Поняття, предмет та метод господарського права

Господарське право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Предметом господарського права є будь-яка господарська діяльність, тобто діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку ( некомерційна господарська діяльність ).

Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.

Господарське право є комплексною галуззю права, яке базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, права власності, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність. Тобто, в цій галузі права поєднуються майнові та організаційні елементи.

Господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає загальні засади регулювання майнових та особистих немайнових відносин, в які вступають фізичні та юридичні особи, а господарське — конкретизує цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської діяльності. Складний характер предмета господарського права обумовлює використання декількох, а не одного, як у звичайних галузях права, методів правового регулювання. Першим з них є метод автономних рішень суб’єктів господарських відносин. Він передбачає надання суб’єктам господарювання права самостійно приймати будь-які рішення щодо господарювання (обрання видів діяльності, методів та форм їх здійснення, партнерів тощо), якщо вони не суперечать законодавству.

Другий метод полягає у наданні державою суб’єктам господарських відносин рекомендацій щодо певних сторін господарської діяльності — встановлення зразків певних господарських документів (договорів, актів тощо), форм і методів здійснення окремих етапів господарювання (бухгалтерського обліку, звітності тощо).

Третім є метод владних приписів, який передбачає встановлення в законах та інших нормативно-правових актах обов’яз­кових для суб’єктів господарювання норм поведінки за певних ситуацій. Це може бути перелік видів діяльності, які забороняються підприємцям, спеціальні режими здійснення окремих видів підприємництва, обов’язки, які підприємці мають виконувати для забезпечення державних потреб, тощо.

Залежно від характеру конкретних господарських відносин держава обирає для їх регулювання той метод, який є найефектив­нішим.

Господарське законодавство України вирізняється множинністю нормативно-правових актів. Це пов’язано зі складністю та розгалуженістю суспільних відносин, які воно регулює. 16 січня 2003 р. був прийнятий єдиний кодифікаційний акт даної галузі права Господарський кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р. Цей нормативно-правовий акт визначає широке коло питань господарської діяльності, а саме:

― основні засади господарської діяльності в країні, основні напрями та форми участі держави та місцевого самоврядування у сфері господарювання;

― суб’єкти господарювання, порядок їх створення та функціонування;

― майнову основу господарювання, порядок використання в процесі господарювання природних ресурсів, прав промислової власності, цінних паперів і корпоративних прав;

― господарські зобов’язання, порядок укладення господарських договорів, встановлення цін, виконання та припинення господарських зобов’язань, визнання суб’єкта підприємництва банкрутом;

― відповідальність за правопорушення у сфері господарювання, відшкодування збитків, штрафні, оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції;

― особливості правового регулювання окремих галузей господарювання, господарсько-торговельної діяльності, комерційного посередництва (агентських відносин), перевезення вантажів, капітального будівництва, інноваційної діяльності, фінансової діяльності, передачі для використання у підприємницькій діяльності виключних прав (франчайзинг);

― зовнішньоекономічну діяльність, іноземне інвестування;

― спеціальні режими господарювання, спеціальні (вільні) економічні зони, концесії та ін.

Існує ряд законів, які визначають порядок здійснення господарської діяльності в певних сферах господарської діяльності.

2. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин.

Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види госпо­дарських відносин:

• горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);

• вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган
господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виника­ють, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропро­мисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівни­цтві, у сфері приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо Не відносяться до господарських правовідносин: 1) майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України (435-15); 2) земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; 3) трудові відносини; 4) фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; 5) адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання. Загальними принципами господарювання в Україні є: 1) забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; 2) свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; 3) вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; 4) обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; 5) захист національного товаровиробника; 6) заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, Господарським Кодексом України, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

3. Загальна характеристика суб’єктів господарського права.

Згідно зі ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права). Такими суб'єктам є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак (рис), а саме:

- безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або управління господарською діяльністю, що притаманно для власників майна підприємств, господарських об'єднань, холдингових компаній;

- створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку. Набуття статусу суб'єкта господарських відносин (що, як правило, є завершальною стадією процесу створення господарської організації) зазвичай пов'язується з їх державною реєстрацією; державна реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (відповідно до положень ГК України - ст. 58, ЦК України - статті 50, 89, Закону України від 15.05.2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців") та/або в спеціальному порядку (передбачається Законом "Про банки і банківську діяльність" - статті 17-18, 22, Законом "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" - пункти 13-14 ч. 2 ст. 7; "Про інститути спільного інвестування (панові та корпоративні інвестиційні фонди)" - статті 8, 11; постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 781 "Про затвердження Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп" (п. 2) та ін.);

- наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної та нього господарської діяльності чи управління такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами господарського права на різних правових титулах: праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві господарського відання (державне та комунальне комерційні підприємства), праві оперативного управління (казенне підприємство, комунальне некомерційне підприємство), праві користування (може застосовуватися з будь-яким з названих правових титулів; є характерною ознакою орендного підприємства);

- наявність господарської правосуб'єктності тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарських відносин можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень); обсяг господарської правосуб'єктності учасників господарських правовідносин фіксується в законі та в їх установчих документах і залежить від низки чинників (зокрема, від правового титулу майна, виду та характеру діяльності).

Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.

Суб'єкти господарського права надзвичайно різноманітні, тому їх класифікують, тобто поділяють на групи.

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:

• суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки та ін.);

• суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управління господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські й функціональні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, господарські об'єднання, холдингові компанії, власники майна підприємств,).

Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Залежно від способу утворення (заснування) та формування
статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадахтрудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома
або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи,
що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств. Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує сімдесяти мільйонів гривень. Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує двісті п'ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму
сто мільйонів гривень. Усі інші підприємства визнаються середніми.Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб'єктами господарювання є: 1 ) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України (435-15), державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2 ) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську
компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.Суб'єкти господарювання мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи. Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх
компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. Відкриття суб'єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не потребує їх
державної реєстрації. Припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників
суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання. Суб'єкт господарювання ліквідується: 1. за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті; 2. у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено; 3. у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом; 4. у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети "Урядовий кур'єр" та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання.

4. Відносини, які регулюються адміністративним правом

Адміністративне право - це галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто суспільні відносини, які виникають в процесі організації і здійснення органами держави виконавчої розпорядчої діяльності. Тому предметом регулювання адміністративного права є суспільні відносин, які виникають у процесі здійснення управлінської дільності в державі, тобто державного управління.

Державне управління - це певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий розпорядчий характер, та полягає у регулюванні суспільних відносин в економічній адміністративно-політичній і соціально-культурній сферах шляхом застосування державы владних повноважень.

Суб'єктами державного управління є органи виконавчої влади, а об'єктами управління - сфери суспільного життя, на які спрямований організуючий вплив держави.

Для державного управління властиві такі риси:

• діяльність для реалізації завдань та функцій держави;

• воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами;

• державні органи та посадові особи діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

• форми та методи роботи управлінських органів регламентуються законом.

Державне управління регламентується нормами адміністративного права, яке закріплює організацію, повноваження і порядок діяльності органів виконавчої влади, механізм функціонування державної служби, форми взаємодії цих органів з громадянами тощо.

Отже, сукупність правових норм, що регулюють державне управління, утворює галузь адміністративного права. Тобто адміністративне право регулює суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері державного управління.

Суспільні відносини, передбачені нормами адміністративного права, в яких сторони наділені певними правами та обов'язками, є адміністративно-правовими відносинами, а також предметом адміністративного права.

Суб'єктами адміністративного права, тобто учасниками (сторонами) адміністративно-правових відносин, можуть бути органи державного управління (Кабінет Міністрів України, міністерства), державні службовці та громадяни.

Адміністративно-правові відносини характеризуються двома моментами:

- одним з обов'язкових їх учасників є орган державного управління;

- цей орган має право, в межах своєї компетенції, вимагати відповідної поведінки від інших учасників адміністративно-правових відносин.

Для виникнення адміністративних правовідносин не вимагається обов'язкової згоди обох сторін.

Отже, норми адміністративного права регулюють процес створення, реорганізації, ліквідації органів виконавчої влади; встановлюють повноваження цих органів та їх посадових осіб; визначають права та обов'язки підприємств, установ, організацій, а також громадян у сфері державного управління; передбачають дію адміністративно-правових санкцій за вчинення адміністративного правопорушення.

Основними джерелами адміністративного права є Конституція України, відповідні закони України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств. Найважливішим з них є Кодекс України про адміністративні правопорушення.

5. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Кодекс України про адміністративні правопорушення був прийнятий 7 грудня 1984 року і на сьогодні діс з цілим комплексом змін та доповнень. Завданням Кодексу є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі та гідності інших громадян, до Іравил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (ст.1 КпАП України).

Структурно кодекс складається із 5 розділів та 33 глав.

У Розділі І - «Загальні положення» — викладені завдання законодавства про адміністративні Іравопорушення; повноваження державних органів щодо прийняття рішень, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність; запобігання адміністративним правопорушенням.

Розділ II - «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність» -складається із загальної та особливої частини та займає центральне місце відносно інших розділів.

