки.

Емфітевзис надає землекористувачеві не тільки правомоч­ності щодо володіння та користування земельною ділянкою, а і правомочності щодо її відчуження. Отже, відчуження земельної ділянки, щодо якої встановлений емфітевзис, здійснюється шляхом передачі емфітевтом іншій особі всіх зазначених право-мочностей.

Однак таке відчуження не позбавляє власника земельної ділянки його титулу, а також передбачає можливість повернен­ня йому правомочностей щодо володіння та користування зе­мельною ділянкою. Так, у разі продажу права користування зе­мельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переваж­не перед іншими особами право на його придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. Для цього закон зобов'язує землекористувача письмово повідомити влас­ника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової зго­ди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі. Проте у разі продажу землекористува­чем права користування земельною ділянкою для сільськогоспо­дарських потреб іншій особі власник земельної ділянки має пра­во на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором (ст. 411 ЦК України).

Суперфіцій. Суперфіцій — це особистий земельний сервітут, який полягає у наданні особі, на користь якої він встановлений, прав володіння та користування чужою земельною ділянкою для забудови. Оскільки забудова може здійснюватися на земельних ділянках різних категорій земель (промисловості, транспорту, житлової та громадської забудови тощо), об'єктом суперфіцію можуть бути земельні ділянки такого цільового призначення, на яких земельним законодавством дозволяється будівництво жит­лових будинків, господарських будівель та споруд. Отже, влас­ник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-куль­турних, житлових та інших споруд і будівель на умовах супер­фіцію.

Набуття та здійснення суперфіцію регулюється ЗК України (ст. 102^і та деякими іншими) і главою 34 ЦК України (стат­ті 413-417). Згідно зі ст. 415 ЦК України право користування чу­жою земельною ділянкою для забудови встановлюється догово­ром між власником земельної ділянки та особою, яка виявила ба­жання користуватися цією земельною ділянкою з метою будівництва на ній житлового будинку, господарської чи іншої будівлі або споруди (далі — землекористувач).

Як і емфітевзис, суперфіцій встановлюється на основі догово­ру між власником земельної ділянки, призначеної для забудови, та особою, яка має намір побудувати будинок, будівлю чи спору­ду та використовувати побудований об'єкт за призначенням (землекористувач). Передача прав на землю в межах суперфіцію можлива тільки після укладення зазначеного договору, в ре­зультаті чого виникає суперфіцій як право конкретної особи на конкретну земельну ділянку.

Крім того, договором про встановлення суперфіцію визна­чається його правовий зміст, тобто обсяг прав і обов'язків на зе­мельну ділянку, які її власник передає суб'єкту суперфіцію. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою виключно в обсязі, встановленому договором (ст. 415 ЦК України) та відповідно до вимог земельного та іншого законодав­ства України.

Як і емфітевзис, суперфіцій надає землекористувачеві право­мочності щодо володіння та користування земельною ділянкою. Більше того, договором про встановлення суперфіцію може бути передбачено, що власник земельної ділянки також має право во­лодіти та користуватися нею в певному обсязі, який фіксується в договорі із землекористувачем (ст. 414 ЦК України).

Крім того, до правомочностей, які передаються власником ділянки землекористувачеві в рамках договору про встановлен­ня суперфіцію, входить правомочність щодо її відчуження. Це означає, що землекористувач як суб'єкт права суперфіцію може передавати іншій особі набуті за договором про встановлення су­перфіцію правомочності щодо земельної ділянки (ст. 413 ЦК України).

Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови (ст. 415 ЦК України). Це означає, що він також має право відчу­жувати такі будівлі (споруди) на підставі цивільних правочинів. Слід звернути увагу на те, що при відчуженні будівлі (споруди), побудованої на земельній ділянці, належній особі на праві су-перфіцію, не застосовуються положення ст. 120 ЗК України, згідно з якими до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призна­чення, у розмірах, встановлених договором. У таких випадках до набувача права власності на будівлю (споруду) переходять лише ті права на земельну ділянку під такою будівлею (спорудою), які були надані суб'єкту суперфіцію за договором про його встанов­лення. Крім того, перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.

