Соціальна робота з жінками

ВІЛ-інфекція означає, що у крові присутній ВІЛ – вірус імунодефіциту людини. Як правило, впродовж кількох років людина почуває себе здоровою, але вірус здатен поступово знищувати імунну систему організму, призводячи до різних хвороб. Пізню стадію ВІЛ-інфекції називають СНІДом. На цій стадії виникають важкі та складні хвороби.

Нині понад 40 мільйонів осіб в усьому світі інфіковані ВІЛ та живуть з цією хворобою. В Україні на обліку перебувають близько 80 тисяч ВІЛ-позитивних осіб, проте вважається, що у нашій країні за даними ЮНЕЙДС приблизно 1,4% дорослого населення живуть із ВІЛ [СР з віл-снід].

Проблема ВІЛ-СНІДу в соціальній роботі. Форми соціальної роботи з ВІЛ-інфікованими та хворими на СНІД

Доведено, що ВІЛ може передаватися трьома шляхами: при статевому контакті; з кров’ю та її препаратами; через плаценту від вагітної жінки до плоду або під час пологів.

Групи підвищеного ризику становлять люди, в яких через ті чи ті особливості поведінки вірогідність зараження ВІЛ більша, ніж у звичайній ситуації. Перша група ризику – гомосексуалісти. Це пояснюється великою кількістю статевих контактів. Вірус легко проникає у кровоносні судини через тріщини слизової оболонки. Друга група ризику – повії, які не використовують презервативів при численних статевих контактах та іноді вживають наркотики. Третя – ін’єкційні наркомани, які отримують ВІЛ через спільне використання шприців або через заражений наркотик, який може потрапити у кров здорової людини. В окрему групу виділяють хворих на гемофілію, яким переливають кров донорів.

Діагноз «ВІЛ-інфекція» з першого дня викликає гострі переживання. У більшості людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, бувають важкі емоційні періоди, коли вони відчувають такі симптоми, як депресія, тривога, страх, порушення сну, нічні кошмари, складності концентрації аги, почуття провини або безпорадності, безнадія, думки про смерть. У такі моменти люди нерідко шукають полегшення в алкоголі або наркотиках, що тільки посилює їхні проблеми.

Існує чотириетапна психосоціальна модель перебігу СНІДу. Етап початкової кризи характеризується навперемінно періодами заперечення й інтенсивної тривоги. Характерні емоційні реакції - шок, заперечення, провина, страх, гнів, печаль, пошук згоди із самим собою, неприйняття. Перехідний етап пов'язаний із почуттями гніву, провини, саможаління і тривоги. Він відзначений стражданням, розгубленістю і прагненням до нищення, руйнуванням. Серед типових реакцій - соціальне неприйняття, глибоке занурення в себе, суїцидальне мислення, виплескування агресії через специфічну статеву поведінку або зловживання алкоголем і наркотиками, відчуття багатьох втрат. Етап подолання почуття власної неповноцінності пов'язаний з формуванням нової, стабільної індивідуальності на основі прийняття захворювання. Хворий свідомо прагне прожити кожен день повним життям і робить спроби переоцінки цінностей. Завершальний етап включає в себе приготування до смерті: хворий доводить свої справи до ладу й обговорює смерть та пов'язані з нею питання [Віл-СНІД].

Вивчення соціальних проблем ВІЛ-інфікованих людей в Україні показує, що вони сконцентровані у таких сферах: таємниця діагнозу позитивності; психологічні стосунки з членами сім'ї, родичами, друзями та знайомими; ділові стосунки та робота як така; засоби до існування та житло; питання законодавства і взаємовідносин з владою та правовими органами; дискримінація та стигматизація; медикаменти та медична допомога в цілому; матеріальна та фізична допомога від різних організацій служб.

Сприяти вирішенню цих проблем має соціальний працівник через створення ВІЛ-сервісних організацій. Такі організації в першу чергу виконують просвітницькі функції: освіта молоді, освіта груп ризику, освіта суспільства в цілому. Наступне завдання – надання інформаційно-консультативної допомоги лікарів, психологів, юристів тощо. Третя функція – це підтримка людей, які мають ВІЛ інфекцію, адже роботу ведуть з позицій повного прийняття, доброзичливості, повної анонімності. ВІЛ-сервісні служби виконують також профілактичну функцію.

