Вік кримінальної відповідальності 2 страница

З тексту чинного кримінального закону (ст. 19 ч. 2 КК) видно, що поняття неосудності, яке ґрунтується на положеннях наук кримінального права і психіатрії, істотно уточнено порівняно з його законодавчим визначенням у КК УРСР 1960 р.

Неосудність визначається на підставі сукупності двох критеріїв (рис. 15): медичного (біологічного) і юридичного (психологічного).

Рис. 15. Неосудність

Медичний критерій передбачає наявність в особи одного з чотирьох видів психічних захворювань, вказаних у ст. 19 ч. 2 КК.

Хронічне психічне захворювання. Це розлад психічної діяльності, який має тривалий характер, проявляє тенденцію до наростання хворобливих проявів і практично є невиліковним. До цієї групи належать шизофренія, епілепсія, маніакально-депресивний психоз, сифіліс мозку, прогресивний параліч та низка інших. Перебіг цих психічних захворювань має тенденцію як до загострення, так і до ремісії.[102] Ці захворювання є невиліковними.

Тимчасовий розлад психічної діяльності – це група захворювань, які, на відміну від тих, що входять у попередню групу, тривають коротший період часу і піддаються лікуванню. До них належать: реактивний стан, гострий алкогольний психоз, т. зв. виняткові стани (патологічне сп’яніння, патологічний афект), сутінкові стани тощо.

Недоумство (олігофренія) – це третя група психічних захворювань. Під ним розуміється патологічний стан, обумовлений ураженням головного мозку під час пологів або набутий у ранньому дитинстві внаслідок хворобливого стану психіки дитини. Недоумство проявляється у недорозвинутості мислення, пам’яті, уваги, розумових здібностей тощо. Головною ознакою олігофренії є загальна психічна неповноцінність.

Розрізняють три види недоумства – дебільність, імбецильність та ідіотію. Кожен з цих видів характеризується різним рівнем уражень.

Дебільність – найлегша форма олігофренії. Як правило, вона не виключає осудності.

Імбецильність – середня форма, яка дає підстави у більшості випадків визнавати особу неосудною.

Ідіотія – найтяжча форма вродженого ураження, яка здебільшого характеризується практично повною відсутністю психічних функцій. Ця форма ураження завжди виключає осудність.

Четвертий вид психічного захворювання, який дає підстави визнати особу неосудною, визначений законом як інший хворобливий стан. Під ним розуміються ті види захворювань, які пов’язані із хворобливим станом психіки і можуть бути підставою для визнання особи неосудною. Ці стани характеризуються тимчасовими розладами психіки, не належать до хронічних або тимчасових розладів психіки, але за своїми психопатологічними ознаками можуть бути прирівняні до них. Їх утворюють, зокрема, деякі форми психопатій, різноманітні розлади психіки, які виникли внаслідок перенесення тяжких інфекційних захворювань, нервово-психічні розлади у наркоманів у період абстиненції, психічні зміни особистості, які виникають на тлі глухонімоти та ін.

Сама по собі наявність психічного захворювання не обов’язко­во повинна зумовити визнання особи неосудною, оскільки у залеж­ності від перебігу хвороби особа не завжди втрачає можливість усвідомлювати характер власної поведінки та керувати нею.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності свідчить про глибину ураження психіки, яка визначає здатність особи усвідомлювати характер дій, які нею вчиняються та керувати ними.

Таким чином неосудність під кутом зору юридичного критерію свідчить про нездатність особи усвідомлювати фактичний характер власної поведінки, її суспільну небезпечність (інтелектуальний момент) та керувати нею (вольовий момент).

Слід зауважити, що на практиці спостерігаються випадки, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний (і навіть протиправний) характер вчинюваної поведінки, однак внаслідок ураження вик-
лючно вольової сфери неспроможна керувати нею (напр. при клеп­томанії, піроманії та ін.).

8.4. Обмежена осудність

У теорії кримінального права питання про обмежену осудність було предметом дискусії між вітчизняними вченими криміналістами протягом кількох десятиріч. Наприклад, ще наприкінці 70-х років минулого сторіччя вченими на підставі досліджень було встановлено, що майже 70% підлітків, які вчинили злочини, мають негативні психопатологічні характеристики в межах осудності. Звичайно, це суттєво впливало на їх поведінку, однак не викликало яких-небудь кримінально правових наслідків[103]. Саме це і було базою для дискусії, яка проте у Радянському Союзі залишилась без результатів.

