В період революції 1917-1920 рр. 5 страница

Погіршення позицій православної церкви зв'язано і з діяльністю ордена єзуїтів. Орден єзуїтів був створений у 1540 р. як засіб боротьби з протестантизмом. У Польщі орден зміцнився в 1564 р. і відразу почав масований натиск на православну церкву. На відміну від інквізиції, що діяла терором, езуїти досягали своїх цілей іншими способами – домовленостями, переконанням, підкупом, особистим прикладом служіння церкви. Орден об'єднав видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді за допомогою знаменитих педагогів у школах різних ступінів. Перша в Україні школа єзуїтів була створена в Ярославі (1571), потім виникло ще 20 шкіл і колегіумів (у Полоцьку, Орші, Львові, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі й інших). У ці школи охоче вступали діти православних, котрі разом з наукою виносили з них католицьку пропаганду. Єзуїти захопили вищі кола суспільства, ставали духівниками, опікунами, їхня діяльність прискорила процес полонізації і покатоличення української еліти.

Своєрідною формою опору польсько-католицької експансії в XV – XVII ст. стали братства – релігійні і культурно-просвітні організації, що виникали при церквах. Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване близько 1453 р. Наприкінці XVI – початку XVII ст. братства були утворені в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі й інших містах. Спочатку братства носили релігійно-благодійний характер – проводили церковні свята, похорон, займалися добродійністю, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували госпіталі, матеріально підтримували церкву (здобували свічі, ікони, богослужбові книги). Згодом вони стали ініціаторами церковних реформ, знімали священиків, що скомпрометували себе, запрошували на роботу в приходи талановитих проповідників. Одним з головних предметів турботи братства була освіта. Братства засновували школи, друкарні, організовували бібліотеки, поширювали духовну літературу.

Якщо говорити про соціальний склад братств, то спочатку вони поєднували, як правило,.дрібних торговців і ремісників. Однак по мірі росту їхньої популярності в них потроху вливалися багаті купці. У Луцьку в братство входило дворянство, у Києві – шляхта, а пізніше і козаки Запорізького Війська на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Важливо, що сюди приймалися представники всіх станів, що для Речі Посполитої було неймовірно. У числі діячів братерства були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, Й.Красовський, С.Зизаній, Й.Борецький, П.Беринда й інші.

Організовані братства були по образі цехів – із щомісячними загальними зборами, щорічними перевиборами виконавчих органів, членськими внесками і судами честі.

Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкінці XVI ст. Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав вади: нечисленність (15-30 чол.), фінансові проблеми, відсутність стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладання Берестейської унії.

Ідея об'єднання християнської церкви постала майже відразу після її розколу в 1054 р. на православну і католицьку гілки. Не раз робилися спроби її реалізувати, однак придатні для цього умови склалися лише наприкінці XVI ст. Серед політичних причин появи церковної унії необхідно виділити наступні: прагнення правлячих кіл Речі Посполитої уніфікувати ідеологічний вплив; зацікавленість римської курії в оволодінні паствою України і Білорусі; прагнення відмежуватися від створеного в 1589 р. московського патріархату; занепад православного духівництва і загальна неспроможність української церкви, що особливо гостро сприймалася в порівнянні з розкішшю церкви католицької, суперництво православних єпископів із братствами, прагнення вищого православного духівництва одержати привілеї, котрими володіли католики. Енергійне втручання патріархії в справи місцевої церкви і явне протегування Константинополем братерському руху викликали невдоволення вищого духівництва. Унія ж гарантувала їм повне звільнення від "залежності константинопольських патріархів".

Ініціаторами підписання унії стали православні владики. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан на таємному з'їзді православних єпископів у Белзі порушив питання про унію з Римом. З ним погодилися три єпископи: Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова. Пізніше до змовників примкнув Іпатій Потій з Володимира – авантюрист знатного роду, лише недавно рукоположений у православні священики, а до того ще встиг побувати в кальвіністах. Змовники в умовах строгої конспірації провели серію переговорів з королівськими чиновниками, католицькими єпископами і папським нунцієм. Учасники переговорів усвідомлювали, що маси негативно ставилися до цієї ідеї, а братства і козацтво були настроєні вороже, непримиренно. Проте, у грудні 1594 р. єпископи К.Терлецький і І.Потій розробили план і деталі переходу православних парафій України під владу папи римського, їх підтримали полоцький, холмський і пінський єпископи, а також митрополит М. Рогоза.

