Форма держави. 10 страница

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, -у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачене виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Крім того, ЦКУ розрізняє такі види договорів як купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, міна (бартер), дарування, рента, довічне утримання, підряд, найм (оренда), лізинг, позичка, доручення, комісія та ряд інших.

2. Загальна характеристика окремих видів договорів:

а) договір купівлі-продажу;

б) договір найму;

в) договір позики;

г) договір дарування.

Поняття і характеристика договору купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу - це вид цивільного договору, за яким, одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов 'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу належить до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, предметом яких є майно.

Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними можуть бути як фізичиі, так і юридичні особи.

Оскільки продавець зобов'язується передати майно у власність покупцю, то він повинен бути вл асником майна, що продається.

Покупець в результаті договору купівлі-продажу набуває права власності на майно. Право власності на продане майно переходить до покупця з моменту передачі йому речі.

І стотними умовами договору купівлі-продажу є предмет і ціна.

Договір купівлі-продажу може бути укладений при додержанні загальних вимог щодо угод у усній та письмовій формі, а також і конклюдентними діями.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири, іншого нерухомого майна) обов'язково укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню - державній реєстрації.

Поняття і характеристика договору найму (оренди )

Договір найму (оренди) — це вид цивільного договору, за яким наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Договір найму (оренди) є двостороннім, консенсуальним і оплатним.

Сторонами договору є наймодавець і наймач. Наймодавець - той, хто передає майно в користування, власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймач - той, хто набув право користування річчю.

Істотними умовами договору майнового найму є предмет і строк виконання договору.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). При цьому законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Предметом договору найму можуть бути майнові права.

Строк договору майнового найму встановлюється за погодженням сторін. Якщо договір укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений Інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Законом можуть бути встановлені й максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору.

Кодексом, крім загальних положень про найм, закріплено норми, що стосуються прокату, найму (оренди) земельних ділянок, найму будинків та інших капітальних споруд, найму транспортних засобів, лізингу.

Так, за договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей j найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк Договір прокату є договором приєднання. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату. Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом.

Договір прокату є публічним договором.

Предметом договору прокату є рухома річ, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб.

Особливостями договору прокату є:

- відсутність у наймача права на укладення договору піднайму;

- відсутність у наймача переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймодавцем; й капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

В даному контексті слід згадати про своєрідний вид договору найму - оренду майна державних підприємств і організацій. Згідно з Законом України від 10 квітня 1992 року "Про оренду майна державних підприємств і організацій" орендою є засноване на договорі строкове платне володіння: користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Отже, це консенсуальний, двосторонній і платний договір.

Договір позики

Договір позики — це вид цивільного договору, за яким одна сторог (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність грошові кошт або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язуєтпьі повернути позикодавцеві таку ук суму грошових коштів (суму позики) або таку, кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Предметом договору позики можуть бути гроші або речі, визначені родовими ознаками. За даною ознакою договір позики відрізняється від договору майнового найму і від договору безкоштовного користування майном, предметами яких є індивідуально визначені речі.

Договір позики реальний договір, оскільки він вважається укладеним з моменту передання грошей чи інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики - односторонній договір. Обов'язок щодо договору несе тільки позичальник (повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості), а позикодавцю належить тільки право вимагати повернення грошей або речей.

Договір позики, як правило, безоплатний договір. Але деякі договори позики можуть містити умову, коли це дозволено законом, щодо сплати певних відсотків за переданий позикодавцем предмет договору. У такому разі договір позики вважатиметься оплатним.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики повинен містити умову про строки повернення предмета позики. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником впродовж тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги пр. це, якщо інше не встановлено договором. При цьому позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Договір дарування

Договір дарування — вид цивільно-правової угоди, за якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (одарюваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

При цьому не є договором дарування договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру.

Характерною ознакою договору дарування є його безоплатність. Цим він відрізняється від договорів купівлі-продажу, міни.

Договір дарування вважається консенсуальною угодою, оскільки договір з обов'язком передати майно обдарованому у майбутньому визнається чинним до його фактичної передачі. Він є одностороннім.

3.Поняття цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність — це установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру. Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана із застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав та стимулювання нормальних ринкових відносин, і полягає у стягненні неустойці штрафу чи пені.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

- протиправність поведінки особи (дія чи бездіяльність);

- наявність майнової чи/та моральної шкоди,

- причинний зв"язок між протиправною поведінкою та шкодою;

- вина.

Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними, тобто забороненими законом.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходу. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: реальна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і упущена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане).

Фізичні та юридичні особи мають право також на відшкодування моральної шкоди, заподіяної їм внаслідокпорушення їх прав, яка полягає у фізичному болю, якого фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправноші поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації - фізичної або юридичної особи.

Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Вину визначають як психічне ставлення особи до своїх протиправних дій чи бездіяльності та їх наслідків. Цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника. Тобто особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежног

Вина у цивільному праві виступає у формі умислу або необережності. Умисел характеризується тим, що особа, яка вчиняє цивільне правопорушення, передбачає або свідомо допускає його наслідки. Необережність пов'язана з легковажним ставленням особи до відповідних наслідків та їх передбачення. Цивільне правопорушення здебільшого вчиняються з необережності.