Окремо варто виділити консультативну функцію за такими основними напрямами: консультативна допомога всім категоріям населення, передтестове консультування, післятестове консультування.

Частину цих функцій виконують Центри соціальних служб для молоді, розповсюджуючи друковану інформацію профілактичного характеру, надаючи консультативні послуги, організовуючи роботу телефону довіри, приймаючи участь в організації пунктів обміну одноразових шприців. Функція профілактики та інформування покладена також на наркологічні диспансери, інші медичні установи.

Переломним у боротьбі з епідемією ВІЛ/СНІДу став 2004 рік, коли було розпочате широкомасштабне антиретровірусне лікування хворих на ВІЛ/СНІД.

Численні недержавні організації, що свою діяльність пов’язують із соціальною роботою із наркозалежними особами, особами з легкою поведінкою також приділяють увагу профілактиці проблеми СНІДу та підтримки осіб, що живуть з цією хворобою (реабілітаційний центр “Ступені”). Особливої уваги заслуговує діяльність Міжнародного благодійного фонду “Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні”.

5.8. Поняття та особливості бідності в Україні. Способи подолання бідності

Бідність - характеристика економічного становища індивіда або групи, при якому вони не можуть самі оплатити вартість необхідних благ. Бідність залежить від загального стандарту, рівня життя в даному суспільстві, від розподілу в суспільстві багатства, статусної системи і системи соціальних очікувань [Словник Козубовська, МИгович].

Розрізняють бідність абсолютну – відсутність у людини засобів, які суспільство вважає необхідними для підтримки мінімально допустимого рівня життя; та бідність відносну – рівень життя людини, яка має прибуток нижчий середнього, на відміну від абсолютної бідності, яка визначається прожитковим мінімумом [Словник].

Відтак, сучасна наука визначає бідність як неможливість, внаслідок нестачі коштів, підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

Оскільки бідність – це результат віддзеркалення соціальної нерівності, саме явище старанно камуфлювалось (приховувалось), тому що і дотепер ми не маємо специфічного терміну “бідність” чи “межа бідності”, а є лише “малозабезпеченість”.

При встановленні різноманітних соціальних нормативів щодо малозабезпеченості, статистичні звіти містили інформацію про категорію громадян з низьким рівнем доходів, але якими б низькими ці доходи не були, жодного разу не згадувалось про бідність.

Європейський союз користується таким визначення бідності: особи, родини, та групи осіб, чиї ресурси (матеріальні, культурні, та соціальні) є настільки обмеженими, що виключають їх з мінімально-прийнятного способу життя громадян країни, в якій вони проживають.

У Декларації Тисячоліття Організації Об'єднаних Націй, що була затверджена у 2000 році, визначені 8 головних Цілей Розвитку Тисячоліття (ЦРТ). Для України визначеними Цілями Розвитку (для виконання протягом 2001-2015 р.р.) є наступні: подолання бідності (ціль 1); забезпечення якісної освіти впродовж життя (ціль 2); сталий розвиток довкілля (ціль 3); поліпшення здоров’я матерів та зменшення дитячої смертності (ціль 4); обмеження поширення ВІЛ-інфекції / СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх масштабів (ціль 5); забезпечення гендерної рівності (ціль 6).

В аналітичному огляді проекту ПРООН “Цілі розвитку тисячоліття.: Україна. Подолання бідності” [] зазначається, що на сучасному етапі розвитку завдання подолання бідності є найважливішим для України. Основної уваги потребують питання бідності працюючого населення та поляризації доходів, тобто збільшення розриву між бідними та багатими прошарками населення.

Експерти ПРООН зазначають, що, незважаючи на певний прогрес у подоланні бідності, що проявляється у підвищенні реальної оплати праці, пенсій, видатків на соціальні потреби, зниженні рівня безробіття, останні дані підтверджують той факт, що Україна знаходиться серед країн з високим рівнем бідності. За даними Міністерства економіки України в 2005 році 27,1% населення України було за межею бідності.

