Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 6 страница

Відповідно до ст. 74 ЗК України до земель міського електро­транспорту належать землі під відокремленими трамвайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, коліями і стан­ціями фунікулерів, канатними дорогами, ескалаторами, трам­вайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спору­дами енергетичного і колійного господарства, сигналізації та зв'язку, службовими і культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи міського електротранспорту.

Цільове призначення цих земель пов'язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках будівель та споруд, а також об'єктів інженерної інфраструктури, які забезпечують функціо­нування міського електротранспорту. Вони задовольняють ко­лективні інтереси жителів міста, які об'єднані постійним прожи­ванням і становлять основу територіальної громади.

Зазначені землі надаються у користування підприємствам міського електротранспорту. Розміщення на цих землях споруд та інших об'єктів транспорту здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування відповідно до Закону України «Про основи містобудування».

4. Правовий режим земель зв'язку

Розвиток і вдосконалення поштового та електричного зв'язку здійснюються відповідно до Комплексної програми створення єдиної національної системи зв'язку. Суспільні відносини у цій галузі регулюються Законом України «Про зв'язок» та іншими актами законодавства.

До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку¹ (ст. 75 ЗК України). У складі цих земель Закон України «Про зв'язок» розрізняє земельні ділянки, надані для будівництва та експлуатації підземних кабельних, повітряних ліній зв'язку та дротового мовлення, морських кабельних ліній зв'язку, під кабелі зв'язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, водосховища і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регенераційні) пункти, радіорелейних, тропосферних, супутникових ліній зв'язку, телевізійних, радіо­мовних і приймально-передавальних радіостанцій і центрів з ан­тенними системами, будинків, споруд та інших об'єктів, необхід­них для експлуатації, технічного переоснащення та реконструк­ції систем електрозв'язку і підприємств поштового зв'язку.

Землі зв'язку можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Підприємствам, установам та організаціям зв'язку земельні ділянки передаються у власність², надаються у постійне кори­стування (на період експлуатації засобів, споруд і мереж) або на умовах оренди (на період їх будівництва).

¹ Супутникові засоби зв'язку — це технічне обладнання, що використо­вується для організації та функціонування космічної системи. Для за­безпечення реалізації державної політики в галузі космічної діяльності було утворене Національне космічне агентство України, правовий ста­тус якого регулюється Положенням, затвердженим Указом Президента України від 22 липня 1997 р. {Офіційний вісник України. — 1997. — №30, —С. 19). Земельні ділянки, надані під супутникові засоби зв'язку, тобто землі космічної системи, можуть перебувати лише в державній власності. ³ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — №10, —С. 229. ⁴ Офіційний вісник України. — 1997. — № 18. — С. 37.

Правове регулювання використання та охорони земель зв'язку здійснюється ЗК України, Законом України «Про зв'я­зок», Правилами охорони ліній зв'язку, затвердженими поста­новою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1996 р.³, і Прави­лами користування телеграфним зв'язком, затвердженими по­становою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.⁴

Уздовж повітряних, підземних і підводних ліній електро­зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а також нав­коло випромінюючих споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній, встановлюються охоронні зони, а у разі потреби створю­ються просіки¹.

У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають лінії зв'язку, а також без присут­ності їх представника забороняється: проводити сільськогоспо­дарські та земляні роботи на глибині більше 0,3 м; виконувати різного виду будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати ґрунт за допомогою бульдозера, екскавато­ра, скрепера, грейдера тощо.

На підприємства, установи, організації та громадян, яким на­дано у власність чи користування земельні ділянки, у межах яких проходять лінії зв'язку та дротового мовлення, покладено відповідальність за проведення робіт на цих ділянках. Вони та­кож зобов'язані вживати належних заходів для забезпечення охорони зазначених ліній.

Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та дротового мовлення обов'язкові для всіх юридичних осіб, незважаючи на відомчу належність та фор­ми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи у зазначених зонах.