Для кримінального законодавства України обмежена осудність абсолютно новий інститут, хоча він давно відомий законодавству багатьох країн світу. Це питання про т. зв. суміжні стани, коли існують суттєві сумніви щодо осудності особи, яка вчинила злочин, однак медичні характеристики такої особи не відповідають показникам медичного критерію, притаманного неосудності.

Кримінальний кодекс у ст. 20 визначає:

«1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру».

Фактично особа має такий психопатологічний стан, при якому вона через наявний у неї психічний розлад не спроможна в повному обсязі усвідомлювати характер власної поведінки та керувати нею. (Виходячи із загального вчення про неосудність сполучник «та» у даному випадку може бути замінений на «або».) Водночас така особа певною мірою здатна усвідомлювати власну поведінку та/або керувати нею.

Наявність патології спричиняється в даному випадку різноманіт­ними психопатіями, невротичними розладами, розладами особистості, наявністю хронічного алкоголізму, наркоманії або токсикоманії, наслідками черепно-мозкових травм. Це створює медичний критерій обмеженої осудності.

Юридичний критерій обмеженої осудності, як і при неосудності, створює сукупність інтелектуальної та вольової ознак.

Інтелектуальна ознака обмеженої осудності свідчить про неспроможність особи в повному обсязі усвідомлювати характер власної поведінки (дії або бездіяльність).

Вольова ознака обмеженої осудності – це неспроможність повною мірою керувати своєю поведінкою (діями або бездіяльністю).

Наявність психопатологічного стану значною мірою впливає на можливості розуміти всі характеристики власної поведінки та контролювати її.

При цьому не має підстав вести мову про неосудність особи, але й не можна ставити знак «дорівнює» між особами, які страждають на такі патології, та абсолютно здоровими людьми.

Визнати стан обмеженої осудності (як і неосудності), можна виключно на підставі висновку судово-психіатричної експертизи.

У такому випадку цей стан на підставі ст. 20 ч. 2 КК України може бути врахований судом при обранні покарання. Хоча вказана норма не визначає прямо, яким чином це може бути враховано, систематичне тлумачення ст. 20 ч. 2 КК дає підстави стверджувати, що законодавець має на увазі зменшення покарання порівняно з тим, яке було б обрано за вчинений злочин осудній особі.

Звичайно, що таке врахування можливо лише при визнанні особи обмежено осудною на момент вчинення злочину. Якщо в особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, діагностується обмежена осудність на підставі характеристик медичного критерію, які виникли після вчинення злочину, вона не може бути визнана обмежено осудною. В цьому випадку до такої особи не можуть бути застосовані і положення ст. 20 ч. 2 КК України.

8.5. Спеціальний суб’єкт злочину

Стаття 18 ч. 1 КК України, визначаючи поняття суб’єкта злочину у кримінальному праві, вказує на його ознаки, які притаманні суб’єкту злочину в будь-якому випадку.

Разом із цим при конструюванні значної кількості складів злочинів законодавець, поруч із загальними ознаками суб’єкта, вказує на інші ознаки, які визначають умови відповідальності при вчиненні конкретних злочинів і по суті є додатковими ознаками суб’єкта злочину.

У кримінальному праві суб’єкт злочину, якому поруч із загальними притаманні спеціальні ознаки, називається спеціальним суб’єктом злочину. Відповідно склади таких злочинів носять назву склади злочинів із спеціальним суб’єктом.

Визначення спеціальних ознак суб’єкта злочину обумовлюється специфікою окремих складів злочинів, вчинення яких є можливим виключно у зв’язку із відповідним видом людської діяльності, яку можуть здійснювати не всі, а обмежене коло суб’єктів.

Коло видів такої діяльності досить широке. Воно може визначатись приналежністю до громадянства України, наявністю родинних зв’язків, видом професійної діяльності, посадовим становищем, яке посідає особа та ін.

Чинне кримінальне законодавство України вперше дало нормативне визначення спеціального суб’єкта злочину (ст. 18 ч. 2 КК), вказавши, що «Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа».

Залежно від змісту ознаки спеціального суб’єкта поділяються на групи:

Соціально-демографічні ознаки – стать, вік винного, наявність військового обов’язку (напр., ухилення від призову на строкову військову службу, ст. 335 КК, може бути вчинено лише особою, яка досягла встановленого законом віку і визнана такою, що несе військовий обов’язок).