Разом із тим, з моменту набуття статусу суб'єкта суперфіцію у землекористувача виникають обов'язки перед державою. По-перше, він зобов'язаний вносити плату за користування зе­мельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. По-друге, землекористувач зобов'язаний використовувати зе­мельну ділянку відповідно до її цільового призначення (ст. 415 ЦК України).

Власник земельної ділянки, наданої іншій особі для забудови на умовах суперфіцію, зберігає за собою низку прав щодо цієї земельної ділянки. По-перше, він має право на одержання від землекористувача плати за користування нею. По-друге, якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки від доходу землекористувача (ст. 414 ЦК України).

Строк договору про надання права користування чужою зе­мельною ділянкою для забудови законом не визначений і підля­гає встановленню у договорі. Договором право користування чу­жою земельною ділянкою для забудови може бути надане на ви­значений або на невизначений строк (ст. 413 ЦК України).

3. Публічні земельні сервітути

Публічними є земельні сервітути, які надають право доступу на чужі земельні ділянки необмеженій кількості осіб з метою за­доволення їх потреб у відпочинку, туризмі, масових спортивних заходах тощо. Встановлення публічних земельних сервітутів є одним із важливих правових засобів гармонізації приватних інтересів власників земельних ділянок та інтересів широкого кола громадян в умовах ринкової економіки, за якої право приватної власності на землю є недоторканим і гарантується всією правовою системою країни. Однак деякі приватизовані зе­мельні ділянки можуть також використовуватися для задово­лення потреб не тільки їх власників, а й інших осіб без завдання шкоди чи значних незручностей власникам таких ділянок. Як правило, такі потреби задовольняються шляхом обмеженого ви­користання громадянами чужих земельних ділянок без надання їм прав розпорядження та володіння такими ділянками. Отже, при виникненні публічного земельного сервітуту невизначеній кількості громадян надається право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для задоволення певних потреб, пов'язаних з їх тимчасовим перебуванням на такій земельній ділянці.

В Україні проходить земельна реформа, одним із основних напрямів якої є приватизація земель. У процесі її проведення все більша частина земель переходить у приватну власність грома­дян та юридичних осіб. У процесі проведення земельної реформи виникає потреба у встановленні публічних земельних сервітутів та, відповідно, формування інституту права земельного сер­вітуту.

Першим публічним земельним сервітутом, закріпленим чин­ним законодавством України, є лісовий земельний сервітут. Згідно зі ст. 23 ЛК України лісовий сервітут — це право на обме­жене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою. Отже, ЛК України встановлює можливість ви­никнення сервітутних правовідносин між власником (користува­чем) лісової земельної ділянки та особою, яка не є власником чи користувачем не тільки лісової, а й будь-якої іншої ділянки.

По суті, суб'єктом права лісового сервітуту може стати будь-який громадянин.

Основний зміст права лісового земельного сервітуту викладе­ний у ч. 2 ст. 23 ЛК України, згідно з якою громадяни мають право вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом. Тобто право лісового земель­ного сервітуту надає громадянам можливість вільно входити у ліс, перебувати (пересуватися) там, але не користуватися лісо­вими ресурсами.

Виникнення лісового земельного сервітуту не веде до позбав­лення власника лісової земельної ділянки, на якій такий сервітут здійснюється, права володіння, користування та розпоряджання нею, а її користувача — права володіння та користування лісо­вою земельною ділянкою. По суті, право лісового земельного сервітуту виникає автоматично в особи, яка входить у лісовий масив, і припиняється після виходу з нього.

Громадяни мають право здійснювати надане їм законом право лісового земельного сервітуту на будь-яких лісових земельних ділянках — державних, комунальних та приватних. Проте право лісового сервітуту повинне здійснюватися громадянами спосо­бом, найменш обтяжливим для власника лісів або користувача земельної лісової ділянки, щодо якої це право громадянина реалізується.