23 грудня 1595 р. у Римі папа Климентій VII дав офіційну згоду на прийняття української православної церкви під свій протекторат. Тільки після цього звістка про унію стала надбанням православної громади і викликала широкий резонанс у суспільстві. По всій Україні і Білорусі православне дворянство термінове з’їжджалося на місцеві збори (сеймики), щоб засудити унію. Лідер православних князь В.Острозький вступив в антикатолицьку змову з протестантами, загрожуючи підняти збройне повстання. І навіть єпископи Балабан і Копистенський, налякані розмахом протесту, відреклися від побратимів-змовників і зробили формальну заяву про те, що і вони разом із усіма православними виступають проти унії. Для розв'язання конфлікту 6-10 жовтня 1596 р. у Бресті був скликаний церковний собор. На цьому соборі передбачалося юридичне оформити унію. Однак із самого початку він розколовся на православний і уніатський. Православний відкинув унію, уніатський прийняв її. Відповідну грамоту підписали митрополит Михайло Рогоза, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніатський собор, що поклав початок існуванню греко-католицької церкви, визнав владу папи, догмати католицизму, але зберіг православні обряди, традиції, церковнослов'янську мову в богослужінні. Священнослужителі-уніати одержали привілеї: вони звільнялися від податків, мали право створювати родину, шляхтичам греко-католицької віри відкривалися більш широкі можливості для одержання державних посад, міщани-уніати могли користатися перевагами магдебурзького права нарівні з католиками. Хоча справжньої рівності між римо-католиками і греко-католиками в Речі Посполитій так і не було досягнуто. Навіть місце в сенаті митрополит-уніат одержав лише в 1790 р. – усього за п'ять років до ліквідації польської державності.

Польський уряд, офіційно визнавши Брестську унію, фактично поставив православну церкву поза законом. Не тільки нижче, а часто і вище духівництво позбавлялося посад; уніатам перебивалися церковні маєтки; митрополит І.Потій прийнявся відбирати в православних церковні будинки (у тому числі храм святої Софії в Києві), монастирі, друкарні, школи.

Спалахнула боротьба проти уніатства, за відновлення православної церкви. В ці роки розгорнулася релігійна полеміка, почалася "словесна війна". Найвідомішим православним письменником свого часу був Іван Вишенський. У своїх добутках "Послання єпископам-відступникам від православ'я" і "Стисла відповідь Петрові Скарзі" він різко виступив проти уніатства, а також викривав пороки серед православних, котрі також були винні в занепаду церкви.

На захист православ'я виступило міщанство і козацтво, що нерідко застосовували пряме фізичне насильство. У 1620 р. при участі козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним була відновлена вища церковна ієрархія. Козаки взяли під свою охорону ієрусалимського патріарха Феофана, що, маючи відповідні повноваження від константинопольського патріарха, таємно присвятив у сан київського митрополита (ним став Іове Борецький), п'ятьох єпископів і архієпископа полоцького. На початку XVII ст. серед православного духівництва України великий вплив одержала орієнтація на Московську митрополію. У 1626 р. з доручення козацтва Й.Борецький звертався до царя з проханням прийняти їх під своє заступництво, однак без володіння територією така ідея не зацікавила російське керівництво. Великої напруги боротьба за визнання прав православної церкви досягла на початку 30-х років XVII ст., коли смерть ревного католика Сигізмунда III розбудила надії на відродження свободи віросповідання в Речі Посполитій. У цих умовах козацтво написало декілька петицій у Краків з погрозою повстання, якщо сейм і майбутній король будуть зневажати інтереси православних. У 1632р. син Сигізмунда III королевич Владислав, щоб одержати підтримку перед виборами, офіційно легалізував православну церкву.

Таким чином, почавши спробою об'єднання християнських церков і усіх віруючих християн, Брестська унія призвела до їх подальшого роз'єднання, тому що тепер на місці двох церков існували вже три – католицька, православна й уніатська (греко-католицька).

