Вік кримінальної відповідальності 17 страница

У випадку використання в злочинній діяльності особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, дії винного не тільки оцінюються як такі, що вчинені при обтяжуючих обставинах, але підлягають додатковій кваліфікаціїза ст. 304 КК, що передбачає відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.

Вчинення злочину з особливою жорстокістю є свідченням крайньої негативної характеристики особи злочинця, яка пов’язана, як правило, з відхиленнями, в межах осудності,його психіки. Часто жорстокість пов’язана із садистськими нахилами винного, особливою людиноненавистю, відхиленнями в сексуальній сфері, підвищеною агресивністю. Від особливої жорстокості слід відрізняти випадки вчинення злочину в стані афекту, коли винний не здатний у повному обсязі керувати власною поведінкою, здійснює дії,
ззовні подібні на особливу жорстокість, які однак такими не є,
а викликані неправомірними діями потерпілого, обумовлюють
часто і неадекватну реакцію злочинця.

Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій. Для визначення наявності цієї обставини слід охарактеризувати поняття «воєнний стан», «надзвичайний стан», «інші надзвичайні події».

Воєнний стан – це період ведення воєнних дій в умовах воєнного конфлікту з іноземною державою або період, який передує початку воєнних дій, період, пов’язаний з наявністю небезпеки незалежності України.

Надзвичайний стан – час, коли існує реальна небезпека невизначеному колу осіб та важливих об’єктів, яка зумовлена дією фак­торів природного (землетруси, повені тощо) або техногенного характеру (аварії, катастрофи тощо).

Відповідно до Конституції України (ст. 106 пункти 20 та 21) введення воєнного та надзвичайного стану належить до компетенції Президента України.

До надзвичайних подій належать обставини, які стосуються характеристики внутрішнього стану в державі в цілому або в її окремих регіонах. Це можуть бути конфлікти на міжконфесійному, етнічному ґрунті, катастрофи та аварії які не можуть бути віднесені до тих, які викликають необхідність введення надзвичайного стану. Але на місцевому рівні ці ситуації створюють небезпеку для невизначеного кола осіб та ліквідуються за допомогою застосування надзвичайних заходів (напр., вибух газу в багатоповерховому будинку, що призвело до його повного руйнування, числені жертви серед його мешканців).

Вчинення злочину загальнонебезпечним способом передбачає використання винним при вчиненні злочину таких знарядь та засобів, які об’єктивно здатні спричинити шкоду великому колу осіб (напр., застосування при вчиненні злочину вибухових пристроїв, вчинення злочину шляхом підпалу, отруєння водоймищ, отруєння їжі на підприємствах громадського харчування тощо).Врахування цієї обставини можливе у випадках, коли вона прямо не передбачена в диспозиції норми Особливої частини КК. У тих випадках, коли вона прямо передбачена в диспозиції норми (напр., статті 115 ч. 2 п. 5, 347 ч. 2 КК тощо), її повторне врахування є недопустимим.

Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів (крім випадків вчинення злочину в стані патологічного сп’яніння, який визначає неосудність) свідчить про підвищену суспільну небезпеку винного. Однак не кожний злочин перебуває у прямому зв’язку із станом сп’яніння винного. Так, немає, напевно, зв’язку між одержанням винним хабарів і станом сп’яніння, в якому він вчиняв цей злочин. Тому врахування цієї обставини залежить виключно від суду – від оцінки ним вчиненого злочину та особи винного.

17.3. Призначення покарання за незакінчений злочин і злочин, вчинений у співучасті

Це питання вже було предметом розгляду у відповідних розділах – «Стадії вчинення злочину» та «Співучасть у злочині». Незважаючи на це, слід нагадати основні правила призначення покарання в цих ситуаціях.

Призначення покарання за незакінчений злочин передбачено
ст. 68 ч. 1 КК, яка визначає, що «при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65–67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця».

