Вік кримінальної відповідальності 11 страница

Реальна сукупність має місце тоді, коли особа різними діяннями утворює два і більше самостійних склади злочину. Як правило, діяння, які утворюютьреальну сукупність, вчиняються особою послідовно. При цьому не має значення часовий проміжок між їх вчиненням (звичайно, в межах дії строків давності притягнення до кримінальної відповідальності). Реальна сукупність відрізняється від ідеальної часом вчинення злочинів (при ідеальній сукупності час збігається, а при реальній – ні), характеристикою об’єктивної сторони (при ідеальній сукупності має місце в крайньому випадку хоч частковий її збіг, тоді як при реальній сукупності об’ктивні сторони вчинених злочинів не збігаються).

Чинне кримінальне законодавство не містить поділу сукупності злочинів на вказані види – це теоретична конструкція.

При вчиненні сукупності злочинів відповідно до ст. 33 ч. 2 КК кожний із злочинів, які утворюють сукупність, повинен кваліфікуватись за окремою кримінально-правовою нормою. Однак це правило, яке є безумовним для випадків реальної сукупності
злочинів, у випадках ідеальної сукупності зумовлює відповідні складнощі.

Наприклад, одержання службовою особою хабара фактично містить у собі склади двох самостійних злочинів – самого одержання хабара (ст. 368 КК) та зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК); вбивство судді одночасно охоплюється п. 8
ч. 2 ст. 115 КК та ст. 379 КК і т. ін.

Такі випадки, коли вчинений злочин підпадає під ознаки двох самостійних складів злочинів, у теорії кримінального права визначаються як конкуренція норм.

Теорія кримінального права виділяє такі види конкуренції кримінально-правових норм:

ü конкуренція загальної та спеціальної норм (відношення між двома нормами, одна з яких є загальною щодо іншої – спеціальної). У цьому випадку, якщо діяння, яке кваліфікується, охоплюється складами загальної та спеціальної норм, застосуванню підлягає спеціальна норма;

ü конкуренція норм, з яких одна охоплює діяння в цілому, а друга – частину діяння (відношення двох норм, одна з яких (ціла) передбачає відповідальність за діяння в цілому, а інша (часткова), відповідальність за діяння, яке є частиною цілого). При конкуренції частини і цілого застосуванню підлягає норма, яка найбільш повно відображає суспільну небезпеку та ознаки діяння;

ü конкуренція пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, перед­бачених окремими нормами, що містяться в різних статтях КК. При конкуренції обтяжуючих та пом’якшуючих обставин перевага віддається пом’якшуючим обставинам;

ü конкуренція обтяжуючих обставин, що містяться в різних нормах однієї статті КК. У цьому випадку кваліфікація здійснюється за нормою, яка передбачає відповідальність за більш обтяжуючу обставину.

Вчинення особою злочинів, які утворюють сукупність, свідчить про підвищену суспільну небезпеку злочинця. У зв’зку з цим КК України передбачив можливість призначення в таких випадках більш суворого покарання, ніж у КК 1960 р. Це питання детально буде розглянуто у відповідній темі.[244]

12.4. Рецидив злочинів

Рецидив злочинів – найнебезпечніший вид множинності злочинів. «Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин» (ст. 34 КК).

Виходячи з цього визначення рецидив злочинів має місце як тоді, коли особа вчинила злочин, була засуджена за нього, відбула покарання і до закінчення строку судимості або до її зняття знову вчинила умисний злочин, так і тоді, коли після засудження за нього і до повного відбування покарання знов вчинила умисний злочин. Рецидив злочинів матиме місце також у тому випадку, коли особа, будучи засудженою за вчинений злочин, була звільнена
судом від покарання або його відбування і під час перебігу строків судимості вчинила новий умисний злочин.

У теорії кримінального права висловлювались точки зору про можливість визнання рецидивом випадків вчинення нового злочину після вчинення особою необережного злочину[245].