5. Правовий режим земель енергетики

¹ Охоронна зона — це смуга землі вздовж ліній зв 'язку, обмежена паралель­ними лініями, віддаленими від траси підземних кабелів або від крайніх про­водів повітряних ліній на відстань 2 м з кожного боку. Для випромінюючих споруд електрозв'язку — це ділянка землі, розміри якої визначаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд. Для повітря­них ліній зв'язку та дротового мовлення, що прокладаються у лісових ма­сивах та інших зелених насадженнях, створюються просіки. У найменуванні глави 13 та в ст. 65 ЗК України йдеться про землі енерге­тики.

Відповідно до ст. 76 ЗК України землями енергетичної систе­ми² визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з викори­станням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Ці землі задо­вольняють потреби електроенергетики.

До складу земель енергетичної системи належать землі, на­дані під електрогенеруючі об'єкти, перелік яких наводиться у за­коні, та під об'єкти транспортування електроенергії до користу­вача¹. Ці землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Підприємства, установи та організації електроенергетики, здійснюючи статутну діяльність, використовують відповідні зе­мельні ділянки, які надаються їм у власність, постійне користу­вання чи оренду. Цільове призначення цих ділянок полягає в розміщенні електрогенеруючих об'єктів і об'єктів транспортуван­ня електроенергії та у забезпеченні експлуатації цих об'єктів.

Землі енергетики використовують відповідно до вимог ЗК України, Закону України «Про електроенергетику», Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою Ка­бінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.², тощо.

Законодавством передбачено, що уздовж повітряних і підзем­них кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. В цих зонах діють обмеження щодо використання земель. У них забороняється, зокрема, виконувати будь-які дії, що мо­жуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричи­нити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме: будувати житлові, громадські та дачні будинки, влаштовувати будь-які звалища, розпалювати вогнища, розміщувати автозаправні станції або інші сховища паливно-мастильних матеріалів тощо.

¹ Об'єктами транспортування електроенергії є електрична станція, елек­трична підстанція, електрична мережа, підключена до об'єднаної енергетичної системи України, а також котельна, підключена до магістральної теплової мережі, магістральна теплова мережа тощо. ² Офіційний вісник України. — 1997. — № 10. — С. 28.

Для гарантування безпеки населення, яке мешкає в районі розташування об'єктів електроенергетики, встановлюються санітарно-захисні зони, розміри і порядок використання яких визначається у нормативно-правових актах та проектах цих об'єктів, затверджених у встановленому порядку.

Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зо­нах, дозволені режимом їх використання, можуть проводитися тільки за погодженням із власником об'єкта електроенергетики або уповноваженим органом. Використання об'єктів електро­енергетики з метою, що суперечить інтересам безпеки людини і держави, порушує громадський порядок, забороняється.

6. Склад і використання земель оборони та іншого призначення

Оборона як одна з найважливіших функцій держави і не­обхідний елемент її безпеки — це система політичних, економіч­них, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інфор­маційних, правових, організаційних та інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту¹.

Згідно зі ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальнихзакладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових форму­вань², утворених відповідно до законодавства.

¹ Закон України «Про оборону України» // ВВР. —1992. — № 9. — Ст. 106; 1993. — № 44. — Ст. 420; 1994. — № 45. — Ст. 410; 1995. — № 38. — Ст. 284. Військове формування — сукупність військових об'єднань, з'єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військово­службовцями і призначені для оборони України, захисту її суве­ренітету, державної незалежності і національних інтересів, тери­торіальної цілісності і недоторканності. До складу таких формувань входять прикордонні війська України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, війська Цивільної оборони України та деякі інші. Зазначені формування у межах своїх повнова­жень беруть участь в обороні держави разом зі Збройними Силами України.

Землі оборони включають земельні ділянки, які відведені для організації охорони державного кордону, дислокації військових частин, розміщення і функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов'язана із забезпеченням обо­роноздатності країни чи окремих оборонних об'єктів тощо. Крім того, до земель оборони належать землі, зайняті військово-мор­ськими базами, полігонами, військовими таборами, військовими складами тощо.