Виходячи з цього основними питаннями, які враховуються судом при призначенні покарання за готування та замах на злочин, є:

ü ступінь тяжкості вчиненого діяння;

ü ступінь здійснення злочинного наміру;

ü причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

Ступінь тяжкості вчиненого діяння визначається шкідливими наслідками, які були, або могли бути спричинені. Вони повинні бути об’єктивно оцінені судом на підставі критеріїв, які розглядались раніше.

Ступінь здійснення злочинного наміру визначається стадією вчинення злочину, на якій його було припинено. При цьому існує відповідна ієрархія стадій, згідно з якою готування менш суспільно небезпечне, ніж замах на злочин, а незакінчений замах менш суспільно небезпечний, ніж закінчений. Існує диференціація і всередині кожного з цих видів. Наприклад, більш суворому покаранню підлягає особа, дії якої утворюють незакінчений замах (потерпілого було поранено через промах винного, при наявності умислу на вбивство) від особи, яка взагалі промахнулась при пострілі в потерпілого.

Причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Звичайно, і тут існує своя внутрішня ієрархія, що впливає на вид та розмір покарання, яке призначається винному. На діаметральних позиціях перебувають, наприклад, помилка винного, яка не дозволила йому проникнути на об’єкт для вчинення крадіжки, і затримання винного працівниками правоохоронних органів, що також стало перепоною для вчинення крадіжки.

Призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті. Стаття 68 ч. 2 КК визначає, що «при призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями статей 65–67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину».

Характер участі кожного із співучасників визначається його роллю у вчиненні злочину, тобто видом співучасті. Звичайно, не можна ставити на одну сходинку організатора і фізичного пособника, виконавця і підбурювача. Як уже зазначалось при розгляді питань співучасті у злочині, фактично в реальній дійсності «чисті» види співучасників зустрічаються нечасто. З точки зору питання, що розглядається, покарання особі, яка поєднала в собі два чи навіть більше видів співучасників, буде призначатись більш суворе покарання ніж тому, хто виконував одну роль.

Ступінь участі визначається активністю діяльності співучасника, її «натиском». Ступінь участі проявляється в тому, чи спів-
учасник самостійно приймає рішення, чи лише виконує вказівки іншого, чи проявляє винахідливість для досягнення злочинного наслідку, чи слідує в межах виробленої іншими співучасниками схеми, будучи готовим при появі труднощів у її реалізації одразу припинити злочинну діяльність і т. ін.

17.4. Призначення більш м’якого покарання,
ніж передбачено законом

Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, є проявом гуманності законодавця до осіб, які вчинили злочини з особливо пом’якшуючими обставинами. Цей інститут був відомий і Кримінальному законодавству 1960 р. Однак його регуляція в чинному законодавстві піднята на більш високий рівень конкретизації.

Стаття 69 ч. 1 КК визначає: «За наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотиву-
вавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу».

Як видно з диспозиції цієї правової норми, вона може застосовуватись виключно у випадках засудження особи за вчинення особ­ливо тяжкого, тяжкого або злочину середньої тяжкості. При засудженні за злочини невеликої тяжкості ця норма застосовуватись не може. Це пояснюється тим, що за злочини невеликої тяжкості
передбачено застосування таких санкцій, які є найнижчими у Кримінальному кодексі, нижче яких опускатися фактично неможливо. Крім того, злочини невеликої тяжкості практично всі підпадають під дію правил про звільнення від відповідальності та від відбування покарання.

Умови застосування цього кримінально-правового інституту чітко визначені в диспозиції ст. 69 ч. 1, яка пов’язує їх з наявністю кількох обставин, що пом’якшують відповідальність. Звичайно, така конструкція повинна бути визнана більш вдалою, ніж та, яка застосовувалась у законодавстві 1960 р. (ст. 44 КК говорила про застосування при наявності виключних обставини справи, не розшифровуючи їх змісту). Виходячи з того, що законодавець надає суду можливість розширеного тлумачення пом’якшуючих обставин, про що мова йшла раніше, слід визнати, що можливості застосування ст. 69 надзвичайно широкі. Одночасно умовою застосування ст. 69 є суттєво менший ступінь суспільної небезпеки особи винного порівняно з іншими злочинцями, що скоїли злочини цього виду.