Якщо говорити про розвиток культури в XIV – першій половині XVII ст., нагадаємо, що Україна, яка вступила до складу Литовської держави, значно перевершувала її. Російська мова (українська того часу) панувала в установах; українці, становлячись правителями, вводили в загальний обіг українське право, звичаї, мову. Королева Ядвіга (1371-1399 р.р) любила читати слов’янську Біблію і писання Святих Батьків. У бібліотеці Сигізмунда І було 33 книги російською мовою і всього одна – польською.

Жорсткість литовського правління, польська експансія, татарсько-турецька агресія, падіння Візантійської імперії обумовили корінний переворот у духовному житті українського суспільства. Культурному розвитку України в цей час були притаманні неоднозначні, суперечливі процеси. У XIV-XVI ст. українські магнати поступово ополячувалися; селяни, потрапивши в кріпосництво, не могли захистити національну культуру. У цей час захисником рідної школи, православної церкви, мови, писемності, мистецтва виступило міщанство і дрібне шляхетство.

Культурному піднесенню в Україні наприкінці XVI – початку ХVII ст. зокрема розвитку освіти, сприяли братства. При кожному з них було засновано братські школи. У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижнього духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Першою була утворена Львівська братська школа (1585 р.), її ректором став відомий учений Іов Борецький, а викладачами – брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда та ін. В 1615 р. була відкрита Київська братська школа, тут групувалися визначні вчені: Іов Борецький, який переїхав зі Львова, Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович то ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. школи було об'єднано в Києво-Могилянський колегіум (згодом перейменований в академію), що став на рівень західно-європейських університетів. Цей колегіум давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, українську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Його вихованці часто продовжували навчання в університетах Парижа, Рима, Відня. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Сагайдачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху, у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братської школи, особисто дбав про її розвиток. Майже усі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Велику роль у справі шкільної освіти зіграв князь Костянтин Острозький, котрий заснував багато шкіл у різних містах Волині. Головною метою цих шкіл була підготовка православного духівництва, здатного з успіхом вести боротьбу з католицтвом і паралізувати її вплив на молодь. В 1576 р. він відкрив у м. Острозі академію. Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику, арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін. На жаль, після смерті князя в 1608 р. його внучка Ганна, фанатична католичка, передала академію в руки єзуїтів.

Львів, Київ і Острог були і науковими центрами в Україні. Вчені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович – Горбацький створив „Підручник логіки", а Інокентій Гізель написав „Загальний нарис філософії".

Історія книгодрукування України тісно зв'язана з життям диякона Івана Федорова, який переїхав з Москви, де його переслідували. У 1573 р. він, при матеріальній допомозі Львівського братства, заснував першу друкарню, де у 1574 р. вийшла книжка „Апостол". Пізніше були видані „Буквар" (1578 р.), „Острозьку Біблію" (1581 р.) та ін. Друкарні згодом виникли також у Луцьку, Новгороді-Сіверському, Києві та інших містах. Усього в 1574-1648 р.р. їх нараховувалося понад 20.

У період XV-XVII ст. розвиваються основні види мистецтва: література, архітектура, скульптура, різьблення, графіка, живопис. Для мистецтва цього періоду характерні такі риси: відхід від візантійських канонів, поява нових стилів і жанрів, посилення світського елемента в культурі, переплетіння національних традицій і західного впливу. Так, новим у літературі XVI ст. стала поява віршування. Автором перших віршів був Герасим Смотрицький. На зміну коротким літописним розповідям прийшли щорічні записи про найважливіші події; так виникли „Короткий Київський літопис” (події до 1545 р.) і Львівський літопис (1489-1649 р.р.). В архітектурі поширився готичний стиль,. Найбільшими будівлями готичного стилю були величні католицькі кафедри у Львові, Перемишлі, Бердичеві. У живопису наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри – портрет і історичний живопис.

На формування української культури вплинули ідеї гуманізму і Реформації. Їхніми носіями стали, насамперед, люди, що одержали освіту в польських і західноєвропейських університетах: у Краківському, Празькому, Болонському, Падуанському, Базельському й інших. Велика частина випускників університетів повернулася на батьківщину, несучи із собою передові ідеї західної цивілізації. Багато хто з них став учителями, поетами, видатними суспільними і політичними діячами.

