Принципи призначення покарання

Призначення покарання

Розділ ХУ111

1. Необхідною передумовою призначення покарання є вчинен­ня осо­бою злочину, який прямо передбачений у кримінальному за­коні. Лише коли в ході судового розгляду повністю буде доведено, що підсудний винний в ін­кримінованому йому злочині, коли цьому злочину у вироку суду буде дана правильна кваліфікація, створюєть­ся законна підстава для призначення пока­рання.

Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: закон­ності покарання; визначеності покарання в судовому вироку; обґрунто­ваності й обов'язковості мотивування покарання у вироку; гуманності пока­рання; індивідуалізації і справедливості покарання.

2. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання відпо­відно до кримінального закону. Згідно з цим принципом пока­ранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину; покаран­ня може призна­чатися лише за вироком суду; система і види пока­рань, що можуть бути при­значені судом, вичерпно перелічені в за­коні; кожне з покарань може призна­чатися лише в порядку і межах, встановлених законом.

3. Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призна­чення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що при­значене особі покарання повинно бути визначене в су­довому вироку з точ­ним зазначенням як виду, так і строку цього по­карання. Такий принцип діс­тав своє закріплення ще в 1922 р. Так, від­повідно до ст. 339 КПК 1922 р. по­карання у вироку повинно бути ви­значено таким чином, щоб не виникало ні­яких сумнівів при виконанні вироку щодо роду і розмірів покарання, призна­ченого судом. Ця нор­ма була потім відтворена в ст. 309 КПК 1927 р. і міс­титься в чинному праві (ч. 6 ст. 335 КПК 1960 р.). Кримінальний закон не знає винятків із цього правила. Більш того, ст. 73 КК встановлює, що строки пока­рання обчислюються в роках і місяцях, і навіть, у ряді випадків, у днях.

4. Обґрунтованість покарання і обов'язковість його мотивуван­ня у ви­року полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це не­обхідно і доцільно. Тому там, де застосування пока­рання не викликане необ­хідністю, а доцільне, наприклад звільнен­ня особи від покарання, суду слід керуватися положеннями, перед­баченими статтями 74 і 75.

З обґрунтованістю покарання пов'язана обов'язковість його мо­тиву­вання у вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтуєть­ся на єдності злочину й покарання, яка у вироку набуває свого кон­кретного прояву. Пока­рання може бути призначене лише в обвину­вальному вироку, що констатує вчинення підсудним певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, як свій наступний елемент пе­редбачає і мотивування покарання, що застосовується до засудженого. Як за­стосування по­карання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у виро­ку винності підсудного в певному злочині неможлива без мотивуван­ня не тільки цього висновку суду, а й мотивування призначеного ним пока­рання.

Обов'язковість мотивування покарання випливає також із струк­тури сан­кцій: відносно-визначеної або альтернативної. Ці санкції передбачають обов'язковість мотивації при обранні конкретної міри покарання. Вимога мо­тивування покарання закріплена в чинному законодавстві (ст. 335 КПК). За­кон приписує мотивувати призначен­ня покарання нижче від найнижчої межі санкції (ст. 69). Без моти­вування, при призначенні особі конкретного пока­рання, неможливе урахування обставин, які пом'якшують чи обтяжують.

5. Гуманність покарання як принцип його призначення виявля­ється в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страж­дань засудженому або приниження його людської гідності (ч. З ст. 50). Засто­совуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився із звичного життя, може виправи­тися і стати законослухня­ним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосу­вання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови, встановлені в КК для відповідальності неповнолітніх, — це прояв принципу гуманності покарання. Так, позбавлення волі неповноліт­нім може бути призначене на строк не більше десяти років, саме відбування цього по­карання призначається судом у колоніях з по­легшеним режимом, до них ши­роко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі зло­чини, які пов'язані з позбавленням життя потерпілого, неповнолітнім може бути призначене покарання до п'ятнадцяти років позбавлення волі.

Принцип гуманності виражений і в ст. 69, що надає суду право при­зна­чити покарання більш м'яке, ніж передбачено законом. Цей прин­цип закріп­лений у законі і при описі переліку обставин, які пом'якшу­ють і обтяжують. Так, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують пока­рання (ч. 2 ст. 66), то перелік обставин, які обтя­жують, даний у ст. 67, є виче­рпним і суду не надано права його поши­рювати. Гуманність покарання поля­гає в тому, що при його призначенні широко враховуються позитивні власти­вості особи підсудного, що може привести до пом'якшення призначеного йому покарання.

6. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення за­кріплена в багатьох нормах закону. Вона полягає в обов'язковому урахуванні при при­значенні покарання індивідуальних особливос­тей конкретної справи, голо­вним чином, особи засудженого. Згідно з п. З ч. І ст. 65 при призначенні по­карання суд враховує ступінь тяж­кості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшу­ють і обтяжують покарання.

При призначенні покарання слід розрізняти законодавчу і судову його індивідуалізацію. Законодавець, вста­новлюючи норми, що регулюють засто­сування покарань, враховує всю різноманітність життєвих ситуацій, які мо­жуть виникнути на практиці, і вже в самому законі намагається хоча б у зага­льній формі сформулювати відправні положення, які б індивідуалізували призна­чення покарання. Так, у самій системі покарань, що існує в кримі­на­льному законі, вже містяться елементи законодавчої індивідуалі­зації. Адже встановлення «сходинки» покарань за ступенем суво­рості і за іншими озна­ками є свідченням того, що вони різняться між собою і застосовуються за на­явності необхідних для цього умов. Ви­значаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, даю­чи суду можливість призначити покарання більш м'яке, ніж перед­бачено законом, законодавець уже прагне індивідуалізувати можли­вості призначення покарання. Проте цих загальних положень закону ще не достатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактни­ми його де­фініціями і конкретними обставинами справи. Для усунен­ня такого розриву й існує судова індивідуалізація, тобто застосуван­ня покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості конкретного злочину, особи засудже­ного, обставин, які пом'якшують і обтяжують, встановлених у справі.

Передбачені в КК додаткові покарання (конфіскація майна, по­збав­лення права обіймати певні посади або займатися певною дія­льністю, позба­влення військового, спеціального звання, рангу, чину кваліфікаційного класу) поряд з основними покараннями дають суду можливість повної реалі­зації індивідуального підходу при призна­ченні покарання винному.

Основні вимоги принципу індивідуалізації полягають у тому, щоб до особи, виходячи з конкретних обставин справи, призначалося покарання, не­обхідне і достатнє для її виправлення та попереджен­ня нових злочинів (ч. 2 ст. 65).

7. Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства, переконувати громадян у правильності судо­вої політики. Щодо небезпечних злочинців, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення суворих мір покарання. Вод­ночас до осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, з ураху­ванням особи винних відповідно до принципу справедливості слід за­стосовувати більш м'які покарання або взагалі звільняти їх від покарання.

У статті 372 КПК вказано, що призначене судом покарання визна­ється невідповідним тяжкості злочину та особі засудженого, якщо за своїм розмі­ром воно є явно несправедливим як внаслідок м'якості, так і суворості пока­рання. Отже, справедливість передбачає і відповід­ність покарання тяжкості злочину, його суспільній небезпечності.

У чинному законодавстві дістала свого закріплення диференці­ація різ­них за тяжкістю злочинів і пов'язаних із цим розмірів можли­вого за них по­карання. Так, згідно зі ст. 12, у якій дана класифікація злочинів, виокремлю­ють особливо тяжкі злочини, за які відповідно до закону суд може призна­чити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або дові­чне позбавлення волі. Суд може призначити за тяжкий та особливо тяжкий злочин покарання у виді позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину, кваліфі­каційного класу. Водночас тяжкість злочину може бути порів­няно невеликою і в цьому разі закон, використовуючи альтернативні санкції, надає суду широкі можливості призначити покарання від­повідно до ступеня його тяжкості.

8. Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізо­льовано, а утворюють певну систему, перебуваючи у взаємозв'язку. Так, законність покарання якнайтісніше пов'язана з обґрунтованістю покарання й обов'язко­вістю його мотивування, із конкретністю по­карання в судовому вироку. Гу­манність покарання і його індивідуа­лізація пов'язані не тільки між собою, але й зі справедливістю по­карання.

Названі принципи знаходять своє закріплення в нормах КК, що регулю­ють призначення покарання, і насамперед у статтях 65-69, до розгляду яких ми і переходимо.

Дата добавления: 2014-11-20