Задоволення потреб оборони пов'язане з використанням від­повідних земель для таких конкретних цілей, як: формування, підготовка і підтримання у необхідній бойовій готовності Зброй­них Сил України та інших військових формувань (розміщення військових частин, установ та інших об'єктів, проведення вчень тощо); розробка, виробництво і вдосконалення озброєння і військової техніки (розміщення випробувальних полігонів тощо); створення запасів матеріальних ресурсів мобілізаційного резер­ву (розміщення складів, сховищ тощо).

Цільове призначення земель оборони, характер їх викори­стання та охорони, а також виконання ними специфічних соціально-економічних функцій зумовлює перебування їх тіль­ки в державній та комунальній власності. При цьому здебільшого землі для потреб оборони є об'єктом права саме державної влас­ності. Лише в деяких випадках певні земельні ділянки із земель оборони можуть передаватися в комунальну власність. Така можливість випливає зі ст. 84 ЗК України.

Правові засади і порядок використання земель оборони ви­значені спеціальним Законом України «Про використання зе­мель оборони»¹.

Суб'єктами права користування землями, наданими для по­треб оборони, є військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних Сил України, інші військові формування (далі — військові частини), які функціонують як самостійні юридичні особи. Земельні ділянки цим суб'єктам надаються для виконання покладених на них функцій та завдань головним чином у постійне користування. Особливості надання земельних ділянок військовим частинам під військові та інші оборонні об'єкти визначаються Кабінетом Міністрів України.

¹ ВВР. — 2004. — №14. — Ст. 209.

Розміри земельних ділянок, необхідних для розміщення військових частин та проведення ними постійної діяльності, ви­значаються згідно із потребами на підставі затвердженої в уста­новленому порядку проектно-технічної документації. Незалеж­но від завдань і функцій, покладених на користувачів землями оборони, вони користуються загальними для всіх землекористу­вачів правами, а також виконують відповідні обов'язки, пов'я­зані із забезпеченням раціонального використання та належної охорони земельних ресурсів. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про використання земель оборони» військові частини зобов'язані використовувати надані їм земельні ділянки згідно з вимогами земельного та природоохоронного законодавства та з дотриманням вимог щодо забезпечення безпеки населення у процесі проведення ними постійної діяльності. У випадку про­ходження на землях оборони ліній електропередачі і зв'язку та інших комунікацій умови їх використання визначаються догово­ром між військовою частиною і відповідним підприємством, установою та організацією.

Власники або користувачі земельних ділянок, які межують із земельними ділянками, наданими військовим частинам, мають право вимагати встановлення земельних сервітутів відповідно до закону.

У разі потреби тимчасово зайняти певну земельну ділянку (наприклад, для проведення заходів, пов'язаних із потребами оборони) вона не вилучається (викуповується) у землекористу­вача чи власника землі. Використання цієї ділянки і приведення її у стан, придатний для використання за цільовим призначен­ням, а також відшкодування збитків здійснюються у порядку, встановленому ЗК України.

Важливою специфічною рисою правового режиму земель обо­рони є те, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним та юридичним особам здійснювати сільськогосподарське використання земель, наданих їм у постій­не користування. Йдеться, зокрема, про вирощування сільсько­господарських культур, випасання худоби та заготівлю сіна.

Навколо військових та оборонних об'єктів створюються зони з особливим режимом використання земель, правовий режим яких закріплений ст. 115 ЗК України. Метою створення таких зон є забезпечення належного функціонування цих об'єктів, збе­реження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварій­них ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.

Різновидом зазначених зон є прикордонна смуга, у межах якої здійснюється діяльність з охорони державного кордону. Згідно з Законом України «Про державний кордон України»¹ вона встановлюється Кабінетом Міністрів України і має на меті забезпечувати на державному кордоні належний порядок. Ця смуга формується безпосередньо уздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів при­кордонних річок та інших водойм з урахуванням місцевих особ­ливостей та умов. До складу прикордонної смуги не включають­ся населені пункти і місця масового відпочинку населення. У її межах діє особливий режим використання земель.