У Загальній частині розкривається зміст понять адміністративного правопорушення, адміністративної відповідальності, крайньої необхідності, необхідної оборони, визначаються особливості відповідальності неповнолітніх, військовослужбовців, іноземних громадян, умови звільнення від адміністративної відповідальності, передбачаються види адміністративних стягнень та порядок їх накладення, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність за адміністративні правопорушення.

Особлива частина складається з 11 глав.

Розділ III присвячений визначенню компетенції органів, уповноважених розглядати справи про Адміністративні правопорушення, серед яких:

- адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;

- виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;

- районні (міські) суди (судді);

- органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені на те Кодексом.

Розділ IV висвітлює питання провадження у справах про адміністративні правопорушення, зокрема:

- порядок складання протоколу про адміністративні правопорушення;

- застосування адміністративного затримання, порядок проведення особистого огляду, огляду речей, вилучення речей та документів. Слід зауважити, що адміністративне затримання - це захід адміністративно-правового припинення та забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Адміністративне затримання провадиться органами внутрішніх справ (при вчиненні дрібного хуліганства, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів та ін.), прикордонними військами при порушенні прикордонного режиму, старшою у місці розташування охоронюваного об'єкта посадовою особою воєнізованої охорони, посадовими особами військової інспекції безпеки дорожнього руху;

- визначення учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення (особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники, захисник, свідок, експерт, перекладач);

- порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення;

-оскарження і опротестування постанови у справі про адміністративне правопорушення.

Розділ V - «Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень - регулює порядок виконання постанови, відстрочку виконання постанови, припинення виконання постанови, а також порядок провадження щодо виконання постанов відносно кожного виду адміністративного стягнення, що яередбачені чинним законодавством про адміністративні правопорушення (зокрема, провадження щодо виконання постанови про винесення попередження, провадження щодо виконання постанови про накладення штрафу тощо).

6. Поняття адміністративного проступку

Адміністративне правопорушення (проступок) - це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Отже, основними ознаками адміністративного правопорушення є:

• протиправшсть;

• винність;

• караність.

Протиправність означає, що правопорушення є дією або бездіяльністю, що заборонена адміністративне законодавством.

Винність визначається психічним ставленням особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. За цією ознакою адміністративне правопорушення може бути вчинене умисно або з необережності. Адміністративвг правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх настання (прямий умисел або свідомо допускала настання цих наслідків (непрямий умисел). Адміністративне правопорушенні визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настанні шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла з передбачити (протиправна недбалість).

Караність адміністративного проступку означає, що до особи за вчинення адміністративного правопорушення може бути застосований захід державного примусу. Проте ст.22 КпАП України передбачень можливість звільнення від адміністративної відповідальності. Так, при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.

Складовими елементами адміністративного правопорушення є об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона,

Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, охорона якит забезпечується застосуванням адміністративних стягнень. Залежно від того, що є об'єктом посяганню адміністративні правопорушення поділяються на різні види, наприклад, правопорушення проти особи, прав. свобод громадян; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі шляхового господарства: зв'язку; правопорушення в галузі охорони навколишнього середовища тощо.

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується зовнішнім його виявом, тобто дією (дрібне хуліганство) або бездіяльністю (ненадання транспортних засобів працівникам міліції та медичним працівникам), настанням протиправних наслідків та причинним зв'язком між ними (останні не завжди € обов' язковими).

Суб'єктом адміністративного правопорушення є фізичні особи - громадяни, посадові особи, іноземці, особи без громадянства.

Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку.

Військовослужбовці і призвані на військові збори військовозобов'язані, а також особи рядового І начальницького складу органів внутрішніх справ у разі скоєння адміністративного правопорушення несуть відповідальність за дисциплінарними статутами (за винятком окремих правопорушень, наприклад за порушення правил полювання, митних правил та ряд інших, за вчинення яких вони притягуються до адміністративної відповідальності на загальних підставах).

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується виною особи у формі умислу чи необережності.

Зазначені ознаки адміністративного правопорушення містяться у нормах Кодексу про адміністративні правопорушення, при вчиненні особою проступку фіксуються у відповідному протоколі, а також встановлюються під час розгляду справи про адміністративне правопорушення уповноваженим на те органом (посадовою особою).

7. Види адміністративних стягнень

Щодо громадян і службових осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, КпАП України передбачено застосування адміністративних стягнень.

Адміністративне стягнення - це міра відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (ст. 23 КпАП України).