За своїм юридичним змістом право лісового земельного сервітуту має спільні риси з правом загального користування землею, передбаченим чинним ЗК України (ст. 38). Проте право публічного земельного сервітуту слід відрізняти від права за­гального землекористування. Основна відмінність між зазначе­ними видами права на землю полягає у цільовому призначенні земельних ділянок, які є об'єктом цих прав. Цільовим призначен­ням земельних ділянок, які є об'єктом права загального земле­користування, є їх використання невизначеною та необмеженою кількістю осіб. Так, до земель загального користування нале­жить частина земель житлової та громадської забудови, які ви­користовуються як майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкоджен­ня та утилізації відходів тощо. Такі землі залишаються у кому­нальній власності і не підлягають не лише приватизації, а й пере­дачі у постійне користування чи оренду (статті 38, 83 ЗК України). До земель загального користування слід віднести і гро­мадські сіножаті та пасовища, які створюються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на зем­лях, що перебувають у власності держави чи територіальної гро­мади (ст. 34 ЗК України). Що стосується земель, які є об'єктом публічних земельних сервітутів, то вони, як правило, підлягають приватизації, а їх цільове призначення є таким, що дає змогу на­давати земельні ділянки в індивідуальне володіння — в постійне користування чи оренду.

Як правило, публічні земельні сервітути є безплатними. Це означає, що особи, які використовують право публічного земель­ного сервітуту для задоволення певних особистих потреб, не зобов'язані вносити за таке використання плату. Більше того, суб'єкти права публічного земельного сервітуту звільнені й від сплати податкових чи інших обов'язкових платежів за користу­вання чужою земельною ділянкою.

4. Підстави та порядок виникнення права земельного сервітуту

Підставами встановлення земельного сервітуту є юридичні факти, з якими закон пов'язує можливість виникнення права зе­мельного сервітуту відповідного виду. Згідно зі ст. 100 ЗК України та ст. 402 ЦК України, земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Підстави та порядок виникнення права сусідського земель­ного сервітуту. ЗК України передбачає дві підстави встановлен­ня сусідського земельного сервітуту: договір і рішення суду. В обох випадках ініціатором встановлення сусідського земельно­го сервітуту може бути власник або користувач земельної ділян­ки, який має потребу у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки для усунення недоліків його ділянки, пов'язаних з її розташуванням чи природним станом. Власник (користувач) земельної ділянки, будучи зацікавленим у встанов­ленні сусідського земельного сервітуту, повинен звернутися до власника (користувача) суміжної ділянки з пропозицією укла­сти договір на обмежене постійне або строкове користування цією ділянкою в рамках конкретного земельного сервітуту.

Якщо власники (користувачі) двох сусідніх земельних діля­нок дійшли згоди про встановлення земельного сервітуту, вони повинні закріпити досягнуту домовленість у договорі про вста­новлення сусідського земельного сервітуту. Договір укладається у письмовій формі і підписується власником (користувачем) обслуговуючої ділянки і власником (користувачем) панівної ділянки. Якщо власники (користувачі) сусідніх ділянок не дійшли згоди щодо встановлення земельного сервітуту, то влас­ник (користувач) панівної земельної ділянки повинен звернути­ся до суду з заявою про встановлення земельного сервітуту. Рішення суду про задоволення заяви є підставою для встанов­лення земельного сервітуту.

Моментом виникнення у власника (користувача) панівної земельної ділянки права використовувати обслуговуючу зе­мельну ділянку в рамках того чи іншого сусідського земельного сервітуту є державна реєстрація договору про встановлення зе­мельного сервітуту чи рішення суду про встановлення земельно­го сервітуту органом, на який покладене здійснення державної реєстрації прав на землю.

Підстави та порядок виникнення та відчуження права осо­бистого земельного сервітуту. Право користування чужою зе­мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітев-зис) встановлюється договором між власником земельної ділян­ки та особою, яка виявила бажання користуватися нею за цільовим призначенням (ст. 407 ЦК України). Що стосується підстав виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), то воно може виникати як на підставі договору, так і на підставі заповіту (ст. 413 ЦК України).

Укладення договору про встановлення емфітевзису чи супер-фіцію має правостворююче значення у виникненні особистого зе­мельного сервітуту. Саме в договорі власник земельної ділянки та особа, якій передаються права щодо володіння та користуван­ня нею, визначають права та обов'язки сторін, у першу чергу права та обов'язки суб'єкта права особистого земельного сервітуту, тим самим формуючи його зміст.