Отже, з XIV по XVII ст. український народ пройшов нелегкий шлях перетворень у політичному, соціально-економічному і духовному житті. Ріст господарства, позитивні зміни в культурі праці, налагодження активних торгово-економічних відносин із сусідніми державами виводять економіку України на міжнародний рівень. У той же час посилення кріпосницького і національно-релігійного гніту з боку Речі Посполитої, поява козацтва й створення моделі національної державності (Запорізька Січ), істотні зміни культурно-релігійного життя, вплив ідей гуманізму і Реформації створили сприятливий грунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили для згуртування в боротьбі за свою віру, права та незалежність.

Тема.3

Проблема української державності в козацько-гетьманську добу (II пол. XVII - XVIII ст.)

1. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. Переяславська угода 1654 р.

2. Українське суспільство після смерті Б. Хмельницького (період Руїни).

3. Суспільно-політичний устрій та економічний розвиток Гетьманщини у XVIII ст.

4. Основні етапи наступу російського царизму на українську автономію.

I. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. Переяславська угода 1654 р.

Посилення польсько-шляхетського гніту на Україні в першій половині XVII ст. викликало у відповідь піднесення антифеодальної боротьби, яка щільно переплеталася з національно-визвольним рухом. На середину XVII ст. у різних сферах українського суспільства визріли гострі суперечності.

У політичній сфері. Оскільки українські землі входили до складу Речі Посполитої, народ України був позбавлений можливості незалежного державного розвитку. Інтереси політичного розвитку України входили у суперечність з інтересами Польщі.

Загострилися суперечності у національно-релігійній сфері. Стосовно українців в Речі Посполитій проводився курс на усунення їх від участі у міському самоврядуванні, обмежувався їх вступ до цехів ремісників, православні єпископи не мали права засідати в сенаті. Впроваджувалися католицтво та уніатство, переслідувалися українська мова та культура.

У соціально-економічній сфері. Оскільки в цей період Польща стає одним з головних експортерів хліба, спостерігається орієнтація поміщицьких господарств не на задоволення власних потреб, а на внутрішній і зовнішній ринок. Це призвело до зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості України.

Важливою передумовою війни було формування козацького стану. Козацтво на той час ставало виразником національних інтересів і носієм ідеї української державності. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану викликав його збройний опір.

На початку 1648 р. спалахнула національно-визвольна війна українського народу. Поневолене селянство, козацтво, міщани були головною рушійною силою війни. Найважливішу роль відігравало козацтво, яке становило кістяк армії. Очолила війну передова українська шляхта та козацька старшина. Б.Хмельницького обрано гетьманом Війська Запорізького (лютий 1648 р.).

В розвитку війни можна виділити такі основні етапи (в основу періодизації покладено ступінь втілення в життя ідеї української державності).

1. Початок 1648 – серпень 1649 р. Війна досягла найбільшого розмаху, одержані перші серйозні перемоги, сформована ідея створення незалежної держави в межах етнічних земель України, якими володіли колись Київські князі.

2. Cерпень 1649 – вересень 1951 р. В цей період через ненадійну політику союзника – кримського хана Україна після битви під Зборовом була змушена укласти з Польщею невигідний Зборівський договір, згідно з яким козацька територія обмежувалася лише трьома воєводствами, козацький реєстр складав лише 40 тис. чоловік. Таким чином, закінчилася крахом спроба створити незалежну українську державу; Україна одержала лише автономію у складі Польщі. Після поразки у битві під Берестечком (червень 1951 р.) за новим, Білоцерківським договором козацька територія скоротилася до одного воєводства, а козацький реєстр – до 20 тис.

3. Вересень 1651 – березень 1654 р. Змістом цього періоду були невдачі українців у боротьбі за незалежність та пошуки сильного союзника на міжнародній арені. Завершується цей період укладенням союзу України з Росією.

Боротьба, що охопила всю Україну, була спрямована проти національно-релігійного та соціального гноблення з боку Польщі. Повстанці також чинили опір спробам Росії, Туреччини і Кримського ханства підпорядкувати козацьку Україну своїм інтересам. Таким чином, боротьба носила національно-визвольний та соціальний характер. Її головні завдання полягали в тому, щоб створити незалежну українську державу та закласти передумови соціально-економічного розвитку України на якісно новій, більш прогресивній основі.

Щодо типології боротьби, що розпочалася у 1648 р., то в літературі використовуються терміни: “повстання”, “війна” і навіть “революція” – тобто це питання залишається в історичній літературі відкритим. Найбільш розповсюдженим і сьогодні є термін “війна”, хоча деякі дослідники вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, наслідками ця подія становила собою революцію.