Згідно з ч. З ст. 115 ЗК України розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону. До прийняття спеціального закону діють вимоги щодо режиму ви­користання земельних ділянок у межах прикордонної смуги, закріплені Законом України «Про державний кордон України» та постановою Кабінету Міністрів України «Про прикордонний режим» від 27 липня 1998 р.² Наприклад, проведення робіт у її межах потребує отримання дозволу, який надають і здійснюють Прикордонні війська разом з органами внутрішніх справ. Землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облашту­вання та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, при­кордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об'єктів, надаються в постійне користування військовим части­нам Державної прикордонної служби України.

Діяльність з охорони державного кордону здійснюється та­кож у межах контрольованих прикордонних районів¹.

¹ ВВР. — 1992. — №2. — Ст. 7. ² Офіційний вісник України. — 1998. — № ЗО. — Ст. 33.

Специфіка правового режиму земель оборони полягає й у можливості встановлення заборонних зон. Заборонні зони — це території з особливим режимом землекористування, який ви­значається характером оборонного об'єкта. їх можуть встанов­лювати як у межах земель, наданих для потреб оборони, так і за їхніми межами, тобто на суміжних земельних ділянках. У зв'яз­ку з цим розрізняють внутрішні і зовнішні заборонні зони. Внутрішні сторонні зони встановлюють у межах території зе­мельних ділянок, що перебувають у користуванні військових частин. їх розміри і правовий режим визначаються у рішеннях про надання земельних ділянок. Встановлення внутрішніх забо­ронних зон пов'язане із забороною проходу чи проїзду через певні земельні ділянки земель оборони для сторонніх осіб. Орга­ни, у віданні яких перебувають землі оборони, можуть встанов­лювати на своїх земельних ділянках внутрішні заборонні зони будь-якого характеру. Обмежувальний режим цих зон має відповідати правилам утримання та експлуатації конкретних оборонних об'єктів.

Зовнішні заборонні зони розташовуються за межами військо­вих частин і залишаються у користуванні чи власності суміжних суб'єктів. їх встановлюють виключно ті органи державного управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Ці органи визначають і зміст обмежень у зовнішніх зонах.

Залежно від характеру оборонного об'єкта можуть встанов­люватися й інші обмеження. Так, за погодженням із місцевими органами влади і місцевого самоврядування у межах заборонних зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купання тощо.

¹ Контрольований прикордонний район — це ділянка місцевості, яка ви­значена у межах території району, міста, селища або села і прилягає до державного кордону або узбережжя моря, що охороняється Прикордон­ними військами.

Земельні ділянки у межах територій зовнішніх заборонних зон залишаються у власності або в користуванні тих суб'єктів, яким вони були надані, і використовуються ними з додержанням зазначених вище обмежень. Строки і порядок проведення робіт у цих зонах мають обов'язково погоджуватися з командуванням військової частини.

¹ Голос України. — 2003. — № 115-116, 24 черв. 480

Як раніше зазначалося, чинне законодавство не закріплює ви­черпного переліку видів використання земель несільськогоспо-дарського призначення, правовий режим яких визначається при­писами глави 13 ЗК України. Законодавець не обмежується зем­лями оборони, а говорить і про землі іншого призначення, які з урахуванням характеру спеціальних завдань можуть входити до складу цієї самостійної категорії земель. Йдеться, зокрема, про землі Міністерства внутрішніх справ України, Державного де­партаменту України з питань виконання покарань та деякі інші, проведення інвентаризації яких до 1 січня 2005 р. повинен був за­безпечити Кабінет Міністрів України¹.

• РОЗДІЛ 17

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ Й ІНШОГО ПРИРОДООХОРОННОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

1. Поняття та склад земель природно-заповідного фонду й іншого природоохоронного призначення

Охорона земель є загальним принципом земельного права України. Він означає, що охороні підлягають усі без винятку землі в межах території нашої держави. Разом із тим, методи та способи охорони земель є різними. Вони залежать від категорії земель, до якої належать відповідні земельні ділянки чи тери­торії, їх цільового призначення та характеру використання.

