Форма держави. 4 страница

2) протиправність, тобто діяння повинно безпосередньо порушувати ту чи іншу норму права. Діяння, не врегульовані законодавством не вважаються правопорушеннями;

3) суспільна небезпечність — спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків (шкода може бути моральною, матеріальною чи фізичною);

4) правопорушення вчиняється за наявності вини правопорушника, тобто умисного чи необережного відношення особи до вчиненого діяння і його наслідків. Про винність говорять тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву;

5) караність правопорушення, яка визначається законодавством поряд з визнанням певного діяння протиправним. (Для цього потрібно, щоб суб'єкт правопорушення досягнув певного віку, визначеного законом, розумів свої дії та міг ними керувати, тобто необхідною умовою караності є деліктоздатність);

6) причинний зв'язок між діянням і результатом, тобто спричиненням шкідливих наслідків.

Залежно від ступеня суспільної небезпеки всі правопорушення поділяють на проступки та злочини.

Злочином визнається передбачене кримінальним законодавством суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад, політичну й економічну системи, власність, особу, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Проступок - протиправне винне діяння, яке має зовнішню схожість зі злочином, але має меншу ступінь суспільної небезпеки. Проступки є:

1. Конституційні, які спричиняють шкоду порядку організації і діяльності органів державної влади і управління, конституційним правам громадян, проте не містять ознак злочину;

2. Цивільні, що здійснюються в сфері майнових і особистих немайнових відносин;

3.Трудові, що полягають в невиконанні, порушенні трудових обов'язків суб'єктами трудового права, заборонені нормами законодавства про працю;

4. Дисциплінарні, що завдають шкоди виробничій, службовій, військовій чи навчальній дисципліні;

5. Адміністративні, що посягають на державний чи суспільний порядок, на власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за які законодавство встановлює адміністративну відповідальність.

Будь-яке правопорушення має свою структуру, яку називають складом правопорушення. Склад правопорушення, який обов'язково закріплений у чинному законодавстві, включає в себе такі елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єктом правопорушення можуть бути соціальні цінності чи конкретні блага, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння. Об'єктами правопорушення є різні матеріальні та духовні цінності, які визначаються об'єктами правовідносин. Це може бути: власність, життя, здоров'я людини, державна безпека, порядок управління, гідність особи тощо.

Об'єктивна сторона - включає протиправне діяння, його шкідливий або небезпечний результат. До об'єктивної сторони входить необхідний причинний зв'язок між протиправним діянням і шкідливими або соціальне небезпечними наслідками. Таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в результаті бездіяльності, коли суб'єкт не виконує зобов'язуючих норм права. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою відповідальності думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості. До об'єктивної сторони належать також час, обставини, місце здійснення діяння, яке суперечить нормам права.

Суб'єктом правопорушення є повністю деліктоздатна фізична або юридична особа. Деліктоздатність дуже тісно пов'язана з віком особи. За різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку. Так, кримінальна відповідальність настає з 16 років, а за особливо тяжкі злочини - з 14 років, за адміністративні правопорушення - з 16 років (ст. 12 КАП), за дисциплінарні - з 16 років, а в окремих випадках - з 15 років.

Суб'єктивна сторона юридичної відповідальності виражається в психічному ставленні особи до скоєного, куди входять вина, мотиви, мета правопорушення. Вина існує в таких формах: намір (умисел) та необережність. Крім того, умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямий умисел буває тоді, коли суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його небезпечні наслідки і бажає настання цих наслідків. Непрямий умисел є тоді, коли суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їхнього настання. Для визнання змісту і спрямованості умислу важливе значення має з'ясування мотиву та мети вчинення злочину. Мотив - це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мета злочину - це бажання особи, яка вчиняє суспільно-небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків.

Необережність також виступає у двох формах: протиправна самовпевненість, коли особа передбачає можливість настання негативних наслідків своєї дії чи бездіяльності й легковажно розраховує на відвернення цих наслідків, хоча й усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, службовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо); протиправна недбалість, коли особа не передбачає можливості настання негативних наслідків своєї дії або бездіяльності, хоча повинна була передбачити такі наслідки і могла їх передбачити. У цьому випадку винний не усвідомлює протиправність своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання негативних наслідків. Порушення припису правової норми, вчинене без вини, відображається поняттям правової аномалії.

Причини правопорушень. Питання про причини правопорушень завжди було і залишається складним. Причини правопорушень - це комплекс явищ об'єктивного і суб'єктивного характеру, що спроможний визначати протиправну поведінку суб'єктів права.

