З. Закони як джерела земельного права України 13 страница

Матеріали погодження місця розташування об'єкта, що про­вадиться Кабінетом Міністрів України, подаються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією зі своїм висновком центральному органу виконавчої влади із земельних ресурсів, який розглядає ці матеріали й у місячний строк подає свої пропозиції до Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України розглядає ці матеріали і приймає відповідне рішення, а з питань, що погоджуються Верховною Ра­дою України, подає їй свої пропозиції.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київ­ська та Севастопольська міські ради подають до Верховної Ради України пропозиції щодо вилучення особливо цінних земель із земель комунальної власності.

Матеріали погодження місця розташування об'єкта повинні включати: викопіювання з генерального плану або іншої місто­будівної документації населеного пункту, копію плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із за­значенням загальної площі, яку необхідно вилучити.

Зазначаються також склад угідь земельної ділянки, що вилу­чається, та умови її відведення.

Уразі відмови власника землі або землекористувача, сільської, селищної, міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об'єкта ці питання вирішуються у судовому порядку.

У разі задоволення позову щодо оскарження відмови власни­ка землі або землекористувача, сільської, селищної міської ради, органів державної влади у погодженні місця розташування об'єкта рішення суду є підставою для розроблення проекту відведення земельної ділянки.

4. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

Відшкодування заподіяних збитків власникам землі та зем­лекористувачам є одним із способів захисту прав на земельні ділянки, перелічених у ст. 152 ЗК України, викликаних вилу­ченням земельних ділянок, обмеженням права землекористу­вання, погіршенням якості земель сільськогосподарського при­значення.

У законодавстві та в юридичній літературі вживаються тер­міни «збитки», «шкода», «втрати», «неотримані доходи», «упу­щена вигода».

У ЗК України вживається термін «відшкодування збитків», хоч визначення цього терміна немає. Статтею 16 ЦК України встановлено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи «відшкодування шкоди». Отже, за цивільним правом відшкоду­вання збитків є один з видів відшкодування шкоди. В енциклопе­дичній літературі під збитками розуміють вартісний (грошовий) вираз майнової шкоди, завданої протиправними діями одного суб'єкта права іншому¹. Під майновою шкодою розуміють будь-яке зменшення чи знищення майнового суб'єктивного пра­ва, охоронюваного законом інтересу чи майнового блага, що спричиняє втрати у потерпілого. До майнових збитків належать втрати, що їх особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошко­дженням речі; витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)². Цивілістичні поло­ження про майнові збитки і майнову шкоду стосуються і земельної ділянки, заподіяння збитків якій розглядається крізь призму порушення земельних прав, врегульованих нормами глави 27 ЦК України).

Земельне право розглядає збитки, що заподіяні неправомір­ними діями (бездіяльністю) особи і підлягають відшкодуванню в порядку застосування одного зі способів гарантій прав на землю.

¹ Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К: Укр. енцикл., 1999. — Т. 2. — С. 549. ² Юридична енциклопедія. Там само. — Т. 6. — С. 441.

Крім цього, у земельному праві застосовується обов'язок від­шкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподар­ських угідь лісових земель та чагарників для потреб не пов'я­заних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробниц­твом, а також втрат, завданих обмеженням у землекористуванні та погіршенням якості земель. При цьому втрати сільськогоспо­дарського і лісогосподарського виробництва компенсуються не­залежно від відшкодування збитків власникам земельних діля­нок та землекористувачам.

Питання про відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва у цьому підручнику розгляда­ються у розділі правового режиму земель сільськогосподарського призначення. У цьому розділі розкриваються питання відшкоду­вання збитків власникам землі та землекористувачам як одного зі способів захисту прав громадян і юридичних осіб на земельні ділянки. Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам виникають у разі:

— вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогоспо­дарським і лісогосподарським виробництвом;

— тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;

— встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

— погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та ча­гарників у непридатний для використання стан;

— неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Порядок відшкодування збитків власникам землі і земле­користувачам визначається нормами земельного права. Згідно зі ст. 157 ЗК України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридични­ми особами, які використовують земельні ділянки, а також орга­нами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів, зокрема орендарів, або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, зокрема внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Крім загальних положень та умов відшкодування збитків, пе­редбачених нормами земельного права, ЗК України (ч. 2 ст. 157) уповноважує Кабінет Міністрів України встановлювати порядок визначення та відшкодування збитків. Постановою від 19 квітня 1993 р. № 284 Кабінет Міністрів України затвердив Порядок ви­значення та відшкодування збитків власникам землі і земле­користувачам.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. до цього Порядку були внесені зміни і доповнення, які здійснюють­ся в частині, що не суперечить новому ЗК України.