Службове становище особи – заняття винним відповідної посади чи виконання ним відповідних функцій у державній, громадській чи комерційній організації (шахрайство з фінансовими ресурсами – ст. 222 КК; одержання хабара – ст. 368 КК і т. п.).

Професія винного – наявність у нього відповідної освіти чи професійних навиків у трудовій або виробничій сфері (напр., ненадання допомоги хворому медичним працівником – ст. 139 КК та ін.).

Цивільно-правовий статус – наявність в особи громадянства України чи іноземної держави (напр., державна зрада, ст. 111 КК; шпигунство – ст. 114 КК та ін.).

Взаємовідносини з потерпілим – наявність у винного родинних чи інших зв’язків, що обумовлюють у них визначені обов’язки чи права (напр., ухилення від сплати аліментів на утримання дітей – ст. 164 КК та ін.).

Характеристика особи в контексті її попередньої діяльно-
сті (напр., раніше суджений за умисне вбивство – ст. 115 ч. 2
п. 13 КК та ін.).

У тих складах, де ознаки спеціального суб’єкта злочину перед­бачені законом, тобто є конструктивним елементом складу кон-
кретного злочину, вони є обов’язковими і визначають наявність чи відсутність складу злочину.

Тоді, коли вони визначені в диспозиції конкретної кримінально-правової норми як факультативні ознаки, їх вплив на кваліфікацію здійснюється опосередковано як характеристики особи злочинця і можуть розглядатись в контексті обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність.

8.6. Кримінальна відповідальність за злочини,
вчинені у стані сп’яніння, внаслідок вживання
алкоголю, наркотичних засобів
або інших одурманюючих речовин

Кримінальна відповідальність осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння, визначена ст. 21 КК України.

Ця кримінально-правова норма розглядає випадки простого (фізіологічного) сп’яніння, тоді як стан патологічного сп’яніння висуває питання про можливість визнання особи неосудною, що розглядалось раніше.

Необхідність спеціального нормативного регулювання цього питання зумовлена високою розповсюдженістю злочинів, які вчиняються у стані сп’яніння та постійним зростанням їх кількості. За даними Державного комітету статистики України за 2001 р. кількість таких злочинів сягнула 79,5% в загальній масі всіх зареєстрованих злочинів,[104] а за 9 місяців 2002 р. дійшла до позначки майже 90%.[105]

Стаття 21 КК визначає, що «особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності».

Алкоголь, наркотики, інші одурманюючі речовини впливають на мозок, уражують центральну нервову систему, впливають на розумові і вольові процеси людини.

Звичайне сп’яніння умовно можна поділити на три ступені: легке, середнє, важке. Воно характеризується тим, що людина доводить себе до такого стану свідомо. Цей стан не викликає виникнення сутінкових розладів свідомості, галюцинацій, маревних переживань чи інших психологічних станів.[106]

Унаслідок ослаблення самоконтролю, порушення мислення поведінка людини різко відрізняється від звичайної, штовхаючи на несподівані, не зрозумілі з позицій розуму, вчинки. У силу цього на стадії досудового слідства чи судового розгляду кримінальної справи деякі особи, що вчинили злочини в стані сп’я­ніння, посилаються на те, що вони не пам’ятають момент вчинення злочину, не усвідомлювали на момент вчинення характеру своїх дій.

Вітчизняні теорія і практика традиційно були одностайні в підходах до оцінки даного питання, визнаючи таких осіб осудними. В обґрунтуванні авторами, які досліджували цю проблему, справед­ливо вказувалося на відсутність при звичайному фізіологічному сп’янінні медичного критерію неосудності. Наведене твердження є абсолютно справедливим, тому що прийняття цих речовин, незважаючи на порушення визначених функцій головного мозку, не викликає хворобливих станів, що тягнуть за собою істотні порушення психіки. Стан фізіологічного сп’яніння ніколи не супроводжується симптомами, характерними для психічних захворювань. П’яна людина, наприклад, не страждає галлюцинаторно-маревни­ми явищами автоматизму, невмотивованого психомоторного порушення, страху і т. п. Через це у стані фізіологічного сп’яніння істотно не спотворюється правильна оцінка навколишнього.