У складі земель України є землі, які підлягають найбільш су­ворій охороні — консервативній. її суть зводиться до повного або максимально повного виключення певних земель зі сфери госпо­дарського використання, а також максимально можливе обме­ження антропогенного впливу на такі землі. В нашій країні кон­сервативній охороні підлягають землі, які належать до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного при­значення. Такі землі служать не тільки територіальною основою для розміщення об'єктів природно-заповідного фонду, а й самі є важливою складовою таких об'єктів.

Як свідчить практика, консервативні методи збереження нав­колишнього природного середовища залишаються в умовах сучасного етапу розвитку людської цивілізації основними метода­ми, які забезпечують захист генофонду рослинного і тваринного світу, унікальних природних екосистем і ландшафтів. Саме тому за роки незалежності України загальна площа природоохорон­ного призначення розширена більше ніж у 2 рази переважно шляхом створення багатофункціональних об'єктів природно-заповідного фонду таких видів, як біосферні заповідники, націо­нальні природні та регіональні ландшафтні парки.

Площа земель природно-заповідного фонду та іншого приро­доохоронного призначення становить 2 757,4 гектара, або 4,57% території України. Разом із тим, частка земель природно-запо­відного фонду більшості країн Європи становить від 10 до 25 %¹. В Україні також планується збільшити площу цієї категорії зе­мель. Зокрема, передбачається створити 12 національних при­родних парків, три природні та один біосферний заповідники на площі близько 455 тис. гектарів, а також забезпечити умови для включення природно-заповідного фонду України до Світової і Пан'європейської екологічних мереж.

¹ Концепція Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року, затверджена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 р. № 70-р. // Офіційний вісник України. — 2006. —№6, —Ст. 315.

Згідно з главою 7 ЗК України землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення виділені в ок­рему категорію земель. Однією з основних ознак кожної кате­горії земель є наявність особливого правового режиму, який встановлений законодавством України. Основним завданням правового режиму земель природно-заповідного фонду та іншо­го природоохоронного призначення є забезпечення їх консер­вативної охорони, яка здійснюється шляхом встановлення від­повідного режиму заповідності.

Цією главою також встановлено, що землі природно-заповід­ного фонду та іншого природоохоронного призначення поділя­ються на дві підкатегорії, а саме: землі природно-заповідного фонду та землі іншого природоохоронного призначення. Перелік земель природно-заповідного фонду та їх правові ознаки чітко визначені в законі. Що стосується земель іншого природоохорон­ного призначення, то згідно зі ст. 46 ЗК України до них належать земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність. На жаль, чинне законодавство не містить норм, які розкривають правові ознаки об'єктів, що мають особливу наукову цінність. Очевидно, до підкатегорії земель іншого природоохоронного призначення можуть належати неве­ликі земельні ділянки, на яких розташовані унікальні природні утворення, що підлягають всебічному науковому дослідженню і яким не наданий статус об'єкта природно-заповідного фонду. Межі таких ділянок закріплюються на місцевості межовими або інформаційними знаками.

Поняття та склад земель природно-заповідного фонду. Зем­лями природно-заповідного фонду є ділянки суші і водного про­стору з природними комплексами та об'єктами, що мають особ­ливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекре­аційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 43 ЗК України). Порядок надання таким природним комплексам та об'єктам статусу об'єктів природно-заповідного фонду встанов­лений Законом України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р.¹ Згідно зі ст. З цього Закону об'єкти природно-заповідного фонду України поділяються на природні території й об'єкти та штучно створені об'єкти. До природних територій та об'єктів належать природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, за­казники, пам'ятки природи і заповідні урочища. Групу штучно створених об'єктів природно-заповідного фонду утворюють бо­танічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Отже, землі природно-заповідного фонду складаються з земельних ділянок, на яких розташовані зазначені вище об'єкти.

¹ ВВР.~ 1992. — №34. — Ст. 502.