Після прийняття КК України 2001 р. цій суперечці було покладено край, оскільки ст. 34 КК чітко визначила рецидив виключно в ситуації вчинення умисних злочинів.

Радянське кримінальне право рецидив злочинів цікавив з двох точок зору:

¨ власне для визначення кола діянь, які є особливо небезпечними в зв’язку з їх вчиненням особами, які раніше були засуджені за вчинення злочинів (загальний і спеціальний рецидив);

¨ для визначення кола злочинів, кількість і послідовність вчинення яких давала підстави визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (особливо небезпечний рецидив).

Потреба у вирішенні питань належності злочинів для визнання їх особливо небезпечним рецидивом відпала після скасування у кримінальному законодавстві фігури особливо небезпечного рецидивіста, яка була анахронізмом тоталітарної епохи. Таким чином нині правомірно вести мову про такі види рецидиву злочинів:

¨ загальний рецидив;

¨ спеціальний рецидив;

¨ пенітенціарний рецидив;

¨ рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.

Автори підручника «Кримінальне право України. Загальна частина»[246] виділяють також простий і складний види рецидиву. При цьому під простим рецидивом розуміється наявність в особи двох судимостей, а під складним – три і більше судимостей. Вбачається, що в принципі така класифікація може мати місце, хоча термін, використаний для визначення його вищого рівня («складний»), не є вдалим. Цей вид характеризує систему поведінки особи, і тому більш вдалим для його визначення був би термін «системний».

Загальний рецидив має місце у випадках вчинення будь-якого злочину особою, яка має непогашену або незняту судимість за будь-який інший умисний злочин. При загальному рецидиві немає потреби, щоб новий злочин був однорідним або тотожним щодо вчиненого раніше. Даний вид рецидиву не впливає на кваліфікацію злочину, однак з позицій ст. 67 п. 1 розглядається як обтяжуюча обставина.

Спеціальний рецидив – вчинення особою, яка має судимість, нового тотожного або однорідного злочину. Цей вид рецидиву має суттєве кримінально-правове значення, тому що впливає на ступінь су-
спільної небезпеки діяння та особи і в ряді випадків – на кваліфікацію, визначаючи особливо небезпечний вид відповідного злочину.

Пенітенціарний рецидив визначає вчинення злочину особою під час відбування нею покарання у виді позбавлення або обмеження волі.Не можна погодитись з позицією авторів підручника «Кримінальне право України. Загальна частина»[247], які відносять до цього виду засудження особи до позбавлення волі при наявності судимості до позбавлення волі за попередньо вчинений злочин. Вбачається, що таке тлумачення є надзвичайно широким і недостатньо обґрунтованим. Не можна погодитись і з надзвичайно широким тлумаченням у цьому контексті положень ст. 81 ч. 3 п. 2 КК як випадку пенітенціарного рецидиву.

Рецидив тяжких та особливо тяжких злочинів має місце у випадках вчинення нового тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 12 КК) особою, яка має непогашену (незняту) судимість за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Цей вид рецидиву, який слід віднести до найбільш суспільно небезпечного, прийшов на місце особливо небезпечного рецидиву. Його виділення в окремий вид здійснюється на підставі положень ст. 71 ч. 2 КК, яка надає можливість у випадках вчинення нового особливо тяжкого злочину особою до повного відбування покарання у виді позбавлення волі за попередній злочин, призначати покарання на строк до двадцяти п’яти років позбавлення волі. Цей вид рецидиву за великим рахунком слід було б віднести до спеціального випадку пенітенціарного рецидиву, однак його виділення в окремий вид підкреслює його особливе значення і є виправданим.

Крім спеціальних випадків впливу видів множинності на кваліфікацію злочинів та призначення покарання, Кримінальний кодекс України в ст. 34 визначає загальні підходи до множинності злочинів, фіксуючи, що «Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом».