Підставою кримінальної відповідальності за злочин, вчинений у стані простого сп’яніння, є відсутність медичного критерію неосудності і збереження здатності, незважаючи на деякі порушення
розумових і вольових процесів, усвідомлювати характер здійснюваних дій і керувати ними. Як справедливо зазначав В. С. Орлов «…в состоянии физиологического опьянения не искажается существенным образом правильное восприятие окружающей обстановки. Поэтому состояние физиологического опьянения нельзя отождествлять с болезненным психическим состоянием – психоз в виде патологического опьянения. Признание физиологического опьянения болезненным состоянием противоречит закону и данным медицинской науки. Оно ведет к узкобиологическому подходу в оценке состояния опьянения, что чрезмерно расширяет границы психических болезней».[107]

Якісно відмінну від простого сп’яніння характеристику має патологічне сп’яніння, що за своєю природою належить до психічного розладу, пов’язаного зі сп’янінням. Воно – це не просто ступінь якого-небудь фізіологічного сп’яніння, але тимчасовий психічний розлад, що виключає осудність. Патологічне сп’яніння виникає найчастіше в осіб, соматично ослаблених, тих, хто хворів на тяжкі інфекційні захворювання і травми головного мозку і т. п. після прийому алкоголю навіть у невеликих дозах (50–100 г). Суб’єкт, що вчинив злочин у стані патологічного сп’яніння, втрачає здатність усвідомлювати фактичний характер та суспільну небезпеку своїх дій або керувати ними. На цій підставі судово-психіатрич­ною експертизою він може бути визнаний неосудним і в цьому випадку не підлягає кримінальній відповідальності.

Розділ 9

СУБ’ЄКТивна сторона ЗЛОЧИНУ

9.1. Поняття суб’єктивної сторони злочину

Суб’єктивна сторона – чи не найскладніший для дослідження та кримінально-правового аналізу елемент складу злочину. При цьому її значення важко переоцінити. Конституція України в ст. 62 встановила, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Щоб здійснити це, слід поринути у внутрішній світ особи – визначити систему її ціннісних орієнтирів, мотивацію вчинків, емоційний стан тощо. Це переслідує мету здійснення глибинного аналізу суб’єктивної сторони злочину, встановлення наявності вини, її форми та виду.

Концепція вітчизняного кримінального права передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за вин­не вчинене суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність).

Лише на підставі аналізу взаємозв’язку внутрішнього ставлення особи до вчиненого діяння із зовнішнім його проявом можна зробити висновок про наявність вини особи.

Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного.

Г. С. Фільдштейн, висловлюючи думки з цього приводу, наголошував, що «учение о виновности и его большая или меньшая глубина есть как бы барометр уголовного права».[108]

Недостатня увага до аналізу суб’єктивної сторони складу злочину автоматично призводить до помилкового визначення виду та форми вини, що становить від 20 до 50% всіх суддівських помилок.[109]

Питанню вини в теорії вітчизняного кримінального права завжди приділялась велика увага.

В. Д. Спасович, ототожнюючи вину з суб’єктивною стороною злочину, вказував на значні труднощі у її вивченні, оскільки «1) …наблюдательные средства весьма недостаточны и приговор наш о том, что происходило в душе преступника, прежде чем он начал совершение преступления, основан будет всегда на одних только предположениях более или менее вероятных; 2) потому что в жизни нет крутых переходов от невинности к вине и между различными ступенями вины; между тем однако, где жизнь представляет нечто цельное, где сливаются цвета и оттенки, там ум наш должен проводить возможно резкие грани, которые могут быть только приблизительно верны и которые каждый век проводит иначе, по своему, по мере накопления казусов, опытов, наблю-
дений; по мере того как осознано будет, что явления жизни неумещаются в придуманных наукой формах и рамках».[110] І далі:
«…В субъективной стороне преступления или в вине мы можем различать два главных оттенка: неосторожность и умысел».[111]

Л. Є. Владимиров визначав внутрішню сторону злочину (суб’єктивну сторону.– П. Ф.) як «виновность (преступную волю)». Він першим назвав умисел і необережність формами винності (dolus et culpa).[112]

О. Ф. Кістяківський наголошував, що «отношение воли субъекта к совершенному им действию и его последствию есть …существенно-необходимый признак преступления».[113]

Аналізуючи умови кримінальної відповідальності, М. С. Таганцев зазначав, що «одного факта посягательства на норму, одного причиненного вреда или опасности для правоохраненного интереса, недостаточно для привлечения учинившего его к уголовной ответственности; современное право, за малыми изъятиями, требует, чтобы это посягательство, эта правонарушающая деятельность, являлись воплощениями вины».[114]

Перші, звичайно досить обмежені спроби диференціації злочинів залежно від форми вини зустрічаються ще в «Руській правді», яка розрізняла вбивство умисне – вбивство при вчиненні розбою, яке вважалось чи не найтяжчим злочином (ст. 3), від убивства випадкового, «в ссоре или на пиру» (ст. 6).[115]

Все більшого значення при визначенні кримінальної відповідальності набувають питання визначення форми вини при вчиненні злочину в епоху «Судебников» (ХV–XVI ст.).