Різновидами цивільно-правової відповідальності є:

• договірна та позадоговірна;

• часткова та солідарна;

• основна та субсидіарна (додаткова).

Договірна відповідальність настає в разі невиконання обов'язку, що випливає з укладеного договор. Позадоговірна відповідальність настає у випадках заподіяння шкоди чужому здоров'ю чи майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим відсутні договірні відносини.

У цивільно-правовій відповідальності правопорушник (відповідач) йменується боржником, а потерпілий (той, кому завдано шкоди) — кредитором.

За обсягом цивільно-правову відповідальність поділяють на повну (шкода відшкодовується в повному обсязі); підвищену (відшкодовуються збитки та стягується неустойка понад збитки; існує в окремих видах правовідносин, наприклад за втрату цінних книг і т. ін.), а також обмежену (відшкодовується лише реальна шкода і не відшкодовується упущена вигода; застосовується лише в окремих випадках, наприклад у договорах перевезення і т. ін.).

У випадках, коли в цивільному правовідношенні є кілька зобов'язаних осіб, їхня відповідальність може бути частковою, солідарною чи субсидіарною.

При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у певній частці. Якщо відповідальність покладено на кількох осіб, а у законі або договорі не визначено характеру цієї відповідальності, вона вважається частковою.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним з кількох боржників звільняє останніх від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором.

Для субсидіарної, або додаткової, відповідальності характерне існування основного і додаткового боржників. У разі неможливості відшкодування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Прикладом субсидіарної відповідальності є відповідальність батьків (піклувальників) за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 14 до 18 років. Неповнолітній сам повинен відшкодувати заподіяну шкоду за наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки (піклувальники).

Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання або заподіяння позадоговірної шкоди, якщо мають місце непереборна сила чи випадок.

Непереборна сила — це надзвичайні і невідворотні за даних умов обставини чи події (повінь, землетрус, раптовий ураган, а також явища соціального характеру — страйки тощо; прийняття компетентними органами держави актів, що забороняють чи призупиняють вчинення певних угод, операцій і т. ін.). Випадок — обставин, в яких немає вини сторін, та можливість настання яких боржник не міг і не повинен був передбачити.

4. Основні положення спадкового права.

Спадкове право — сукупність цивільно-правових норм, які встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи по праву спадкування.

Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав i обов’язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять i його борги (невиконані зобов’язання, неоплачені кредити тощо), якщо вони у нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї. Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника.

Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні, так i юридичні особи.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим — день набуття законної сили рішенням суду про це.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, — місцезнаходження майна або його основної частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спад­кування: за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування i за заповітом, i за законом (наприклад, частина майна спад­кодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом).

Спадкоємство за законом має місце в таких випадках, коли:заповіту немає; заповіт визнано недійсним; спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились прийняти її.

Спадкодавцями як по закону, так і по заповіту можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб’єктивне право на спадщину в спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установлюваному порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті i народжені після його смерті. Громадяни i держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так i за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни i особи без громадянства.

Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом або жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства визнається відумерлою спадщиною та переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження відносно спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які: 1) умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя; 2) умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або в інших осіб, або ж сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині; 3) батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, та їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини; 4) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов’язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Крім того, не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний недійсним. Особа також може бути усунута від права на спадкування за законом відповідно до рішення суду, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено п’ять черг спадкоємців.

У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менше п’яти років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.

Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених чинним цивільним законодавством. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченою угодою заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини. Крім того, за рішенням суду особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка закликає до спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

У разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з іншого, прирівнюються до родичів за походженням.

Цивільний кодекс України встановлює право на обов’язкову частку в спадщині. Зокрема, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Порядок укладання та посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.

Заповідач при складанні заповіту має право охопити заповітом права та обов'язки,
які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише
свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.
Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим
або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, де зазначаються місце і час його укладення. Заповіт повинен бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Якщо спадкодавець у зв’язку з фізичними недоліками не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано іншою особою, при цьому робиться помітка про причини, через які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої він зроблений. Заповіт повинен бути укладений так, щоб розпорядження спадкодавця не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.

Крім того, згідно з чинним цивільним законодавством важливе місце у вирішенні питань щодо спадкування майна належить спадковому договору, відповідно до якого сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача), взамін чого стає власником майна відчужувача у разі його смерті. Сторонами у спадковому договорі є відчужувач (подружжя, один з подружжя або інша особа) та набувач — фізична або юридична особа.

Зазначений вид договору має складатися у письмовій формі та посвідчуватися нотаріусом. Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний до вчинення будь-яких дій майнового чи немайнового характеру як до відкриття, так і після відкриття спадщини.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. У зв’язку з цим заповіт, який відчужувач склав щодо майна, зазначеного у спадковому договорі, є повністю або частково недійсним. Відчужувач має право призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті, а у разі її відсутності — контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом: 1) на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень; 2) на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття або за місцем знаходження спадкового майна, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування вживає заходів з охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, вiдказоодержувачiв або кредиторів.

Дата добавления: 2014-12-10