Диспозиція ст. 69 ч. 1 передбачає два види призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом:

ü призначення покарання нижче нижньої межі, передбаченої санкцією відповідної норми Особливої частини КК;

ü призначення більш м’якого виду покарання, ніж той, що передбачений відповідною нормою Особливої частини КК.

Призначення покарання нижче нижньої межі, передбаченої санкцією відповідної норми Особливої частини КК, дає можливість суду при обранні покарання вийти за нижню межу, яка передбачена санкцією відповідної норми Особливої частини КК. При цьому, однак, суд не має права вийти за нижню межу виду покарання, яка передбачена нормою Загальної частини КК, що визначає даний вид покарання.

Призначення більш м’якого виду покарання, ніж той, що передбачений відповідною нормою Особливої частини КК, передбачає можливість переходу судом до іншого більш м’якого виду покарання, ніж той, який передбачений за відповідний злочин санкцією норми Особливої частини КК, за якою кваліфікуються дії винного.

Відповідно до ст. 69 ч. 2 КК суд має право, призначаючи більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, не обирати винному додаткового покарання, яке, згідно із санкцією норми Особливої частини КК, є обов’язковим для застосування у випадку вчинення даного конкретного злочину.

17.5. Призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК)

Поняття сукупності злочинів детально було розглянуто в розд. «Множинність злочинів». Зараз лише нагадаємо, що відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або частинами однієї стат-
ті Особливої частини КК, за жоден з яких особу не було засуджено.

З позиції правила про призначення покарання за сукупність злочинів потрібно розглядати два можливих варіанти його застосування:

¨ покарання за кожен із злочинів, що утворюють сукупність, призначаються одним вироком суду, яким одночасно призначається остаточне покарання;

¨ покарання призначається за злочин при наявності вироку суду, яким особу раніше було засуджено за інший злочин (злочини).

У першій ситуації суд визначає покарання окремо за кожен із злочинів на підставі правил призначення покарання, які розглядались раніше.

Остаточне покарання суд обирає згідно з положеннями ст. 70 частин 2 та 3.

За загальним правилом воно обирається в межах санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. При цьому застосовуються поглинання більш суворим покаранням менш суворого або повне чи часткове складання покарань. При цьому остаточне покарання не може перевищувати вищої межі передбаченої санкцією норми, яка встановлює більш тяжке покарання.

Водночас у випадку, коли хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, належить до категорії тяжких або особливо тяжких, суд, обираючи остаточне покарання, може вийти за межі санкції правової норми, яка передбачає більш суворе покарання і призначити покарання в межах максимального строку, визначеного нормою Загальної частини КК для даного виду покарання.

Якщо хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність, передбачено довічне позбавлення волі, і воно обирається судом як покарання винному, всі інші покарання, що призначаються за інші злочини, які входять у сукупність, поглинаються довічним позбавленням волі.

Відповідно до ст. 70 ч. 3 до остаточного основного покарання, призначеного судом, можуть бути приєднані додаткові покарання, які були призначені судом при визначенні покарання за злочини, які входять у сукупність.

У другій ситуації, коли після засудження за злочин буде встановлено, що до цього особа вчинила інший злочин, за який її не було засуджено, суд призначає покарання, керуючись правилами, визначеними в ст. 70 частин 1–3 КК. При цьому в остаточне покарання враховується строк покарання відбутий за першим вироком.

У випадках складання різновидних покарань застосовуються правила, передбачені ст. 72 КК «Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення», яка передбачає, що «1. При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид виходячи з такого їх співвідношення:

1) одному дню позбавлення волі відповідають:

а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;

б) два дні обмеження волі;

в) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

г) вісім годин громадських робіт;

2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають:

а) два дні обмеження волі;

б) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

4) одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.