Аналогічне значення у виникненні права особистого земельно­го сервітуту відіграє й заповіт. У заповіті власник земельної ділянки заповідає право власності на користь однієї особи, а, на­приклад, право суперфіцію — на користь іншої. При цьому за­повідач у своєму заповіті визначає, який обсяг прав у рамках су­перфіцію він бажає передати спадкоємцеві. Слід зазначити, що сам факт укладення заповіту ще не породжує виникнення супер­фіцію, який надає не тільки певні права щодо земельної ділянки, а й покладає певні обов'язки. Виникнення суперфіцію відбувається за умови, що спадкоємець приймає суперфіцій у порядку, вста­новленому для прийняття спадкоємцями спадщини.

Відчуження права особистого земельного сервітуту може здійснити особа, на користь якої такий сервітут встановлений договором чи на підставі заповіту. Відчуження особистого зе­мельного сервітуту може здійснюватися шляхом укладення відповідного цивільного правочину: договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо. Проте у разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має пере­важне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.

Слід мати на увазі, що при відчуженні емфітевзису та су­перфіцію необхідно дотримуватися правила про те, що особа, якій належить особистий земельний сервітут, має право переда­ти іншій особі стільки прав, скільки має сама. Тобто при відчу­женні особистого земельного сервітуту відчуженню підлягають усі права та обов'язки суб'єкта права особистого земельного сервітуту, які були визначені у договорі про його встановлення чи в заповіті.

Крім того, право особистого земельного сервітуту може бути об'єктом звернення стягнення на майно боржника.

Підстави виникнення права публічного земельного сер­вітуту. Виникнення права публічного земельного сервітуту відбувається на підставі закону, яким встановлюється той чи інший публічний сервітут. У разі прийняття такого закону у необмеженої кількості осіб виникає право на безплатний доступ та перебування на земельній ділянці державної, комунальної та приватної власності для задоволення певних особистих потреб.

5. Підстави та порядок припинення права земельного сервітуту

Підставами припинення права земельного сервітуту є юри­дичні факти, з якими закон пов'язує припинення права земель­ного сервітуту.

Підстави та порядок припинення права сусідського земель­ного сервітуту. Перелік підстав припинення дії сусідського зе­мельного сервітуту визначений у ст. 102 ЗК України. Згідно з цією статтею, дія сусідського земельного сервітуту підлягає при­пиненню у випадках: а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; б) відмови особи, в інтересах якої встановлено сусідський земельний сервітут; в) порушення влас­ником сервітуту умов користування сервітутом; г) закінчення терміну, на який було встановлено сусідський земельний сервітут; ґ) невикористання сусідського земельного сервітуту протягом трьох років; д) рішення суду про скасування сусідсько­го земельного сервітуту. Зокрема, на вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено сусідський земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках: а) припинення підстав його встановлення; б) коли встановлення сусідського земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено такий сервітут, за її цільовим призначенням.

Однак настання таких підстав не тягне за собою автоматично­го припинення дії сусідського земельного сервітуту, а є підста­вою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту. І лише після скасування державної реєстрації дія земельного сервітуту припиняється.

Підстави та порядок припинення права особистого земель­ного сервітуту. Загальними підставами припинення права особи­стого земельного сервітуту є поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача, а також сплив строку, на який було надано право користування. Крім того, емфітевзис підлягає припиненню й у випадку викупу земельної ділянки, щодо якої він був встановлений, у зв'язку із суспільною не­обхідністю й переходом її у власність держави. А суперфіцій припиняється й у випадках відмови землекористувача від права користування та невикористання ним земельної ділянки для за­будови протягом трьох років. Нарешті, емфітевзис та суперфіцій можуть бути припинені за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Однак, якщо на земельній ділянці, щодо якої був встановле­ний суперфіцій, побудована будівля (споруда), то власник земельної ділянки та суб'єкт права цього сервітуту мають спільно визначити юридичну долю такої будівлі (споруди). У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до на­дання її у користування. Проте якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонене законом (жит­лові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є не­доцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земель­ною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про ви­куп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визна­чити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст. 417 ЦК України).

