Значення християнства. 2 страница

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов’ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім’ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб’єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв’язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов’язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X — XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави.

Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

13. Піднесення КР за часів Ярослава Мудрого.

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником, князем-завойовником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівником, князем-просвітителем.

Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030—1031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 місті фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр’єв, названий християнським ім’ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував – перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньополітична-діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгороді Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В’ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава/давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити в Києві.

14. Політ. децинтралізація КР.

Княжий період від середини ХІІ ст. оцінювався радянською історіографією однозначно негативно-як феодальна роздробленість Русі, сумний час, занепад держави. Проте історичні факти і об’єктивний аналіз подій дозволяють сказати про настання нового етапу в історії княжої доби з середини ХІІ ст. – етапу децентралізації імперії. З цього часу встановлення реального державного контролю над територією всієї Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення центральної влади, передачі її функцій окремим землям та удільним князям, відбувається остаточне формування феодальної системи.

Послаблення влади центру над регіонами супроводжується розвитком міст, економічним піднесенням регіонів, розвитком самобутньої культури. Стає дедалі очевиднішою політична різниця між регіонами Київської Русі: Північно-східним – Володимир, Суздаль, Москва; Південним – Київ, Чернігів, Переяслав; Північним – Новгород, Псков.

Даючи загальну оцінку цьому етапові нашої історії, можна зробити висновки, що:

1. Децентралізація, роздроблення – це явище об’єктивне, закономірне, воно випливало з самого характеру суспільно-економічного розвитку в Київській державі ХІІ ст. Цей процес одержав в історії назву феодального роздроблення, оскільки в його основі була еволюція феодалізму. У країні формується клас землевласників – феодалів, які стають не лише економічною, а й політичною силоюна своїх землях.

2. Київська Русь у середині ХІІ ст. зовсім не розпалася (про що писало чимало радянських істориків), змінилася лише форма державного устрою. Єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. (див.: Історія України: нове бачення. Т.1. – К., 1995, с.70).

3. Явище роздробленості суперечливе і неоднозначне. Одночасно з відцентровими діяли сили доцентрові. Майже всі князі обстоювали позицію відновлення єдиної Київської держави, але кожен із них бачив великим князем себе. Важливим фактором такого єднання була половецька загроза.

4.Найважливіший висновок - децентралізація прискорила і поглибила процес консолідації єдиного народу, етносу вмоноетнічну, а на наступному етапі – внаціональнудержаву.

Основні причини, що викликали роздробленість:

Політичні:

· велика держава-імперія, що обіймала обширну територію, об’єднана силою і примусом, з часом розпадається, нею важко управляти з єдиного центру;

· сила бере верх над законом, відбуваються постійні міжусобні війни князів за київський престол; не врегульоване право спадкоємності;

· прагнення окремих земель до політичної самостійності і незалежності від центру;

· відсутність серед спадкоємців династій політика-особистості, якими були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, ВолодимирМономах.

Економічні:

· утвердження нових економічних відносин, феодальної власності на землю, перехід від умовного землеволодіння до спадкового (вотчинного);

· загострення протиріччя між ростом економічної могутності місцевої влади і намаганням центру зберегти підпорядкованість всіх земель;

· розвиток економічної самостійності окремих регіонів, міст, які були зацікавлені в зростанні продуктивності праці, покращенні обробітку землі, що давало можливість торгувати і розвиватись економічно самостійно, незалежно від центральної влади.

Зовнішні:

· могутність і єдність держави підривали постійні війни і набіги кочових племен і народів (найголовніші з них – хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.);

· землі Київської Русі залишалися бар’єром між Сходом і Заходом, витримували на собі основний удар ворога, що послаблював їхню могутність;

· занепад Візантійської імперії та ріст могутності сусідніх держав - Польщі, Литви, Угорщини.

З середини ХІІ ст. на території Київської Русі формується п’ять основних політичних та соціально-економічних центри, які намагаються проводити самостійну політику:

1. Південно-західні галицькі та волинські землі з центром у м. Галич (з 1145 р.).

2. Південно-східні, центральні - київські, чернігівські, переяславські, які, хоч і в складних умовах, але також продовжують утримувати традиції українського державотворення.

3. Північно-західні з центром у Турові, Пінську (з 1150 р.).

4. Північні - новгородські землі з центром у

Новгороді.(з 1130 р.).

5. Північно-східні землі – Ростов, Суздаль, Володимир і з 1147 р. Москва, які започатковують новий центр формування московської державності.

Необхідно звернути увагу, що, незважаючи на роздробленість, центром русько-українського життя залишаються основні землі Київської Русі: Галичина, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина. Вагомим аргументом цього є використання вписьмових джерелах з другої половини ХІІ ст. терміну – Україна (вперше згадується в Київському літописі 1187 р.).

16. КР за часів монгольської навали.