Розділ 13

ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

13.1. Поняття та види обставин,
що виключають злочинність діяння

У реальному житті практика правоохоронної діяльності часто стикається із ситуаціями, коли діяння, що вчинено конкретною особою, ззовні надзвичайно подібне до того, яке належить до категорії злочинів. Але схожість залишається виключно зовнішньою і при наближеному, більш глибокому аналізі, вдумливий дослідник прийде до висновку, що ці діяння не несуть небезпеки для суспільства, а, навпаки, повинні оцінюватись як соціально корисні.

Зовнішня схожість таких діянь із злочинами, як правило, ґрунтується на деяких ознаках об’єктивної сторони і найчастіше зумов­люється наслідком діяння, який у більшості випадків визначає наявність суспільної небезпеки. Скажімо, з першого погляду при наявності трупа з явними слідами насильницької смерті, завжди першою на думку спадає версія про вчинення вбивства. Однак відповідь на питання, чи правильним є перший висновок, дасть глибинне дослідження реальних обставин справи, яке, зрештою, може привести до визнання дій правомірними, наприклад, внаслідок їх вчинення в умовах застосування права на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання.

Кількість видів обставин, які виключають злочинність діяння, в чинному КК України значно розширена порівняно з КК 1960 р. На необхідність цього тривалий час вказували вчені-криміналісти, оскільки реальне життя, реальна практика застосування кримінального закону пішли вперед у порівнянні з законодавством.[248]

Поняття обставин, що виключають злочинність діяння, давно відоме теорії кримінального права і кримінальному законодавству.

В. Д. Спасович у підручнику з кримінального права виділяв ряд обставин, які при дотриманні відповідних умов виключали злочинність діяння. До них він відносив: відмову від права його власником (самогубство, пособництво в ньому, спричинення собі тілесної шкоди); виконання діяння на підставі закону; крайню необхідність; необхідну оборону, примус, «неведение и заблуждение» та деякі інші.[249]

У підручнику Л. Є. Владимирова цим обставинам присвячений цілий розділ. Називаючи їх «легальные оправдания», автор вказує, що такими є виконання закону; необхідна оборона, стан крайньої необхідності, згода потерпілого.[250]

О. Ф. Кістяківський до обставин, що виключають злочинність діяння, відносив крайню необхідність, фізичний примус і погрозу, необхідну оборону, обов’язок та наказ керівництва, «неведение и заблуждение или ошибку», сп’яніння, афекти, стан сну та лунатизму, вік, душевні хвороби. При цьому слід зазначити надзвичайно глибокий (зрозуміло із урахуванням рівня загального розвитку наукової думки), аналіз цих обставин, здійснений автором.[251]

Л. С. Бєлогриць-Котляревський називав цю групу «причинами, исключающими преступность деяния» та включав до неї «неведение и ошибку», виконання закону та обов’язкового наказу, виконання дисциплінарного права та обов’язків звання; фізичний примус; необхідну оборону; крайню необхідність; згоду потерпілого.[252]

Практично так само розглядали ці обставини й інші вчені кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя.[253]

Вершиною науково-теоретичної розробки цих інститутів у теорії дореволюційного кримінального права стали класичні праці
М. С. Таганцева.[254]

Радянське кримінальне законодавство з перших років свого існування, діючи в руслі політики КПРС, стало поступово скорочувати коло обставин, що виключають злочинність діяння. Вже «Руководящие начала» 1919 р. передбачали як ці обставини лише необхідну оборону і крайню необхідність (статті 19 і 20).

Таке саме становище було збережено в кримінальному законодавстві РРФСР та УРСР 1922 р. Єдиним доповненням, закріпленим, до речі, не в нормах Загальної, а в нормах Особливої частини КК (статті 145 та 152), стало визнання як обставини, що виключає злочинність діяння, затримання злочинця.

Практично таким самим чином вирішувались ці питання і в кримінальному законодавстві РРФСР та УРСР 1926–1927 рр.