Об'єктивні причини не залежать від особи, вони зумовлені обставинами. До них, зокрема, відносять причини економічного характеру (недостатній життєвий рівень, неможливість знайти роботу, низький рівень оплати праці тощо), соціальні причини (недоліки виховної та освітньої роботи), недосконалість чинного законодавства (надмірна ставка оподаткування), обставини сімейного характеру, інші особливості середовища. Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні суперечності, які завжди існують у суспільстві. Сприяють скоєнню правопорушень також низький рівень охорони громадського порядку, недостатня ефективність роботи правоохоронних органів тощо.

Суб'єктивні причини пов'язані з самою особою. Наприклад, правопорушення може зумовити темперамент (підвищена імпульсивність), наявність конкретних психічних відхилень, схильність до вживання алкогольних, наркотичних або токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюється, як правило, не однією окремою причиною, а відразу кількома. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їхнього усунення є одним із завдань правоохоронних органів і посадових осіб держави. Проте усунути всі причини правопорушень неможливо, оскільки нереально ліквідувати всі суперечності, які існують у суспільстві. Тому завдання держави - звести ці причини до найнижчого рівня, що дасть суспільству можливість ефективно здійснювати контроль та впливати, насамперед, на злочинність.

5.Юридична відповідальність: поняття та види.

Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування до правопорушника заходів державного примусу каральної спрямованості, зазнання ними втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Юридична відповідальність - це юридичний обов'язок (міра покарання) правопорушника зазнати примусового, від імені держави, (суспільства), на підставі закону або іншого нормативного акта, позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які йому належали до факту правопорушення з метою попередження правопорушень у перспективі й відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні та духовні цінності. Тобто юридична відповідальність інтерпретується як реакція держави (суспільства) на скоєне правопорушення.

Соціальною сутністю юридичної відповідальності є викликана державою природна негативна реакція суспільства (принаймні тієї його частини, волю якої виражає держава) на порушення певних соціальних інтересів, на пошкодження соціальних чи особистих благ.

Юридична відповідальність характеризується певними ознаками:

1) виникає тільки при наявності правопорушення;

2) основною підставою юридичної відповідальності є склад правопорушення;

3) передбачає примусове позбавлення правопорушника певних соціальних благ (особистих, майнових або духовних);

4) притягнення до юридичної відповідальності здійснюється спеціально уповноваженими на це особами і тільки у відповідності із процесуальними нормами;

5) визначена нормами права як один із видів державного примусу у формах каральних і правовідновлюючих заходів;

6) завжди пов'язана з оформленням визначених правових приписів, які пов'язані з юридичною відповідальністю;

7) суворою регламентацією заходів державного примусу у нормах права.

Основною відмінністю юридичної відповідальності від інших видів соціальної відповідальності є тісний зв'язок з правом і державним примусом. По суті, державний примус виступає змістом юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність виникає у випадку порушення правових норм, а також здійснюється у суворій відповідності з ними. Іншими словами, застосування заходів юридичної відповідальності до правопорушника можливе лише тоді, коли виконується відповідний процедурно-процесуальний порядок, встановлений законом.

Принципами юридичної відповідальності є:

> принцип законності. Цей принцип полягає в неухильному виконанні при визначенні міри юридичної відповідальності вимог законів. З точки зору матеріальної сторони відповідальності, вона повинна мати місце лише за діяння, передбачені законом, і тільки в межах закону. З точки зору процесуальної сторони, відповідальність особи повинна бути обґрунтованою, факт вчинення нею правопорушення має бути встановлений як об'єктивна істина;

> принцип обґрунтованості. Висновки про факт і про суб'єкт правопорушення, а також про інші юридично значущі факти, пов'язані з цими обставинами, повинні бути обґрунтованими відповідно до вимог правової норми;

> приниип доцільності. Доцільність означає відповідність міри впливу, яка застосовується до правопорушника, цілям юридичної відповідальності. Доцільність припускає: 1) індивідуалізацію відповідальності в залежності від тяжкості правопорушення, обставин його вчинення, властивостей особи правопорушника; 2) пом'якшення відповідальності або навіть звільнення від неї у випадку малозначності правопорушення, відсутності шкідливих наслідків тощо;

> приниип невідворотності. Невідворотність відповідальності означає, що жодне правопорушення не повинно залишатися нерозкритим, поза полем зору держави та її компетентних органів, без засудження з їхнього боку;

> приниип справедливості. Справедливість юридичної відповідальності полягає в наступному: 1) не можна за проступки встановлювати кримінальне покарання; 2) не можна використовувати міри покарання і стягнення, що принижують честь і гідність особи; 3) закон, який запроваджує відповідальність або посилює її, не може мати зворотньої сили; особа несе відповідальність лише за свою власну поведінку (виняток - випадки відповідальності за чужу вину в цивільному праві); 4) покарання повинно відповідати характеру правопорушення; 5) за одне правопорушення можливо лише одне покарання.