«Соборное Уложение» царя Олексія Михайловича 1649 р. вже детально відрізняє вину умисну і вину необережну, пов’язуючи з наявністю тої чи іншої її форми у діях винного кримінальну відповідальність.[116]

«Артикул воинский» Петра І визначав такі форми вини – умисну «в сердцах, в намерении» (арт. 24, арт. 144 та ін.) і необережну «без упрямства, злости и умыслу» (арт. 28 та ін.).[117]

Подальше кримінальне законодавство Російської імперії продовжувало диференційований підхід до оцінки суспільної небезпечності залежно від форми вини, яка характеризувала суб’єктив­ну сторону складу вчиненого злочину.

Кримінальне законодавство СРСР і союзних республік було побудовано на тих самих засадах.

Вже «Руководящие начала» 1919 р. містили в ст. 12 вимогу врахування форми вини при постановленні вироку по кримінальній справі. Приміром, п. «в» вказаної статті вимагав розрізняти «совершено ли деяние в сознании причиненного вреда или по невежеству и несознательности», а п. «з» з’ясовувати «обнаружены ли совершающим деяние заранее обдуманное намерение, жестокость, злоба, коварство, хитрость или деяние совершено в состоянии запальчивости, по легкомыслию и небрежности». При цьому «Руководящие начала» не давали визначення форм вини.

Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р. уперше нормативно визначив поняття умислу та необережності, зазначивши (ст. 11), що «Наказанию подлежат лишь те, которые а) действовали умышленно, т. е. предвидели последствия своего деяния и их желали или сознательно допускали их наступление, или б) действовали неосторожно, т. е. легкомысленно надеялись предотвратить послед-
ствия своих действий или же не предвидели их, хотя и должны были их предвидеть». Ці положення були в повному обсязі реципійовані КК України 1922 р.

«Основные начала» 1924 р. встановлювали, що покарання застосовується лише до тих, хто «а) действуя умышленно, предвидели общественно опасный характер последствий своих действий, желали этих последствий или сознательно допускали их наступление, или б) действуя неосторожно, не предвидели последствий своих действий, хотя и должны были их предвидеть, или легкомысленно надеялись предотвратить таковые последствия» (ст. 6).

Кримінальний кодекс України 1927 р. у ст. 9 практично відтворив формулювання «Основных начал» 1924 р.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та КК України 1960 р. фактично підвели підсумок під багаторічними спробами нормативного формулювання змісту форм вини. Статті 8 та 9 КК закріпили:

«Стаття 8. Вчинення злочину умисно

Злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Стаття 9. Вчинення злочину з необережності

Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була й могла їх передбачити».

Одночасно протягом практично всього ХХ ст. не припинялась дискусія щодо поняття змісту суб’єктивної сторони складу злочину.

Практично дискутувались дві точки зору, два основних підходи:

ü поняття суб’єктивної сторони складу злочину й поняття вини у кримінальному праві збігаються, і вина по суті є суб’єктив­ною стороною складу злочину;

ü суб’єктивна сторона складу злочину є більш змістовним поняттям, яке в тому числі включає в себе і вину.

Прихильники першої точки зору (А. А. Піонтковський, П. С. Да­гель, Г. А. Крігер та ін.[118]) прямо вказували, що «вина является субъективной стороной преступления, его психологическим содержанием». При цьому «мета», «мотив», «емоційний стан», які багатьма розглядаються як факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину, повинні на їх думку, оцінюватись як «необходимые компоненты психического отношения, составляющего вину».[119]

Прихильники другої точки зору, яка, до речі, домінує в науковій літературі, схильні вважати, що суб’єктивна сторона злочину є більш змістовним поняттям, і охоплює як вину, так і факультативні ознаки (мету, мотив та емоційний стан). Слід повністю погодитись з позицією авторів підручника «Кримінальне право України. Загальна частина», які наголошують: «Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи – це основна, обов’яз­кова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб’єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети[120], що є її факультативними ознаками».[121]

Такий підхід повністю базується на нормах чинного кримінального законодавства, зокрема, ст. 2 частини 1 та 2, ст. 23 КК України.