При цьому теоретики кримінального права продовжували
висловлюватись щодо необхідності розширення в законодавстві кола цих обставин, не обмежуючись лише двома визначеннями. Однак тривалий час все залишалось на рівні розробок.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та кримінальні кодекси союзних республік, у т. ч. УРСР 1960 р., закріпили лише три обставини, які виключали суспіль-
ну небезпеку та протиправність діянь: необхідну оборону, крайню
необхідність та затримання злочинця. За межами законодавчого регулювання знову залишилось значне коло відомих науці обставин.

І лише Кримінальний кодекс України 2001 р. ліквідував цю суттєву прогалину.

Даючи характеристику цим обставинам, можна зазначити таке:

ü вони вперше виділені в окремий розділ, що, без сумніву, підняло їх правовий статус;

ü суттєве розширення їх кола свідчить про значний крок кримінального законодавства в напряму демократизації, забезпечення реалізації прав громадян.

Чинне кримінальне законодавство передбачає 7 видів обставин, що виключають злочинність діяння:

Ø необхідна оборона;

Ø затримання особи, що вчинила злочин;

Ø крайня необхідність;

Ø фізичний або психічний примус;

Ø виконання наказу або розпорядження;

Ø діяння, пов’язане з ризиком;

Ø виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Як вже зазначалось, перші три (необхідна оборона, затримання злочинця та крайня необхідність) були відомі і раніше діючому кримінальному закону. Ті обставини, що залишились вперше одержали правову регуляцію.

Всі вказані види мають загальні ознаки, характеристики.

По-перше, всі ці діяння є правомірними, тобто такими, які вчиняються на підставі норм права. Всі вони так чи інакше знайшли своє закріплення в законах або інших нормативних актах, що регламентують різноманітні сторони життя суспільства.

По-друге, всі вони – це діяння, які вчиняються в екстремальних для виконавця умовах. Ця екстремальність може бути зумовлена різними факторами – напр., протиправною діяльністю інших людей, роботою машин та механізмів, фізичними процесами, природними катаклізмами тощо.

По-третє, ззовні всі вони за об’єктивними характеристиками нагадують діяння, передбачені як злочини тими чи іншими нормами Кримінального кодексу. Всі вони скеровані проти тих суспільних відносин, благ та інтересів, які прийняті під кримінально-правову охорону і виступають у кримінальному праві об’єк­тами злочину. Кожне з цих діянь, з точки зору характеристики його зовнішньої сторони, є відповідною дією або бездіяльністю, які взагалі заборонені кримінальним законом під страхом застосування кримінального покарання; після їх вчинення настають наслідки, що ззовні нагадують ті, які кримінальний закон оцінює як соціально небезпечні, шкідливі. Особі, яка вчиняє ці діяння, притаманні всі характеристики суб’єкта злочину, передбачені кримінальним законом. І зрештою, всі ці діяння з точки зору характеристики суб’єктивного ставлення до них та їх наслідків вчиняються умисно.

По-четверте, незважаючи на зовнішню схожість із злочинами, всі ці діяння є соціально корисними. Як зазначають автори підручника «Кримінальне право України», всі вони «…відповідають інтересам суспільства або держави», хоча в деяких випадках «…можуть і не бути соціально корисними (напр., окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди за його згодою, заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності тощо). У цьому разі вони визнаються соціально допустимими (прийнятними)».[255]

Водночас не можна погодитись з авторами в тому, що до цих ознак вони відносять також спільну форму їх вчинення – дію або бездіяльність, а також те, що кримінально-правовим наслідком їх вчинення є незастосування кримінальної відповідальності.[256] Заперечення полягають у такому: неможливість визнання як загальної ознаки спільної форми вчинення пояснюється тим, що будь-яка людська діяльність, а не тільки ця, вчиняється виключно у формі дій або бездіяльності. Тому це не є властивістю, яка притаманна виключно діянням, які виключають злочинність, а є загальною характеристикою людської поведінки. Що стосується другого питання, то воно – це їх оцінка державою та суспільством, а не зміст, який може визначати спільність характеристик.