На початку XIII ст. на Русь насувалася страшна небезпека – сюди прямували монгольські кочові племена. Об'єднані під проводом Темучіна, який отримав титул Чингісхана (великого хана), татаро-монголи вже завоювали Кита й і Середню Азію, Закавказзя, розбили половців. 1223 р. руські війська намагалися протистояти навалі на р. Калка, однак були розбиті. На короткий час кочівники, хоч і перемогли, відступили.
1236 р. орда на чолі з ханом Батиєм захопила північно-східні руські землі, а восени 1239 р. пішли в південну Русь-Україну. Були спалені Чернігів і Переяслав. 1240 р. татари підійшли до Києва. На початку грудня вони розпочали атаки. Останні оборонці Києва на чолі з воєводою Данила Галицького Дмитром трималися у Десятинній церкві, однак церква не витривала натиску, завалилася, поховавши під своїми уламками захисників Києва.
Після цього татари рушили на Західну Україну, дійшли до Польщі, Хорватії, а потім повернули назад. Утворивши величезну державу із столицею на Волзі – Сарай.
Вся Русь підпала під владу татар – розпочалося татаро-монгольське іго. Руські князі тепер повинні були правити від імені хана, отримуючи на це спеціальний документ – ярлик. Населення було обкладене важким податками, за несплату яких жителів перетворювали на рабів. Брали татари і податок кров'ю – забирали хлопчиків в Орду, виховуючи з них яничарів – жорстоких воїнів з поневоленого населення. В Орду були забрані кращі майстри Русі, тому занепали міста, ремесла, торгівля.
Однак повністю знищити Русь татарам не вдалося. Частина населення переховувалася у лісах, частина залишилася. Люди зберегли свою мову, традиції, звичаї. Більш як столітнє панування Орди на українських землях загальмувало розвиток в Україні, але не припинило зовсім.

(Більш розгорнута відповідь)

Питання про роль монгольського нашестя та золотоординського іга в слов’янській історії завжди належало до розряду надзвичайно важливих, але водночас гранично складних, дискусійних.

Монгольська держава утворилася наприкінці XII — на початку XIII ст. внаслідок активної об’єднавчої політики монгольського хана Темучіна. Надзвичайно складною була доля цієї людини. Він був онуком першого монгольського хана Хабула. Після смерті батька Есугей-багатура 9-річний хлопчик потрапив у вир феодальних війн та протистоянь. Через зраду Темучін на три роки потрапляє в рабство і з дерев’яною колодкою на шиї виконує найважчі роботи на кузні ворожого племені. Після втечі з полону понад двадцять років він веде жорстоку, безкомпромісну боротьбу за владу. В 1206 р. Темучіна було проголошено верховним правителем Монголії — Чингісханом. Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів.

У 1223 р. на річці Калці відбувається перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об’єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та 90 відсотків руських воїнів. Давньоруський билинний епос саме з Калкою пов’язує загибель трьох руських богатирів: Іллі Муромця, Альоші Поповича та Добрині Микитича. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з’явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Серією рішучих ударів, схожих на помахи татарської шаблі, завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Києва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестає існувати. На Русі встановлюється іноземне іго на довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII — ХІЇІ ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ис&У ще 15 міст,з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100-років після навали Батия.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

3. Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на Півдні Русі. Проте тотального обезлюднення цієї території не відбулося. Як зазначає М. Грушевський, лісовий пояс став своєрідним резервуаром, у якому степова людність ховалася за часів лихоліття, а за кращих обставин знову починала колонізацію полишених земель.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно послабила протидію загарбникам з боку місцевого населення в початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних відносин.

Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:

1) руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;

2) на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується;

3) толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).

Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов’янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили.

18.Галицько-Волинське князівство та його роль в історії України

Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров’я — Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно Та політично занепадають. Монгольська навала посилила та по’глибила руйнівні процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання — Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька

I етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Яешка Білого.

II етап (1205—1238) тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерною рисою державного життя у цей час була енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

III етап (1238—1264) — об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).

На початку монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства. У тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов’язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних зброй­них формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздат­ності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам’яними стіна­ми; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро- суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено заручинами сина Данила — Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію — протягом 1255 — 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення.

V етап (1323—1340) — поступовий занепад.

19. Зовнішня та внутрішня політика Данила Галицького.

Інакше розвивалося Галицько-Волинське князівство, так само сплюндроване, як і вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувшись із Польщі додому після відходу монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста й села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з боярською опозицією, яка знову почала виявляти спротив. У 1245 р. під Ярославом полки братів Романовичів вщент розбили об'єднані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на незадоволених боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісницький люд. Влада князів Романовичів знову поширилася на віддалені українські землі, в тому числі й Белзьку та Холмське. Галицько-Волинська держава відновлювалася в давніх формах і розмірах.

Посилення держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилові Галицькому: "Віддай Галичі" Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дозволило йому почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив Галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого сподвижника — "печатника" Кирила — і відправив його на затвердження в Нікею.

Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем, князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1262 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися у 1253 р. Проте, переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою безкомпромісно налаштованого православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр.

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254—1255 рр, дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала літнього князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з кількома європейськими державами. Але дружні взаємини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у дієвий союз європейських країн проти спільного ворога. До того, ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримки Литовської держави князя Міндовга (1216—1268) почали визволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Новгородецьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами.

Дата добавления: 2014-11-20