Відкритим залишається питання і про хронологічні межі цієї події. Найчастіше кінцевою датою називають 1654 р., хоча зустрічаються і 1657 р., і навіть 1676 р.

Таким чином, до повстання, що переросло в національно-визвольну війну українського народу, призвело різке загострення соціально-економічних суперечностей в Україні, посилення національного, релігійного гніту наприкінці 40-х рр. XVII ст.

Величезний вплив на перебіг подій в цей період справив Б. Хмельницький – видатний політичний діяч, який у 1648-1654 рр. очолив боротьбу українського народу проти польських поневолювачів. Його роль в історії України важко переоцінити; нерідко деякі дослідники порівнюють Б.Хмельницького з Олівером Кромвелем в Англії.

Народився Богдан Хмельницький 27 грудня 1595 року в Чигирині у сім’ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького. Богдан одержав освіту в українській школі, а потім у Львівській єзуїтській колегії, знав латинь та кілька іноземних мов. Через трагічні особисті обставини Хмельницький став на чолі визвольної боротьби українського народу проти польського панування. Він справив великий вплив на перебіг подій ук-раїнської історії завдяки своєму таланту – таланту організатора, полководця, державного діяча. Найбільшою заслугою Б. Хмельницького була напружена, послідовна праця по створенню української національної держави. Здійсненню цього історичного завдання була підпорядкована вся діяльність гетьмана.

Таким чином, Б. Хмельницький, по-перше очолив боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського панування, об’єднавши для цього зусилля різних класів і верств населення. В результаті була знижена гострота соціальних суперечностей, усунена можливість переростання їх у громадянську війну.

Вже в ході перших баталій яскраво виявився талант Б.Хмельницького як воєначальника. Для визволення України від чужоземного гноблення була створена народна армія, яка здобула блискучі перемоги. Хмельницький вніс немало нового у військове мистецтво. Він завжди правильно визначав момент і напрям головного удару, вдало роз’єднував сили ворога і бив їх частинами, вміло організовував розвідку і партизанську війну в тилу ворога.

Під керівництвом гетьмана повстанці у 1648р. тричі одержали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень).

По-друге, Б.Хмельницький – перший з політичних діячів не тільки висунув завдання створення незалежної української держави, але й зробив усе можливе для його втілення. Його зусиллям фактично була створена молода українська держава, яка спиралася на традиції козацького самоврядування.

В ході війни склалися сприятливі умови для формування державних інституцій і вирішення проблеми української державності. В результаті війни сформувалася демократична козацька держава з республіканськими методами управління.

Як відомо, основними ознаками держави є такі:

– Наявність влади (центральної та місцевої).

– Розміщення населення за територіальною ознакою.

– Збройні сили, судочинство, фінансова система.

– Право мати зовнішні зносини.

Як виглядали ці ознаки в молодій українській державі?

Про формування козацької території йшлося вище. На початку 1650 р. було сформовано 16 полків, які становили територіальне ядро держави, де проживало на той час приблизно 1,5 млн. осіб.

Нова влада виглядала таким чином. На верхівці знаходився гетьман, який обирався козацькою радою. Він очолював уряд, державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав козацькі ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою.

Створюється своя власна скарбниця, формуються державні органи, які займаються стягуванням податків з населення.

Зростає роль України як суб’єкта міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі.

Таким чином, є підстави говорити про наявність процесу формування української козацької державності вже в ході Визвольної війни. Зосередження в руках полковників військової, адміністративної, судової, фінансової влади заклало підвалини своєрідного політичного устрою козацької держави.

Водночас процес формування української держави був надзвичайно складним. Зокрема, укладення Білоцерківського договору призвело до ще більшого обмеження козацької території; не всі верстви населення одержали відповідні права і свободи, що викликало невдоволення мас.

Політичні наслідки Жванецької кампанії виявилися зовсім катастрофічними, бо для України не передбачалося навіть автономії у складі Речі Посполитої.

Важливим чинником становлення української державності під час війни була активна дипломатична діяльність гетьмана. Пошуки зовнішньополітичних орієнтирів та союзників посідали важливе місце в політиці Б. Хмельницького.