Підсумовуючи, можна дати визначення обставин, що виключають злочинність діяння: це передбачені кримінальним законодав-
ством правомірні та соціально корисні діяння, які за своїми характеристиками подібні до тих, що визнані злочинами в КК України, при вчиненні яких особа звільняється від кримінальної відповідальності внаслідок невизнання їх злочинними.

У науковій літературі трапляються точки зору про наявність і інших обставин, які виключають злочинність діяння, однак не передбачені кримінальним законом. До них, на думку деяких учених, належать:

Ø здійснення власного права;

Ø виконання професійних функцій;

Ø згода потерпілого на заподіяння шкоди.

Здійснення (реалізація, виконання) власного права визнавалась обставиною, що виключає злочинність діяння, ще теоретиками кримінального права ХІХ ст., про що мова йшла раніше. Л. Є. Владимиров вказував: «Осуществляющий своё право не совершает тем преступления, хотя бы действие и имело вид преступного деяния, предполагая, конечно, что это осуществление не причиняет вреда другим и что законом не установлено никаких ограничений самому праву осуществления».[257] Йдеться про випадки, коли внаслідок реалізації прав особи, передбачених нормами права, вчиняються діяння, зовні подібні до тих, які передбачені нормами КК (напр., знищення власного майна). Законність у такому випадку обмежується правами, якими наділені інші члени суспільства,– реалізація власного права обмежується правами інших членів су-
спільства і не може спричиняти шкоди правам інших громадян.

Виконання професійних функцій передбачає можливість спричинення шкоди охоронюваним законам інтересам, коли ця шкода заподіяна внаслідок вчинення діянь в межах професійних повноважень, які визначені відповідними законами, інструкціями, схемами та ін. Скажімо, звичайно не буде нести кримінальної відповідальності лікар-хірург, в якого під час проведення операції
помирає пацієнт, якщо операція здійснювалась відповідно до визначених методик і схем її проведення.

Згода потерпілого. Вона передбачає можливість спричинення шкоди, яка за загальними правилами є суспільно небезпечною і протиправною, але заподіяна за згодою потерпілого. Останнім часом питання про законність таких дій широко обговорюється як у спеціальній юридичній літературі, так і в засобах масової інформації у зв’язку з виявленнями низки фактів заподіяння лікарями і медичними працівниками в різних країнах смерті особам, хворим на невиліковні хвороби (евтаназія – вбивство із жалю). На думку більшості, такі дії не можуть визнаватись правомірними і виключати злочинність діяння, хоча й існують прихильники їх визнання незлочинними.

Аналізуючи ці види, М. Й. Коржанський вказує, що їх невизнання такими, що виключають злочинність діяння пов’язано із тим, що вони:

Ø «не передбачені чинним законодавством;

Ø мають зовсім іншу юридичну природу;

Ø не мають зовнішньої подоби до злочину (відсутність протиправності, вини), спрямовані на здійснення права, на суспільну користь».[258]

Вбачається, що висловлена точка зору не відповідає істинним характеристикам цих обставин.

По-перше, непередбаченість їх кримінальним законом не є ознакою, а наслідком відповідної оцінки з позицій, які займає законодавець і які, до речі, можуть з часом змінюватись. Законодавча непередбаченість не змінює природи явища, а лише оцінює його з позицій права. Можливість відставання законодавчої оцінки від теоретичної – загальновідома.

По-друге, юридична природа цих обставин практично не відрізняється від юридичної природи обставин, визнаних на сьогодні такими, що виключають злочинність діяння.

По-третє, вони мають зовнішні ознаки злочину: викликають наслідки, які ззовні виглядають як соціально шкідливі, вчиняються умисно і т. п. (однак слід зауважити, що говорити про відсутність при їх вчиненні вини є некоректним, так як її наявність або відсутність фіксуються вироком суду, а не оцінкою дослідника).

