Мотив і мета злочину

1. Вина, будучи обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу зло­чину, не вичерпує її змісту. Важливу роль у характерис­тиці суб'єктивної сто­рони грають також мотив і мета злочину.

Мотив — це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку люди­ни, що визна­чає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити пси­хічне ставлення особи до вчиненого. Мета — це уявлення про бажа­ний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість ді­яння. Мотив і мета як психічні ознаки ха­рактерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать потреби, інтереси людини. Однак, коли йдеться про мотив і мету злочину, їх зміст визначається антисоціальною спрямованістю.

Мотив злочину — це спонукання до вчинення злочину, а мета — уявлення про його суспільна небезпечний наслідок, про ту шкоду, яка зазнаки для винного настане для охоронюваних кримінальним зако­ном відносин і яка, проте, є для нього бажаною. З огляду на це мо­тив дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин, а мета — зара­ди чого, до якого результату спрямована її суспільне не­безпечна ді­яльність. Звідси очевидно, що, по-перше, про мотиви і мету злочину можна говорити лише у разі вчинення умисних злочинів. При цьо­му мета може бути тільки в злочинах, вчинюваних з прямим умис­лом, тому що вона є свід­ченням бажання певного наслідку. По-дру­ге, суб'єктивна сторона містить у собі не всі мотиви і мету, а тільки ті з них, що визначають суспільну небезпечність, антисоціальну спрямованість діяння, впливають на ступінь його тяжкості або сту­пінь суспільної небезпечності особи винного.

2. Мотив і мета є самостійними психологічними ознаками суб'єк­тивної сторони, але вони взаємозалежні, взаємопов'язані між собою і лише у своїй єд­ності можуть дати повне уявлення про спрямова­ність поведінки особи, напри­клад, корисливий мотив і корислива мста в таких злочинах, як крадіжка, гра­біж, шахрайство.

Мотиви можуть носити різний характер: низькі (наприклад, ко­ристь, по­мста, хуліганський); такі, що не мають низького характеру (наприклад, жалість, співчуття, прагнення допомогти іншій людині та ін.). Мста також може бути різною, наприклад, мета незаконного зба­гачення, мета приховати інший зло­чин, мета насильницької зміни кон­ституційного ладу, мета збуту підроблених цінних паперів тощо.

3. На відміну від вини мотив і мета в структурі суб'єктивної сто­рони є факу­льтативншіи ознаками, тобто такими, які в характерис­тиці суб'єктивної сторони різних злочинів можуть відігравати різну роль. Залежно від законодав­чого опису суб'єктивної сторони конкрет­них злочинів мотив і мета можуть ви­конувати роль: 1) обов'язкових, 2) кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак або 3) ознак, що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Обов 'язковими ознаками мотив і мета виступають у тих випад­ках, коли законодавець передбачає їх у диспозиціях статей: або пря­мо вказує на них, або вони однозначно випливають із характеру ді­яння. Так, у диспозиції ст. 364 КК прямо зазначені корисливі моти­ви або інші особисті інтереси як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем. У ст. 185 КК закон прямо не називає корисливий мотив і корисливу мету, але саме діяння — крадіжка, визначена як таємне викрадення чужого майна, внут­рішньо вимагає їх як обов'язкові.

Якщо законодавець передбачає конкретний мотив або мету як обов'яз­кову ознаку складу злочину, то відсутність їх у конкретному випадку виключає цей злочин. Так, якщо при здійсненні певних дій відсутній хуліганський мотив, то склад хуліганства, передбачений у ст. 296 КК, відсутній. Не може бути шах­райства (ст. 190) без корис­ливих мотиву і мсти.

Оскільки певні мотиви і мета впливають на ступінь тяжкості зло­чину, зако­нодавець може вказати їх у деяких складах як кваліфікуючі (.то особливо кваліфікуючі ознаки, тобто такі, що підвищують (збільшу­ють) суспільну небез­печність певного складу. Так, простий склад уми­сного вбивства, передбачений у ч. 1 ст. 115 КК, являє собою умисне протиправне заподіяння смерті іншій лю­дині незалежно від мотивів і мсти. Однак, якщо це вбивство вчиняється з кори­сливих чи хулігансь­ких мотивів або з помсти за виконання потерпілим свого службового або громадського обов'язку, то воно визнається більш тяжким (ква­лі­фікованим), передбаченим у відповідних пунктах ч. 2 ст. 115 КК.