• РОЗДІЛ 9

ПРАВО ДОБРОСУСІДСТВА

1. Поняття права добросусідства та його зміст

Одним із наслідків проведення в Україні земельної рефор­ми взагалі та приватизації значної частини земельного фонду країни зокрема стало розширення обсягу прав суб'єктів цих відносин, виникнення у них цілого спектра нових інтересів у сфері землекористування, які охороняються законом, а також поява у них правових можливостей для реалізації зазначених прав та законних інтересів. Проте іноді такі права та інтереси не узгоджуються з правами та інтересами власників і користу­вачів суміжних (сусідніх) земельних ділянок. Це спричиняє ускладнення земельних відносин, наповнення їх новим змістом та, врешті-решт, — необхідність внесення відповідних змін у земельне законодавство нашої країни для їх урегулю­вання.

Про такі зміни у земельному законодавстві свідчить, перш за все, чинний ЗК України. Зокрема, з його прийняттям у земельно­му праві нашої країни з'явилася низка нових за своїм змістом правових норм, покликаних врегулювати ту частину земельних відносин, які виникають між власниками та користувачами суміжних (сусідніх) земельних ділянок, але не регулюються нор­мами права власності, права користування чи права земельного сервітуту. До таких норм належать норми, які містяться у главі 17 ЗК України, що має назву «Добросусідство», та деяких інших його статтях.

Як відомо, земельне законодавство надає власникам та кори­стувачам земельних ділянок свободу вибору способів та видів їх використання в межах встановленого відповідним органом влади цільового призначення цих ділянок. Однак обраний власником чи користувачем земельної ділянки відповідно до чинного зако­нодавства спосіб використання землі може по-різному впливати на осіб, які використовують сусідні (суміжні) земельні ділянки, а також на самі земельні ділянки. Трапляються випадки, коли останні зазнають негативного впливу від діяльності (або без­діяльності), яку правомірно здійснює (або утримується від здійснення) власник чи користувач сусідньої ділянки. Однак цільове призначення земельних ділянок дає змогу їх власникам та користувачам здійснювати ту чи іншу правомірну діяльність на земельній ділянці різними способами, засобами або на різних частинах земельної ділянки.

Разом із тим, у більшості випадків використання землі за тим чи іншим цільовим призначенням її власники та користувачі ма­ють можливість вибору способу діяльності, яку вони здійснюють на земельній ділянці відповідно до її цільового призначення. Проте дозволені законом способи використання земельних діля­нок можуть по-різному впливати на сусідні земельні ділянки, людей, які їх використовують, а також на тварин та рослинний покрив ділянок. Йдеться про вчинення певного фізичного впливу на них. Деякі способи використання земельних ділянок можуть завдавати мінімальний вплив, який не має негативних наслідків для сусідніх ділянок, інші ж можуть завдавати істотного нега­тивного впливу на здоров'я людей, тварин та природні ресурси сусідніх земельних ділянок.

Принципові засади добросусідських відносин знайшли відо­браження перш за все у ст. 103 ЗК України. Згідно з цією стат­тею власники та користувачі земельних ділянок, дотримую­чись правил добросусідства, зобов'язані обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок створюється найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднен­ня тощо).

При цьому ЗК України містить приблизний перелік можли­вих негативних впливів на сусідні земельні ділянки, до яких на­лежать:

а) затінення, коли в результаті будівництва власником чи користувачем на своїй земельній ділянці будівлі чи споруди, яка через її висоту чи розташування поблизу межі суміжної земельної
ділянки заважає доступу сонячного світла на цю земельну ділянку, позбавляючи відповідного комфорту людей, які постійно перебувають на цій ділянці, або ж потрапляння сонячного випромінювання на рослинність ділянки, що пригнічує її ріст;

б) задимлення, що спричиняється постійним або періодичним спалюванням на земельній ділянці сміття, листя тощо, в результаті чого забруднюється повітря на сусідній ділянці;

в) неприємні запахи, що виникають у результаті утримання худоби або здійснення іншої діяльності і поширюються на сусідні земельні ділянки;

г) шумове забруднення, яке виникає при використанні власниками чи користувачами земельних ділянок певних технічних засобів (верстати, пилорами тощо), зокрема звуковідтворюючих пристроїв (радіо, магнітофони тощо).