13.2. Види обставин, що виключають
злочинність діяння

A) Необхідна оборона – це чи не найпоширеніша в практиці і чи не найдревніша з відомих обставина, яка виключає злочинність діяння. Як свідчить історія кримінального права, необхідна оборона достатньо широко була врегульована в римському праві. Вона була практично необмежена в стародавньому германському праві. Середньовічне канонічне право також передбачало її у своїх нормах. Водночас, такий відомий пам’ятник права, як «Кодекс Кароліни», і побудовані на його основі пізніші нормативні документи суттєво обмежували застосування необхідної оборони низкою умов, що зводило її практично нанівець. Лише на початку ХІХ ст. в Європі знову повернулись до правильного розуміння змісту та практики застосування цього інституту. Якщо наполеонівське законодавство 1810 р. передбачало право на необхідну оборону лише при захисті прав особи (за виключенням майнових), то вже кодекс прусський 1851 р. (§ 41) взагалі не визначав прав, які могли захищатись при необхідній обороні, тлумачивши їх надзвичайно широко; австрійський кодекс 1852 р. (§ 29), саксонський 1855 р. (§ 81), баварський 1861 р. (§ 72) передбачали можливість застосування необхідної оборони при захисті особи та майна; ще далі пішли кодекси інших держав – Віртенберга (1839 р.), Дармштадта (1848 р.) та ін.

У національному кримінальному законодавстві, особливо в його найдавніший період, як вказує М. С. Таганцев, регуляція необхідної оборони була дуже подібна до давньоримської та давньогерманської.[259] «Руська правда» передбачала право на необхідну оборону, приділяючи при цьому особливу увагу захисту майнових прав (по Академическому списку «Правда русская» (краткая ре-
дакция) ст. 21) закріплюючи: «Аже убьють огнищанина у клети, или у коня, или у говяда, или у коровье татьбы, то убити в пса
место; а тоже покон и тивуницу».[260]

Регулювало необхідну оборону і «Соборное Уложение» царя Олексія Михайловича 1649 р.[261]

Законодавство часів Петра І і насамперед «Артикулы воинские» чітко регламентували право на необхідну оборону, розглядаючи різні варіанти його застосування (артикули 156, 157).[262]

«Уложение» 1845 р. дозволяло необхідну оборону при захисті особи, майна, честі жінки. Оборона дозволялась не тільки для влас­ного захисту, а й для захисту інших осіб, які перебували в небезпечному стані.[263]

«Уголовное уложение» 1903 р. (ст. 45) давало узагальнене визначення необхідної оборони, визначаючи, що «не почитается преступным деяние, учиненное при необходимой обороне против незаконного посягательства на личность или имущественные блага самого защищавшегося или другого лица».[264]

Законодавство часів Радянського Союзу визначало право на необхідну оборону, починаючи з «Руководящих начал» 1919 р. Проте найбільш узагальнено (в законодавстві до 1958 р.) воно було сформульоване в КК РРФСР 1922 р., дія якого поширювалась на територію УРСР.

Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. повністю повторив положення ст. 9 «Основных начал» 1924 р., зафіксувавши, що «меры социальной защиты не применяются вовсе к лицам, совершившим действия, предусмотренные уголовными законами, если судом будет признано, что эти действия совершены лишь в состоянии не-
обходимой обороны против посягательства на советскую власть, либо на личность и права обороняющегося или другого лица, если при этом не было допущено превышения пределов необходимой обороны».[265]

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та КК УРСР 1960 р., не звертаючи увагу на редакційні зміни, практично ідентично зафіксували цей інститут.

Лише в 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу УРСР», яким була суттєво змінена редакція ст. 15 КК у напрямі демократизації цього інституту.

Кримінальний кодекс 2001 р., визначаючи поняття необхідної оборони, в ст. 36 ч. 1 вказує: «Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони».

Аналіз змісту даної правової норми дає можливість визначити такі ознаки необхідної оборони:

ü вчинення особою дій, які відповідають ознакам діяння, передбаченого чинним кримінальним законодавством як злочин;

ü здійснення цих дій при захисті від суспільно небезпечного посягання (у т. ч. злочину) на охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається, іншої особи, а також суспільні інтереси й інтереси держави;

ü заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої для негайного відвернення посягання чи його припинення;

ü відсутність у діях особи, які скоєні під час необхідної оборони, ознак суспільної небезпеки.