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Перспективна (позитивна) юридична відповідальність — це сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окре­мою особою.

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність — це специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються за­судженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, по­кладанням на останнього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

6.Підстави настання юридичної відповідальності.

Для притягнення особи до юридичної відповідальності необхідна наявність певних підстав. Підставами юридичної відповідальності є: склад правопорушення; деліктоздатність (осудність, дієздатність) суб'єкта, його вік; передбаченість правопорушення нормативно-правовими актами. Всі ці підстави взаємопов'язані й закріплені у законодавстві.

Склад правопорушення характеризується сукупністю таких елементів: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона правопорушення. Відсутність хоча б одного елементу складу правопорушення виключає юридичну відповідальність.

Юридична відповідальність настає лише за факт правопорушення. Будь-яка спроба відступитися від закону, порушити або обійти його, чим би вона не мотивувалася, терпимою бути не може, отже, будь-яке суспільне небезпечне (шкідливе), протиправне, винне діяння (дія чи бездіяльність), яке скоїла деліктоздатна особа (суб'єкт), котра досягла вказаного в законодавстві віку, а також передбачене у санкції відповідної правової норми тягне за собою юридичну відповідальність.

Важливою підставою юридичної відповідальності є наявність норми права, що забороняє певний протиправний вчинок і встановлює відповідні санкції. Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права, в якому індивідуалізовані заходи юридичної відповідальності до конкретного правопорушника (рішення суду).

Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою відповідальності думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості. Не є правопорушеннями і, відповідно, не можуть виступати в якості підстав юридичної відповідальності, діяння хоча зовні і схожі з правопорушеннями, але які не є такими в силу своєї суспільної значимості. До таких діянь чинне законодавство відносить інститути необхідної оборони і крайньої необхідності, а також професійний ризик.

На основі різних підстав юридична відповідальність розподіляється на види. Наприклад, за органами, які накладають відповідальність, розрізняють:

1) відповідальність, яку накладають органи державної влади;

2) відповідальність, яку покладають на правопорушника судові й інші органи юрисдикції;

3) відповідальність, до якої правопорушник притягується адміністративними органами (органами державного управління).

Не слід змішувати види юридичної відповідальності з порядком, формою її здійснення (відповідальність у судовому порядку, адміністративному та ін.). Один і той самий вид юридичної відповідальності може здійснюватись у різних формах. Наприклад, цивільно-правова відповідальність реалізується у судовому, адміністративному порядку, через органи громадськості. Проте кримінальна відповідальність реалізується тільки в судовому порядку.

Залежно від того, до якої галузі належить юридична відповідальність, який вид правопорушення вчинено (злочин, проступок), виділяються: конституційна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна, кримінальна відповідальність. (Нині дискутують щодо можливості виділення й інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, фінансової тощо).

Якщо характеризувати кожен з цих видів юридичної відповідальності, то необхідно сказати, що конституційна відповідальність настає у випадку вчинення Президентом державної зради або іншого злочину, а також у випадках порушення обов'язків народними депутатами та ін. У багатьох випадках вона поєднується з іншими видами юридичної відповідальності.

Адміністративна відповідальність накладається за адміністративні правопорушення (тобто проступки) і полягає в застосуванні органами виконавчої влади заходів адміністративного впливу до винних осіб, які не підпорядковані їм по службі.

Цивільна, або цивільно-правова відповідальність - це встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні певних цивільних прав чи накладенні нееквівалентних обов'язків майнового характеру. Виникає така відповідальність унаслідок порушення майнових і особистих немайнових прав громадян і організацій, в основному за невиконання договірних зобов'язань, за заподіяння шкоди.

Унаслідок порушення дисципліни (трудової, військової тощо) настає дисциплінарна відповідальність. Розрізняють три види дисциплінарної відповідальності: у зв'язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку; у порядку підлеглості; відповідно до дисциплінарних статутів і положень, які діють у деяких сферах (оборони, внутрішніх справ, залізничного, водного і повітряного транспорту). Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень. Для дисциплінарної відповідальності характерне те, що вона має місце у відношеннях підлеглості особи, яка вчинила проступок, органу, який застосував захід дисциплінарного впливу.