Виходячи з викладеного, можна дати визначення суб’єктивній стороні складу злочину, яка є внутрішньою стороною складу злочину, що характеризує психічне ставлення особи по відношенню до вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає, а також характеристики мотиву та мети, які обумовили вчинення злочину, та емоційного стану, в якому перебувала особа під час його вчинення.

Таким чином, ознаками суб’єктивної сторони складу злочину виступають:

ü вина;

ü мотив;

ü мета;

ü емоційний стан.

Вина (culpa) – основна ознака суб’єктивної сторони складу
злочину. Поняття вини у слов’янських мовах має багато значень. Приміром, В. І. Даль вказував, що з одного боку,– це «начало, причина, источник, повод, предлог», а з іншого,– «провинность, проступок, преступление, прегрешение, грех, всякий недозволенный предосудительный проступок».[122]

Новий тлумачний словник української мови теж неоднозначно визначає цей термін: «1. Негативний вчинок або злочин; причетність до них або до чогось неприємного, що сталося; провина, провинність, проступок, шкода, гріх, прогріх... Відповідальність за негативний вчинок або злочин... 2. Те, що спричиняє, призводить до чого-небудь; причина».[123]

Значення вини у кримінальному праві важко переоцінити. Ще А. А. Піонтковський наголошував «Учение о вине является одним из основополагающих элементов теории... уголовного права. Без вины не может быть уголовной ответственности …».[124]

У кримінальному праві під виною прийнято розуміти психічне ставлення особи до вчиненого діяння та його наслідків. Таке розуміння вини було досягнуто в ході дискусії з проблеми вини, яка досить бурхливо проходила у вітчизняній кримінально-правовій науці в 50-х роках ХХ ст. і була викликана позицією професора Б. С. Утєвського, що була висловлена ним у монографії «Вина в советском уголовном праве».[125]

Б. С. Утєвський, зокрема, стверджував, що вина – це «совокупность обстоятельств, заслуживающих, по убеждению советского суда, отрицательной общественной (морально-политической) оценки от имени социалистического государства и требующих уголовной ответственности подсудимого».[126] Така оціночна позиція зводила зміст вини до негативної оцінки судом тої чи іншої поведінки, незалежно від того, чи дійсно особою вчинено діяння, яке містить склад злочину. Це давало широкий простір для зло-
вживань, оскільки підміняло реальну підставу відповідальності (наявність в діянні складу злочину) невизначеною суб’єктивною негативною оцінкою судом учиненого діяння. Звичайно, така позиція не могла знайти підтримку широких кіл юридичної громадськості і була відкинута теорією кримінального права.

Фактично вина базується на психічних процесах, які проходять у свідомості особи і стосуються ставлення до діяння та його наслідків. Це дає можливість диференціювати вину на форми (умисну та необережну), виділити види умислу та необережності та т. ін.

Нормативно вина визначається як «психічне ставлення особи до вчинюваної дії та бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності» (ст. 23 КК).

Слід зазначити, що взагалі нормативне визначення вини було вперше здійснено у Кримінальному кодексі України 2001 р. Воно дає можливість розкрити її зміст як з позиції психологічного навантаження, так і з точки зору аналізу соціального змісту.

Аналізуючи зміст вини, необхідно насамперед, зауважити, що це слід здійснювати під кутом зору аналізу її інтелектуальної та вольової ознак.

Інтелектуальна ознака вини характеризується усвідомленням особою суспільно небезпечного характеру власної поведінки, що охоплює розуміння об’єкта злочину, об’єктивної сторони (включаючи час, місце, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину, у випадку, коли ці ознаки включені як конструктивні у склад конкретного злочину). При вчиненні кваліфікованого або привілейованого злочину обставини, які його характеризують, також повинні охоплюватись свідомістю особи. При вчиненні злочинів з матеріальним складом свідомістю особи повинні охоплюватись наслідки злочину.

Вольова ознака вини утворює ставлення особи до тих самих обставин, які входять в інтелектуальний зміст вини. «Воля – соціально обумовлений стан психічного регулювання поведінки суб’єкта, що ґрунтується на його прагненні і здатності до свідомого вибору мети діяльності, шляхів і засобів її досягнення».[127] Як наголошує Ю. А. Красіков, «воля – практическая сторона сознания, функция которой заключается в регулировании практической деятельности человека».[128]

Дата добавления: 2014-12-10