Об'єкти природно-заповідного фонду мають різний заповід­ний режим, що зумовило встановлення законодавством України відповідного режиму охорони і використання також земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти.

Законодавство про землі природно-заповідного фонду.

Землі природно-заповідного фонду виконують дві важливі функції. З одного боку, вони є територіальним базисом для розміщення заповідників, національних природних парків та інших об'єктів і територій природно-заповідного фонду. Відпо­відно земельні відносини, в яких земля виступає як територіаль­ний базис, регулюються нормами земельного права. З іншого боку, землі природно-заповідного фонду, будучи природним ре­сурсом, самі виступають як невід'ємний елемент, складовою відповідних об'єктів і територій природно-заповідного фонду. Останні є об'єктом суспільних відносин, які регулюються норма­ми екологічного права. Отже, земельні відносини, які виникають у процесі охорони і використання об'єктів і територій природ­но-заповідного фонду, регулюються нормами земельного та еко­логічного права.

Норми земельного та екологічного права, які регулюють відносини щодо охорони і використання земель природно-запо­відного фонду, містяться у великій кількості нормативно-право­вих актів, провідна роль серед яких належить законам України. До основних законодавчих актів, які регулюють зазначені суспільні відносини, належать ЗК України, Закон України «Про державний контроль за використанням і охороною земель» від 19 червня 2003 р.¹, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р.², Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 р.³, Закон України «Про екологічну мережу» від 24 червня 2004 р.⁴ тощо.

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1432. ² ВВР. — 1992. — №34. — Ст. 502. ³ Офіційний вісник України. — 2000. — № 43. — Ст. 1817. ⁴ Офіційний вісник України. — 2004. — № 29. — Ст. 1950.

Крім законодавчих, відносини щодо охорони і використання земель природно-заповідного фонду регулюються й такими під-законними правовими актами, як постанови Кабінету Міністрів України «Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України» від 14 липня 2000 р.¹ та «Про затвердження По­рядку розроблення проектів землеустрою з організації та вста­новлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення» від 25 серпня 2004 р.², накази Міністерства охорони навколишнього природного середовища України: «Про затвердження Положення про зоологічний парк загальнодержавного значення» від 20 лютого 1998 р.³, «Про за­твердження Положень про Проекти організації територій уста­нов природно-заповідного фонду України» від 6 липня 2005 р.⁴ тощо.

Велика кількість законодавчих та інших правових актів, які регулюють відносини щодо охорони і використання земель при­родно-заповідного фонду і які до того ж прийняті в різні періоди, породжує проблему їх узгодженості у застосуванні на практиці. В першу чергу постає питання про те, норми якої галузі права — земельного чи екологічного — мають пріоритет у застосуванні до регулювання відносин щодо охорони і використання земель при­родно-заповідного фонду у випадках виявлення розбіжностей між ними. Відповідь на це питання містить ЗК України. У статті 5 Кодексу зазначено, що земельне законодавство базується на принципі пріоритету вимог екологічної безпеки. Отже, оскільки вимоги екологічної безпеки закріплені в нормах екологічного права, то у випадках розбіжностей між нормами земельного й екологічного права пріоритет у застосуванні має надаватися останнім.

¹ Офіційний вісник України. — 2000. — № 29. — Ст. 1221 ² Офіційний вісник України. — 2004. — № 34. — Ст. 2261. ³ Офіційний вісник України. — 1998. — № 17. — Ст. 231. ⁴ Офіційний вісник України. — 2005. — № 31. — Ст. 1913.

Порядок відведення земельних ділянок для створення об'єк­тів природно-заповідного фонду. Правовий режим земель при­родно-заповідного фонду характеризується перш за все особли­востями порядку відведення земельних ділянок для створення відповідних об'єктів природно-заповідного фонду, які закріплені у ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд». Згідно з цією статтею рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. При цьому рішення про створення біосферних заповідників приймається з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна. Що стосується створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, то рішення про їх організацію та встановлення охорон­них зон навколо них приймаються обласними, Київською та Се­вастопольською міськими радами.

Дата добавления: 2014-11-20