За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення (ст. 24 КпАП України):

Попередження - це письмове, офіційне застереження громадянина про скоєне ним адміністративне правопорушення, яке здійснюється уповноваженою посадовою особою. Цей вид адміністративного стягнення застосовується за малозначні адміністративні проступки при наявності обставин, що пом'якшують відповідальність. Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративні правопорушення, ви знаються (ст.34 КпАП України):

- щире розкаяння винного;

- відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення завданої шкоди;

- вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких обставин чи сімейних обставин;

- вчинення правопорушення неповнолітнім;

-вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Штраф - грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення судами та іншими органами адміністративної юрисдикції. Постанова відповідного органу тро накладення адміністративного штрафу є обов'язковою до виконання. У разі її невиконання впродовж 5 становленого терміну штраф стягується у примусовому порядку.

Сплатне вилучення, предмета, який, був знаряддям скоєння або безпосереднім, об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за -•шенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат для реалізації вилученого предмету.

Конфіскація предмета, який став знаряддям скоєння чи безпосереднім, об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього ~редмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, що знаходиться в Іриватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України.

Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись ло осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Позбавлення спеціального права, наданого конкретному громадянину (права кepyвaння транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до 3-х років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються дими засобами у зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.

Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, що вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в дохол держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) судом.

Адміністративний арешт застосовується тільки судом у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб (наприклад, за дрібне хуліганство, вияв неповаги до суду тощо). Арештовані утримуються у спеціальних приймальниках або в ізоляторах тимчасового затримання при органі внутрішніх справ, але окремо від ув'язнених. Правопорушник повинен сплатити вартість свого утримання, харчування та охорони. Особи, що відбувають адміністративний арешт, використовуються на фізичних роботах згідно з договорами, які орган внутрішніх справ укладає з підприємствами.

Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 1 2 років, до осіб, які не досягли 18 років, до інвалідів І і II груп.

Слід зауважити, що сплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення. Інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися тільки як основні

За одне адміністративне правопорушення може бути накладене основне або основне і додаткове стягнення

Адміністративна відповідальність неповнолітніх

За загальним правилом, адміністративна відповідальність настає з 16 років. При цьому ст.ЗЗ КпАП України наголошує - обставиною, що пом'якшує відповідальність за адміністративне правопорушення визнається вчинення правопорушення неповнолітнім.

До особи, яка скоїла адміністративне правопорушення у віці від 16 до 18 років, замість накладення адміністративних стягнень, застосовуються заходи впливу, передбачені ст. 24¹ КпАП України:

- зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

- застереження;

- догана або сувора догана;

- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Але згідно з ч.2 ст.13 КпАП України неповнолітній віком від 16 до 18 років підлягає адміністративній відповідальності на загальних підставах (тобто застосовуються адміністративні стягнення) у разі вчинення перелічених у кодексі адміністративних правопорушень:

При вчиненні неповнолітнім адміністративного правопорушення уповноваженою посадовою особою складається протокол, який є основним документом для притягнення до адміністративної відповідальності. В протоколі фіксуються дата, місце його складання; дані про особу, яка його склала; дані про особу неповнолітнього, рік, місяць і день народження, місце навчання, місце проживання, наявність доходу); нормативний акт, який передбачає відповідальність за вчинене правопорушення; прізвище, адреси свідків і потерпілих, якщо вони були. Якщо правопорушенням завдано матеріальної шкоди, про це також повинно бути вказано в протоколі.

Протокол підписується особою, яка його склала, неповнолітнім, який вчинив адміністративне правопорушення. Якщо неповнолітній відмовився від підпису протоколу, про це робиться відмітка.

Неповнолітній має право дати пояснення до протоколу, зауваження щодо його змісту, а також викласти мотиви, чому відмовляється від підпису протоколу. Якщо протокол неповнолітній не підписав і відмовився дати пояснення щодо причин відмови, його відмова повинна бути підтверджена підписами понятих.

Складений протокол про адміністративне правопорушення неповнолітнього направляється на розгляд посадовим особам, які мають право його розглядати і виносити своє рішення, або в суд.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності неповнолітнього та його законних представників (батьків, усиновлювачів, піклувальників). Справа розглядається в 15-денний строк з дня отримання судом чи посадовою особою протоколу про адміністративне правопорушення. Однак ряд справ, наприклад: незаконні виробництво, придбання, зберігання, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах, дрібне хуліганство — розглядається протягом доби; справи про дрібне розкрадання державного або колективного майна - у 5-денний строк.

Лекція 11Тема 13. Основи кримінального права

1. Поняття та ознаки злочину

2. Стадії вчинення злочину. Добровільна відмова

3. Поняття неосудності

4. Співучасть у вчиненні злочину

5. Кримінальне покарання: поняття та види

Дата добавления: 2014-12-10