Слід зауважити, що право на необхідну оборону належить до основних (конституційних) прав людини. Вперше в нашій історії воно знайшло своє закріплення в ст. 27 Конституції України 1996 р.

Незважаючи на постійне законодавче (на рівні КК) закріплення цього інституту в історії радянського законодавства, його застосування було надзвичайно обмеженим. Це визначалось загальним ідеологічним підходом, який можна було визначити фразою: є потерпілий – повинен бути винний. Це призводило до фактичного ігнорування практичними працівниками цього інституту кримінального права, засудження невинних. Саме боротьба за чесне ім’я кількох з невинно засуджених, яку проводили на початку 80-х років юристи і публіцисти (А. Ваксберг. «Завтрак на траве» Литературная газета), призвели до глибокого аналізу Верховним Судом СРСР практики застосування інституту необхідної оборони в радянському судочинстві і прийняття 16 серпня 1984 р. постанови «О применении судами законодательства, обеспечивающего право на необходимую оборону от общественно опасных посягательств».

Верховний Суд України постановою № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону» націлив судово-правоохоронні органи України на максимально широке застосування цього інституту за наявності умов правомірності його застосування, вказавши, що «…право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина, про невід’ємне право кожної людини на життя, недоторканність її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту суспільних інтересів та інтересів держави».[266]

Цю позицію Верховний Суд України реалізує і в практичній діяльності при розгляді конкретних кримінальних справ. Приміром, по справі С. судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України в ухвалі від 20.06.91 зазначила, що «не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена при захисті інтересів іншої особи від суспільно небезпечного посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної оборони».[267]

Перед тим, як розглянути умови правомірності необхідної оборони, слід спинитись на з’ясуванні низки питань, які є фундаментальними для цього інституту.

Перше питання стосується визначення кола прав, які можуть захищатись при її застосуванні. Слід зазначити, що закон його не визначає.

У теорії кримінального права висловлювались позиції, що це право не поширюється на захист особистих немайнових прав – честі та гідності особи. Однак аналіз згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України дає підстави заперечити такий підхід, оскільки в постанові підкреслюється право на захист «інтересів і прав особи» без будь-якого винятку.

Друге питання пов’язано з визначенням правового статусу цього інституту. Раніше неодноразово наголошувалось, що необхідна оборона – одне з природних, конституційних прав особи і в жодному випадку не є її обов’язком. Це визначає наявність свободи вибору лінії поведінки кожним у тій чи іншій ситуації. Водночас це ж передбачає правомірність її застосування незалежно від можливості уникнути посягання або звернутись за допомогою до правоохоронних органів, посадових осіб або інших громадян. У зв’язку з цим Пленум Верховного Суду в постанові від 26.04.2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» зазначив (п. 1): «Суди повинні виходити з того, що відповідно до закону кожна особа має право на необхідну оборону від суспільно небезпеч­ного посягання незалежно від можливості уникнути посягання
або звернутись за допомогою до інших осіб чи органів влади, тому точним і неухильним застосуванням закону повинні забезпечити громадянам реальну можливість активно протидіяти таким посяганням».[268] При розгляді конкретних кримінальних справ Верховний Суд України неодноразово звертав увагу судів на помилки в цьому питанні, коли стан необхідної оборони заперечувався на підставі того, що особа мала можливість звернутись за наданням допомоги у відверненні суспільно небезпечного нападу. Напри-
клад, Пленум Верховного Суду України при розгляді справи О. вказав: «висновок про те, що засуджений мав можливість звернутись за допомогою в будку охоронника, або в населений пункт, який був розташований поблизу, протирічить законові про необхідну оборону».[269]

Дата добавления: 2014-12-10