2. При призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді виправних робіт або службових обмежень для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.

3. Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.

4. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках викону-
ються самостійно.

5. Попереднє ув’язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування».

17.6. Призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК)

Правила, що передбачені цією кримінально-правовою нормою, застосовуютьсядо випадків, коли після засудження за скоєний злочин, але до повного відбуття покарання за нього особа вчиняє новий злочин, за який засуджується судом.

Для цих випадків суд повинен, передовсім, діючи відповідно до правил, що розглянуті раніше, призначити покарання за новий злочин.

Остаточне покарання визначається судом шляхом повного або часткового складання покарань, коли до нового покарання повністю або частково приєднується невідбута частина покарання за попереднім вироком суду.

Загальний строк покарання в цьому випадку не може перевищувати вищої межі, що передбачена для відповідного виду покарання нормою Загальної частини КК, яка регламентує його застосування.

Однак відповідно до ст. 71 ч. 4 остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за поперед­нім вироком суду.

При цьому загальний строк покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцяти років.

Водночас у випадках, коли один із злочинів, що входять у сукуп­ність, належить до категорії особливо тяжких, може бути засто-
совано й інше правило визначення остаточного розміру покарання, і воно може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинно перевищувати двадцяти п’яти років.

У випадку коли за одне з покарань призначено довічне позбавлення, волі воно поглинає всі інші менш тяжкі види покарань, що призначаються винному.

Якщо за один із злочинів було призначено додаткове покарання або воно повністю або частково невідбуто, суд, обираючи остаточ­не покарання, повинен приєднати його до основного покарання.

Якщо після засудження за злочин, але до повного відбуття покарання за нього особа вчинила два або більше нових злочини, суд передусім, зобов’язаний призначити покарання за ці нові злочини на підставі правил передбачених ст. 70 КК, та обрати за них єдине остаточне покарання. Загальне покарання за двома вироками обирається судом на підставі правил, визначених ст. 71 і розглянутих раніше.

При складанні покарань різних видів застосовуються правила, передбачені ст. 72 КК, які також уже розглядались вище.

Розділ 18

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

18.1. Поняття звільнення від покарання
та його відбування

Досягнення мети покарання передбачає не тільки обов’яз­ковість його застосування до винного, а й достатність його виконання. Під достатністю розуміється такий обсяг застосування покарання, який свідчить про досягнення його мети. При перевищенні рівня достатності досягнута мета покарання може бути втрачена. Цей інститут кримінального права одночасно є проявом гуманізму з боку держави до осіб, які засуджені за вчинення
злочину (див. розділ XII КК).

Слід зауважити, що КК 2001 р. пішов набагато далі в питаннях його застосування, виключивши низ­ку положень, відомих законодавству 1960 р., які на практиці не застосовувалися.

Звільнення від покарання застосовується виключно відносно осіб, які визнані винними обвинувальним вироком суду і засуджені до відбування покарання.

Усі передбачені розділом ХІІ КК види звільнення від покарання та його відбування можуть бути поділені на два види:

ü звільнення від покарання;

ü звільнення від відбування покарання.

Звільнення від покарання включає в себе:

¨ звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності;

¨ звільнення на підставі актів про амністію або помилування.

¨ Звільнення від відбування покарання об’єднує всі залишені види:

¨ звільнення від відбування покарання з випробуванням;

¨ звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років;

¨ звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;

¨ умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;

¨ заміна невідбутої частини покарання більш м’яким;

¨ звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

¨ звільнення від відбування покарання за хворобою.

Крім цієї класифікації, вказані види звільнення від покарання та його відбування можуть бути поділені так:

ü безумовні;

ü умовні.

До безумовних видів звільнення від покарання та його відбування належать:

¨ звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою су-
спільної небезпечності;

¨ звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;

¨ звільнення від відбування покарання за хворобою;

¨ амністія і помилування.