Матеріальна відповідальність дещо пов'язана з дисциплінарною, адже ці види юридичної відповідальності настають у зв'язку з трудовими відносинами. Матеріальна відповідальність працівників - це обов'язок повністю або частково відшкодувати матеріальні збитки, заподіяні з їхньої вині підприємству, де вони працюють.

Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, яка вчинила злочин, усвідомити свої суспільне небезпечні дії, та обов'язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.

8. Законність і правопорядок.

Законність - це режим, такий стан суспільства, який характеризується неухильним виконанням, дотриманням всіма учасниками суспільних відносин вимог нормативно-правових актів. Виконувати вимоги законодавства країни - обов'язок всіх, хто перебуває на її території, незалежно від посад, соціального та матеріального становища тощо. Забезпечення виконання законів є також однією з важливих внутрішніх функцій держави. При встановленні режиму законності в суспільстві встановлюється правопорядок. Основними принципами законності у сучасній державі є:

1) єдність, тобто однаковість нормативно-правового регулювання на всій території країни і щодо всіх суб'єктів права;

2) доцільність - відповідність законодавства цілям забезпечення прав людини і громадянина, нації і народу, прогресивного розвитку суспільства тощо;

3) реальність - гарантування законності всіма дієвими засобами.

Гарантіями законності, тобто засобами, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і відновлюється в разі порушення законність, можна визнати:

1) законодавство, яке є як основою законності, так і його гарантією, оскільки саме законодавство встановлює обов'язок всіх суб'єктів права не порушувати законність;

2) діяльність правоохоронних органів, які стоять на сторожі законності, а також контроль з боку влади та управління;

3) правова культура та правове виховання, тобто загальна повага до права, знання змісту його норм і вміння їх здійснювати, а також формування цих якостей шляхом правового навчання, правової пропаганди, юридичної практики, самовиховання тощо;

4) юридичні гарантії законності - передбачені законодавством спеціальні засоби впровадження, охорони та відновлення законності.

Висвітлюючи питання про взаємозв'язок правопорядку і законності, необхідно вказати, що правопорядок - це загальний суспільний порядок, що врегульований нормами права. Отже, вже із самої дефініції простежується взаємопов'язаність законності і правопорядку. По-іншому можна сформулювати так - правопорядок є реалізована законність.

Лекція 4. Загальна характеристика констиуційного права як провідної галузі права України. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні.

1. Конституційне право – провідна галузь в системі права України.

2. Загальна характеристика Конституції України.

3. Внесення змін до Конституції України.

4. Єдність і відмінність ”людина”, ”особа”, ”громадянин”.

5. Громадянство України: поняття, набуття, припинення.

6. Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

1.Конституційне право – провідна галузь в системі права України.

Конституційне право (провідна галузь права України), оскільки його норми регулюють найважливіші суспільні відносини: основи конституцій­ного ладу; підстави правового статусу громадянина; територіальний устрій; підстави організації і функціонування державної влади, органів місцевого самоврядування; символи держави й т.ін. Основне джерело цієї галузі пра­ва — Конституція України, що має на території держави найвищу юридичну силу. Нормами конституційного права регламентуються суспільні відносини, котрі характеризують корінні підвалини суспільного і державного життя, і встановлюються основні правові принципи всіх галузей права України.

Конституційне право — основа національної правової системи, оскільки Конституція України як первинне джерело конституційного права закріплює і регулює механізм влади, впорядковує політичний процес і соціально-полі­тичні інститути суспільства, визначає норми поведінки суб'єктів конститу­ційного права. Провідна роль конституційного права визначається й тим, що саме Конституція встановлює напрямки розвитку політичних процесів, ство­рює можливісті їхнього вдосконалювання, є підставою обмеження держав­ної влади правом, це чинник стабілізації суспільних відносин. Конституція України регламентує підстави політичної організації держави, його взаємодії з цивільним суспільством. Це також підтверджує особливу роль конституцій­ного права в національній правовій системі.

Специфіка відносин, які регулюються нормами конституційного права, полягає в тому, що вони є ядром всіх інших відносин, які регулюються нор­мами права. В них найчіткіше виявляється народовладдя, підстави устрою су­спільства і держави. В них особливе коло суб' єктів, особливі юридичні джерела закріплення суспільних відносин. (Конституція України, Декларація про дер­жавний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України й ін.).