Порядком у чинній редакції передбачена необхідність ство­рення комісій із визначення переліку збитків власникам землі і землекористувачам, їх розміру, що підлягають відшкодуванню, порядку визначення розмірів збитків та строків їх відшкодуван­ня. Такі комісії створюються органами виконавчої влади чи орга­нами місцевого самоврядування. Результати роботи комісій оформлюються актами, що затверджуються органами, які ство­рили ці комісії.

Згідно з п. 4 Порядку відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво; вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових і деревно-чагарникових насаджень; вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушу­вальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; поне­сені витрати на поліпшення якості земель за період використан­ня земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, вне­сення добрив, посіви, інші види робіт), на розвідувальні та про­ектні роботи; інші збитки власників землі і землекористувачів, зокрема орендарів, включаючи неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Неодержаний доход — це доход, який міг би одер­жати власник землі, землекористувач, зокрема орендар, із земельної ділянки та який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.

Крім цього, наказом Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища та ядерної безпеки України 27 жовтня 1997 р. була затверджена Методика визначення розмірів шкоди, зумов­леної забрудненням і засміченням земельних ресурсів через по­рушення земельного законодавства.

Названа Методика встановлює порядок розрахунку розмірів відшкодування шкоди, завданої державі юридичними особами та громадянами у процесі їхньої діяльності через забруднення земель хімічними речовинами, їх засмічення промисловими, по­бутовими та іншими відходами, і поширюється на всі землі, неза­лежно від форм їх власності.

Вона застосовується при встановленні розмірів шкоди від не­виконання вимог до використання земель цільового призначен­ня; укладення угод з порушенням земельного законодавства; не-проведення рекультивації порушених земель; знищення меже-вих знаків; самовільного відхилення від проектів землеустрою та інших порушень. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам у результаті приведення сільськогоспо­дарських угідь, лісових угідь та чагарників у непридатний для використання стан здійснюється особами, діяльність яких при­зводить до негативного впливу на стан земель, розташованих у зоні їх впливу, особами, які самовільно зайняли земельні ділян­ки, а також юридичними особами, які тимчасово використовува­ли земельні ділянки для проведення розвідувальних робіт і не привели відповідну ділянку до стану, придатного для її викори­стання за цільовим призначенням. У цих випадках винні суб'єкти відшкодовують шкоду в розмірі вартості робіт, не­обхідних для приведення земель до придатного до використання стану, або ж за свій рахунок виконують такі роботи.

Неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки як підстава відшкодування заподіяних збит­ків має місце у разі самовільного зайняття земельної ділянки, а також у випадках тимчасового зайняття ділянок для виконання геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвіду­вальних робіт.

Збитки відшкодовуються у повному розмірі. їх розмір визна­чається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати із земельної ділянки і які він не одержав за час до при­ведення землі у стан, придатний до її використання за призна­ченням або до повернення самовільно зайнятої ділянки.

Не виключається відшкодування заподіяних збитків винною особою і в натурі шляхом відновлення попереднього стану (якості) земельних ділянок або шляхом надання (передачі) земельної ділянки рівноцінного розміру та якості. Судова прак­тика виходить з того, що заподіяна майну шкода відшкодо­вується у вигляді збитків лише тоді, коли відшкодування її в на­турі неможливе. Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 р. № 7, суд, приймаючи рішення про відшкодування заподіяної шкоди в на­турі, повинен визначити конкретні заходи щодо відновлення земельної ділянки та строки їх здійснення¹.

Позови про відшкодування збитків власникам земельних ділянок і землекористувачам можуть пред'являтися за вибором позивача: або за місцем проживання відповідача (місцем знахо­дження органів управління організацій), або за місцем за­подіяння шкоди (місцем знаходження земельної ділянки). При цьому до позовної заяви про відшкодування збитків повинен бути доданий обґрунтований розрахунок суми, яка стягується на відшкодування заподіяних збитків.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України судам дано роз'яснення, що у випадках самовільного зайняття земельних ділянок, псування, забруднення земель чи вчинення інших пору­шень земельного законодавства шкода відшкодовується відпо­відно до статей 211, 212 ЗК України, статей 22, 623, 1166, 1172, 1192 ЦК України особами, що її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки її відшкодовує володілець цьо­го джерела згідно зі ст. 1187 ЦК України.