До умовних видів звільнення від покарання та його відбування належать:

¨ звільнення від відбування покарання з випробуванням;

¨ звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років;

¨ умовно дострокове звільнення від відбування покарання.

Амністія і помилування за загальним правилом не входять до жодної з цих груп, хоча найчастіше вони застосовуються як безумовні види звільнення. Разом з тим, теоретично можливі випадки видання актів амністії й помилування, які передбачають відповідні умови їх застосування.

Розділ ХІІ КК, перелічуючи види звільнення від покарання та його відбування, не вказує на звільнення у зв’язку із зміною кримінального законодавства й поширенням на відповідні категорії засуджених правила про зворотну дію кримінального закону в часі, яке передбачено ст. 5 КК. Це питання докладно було проаналізовано у відповідній темі курсу, а зараз лише нагадаємо, що закон, який декриміналізує ті чи інші діяння або пом’якшує покарання, яке передбачається за їх вчинення, поширюється на осіб, засуджених за відповідні злочини до набрання чинності новим кримінальним законом. У зв’язку з цим такі особи або повністю звільняються від подальшого відбування покарання (ст. 74 ч. 2 КК), або воно скорочується до меж, передбачених новим КК (ст. 74 ч. 3 КК).

18.2. Види звільнення від покарання та його відбування

Звільнення від покарання у зв’язку з втратою особою суспільної небезпечності, на відміну від законодавства 1960 р., не виділено в окрему статтю КК, а передбачено ст. 74 ч. 5 КК, яка закріплює, що «Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною». На відміну від КК 1960 р., який передбачав можливість застосування даного виду звільнення від покарання, незалежно від характеристики вчиненого злочину, діючий Кримінальний кодекс обмежує його застосування випадками вчинення злочинів невеликої та середньої тяжкості.

Виходячи з цієї норми слід визнати, що вирішальним для її застосування є характеристика особи на момент вирішення питання про застосування до неї покарання. Ця оціночна категорія вимагає від суду глибокого аналізу структури особистості підсудного, дослідження його попередніх характеристик і порівняння з тими, які існують на момент вирішення питання про можливість звільнення від покарання. Звичайно, такі характеристики повинні існувати протягом більш-менш тривалого часу і свідчити що мета покарання досягнута без реального його застосування проведенням досудового слідства по справі та її розглядом у суді.

При цьому закон пов’язує можливість застосування цього виду звільнення виключно у випадках вчинення особою злочинів невеликої та середньої тяжкості.

Критеріями, які визначають можливість застосування звільнення є бездоганна поведінка та сумлінне ставлення до праці.

Бездоганна поведінка не пов’язана безпосередньо з правовою поведінкою особи – невчиненням нею правопорушень. Під нею розуміється широкий спектр характеристик, які належать і до виробничої, і до побутової, і до інших сфер життєдіяльності особи. При цьому ця характеристика повинна бути позитивною протягом всього часу, від моменту вчинення злочину і до моменту прийняття рішення про звільнення від покарання.

Сумлінне ставлення до праці – це відповідальне ставлення до роботи, яку виконує підсудний. Слід зазначити, що ця характеристика не може бути визнана вдалою виходячи із таких міркувань. По-перше, вона достатньою мірою охоплюється попередньою оцінкою особи. По-друге, вона є рудиментом епохи соціалізму, коли виробничій сфері діяльності особи надавалось зайве ідеологічне навантаження. У сучасних умовах, які характеризуються відмовою від ідеологічних стереотипів і великим безробіттям, надання даній характеристиці визначального значення є невиправданим.

Наявність зазначених характеристик свідчить про відсутність на момент розгляду справи в суді суспільної небезпеки особи, що і визначає, зрештою, недоцільність застосування покарання.

Застосування цього виду здійснюється судом при постанові обвинувального вироку по конкретній справі. Відповідно до ст. 88
ч. 3 КК особи, до яких застосовано звільнення від покарання, вважаються такими, що не мають судимості.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) – це, по суті, синтетичний вид звільнення від відбування покарання, який у законодавстві 1960 р. визначався окремо як умовне засудження та відстрочка виконання вироку.