Крім того, в ряді випадків здійснювані власниками та кори­стувачами на належних їм земельних ділянках певні види діяль­ності, які не суперечать цільовому призначенню цих ділянок, мо­жуть завдавати сусіднім ділянкам значно більшого фізичного впливу. Цей вплив може бути настільки значним, що в резуль­таті на одній чи кількох сусідніх земельних ділянках можуть ви­никнути умови, які унеможливлять використання цих ділянок за їх цільовим призначенням. Наприклад, власник земельної ділян­ки спорудив на ній копанку (штучний водний об'єкт), в результаті чого на сусідніх земельних ділянках істотно підвищився рівень ґрунтових вод, через що ці ділянки стали непридатними для ви­користання за їх цільовим призначенням (наприклад, на земель­ній ділянці сільськогосподарського призначення гинуть (вимо­кають) посіви, на присадибній ділянці в підвалах будівель і споруд з'явилися ґрунтові води, що руйнують будівлю, тощо). Такий вплив діяльності, здійснюваної на одній земельній ділянці, на сусідні ділянки ЗК України кваліфікує як неприпустимий.

Неприпустимість впливу означає, що діяльність, якою він спри­чинений, має бути припинена (у наведеному випадку — шляхом спуску води і засипання штучно створеного водного об'єкта).

Отже, здійснення неприпустимого впливу на сусідні земельні ділянки категорично забороняється. Тобто кожен власник чи ко­ристувач земельної ділянки не має права використовувати її способами, в результаті застосування яких на сусідніх земель­них ділянках виникне ситуація, за якої їх власники чй користу­вачі будуть позбавлені можливості використовувати належні їм земельні ділянки за цільовим призначенням внаслідок непри­пустимого впливу.

Важливою вимогою права добросусідства є вимога збережен­ня, а в разі необхідності — відновлення спільних меж, тобто меж між двома земельними ділянками. Власники та користувачі суміжних земельних ділянок зобов'язані у такий спосіб викори­стовувати належні їм ділянки, щоб, по-перше, не зазіхати, без дозволу не проникати на сусідні земельні ділянки, тобто проти­правно не переходити за межу між власною та сусідньою ділян­ками, по-друге, підтримувати позначення такої межі в натурі (на місцевості) в належному стані.

Слід відзначити, що добросусідство з точки зору земельного права є не лише моральною, а й правовою категорією. Викладені вище вимоги щодо дотримання правил добросусідства покликані забезпечити встановлення між власниками та користувачами сусідніх, зокрема суміжних, земельних ділянок таких правових відносин, за яких вони отримуватимуть можливість найбільш повного, безпечного та комфортного використання належних їм земельних ділянок відповідно до цільового призначення цих ділянок для задоволення власних потреб.

Отже, за земельним законодавством України добросусідство є сукупністю врегульованих нормами земельного права відносин між власниками (користувачами) суміжних (сусідніх) земельних ділянок, у рамках яких вони мають можливість найбільш повно­го, комфортного та безпечного використання земельних ділянок відповідно до цільового призначення цих ділянок.

Право добросусідства слід розрізняти в об'єктивному та суб'єктивному аспектах.

Право добросусідства в об'єктивному аспекті — це сукупність правових норм, якими встановлені правила добросусідства та ви­значені способи їх здійснення. Завдання цих правових норм поля­гає у забезпеченні умов для найбільш повного, комфортного та безпечного використання земельних ділянок їх власниками (ко­ристувачами) відповідно до цільового призначення цих ділянок.

Реалізація зазначених правових норм на практиці має своїм ре­зультатом виникнення правовідносин добросусідства, які характе­ризуються притаманним їм правовим змістом: суб'єктним складом та правами й обов'язками, а також підставами виникнення та стро­ком існування. Отже, право добросусідства в суб'єктивному ас­пекті є сукупністю прав та обов'язків власників (користувачів) суміжних (сусідніх) земельних ділянок, спрямованих на забезпе­чення умов для найбільш повного, комфортного та безпечного ви­користання земельних ділянок їх власниками (користувачами) відповідно до цільового призначення цих ділянок.

Дата добавления: 2014-11-20