Земельна реформа: правові аспекти / В. І. Гуменюк, В. П. Паліюк. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. — С. 336-337.

Розміри збитків, заподіяних власникам землі та землекори­стувачам вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям зе­мельних ділянок у встановленому порядку, визначаються ко­місіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими коміте­тами міських (міст обласного значення) рад відповідно до Поряд­ку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (затверджений постановою Кабінету Мініст­рів України від 19 квітня 1993 р. № 284).

У такому ж порядку визначаються збитки, заподіяні обме­женням прав власників землі та землекористувачів, погіршен­ням якості земель або приведенням їх у непридатний для вико­ристання за цільовим призначенням стан унаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, орга­нізацій та громадян.

При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвіду­вальних робіт розмір збитків і порядок їх вирішення визнача­ються угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами, організаціями, що провадять розвідувальні роботи. При недосягненні згоди між ними розмір збитків визначається зазначеними вище комісіями, рішення яких можуть бути переглянуті судом при вирішенні відповідних позовів.

При невиконанні підприємствами, установами, організаціями, що тимчасово використовували земельні ділянки для проведен­ня геолого-знімальних, пошукових, геодезичних та інших роз­відувальних робіт, передбаченого ст. 97 ЗК України обов'язку привести займану земельну ділянку в попередній стан за свій рахунок в установлений строк, вони повинні відповідно до ст. 211 ЗК України, статей 22, 623, 1166, 1192 ЦК України відшкодову­вати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартості робіт, потрібних для приведення земельної ділянки в такий стан. Для визначення розміру цієї шкоди суд у разі необхідності може призначити експертизу.

Розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при прокладенні шляхів, трубопроводів та проведенні розвіду­вальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і забрудненням сільськогосподарських та інших земель, іншими порушеннями земельного законодавства, визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості земель, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати при використанні земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан, придатний для її використання за цільовим призначен­ням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.

Відповідно до статей 90, 95, 212 ЗК України самовільно зай­няті земельні ділянки повертаються їх власникам або земле­користувачам з переданням останнім незібраного врожаю без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користу­вання ними.

У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, на підставі ст. 1193 ЦК України розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, змен­шується у випадку, коли груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди. Таке зменшення можливе, якщо інше не встановлено законом. Тому суди, розгля­даючи такі спори, у кожному випадку мають досліджувати на­явність зазначених обставин.

Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від встановленого ним матеріального становища цієї особи з обов'язковим наведенням мотивів прий­нятого рішення, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину.

5. Вирішення земельних спорів

У попередніх розділах стверджувалося, що до земельних правовідносин належать лише ті суспільні відносини щодо землі, які врегульовані нормами земельного права. Земельні пра­вовідносини виникають у тому випадку, коли є правова норма, відтворена в земельному законодавстві, яка встановлює взаємну поведінку відповідних суб'єктів і визначає права та обов'язки учасника земельних відносин. Учасниками земельних пра­вовідносин є власники земель і земельних ділянок, а також зем­лекористувачі. Отже, суб'єктами права на землю можуть бути громадяни, юридичні особи приватного права, юридичні особи публічного права, держава, від імені якої виступають органи державної і виконавчої влади, а також територіальні громади, від імені яких виступають органи місцевого самоврядування. Громадяни як учасники земельних правовідносин поділяються на громадян України, громадян іноземних держав та осіб без гро­мадянства, а юридичні особи приватного права — на юридичних осіб України та юридичних осіб іноземних держав.

Як об'єкт права власності на землю земля розподіляється на приватну, комунальну і державу форму власності. З огляду на форми власності на землю держава як суб'єкт права державної власності на землю й органи місцевого самоврядування як суб'єк­ти права комунальної власності на землю здійснюють щодо зе­мельних ділянок правомочності володіння, користування і розпо­рядження, що є характерним для земельних ділянок всіх форм власності.

Водночас Верховна Рада України як орган законодавчої вла­ди наділена повноваженнями публічного права. Зокрема, прий­няття законів у галузі регулювання земельних відносин, визна­чення засад державної політики в галузі використання та охоро­ни земель, затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель та іншими повноваженнями, що мають публічний характер.