По-перше, на початку війни Б. Хмельницький забезпечив Україні союзника в особі кримського хана. Щоправда, цей союзник виявився ненадійним.

По-друге, гетьман відстоював інтереси України на переговорах з поляками під час укладення договорів з ними.

По-третє, після зради кримського хана Б. Хмельницький забезпечив протекцію Турецького султана. Військо запорізьке було формально прийнято васалом Туреччини, але через неприязнь українців до “бусурманів” цей договір залишився на папері.

По-четверте, підтримувався також зв’язок зі Швецією, Молдавією.

Окремо слід зупинитися на стосунках з Росією, яким гетьман приділяв велику увагу. Він добре розумів, що без підтримки ззовні поляків не перемогти; саме союз з Москвою мав, на думку Хмельницького, надати повстанцям серйозну перевагу у боротьбі з Польщею. Тому під час війни гетьман неодноразово звертався до Москви з проханням про допомогу “заради віри православної”, але цар вичікував і відгукнувся лише у 1653 році. Результатом таких стосунків стало укладення у 1654 році Переяславської угоди.

Таким чином, військова і дипломатична діяльність Б. Хмельницького суттєво вплинула на підсумки війни.

Переяславська угода 1654 року – вирішальний, переломний момент в долі українського народу. Для вірного розуміння суті цього договору слід взяти до уваги такі моменти:

А) обставини, за яких його було укладено;

Б) зміст договору.

А) Обставини. Незважаючи на підйом визвольної війни, Україна протягом кількох років не змогла нанести рішучої поразки Польщі. Ставало очевидним, що Україні був потрібний сильний союзник, покровитель.

Альтернативні варіанти Б. Хмельницький перелічив на козацькій раді у січні 1654 року:

Покровитель – польський король (це було неприйнятно, точилася боротьба проти поляків).

Кримський хан (виявився ненадійним союзником).

Турецький султан (але союз з “бусурманами” був ненависним для українців).

Московський цар (на думку Хмельницького, ця кандидатура була найбільш прийнятною).

Б) Зміст угоди. В березні 1654 року російський цар затвердив так звані “Березневі статті”, які визначали статус України у складі Росії.

Які права мала козацька Україна за цією угодою?

Договір передбачав цілковите збереження за Україною своєрідних форм правління, наявність власної державної території, судочинства, армії чисельністю 60 тис. реєстрових козаків, фінансової системи, своєрідного адміністративно-територіального поділу. Суверенітет України був частково обмежений у сфері зовнішньої політики: дипломатичні зносини дозволялося здійснювати під контролем Москви. Крім того, Москві сплачувалася данина.

Таким чином, Україна за Переяславською угодою зберігала широку автономію у складі Росії. Укладення її відповідало на той час вимогам моменту і тому може оцінюватися як вірний крок гетьмана.

Серед істориків і досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславської угоди 1654 року. Науковці по-різному трактують цей договір: одні вбачають в ньому унію двох держав; інші – угоду про васальну залежність України від Росії; треті – військовий союз. Ситуація ускладнюється тим, що оригінал документу до нас не дійшов: текст був підроблений царськими писарями. Одне цілком очевидно: кожна сторона бачила в ньому засіб для реалізації власних планів. Москва намагалася часткову залежність України від Росії перетворити на цілковиту; Україна сподівалася за допомогою Росії вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої.

Укладення договору 1654 року суттєво змінило геополітичну ситуацію в регіоні.

Таким чином, Б. Хмельницький, який здійснював активну дипломатичну діяльність під час Визвольної війни, вивів Україну на міжнародну арену. І лише вкрай несприятливі обставини того часу призвели до втрати українцями можливості національного самовизначення. Водночас слід зауважити, що особа Б. Хмельницького не піддається однозначній оцінці. По-різному оцінюють вчені і політики передусім такий вирішальний крок, як укладення Переяславської угоди 1654 року. Слід однак визначити, що гетьман діяв як мудрий політик і обрав найбільш оптимальний на той час варіант. Безперечно, Б. Хмельницький – одна з найбільш видатних фігур в історії України.

Отже, в ході національно-визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст. відбувався процес створення української держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації влади Запорозької Січі. У 1654 р. молода українська держава увійшла до складу Росії на правах широкої автономії.

Дата добавления: 2014-11-20