Особливо кваліфікованими складами, наприклад, є насильницьке донорс­тво за наявності мети продажу незаконно вилученої крові (ч.З ст.144); погроза або насильство щодо службової особи чи громадя­нина, який виконує громадсь­кий обов'язок, з метою помсти за їх службову чи громадську діяльність (ч.З ст.350).

Разом з тим певні мотиви і мета можуть зменшувати суспільну небезпеч­ність, тяжкість конкретних складів злочинів, тому законо­давець відносить їх до так званих привілейованих, тобто з пом'як­шуючими обставинами. Наприклад, вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) належить до вбивств при пом'якшу­ючих обставинах, тому що його мотивом є захист від су­спільне не­безпечного посягання.

Якщо в статтях Особливої частини КК не зазначені мотиви і мета ні як обов'язкові, ні як кваліфікуючі ознаки, то вони на кваліфіка­цію не впливають і можуть впливати лише на призначення покаран­ня: як пом 'якшуючі або як об­тяжуючі його. Відповідно до ч. 2 ст. 66 КК мотиви, що не носять низького ха­рактеру, можуть враховувати­ся судом як такі, що пом'якшують покарання, на­приклад, неправиль­но зрозумілі інтереси служби, жалість, захист від суспільне небезпечного посягання, тоді як вчинення злочину на ґрунті расової, на­ціона­льної чи релігійної ворожнечі або розбрату відповідно до п. З ч. 1 ст. 67 є об­ставиною, що обтяжує покарання.

§ 7. Помилка та її значення для кримінальної відповідальності

1. Кримінальне право базується на принципі винної відповідаль­ності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне аде­кватне відобра­ження у свідомості суб'єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину. Од­нак у житті зустрічаються випадки, коли особа, вчиняючи конкретне діяння, помиляється в його фактич­них ознаках (у характері об'єкта чи предмета діяння, наслідків, при­чинного зв'язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. В цих випадках у свідомості особи формуєть­ся помил­кове уявлення про об'єктивну дійсність. Це може бути ви­кликано різними об'­єктивними і суб'єктивними обставинами, при яких вчиняється діяння, і по-різ­ному впливати на вирішення питан­ня про вину особи і її кримінальну відпові­дальність. У цих випад­ках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності.

КК не містить спеціальних норм про помилку. Поняття помил­ки, її види і значення визначаються наукою кримінального права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб'єктивна сторона, вина, умисел, необережність, «випадок» («казус»).

Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправиль­не уяв­лення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння.

Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну.

2. Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юриди­чні властивості вчиненого, його правову характеристи­ку. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві. Отже, при юриди­чній помилці особа може помилятися в зло­чинності чи незлочинності вчине­ного нею діяння, його кваліфікації, виді чи розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Від­повідно юридична помилка поділяється на три види: а) помилку в злочинності діяння; б) помилку в кваліфікації злочину; в) помилку у виді і розмірі покарання.

Помилка в злочинності діяння, в свою чергу, може бути двоякого роду: вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає; або, нав­паки, діяння за законом є злочином, а особа вва­жає, що воно незло-чинно. В першому випадку має місце так званий уявний злочин, що існує тільки в уяві особи. Оскільки обов'язковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про злочин­ність діяння виключає вину і кримінальну відповідальність. Так, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка вчиняє скупову­вання і продаж валютних цінностей і вважає, що ці дії є злочином, а в дійсності ж такі діяння не передбачені в КК як злочинні.

У другому випадку, коли діяння за законом визнається злочином, а особа вважає його правомірним, незлочинним, вина і криміналь­на відповідальність у принципі не виключаються. Це насамперед випливає із змісту вини, її форм: за­конодавець не включає в їх харак­теристику таку ознаку, як усвідомлення осо­бою кримінальної про-типравності діяння. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК злочин­ність і караність діяння визначаються законом про кримінальну від­повідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Відповідно до ст. 68 Конституції України «незнання законів не звільняє від юри­дичної відповідаль­ності». Правовою підставою цього є передбаче­ний Конституцією порядок опу­блікування і вступу закону в силу. Стаття 57 Конституції проголошує: «Закони та інші нормативно-пра­вові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом». З цього випливає: якщо цей порядок був додержаний, то діє презумп­ція знання закону всіма громадянами, а тому помилка суб'єкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відповідаль­ності. Так, кримінальній відповідаль­ності підлягає керівник приват­ного підприємства, який протягом чотирьох мі­сяців не виплачує зар­плату працівникам, вважаючи, що таке діяння не є злочи­ном, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає таке діяння як злочин проти трудо­вих прав громадян.

Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опубліку­вання і вступу закону в силу не був додержаний або особа внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості ознайо­митися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддале­ній місцевості), а відтак, знати про злочинність діяння, криміналь­на відповідальність може бути виключена.

Помилка в кваліфікації злочину також, влас­не кажучи, відображує не­знання чи недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний за­кон. Наприклад, вчиняючи від­крите без насильства викрадення чужого майна, особа вважає, що таке діяння кваліфікуватиметься за ст. 185 КК як крадіжка, тоді як воно підпадає під ознаки ст. 186 КК, котра передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність вчинюваного, знає про його заборону кримінальним законом, але помиляється в кваліфікації і тому повинна нести відповідальність за ст. 186 КК.

Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері пока­рання, тобто при неправильному уявленні особи про вид і розмір покарання, що загрожує їй за законом за вчи­нений злочин.

Отже, викладене дозволяє зробити загальний висновок про те, що поми­лка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального за­кону і, за загальним правилом, не впливає на кри­мінальну відповідальность та покарання.

3. Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактич­ній помилці особа пра­вильно оцінює юридичну, правову характери­стику певного діяння як конкрет­ного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках.

Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознаках поми­ляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помил­ку в об'єкті; б) поми­лку в характері діяння (дії або бездіяльності);

в) помилку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.

Помилка в об'єкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одному об'єкту, але внаслідок її помилки шкода фактично заподіюється іншому об'єкту.

У більшості випадків помилка в об'єкті пов'язана з помилкою особи в пред­меті злочину, а через неї — в його об'єкті. Так, особа, бажаючи викрасти наркотичні засоби, проникає до аптеки і викра­дає, як вона вважає, наркотичні засоби, в дійсності ж з'ясовується, що викрадені ліки не є наркотичними засо­бами.

Вчиняючи злочин, особа усвідомлювала, що порушує відноси­ни у сфері обігу наркотичних засобів, і бажала цього, але внаслідок помилки фактично порушила відносини державної власності. Або, бажаючи знищити дім, який належить захиснику, в зв'язку з його діяльністю, пов'язаною з наданням право­вої допомоги, особа поми­ляється адресою і підпалює дім, який належить іншій особі. Тут ді­яння спрямоване на порушення суспільних відносин у сфері норма­льної діяльності органів правосуддя, а фактично шкоду заподіяно відносинам власності громадянина.

Оскільки об'єкт є елементом складу, що насамперед визначає характер сус­пільної небезпечності злочину та його правильну ква­ліфікацію, неправильне уявлення особи про об'єкт впливає.на її вину і відповідальність: особа відпові­дає за спрямованістю умислу. Од­нак внаслідок того, що фактично шкода тому об'єкту, який передба­чався, не була заподіяна, відповідальність має наставати за замах на цей злочин (в наведених прикладах — за замах на злочині, передба­чені в ст. 308 або в ст. 399 КК).