Відповідними повноваженнями публічного права в галузі зе­мельних відносин наділені органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, виходячи із форм власності на землю і правового стату­су суб'єктів правовідносин, у системі земельного права є відно­сини, які врегульовані нормами приватного права, і відносини, які врегульовані нормами публічного права. При цьому на юри­дичних осіб публічного права у земельних відносинах, що вини­кають із цивільно-правових договорів, поширюються норми ЦК України, якщо інше не встановлено законом (ст. 82 ЦК України). Зі змісту ЗК України вбачається, що у багатьох випадках до юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права у галузі земельних відносин застосовуються як норми приватного права, так і норми публічного права. Відмінність має місце лише у формах власності на земельні ділянки. Юридичні особи приватного права, як і громадяни, можуть бути суб'єктами права приватної власності на земельну ділянку, а юридичні осо­би публічного права —- суб'єктами права постійного користуван­ня земельною ділянкою. При цьому юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права можуть бути суб'єк­тами права тимчасового користування земельними ділянками, зокрема на правах оренди.

Щодо змісту правомочностей права власності і права земле­користування, то ст. 13 Конституції України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, що усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується грома­дянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Порівняльний аналіз статей 13 і 14 Конституції України свідчить, що держава гарантує і забезпечує захист усіх суб'єктів права на землю, тобто громадян, юридичних осіб, тери­торіальних громад, держави.

На виконання конституційних положень ЗК України містить спеціальний V розділ про гарантії прав на землю. У цьому розділі врегульовані питання:

а) захисту прав на землю, способи захисту прав на земельні ділянки; гарантії права власності на земельну ділянку; відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю; відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за видання актів, які порушують права власників
земельних ділянок;

б) відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, зокрема: підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і порядок відшкодування збитків
власникам землі та землекористувачам;

в) вирішення земельних спорів, яке є складовою механізму захисту прав суб'єктів права на землю, забезпечення реалізації гарантій права на землю і стабільність у земельних відносинах.

У главі 25 ЗК України визначені: органи, що вирішують зе­мельні спори; порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування; права й обов'язки сторін при роз­гляді земельних спорів; виконання рішення виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів.

Земельні спори — це спори, що виникають з приводу земель­них правовідносин між громадянами та юридичними особами й іншими суб'єктами земельних правовідносин. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органа­ми місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Встановлено, що органи місцевого самоврядування вирішу­ють земельні спори у межах населених пунктів щодо меж зе­мельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори, щодо розмежування районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Держ-комзем) вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у вико­ристанні земель та земельних сервітутів.

Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого само­врядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів врегульовано ст. 159 ЗК України. Так, земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі зая­ви однієї зі сторін у місячний строк з дня подання заяви.

Вони розглядаються за участю зацікавлених сторін, які по­винні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї зі сторін при першому вирішенні питан­ня і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спо­ру переноситься. Повторне відкладання розгляду спору можли­ве лише з поважних причин. Відсутність однієї зі сторін без по­важних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляду і прийняття рішення.

У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається по­рядок його виконання. Рішення передається сторонам у 5-ден-ний термін з часу його прийняття.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування чи органу виконав­чої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом. Треба звернути увагу на те, що ст. 8 Конституції України гаран­тується право громадян звертатися безпосередньо до суду для захисту конституційних прав і свобод, незважаючи на те, що за­конами передбачена можливість вирішення таких питань у по-засудовому порядку.

Питанням вирішення земельних справ України у судах при­свячено, крім глави 25, ще 22 статті у різних главах ЗК України.

У статтях 8, 9, 10, 12 ЗК України встановлені повноваження органів місцевого самоврядування у питаннях вирішення зе­мельних справ у судах. У решті 18 статей визначено підвідом­чість розгляду справ, що виникають із земельних правовідносин у судах.

Залежно від правового статусу суб'єктів прав на землю та змісту земельних правовідносин земельні спори та інші питання, що виникають у земельних правовідносинах, вирішуються за­гальними і спеціальними судами, зокрема господарськими та адміністративними. Підвідомчість судам першої категорії зе­мельних справ встановлюється, як правило, нормами матеріаль­ного земельного права, якими врегульовані спірні земельні пра­вовідносини.