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що предметом конституційного права України є суспільні відносини, пов'язані з організацією і здійсненням публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). При цьому слід зауважити, що предметом конституційного права є лише ті відносини, що мають політичний характер і виникають у сфері державного владарювання. Хоча на рівні конституційного регулювання предметом конституційного права є також певна частина економічних відносин, оскільки такі відносини відображають взаємозв'язок політики з економічною організацією суспільства. Так, наприклад, в ст.13 Конституції України чітко регламентовані відносини, пов'язані з економічною сферою, - відносини власності. Конституційно-правові відносини за своїм цільовим призначенням поді­ляються на правоустановчі і правоохоронні; за часом існування на строкові і безстрокові. Підставою їхнього виникнення є юридичні факти-дії (акт про створення державного органу, партії, громадської організації, акт прийняття іноземцем громадянства України), події (досягнення громадянином віку, що дає йому право бути учасником виборчого процесу; аварії, катастрофи, сти­хійні лиха й ін.).

Характеристика конституційного права не вичерпується лише його предметом. Важливе значення має метод конституційного регулювання, під яким розуміють систему прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.

Метод конституційного права України характеризується:

О доцільністю;

О імперативністю;

О загальністю;

О максимально високим юридичним рівнем;

О поєднанням прямого й опосередкованого регулювання;

О універсальністю.

Суб'єктами державно-правових відносин є: народ України, населення адміністративно-територіальної одиниці (при проведенні референдумів, виборів, реалізації інших форм прямого волевиявлення); Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Президент України; Кабінет Міністрів України; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим; комітети Верховної Ради України; депутати місцевих Рад; політичні партії, громадські організації, масові суспільні рухи; Конституційний Суд України; органи місцевого самоврядування; виборчі комісії; трудові колективи; гро­мадяни України, іноземці тощо. Ці суб'єкти державно-правових відносин вступають у зв'язки, спрямовані на реалізацію владних функцій, формування державних структур, забезпечення законності, виявлення політичної волі на­роду у найважливіших питаннях і т.д. Особливістю цих суб'єктів є їхня пра-восуб'єктивність, тобто здатність бути носіями прав і обов'язків, що мають політичний зміст, а також брати участь у здійсненні політичної влади.

Об'єктом державно-правового відношення є те, на що воно спрямоване. Як такі виступають влада, власність, територія, волевиявлення народу, на­селення певної адміністративно-територіальної одиниці; права, свободи і обов'язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства; суверенітет, розподіл компетенції між Україною й Автономною Республікою Крим; дії органів, посадових осіб та ін.

Джерелами конституційного права України є: Конституція України; між­народні пакти про права людини, ратифіковані Верховною Радою України; Декларація про державний суверенітет України; Акт проголошення незалеж­ності України; закони України; нормативні акти органів влади Автономної
Республіки Крим; укази Президента України; Рішення Конституційного СудуУкраїни; акти уряду України, міністерств і відомств, органів місцевого само­врядування тощо. У системі державно-правових актів найвищу юридичну силу має Конституція України. Конституційні і звичайні закони розвивають
її положення.

Отже, конституційне право України є визначальною галуззю в системі національного права України. Варто відзначити, що конституційному праві належить центральне місце у будь-якій національній системі права. Підтвердженням цьому є особливий характер конституції як основного закону. На основі норм конституційного права визначається державний механізм, його основні ланки, створюються юридичні підстави їх функціонування.

2. Загальна характеристика Конституції України.

Що ж являє собою Конституція України як юридичний акт найвищої сили? Сам термін «конституція» походить від латинського слова, що означає «устрій», «встановлення». У Дав­ньому Римі конституціями називалися деякі акти імпера­торської влади, а у феодальній Речі Посполитій—сеймові постанови. У схожому значенні вжито це слово і в знамени­тій Конституції Пилипа Орлика, повна назва якої звучить так: «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запо­розького».

Нині конституцію розуміють як основний закон держави, що визначає основи суспільного і політичного ладу, правове становище людини й громадянина, структуру та організацію діяльності органів державної влади і місцевого самоврядуван­ня, державну символіку та інші найважливіші з точки зору держави питання її функціонування.

Як нормативний акт конституція характеризується таки­ми юридичними властивостями:

1. Конституція має установчий, програмний та ідеологіч­ний характер, тобто є первинним елементом, на якому за­сновуються права та обов'язки більшості суб'єктів держав­ного й суспільного життя; встановлюючи певні «правила гри» в державі і суспільстві, водночас визначає програму, перспективу державного й суспільного розвитку; створює певне ідеологічне забезпечення для закріпленої форми дер­жавного і суспільного ладу.

Дата добавления: 2014-12-10