Відповідно до ст. 75 ч. 1 КК: «Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням».

Чинне кримінальне законодавство суттєво розширило перелік видів покарання при засудженні, до яких можливе застосування цього виду звільнення. Більш чітко визначені межі покарань при призначенні яких можливе застосування цього виду звільнення. Законодавство 1960 р., визнаючи можливість застосування умовного засудження при обранні покаранням позбавлення волі, не пов’язувало його із призначеним строком, що теоретично призводило до висновку про можливість його застосування навіть при призначенні позбавлення волі на 15-річний строк. Звичайно, це було абсурдом. Стаття 75 КК встановлює можливість застосування цього виду виключно при засудженні до позбавлення волі на строк до 5 років і більш м’яких видів покарання, тобто при вчиненні злочинів, які належать до категорій нетяжких та середньої тяжкості.

Підставою для застосування цього виду звільнення від відбування покарання є висновок суду про можливість виправлення та перевиховання засудженого без реального відбування ним покарання, який ґрунтується на аналізі вчиненого злочину, характеристиці особи винного та інших обставинах справи. Таке надзвичайно загальне визначення надає суду широкі можливості для застосування цього виду звільнення.

Тяжкість злочину визначається, насамперед, його видом за класифікацією, визначеною ст. 12 КК. Однак оцінці підлягають й інші характеристики: об’єкт та предмет злочину, вчинений він умисно чи з необережності, закінчений чи незакінчений, вчинений одною особою чи у співучасті, первинний чи повторний та ін.

Характеристики особи винного належать до:

¨ його особистих характеристик – вік, стать, сімейний стан, наявність утриманців, непрацездатних родичів, психологічних характеристик і т. ін.

¨ передзлочинної поведінки особи (характеристики в побуті, за місцем навчання або роботи, правова характеристика її поведінки, соціальний статус особи, наявність державних нагород тощо);

¨ характеристик, які пов’язані із вчиненням злочину (чи вчиняється особою злочин вперше чи особа є рецидивістом, роль особи при вчиненні злочину у співучасті – виконавець, організатор, підбурювач чи пособник; при незакінченому злочині – підстави, які обумовили недоведення злочину до кінця та ін.);

¨ постзлочинної поведінки особи – дійового каяття, відшкодування збитків, спроби залагодити спричинену шкоду, правослухняна поведінка і т. ін.

До інших обставин, що характеризують вчинений злочин, належать:

¨ наявність обставин, які пом’якшують покарання;

¨ віктимна поведінка жертви і т. ін.

Цей вид звільнення вимагає наявності позитивних відповідей на всі вказані обставини в їх сукупності, що й утворюватиме єдину узагальнену підставу для застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Таким чином, суд, ухвалюючи рішення, аналізує весь можливий комплекс характеристик, і його висновок базується на комплексному системному аналізі всіх обставин справи.

Цей вид звільнення згідно із ст. 75 ч. 2 передбачає обов’язковість одночасного встановлення судом засудженому іспитового строку.

Під іспитовим строком розуміється визначений судом проміжок часу, який вираховується з моменту вступу вироку в законну силу, під час якого засуджений перебуває в умовах здійснення за ним контролю з боку органів Державного департаменту виконання покарань і зобов’язаний, під загрозою реального виконання відносно нього призначеного судом покарання, виконувати покладені на нього вироком суду обов’язки.

Згідно із ч. 3 цієї статті тривалість іспитового строку встановлюється від одного до трьох років. Цей строк залежить від оцінки судом насамперед, особи винного, можливості доведення ним того, що мета покарання, яка визначена ст. 50 КК, досягнута. Наявність іспитового строку визначає можливість повернення до реального виконання призначеного судом покарання, відповідним чином дисциплінує засудженого, налаштовує його на виправлення.

Дата добавления: 2014-12-10