Загальні суди цивільної юрисдикції вирішують земельні спо­ри в порядку цивільного судочинства. Відповідно до ст. 15 Ци­вільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) загальні суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Учасниками цивільного судочинства є сторони, тобто позивач і відповідач, якими можуть бути фізичні та юридичні особи, а та­кож держава (ст. ЗО ЦПК України). Процесуальне правове стано­вище сторін визначається принципами диспозитивності, рівно­правності і змагальності. Цивільно-процесуальне законодавство допускає можливість співучасті внаслідок пред'явлення позову спільно кількома позивачами до декількох відповідачів (ч. 1 ст. 32 ЦПК України).

Цивільна юрисдикція поширюється на розгляд таких справ, що виникають із земельних правовідносин.

Частиною 2 ст. 158 ЗК України встановлено, що спори з приво­ду володіння, користування і розпорядження земельною ділян­кою, що перебувають у власності юридичних осіб і громадян, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей вирішуються виключно судом.

Суд вирішує і такі справи, що виникають із земельних пра­вовідносин:

— встановлює право спільної часткової власності на земельну ділянку (ст. 87 ЗК України);

— встановлює порядок володіння, користування та розпоря­дження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності (ч. 1 ст. 88 ЗК України);

— встановлює розмір часток земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності (ч. 4 ст. 89 ЗК України);

— вирішує спори, що виникають при проведенні розвідуваль­них робіт (ч. 5 ст. 97 ЗК України);

— вирішує питання щодо спільного використання земельних ділянок із меліоративними системами (ст. 26 ЗК України);

— встановлює земельні сервітути (ч. 2 ст. 100 ЗК) та припиняє їхню дію (ст. 102 ЗК України);

— приймає рішення про примусове припинення прав на зе­мельну ділянку (ст. 143 ЗК України);

— встановлює викупну вартість земельної ділянки у разі її викупу для суспільних потреб (ч. 4 ст. 146 ЗК України);

— вирішує питання про вилучення земельної ділянки із зе­мель державної та комунальної власності для суспільних та інших потреб (ст. 149 ЗК України);

— вирішує питання про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних із викупом (ч. З ст. 153 ЗК України);

— вирішує спори у разі незгоди власників землі або земле­користувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, ор­гану виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ч. 5 ст. 158 ЗК України);

— визнає недійсними угоди, укладені із порушенням встанов­леного законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок (ст. 210 ЗК України);

— приймає рішення щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (ч. З ст. 212 ЗК України) тощо.

До юрисдикції спеціалізованих господарських судів нале­жить розгляд справ, які виникають із земельних правовідносин, за умови, що суб'єктами цих правовідносин є підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, які здійснюють під­приємницьку діяльність без створення юридичної особи і в уста­новленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

В окремих випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами під­приємницької діяльності.

Справи, в яких хоча б одна особа (позивач чи відповідач) є фізичною особою, яка не є підприємцем, не можуть розглядатися у господарському суді. Такі справи розглядаються загальними судами.

Залежно від суб'єктів земельного спору справи можуть роз­глядатися як у загальних, так і в господарських судах. Так, спори про розірвання договору оренди земельної ділянки вирішуються загальними судами, у разі якщо хоча б одна особа (позивач чи відповідач) була фізичною особою. Такі ж земельні спори, якщо і позивачем, і відповідачем є юридичні особи, розглядаються гос­подарськими судами.

До юрисдикції спеціалізованих адміністративних судів у питаннях, що виникають із земельних правовідносин, нале­жить розгляд справ щодо захисту земельних прав фізичних осіб, земельних прав та інтересів юридичних осіб у сфері зе­мельних публічно-правових відносин від порушень з боку ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійс­ненні ними владних управлінських функцій на основі законо­давства, зокрема на виконання делегованих повноважень (ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України). Відповідно до ст. 17 КАС України компетенція ад­міністративних судів поширюється на спори фізичних чи юри­дичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскар­ження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності в галузі земель­них відносин.

Так, в порядку адміністративного судочинства адміністратив­ними судами розглядаються справи про відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельного ділянкою (ст. 154 ЗК України). Рішенням адміністра­тивного суду може бути визнаний недійсним акт органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи роз­порядження належної їй земельної ділянки. При цьому збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазна­чених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі орга­ном, який видав акт. Відповідно до ст. 144 ЗК України адміністра­тивними судами розглядається скарга на рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про при­пинення права користування земельною ділянкою.

Дата добавления: 2014-11-20