Помилка в характері діяння може бути дво­якого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фа­ктичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в по­милці щодо відсутності в її діянні таких ознак. У першому ви­пад­ку суб'єкт, вчиняючи певне діяння (дію чи бездіяльність), вважає, що воно становить собою фактичну ознаку об'єктивної сторони конк­ретного складу зло­чину, тоді як в дійсності цього немає. Так, мати новонародженої дитини, бажа­ючи позбутися неї, кидає дитину в ко­нтейнер для сміття, вважаючи, що позбав­ляє її життя, однак з'ясо­вується, що дитина народилася мертвою. Така помилка не виключає умислу і відповідальності. Але оскільки особа помиляється і нас­лід­ки (смерть) не настають з причин, що не залежать від її волі, відпо­відаль­ність настає за замах на злочин. У наведеному прикладі мати новонародженої дитини повинна відповідати за замах на вбивство. В другому випадку — при помилковому уявленні особи про відсут­ність в діянні фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину, — умисел на вчи­нення злочину відсут­ній. Відповідальність можлива лише за необережний зло­чин, якщо вчинення такого діяння з необережності передбачене КК і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачити помилко­вість свого висновку про відсутність в її діянні ознак об'єктивної сто­рони. Так, за необере­жне вбивство повинна відповідати мати ново­народженої дитини, яка, вважа­ючи, що дитина народилася мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фак­тично ж виявляється, що ди­тина народилася живою, а смерть її настала від дій матері. Вважаючи дитину мертвою, винна не передбачала можливості настання смерті від її дій, але повинна була і могла передбачити таку можли­вість, оскі­льки не вжила необхідних заходів для ьстановлення фак­ту смерті.

Третя фактична помилка — у розвитку причинно­го зв'язку — становить собою неправильне уявлення про дій­сний розвиток причинного зв'язку між су­спільне небезпечним діян­ням і суспільне небезпечними наслідками. Для вирі­шення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного зв'язку має істот­не значення, тому що останній є обов'язковою ознакою об'єктивної сто­рони злочинів з матеріальним складом. При цьому слід урахува­ти, що криміна­льне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв'язок у всіх де­талях і особливостях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинного зв'язку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загаль­них рисах впливає на форму вини і відповідальність, тоді як помилка в деталях такого впливу не має. Так, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в діля­нку грудної клітини і вважає, що смерть настане від поранення серця, а в дійс­ності потерпілий помер від сильної крововтрати вна­слідок поранення артерії, то така невідповідність передбачуваного і дійсного розвитку причинного зв'я­зку не виключає умислу на вбив­ство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів. Помилка в причинному зв'язку виключає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між тим, що передбачав­ся, і фактичним розвитком причинного зв'язку. Так, якщо винний дав разом із їжею потерпілому отруту з метою вбивства, а потерпі­лий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і за­гинув, то вин­ний повинен відповідати тільки за замах на вбивство, тому що смерть потерпілого не знаходилася в причинному зв'язку з даванням отру­ти: дійсний розвиток причинного зв'язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка в особіпотерпілого полягає в запо­діянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., помил­ково сприйнятого за С. Така по­милка не може впливати на форму вини і відпо­відальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є об'єктом) од­наково охо­роняється законом про кримінальну відповідальність. Винний же в цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини. Отже, відпо­відальність його і повинна наставати за умисне вбивство.

Помилку в особі потерпілого необхідно відрізняти від деяких випадків помилки в об'єкті, зовнішньо схожих з помилкою в особі. Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який постановив рі­шення не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і спричиняє тяжке тілесне ушкодження. Однак виявля­ється, що вона помилила­ся і прийняла за суддю іншу людину. У цьому випадку хоча шкода заподіяна здоров'ю іншої людини, але помилка була не в особі по­терпілого, а в об'єкті: винний спрямовував свої дії не тільки проти здоров'я, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуд­дя. Питання про його вину і відповідальність тут повинно вирішу­ватися за правилами помилки в об'єкті: винний має відповідати за замах на злочин, передбачений в ч. З ст. 377 КК.

Від помилки в особі потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхи­лення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При від­хиленні дії суб'єкт спрямовує свої дії на заподіян­ня шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода запо­діюється іншій особі. Напри­клад, суб'єкт, побачивши В., який вийшов на ґанок і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., в яку і потрапила куля. При відхиленні дії, на відміну від помилки в особі потерпілого, відповідальність повинна наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (в нашому випадку — за замах на умисне вбивство) і, по-друге, за по­збавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необережності, залежно від конкретних обставин спра­ви. Так, якщо в наведеному прикладі винний не передбачав, але по­винен був і міг передбачити можливість позбавлення життя дружи­ни В., то він відповідатиме за необережне вбивство. Якщо особа не пе­редбачала і не повинна була або не могла передбачати відхилен­ня дії і заподі­яння смерті іншій особі («казус»), то її відповідальність за цю шкоду виключа­ється.

Дата добавления: 2014-11-20