Основною ознакою "української бідності" є те, що в нашій країні існує проблема бідності серед працюючих. За даними обстеження домогосподарств в 2005 році розподіл населення за основними соціальними групами свідчить про те, що в групі з найменшими витратами частка працюючих становить 37,5%, тоді як частка непрацюючих пенсіонерів – 14,0%; дітей до 18 років - 31,9%, студентів - 2,1%; інших – 14,5%. Загалом, більше половини працюючого населення (50,8%) мали сукупні середньодушові доходи нижчі за прожитковий мінімум. Проблема низьких доходів є причиною бідності як для працюючого населення, так і непрацюючого.

Найгострішими є проблеми бідності сімей з дітьми. Рівень бідності серед сімей з дітьми збільшується в залежності від зростання кількості дітей в сім'ї. Якщо в сім'ях з однією дитиною в 2005 році 58% домогосподарств мали середньодушові сукупні витрати нижчі за прожитковий мінімум, то з 2, 3, та 4 дітьми - відповідно 75,8%, 93,2% та 100 %. Тоді як в домогосподарствах без дітей за межею прожиткового мінімуму залишалось 47,1%. Найбіднішими серед усього загалу населення України є сім'ї з неповнолітніми дітьми, які серед бідних складають 80,5%, тоді як серед загальної чисельності населення їхня частка становить 59,9%. Насамперед це стосується сімей з дітьми до 3-х років та багатодітних. У таких родинах лише один з батьків має повноцінні можливості щодо активної праці. Захищеними від найгостріших форм бідності можна вважати тільки ті українські сім'ї, де одну дитину утримують двоє працюючих батьків.

Надзвичайно сильним чинником ризику бідності є безробіття. Безробіття у родинах з безробітними дорослими знижує рівень життя всієї родини - у 2005 році в домогосподарствах з усіма працюючими рівень бідності становив 14,7%, в той час наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 30,7%. Щоб забезпечити позитивні тенденції зниження рівня бідності серед цієї групи населення, уряд повинен спрямувати свої зусилля на розвиток ринку праці (нові робочі місця), забезпечуючи навчання упродовж життя.

Бідність пенсіонерів є результатом впливу кількох чинників: низьких зарплат, високого рівня безробіття та тінізації економіки, і внаслідок цього - низького коефіцієнта заміщення зарплати пенсією. У 2005 році уряд підвищив рівень життя пенсіонерів - мінімальний рівень пенсії дорівнював прожитковому мінімуму дорослого інваліда (332 грн.), у 2004 році він становив 92,47 грн. Необхідним є подальше впровадження пенсійної реформи для того, щоб збільшити рівень пенсійних виплат та підвищити зацікавленість населення у державній пенсійній системі.

Зрозумілою є бідність людей, котрі страждають на хронічні захворювання або мають професію, яка не користується попитом на ринку праці. Такі особи, зазвичай, не можуть самостійно забезпечити належний рівень життя і потребують підтримки суспільства. Однак в Україні бідність дуже часто спіткає осіб, не просто достатньо освічених і кваліфікованих, а й працюючих у режимі повної зайнятості.

З усіх видів соціальних трансфертів (пільги, субсидії, допомоги) тільки система допомоги реально більшою мірою спрямовується на бідні верстви населення, оскільки зменшує нерівність. А система діючих в Україні пільг не тільки не зменшує рівень майнового розшарування населення, а навпаки - сприяє його зростанню. Взагалі, викликає масу протиріч існування громіздкої, фінансово необґрунтованої та несправедливої системи пільг, коли частіше використовують своє право на пільги небідні, більш освічені і більш поінформовані щодо своїх прав верстви населення - частка пільговиків серед не бідних становить 30%, а серед бідних - 23%. Порядок надання пільг регулюється понад 40 нормативно-правових актами, які декларують надання понад 20 різних видів пільг близько 30 пільговим категоріям населення. Взагалі тільки 43% населення використовує своє право на ті чи інші пільги.

За висновками експертів ПРООН, є принаймні три бар'єри на шляху подолання бідності: звужений ринок збуту продукції та послуг, монополізм та корупція, які взаємопов'язані та взаємообумовлені [Аналітичнй звіт].

Отже, групами ризику щодо бідності є: жінки, оскільки на них лежить відповідальність за дітьми та домогосподарство; безробітні та низькооплачувані особи; одинокі батьки; сільські мешканці з низькими прибутками та обмеженим доступом до громадської сфери; 16-17 річні молоді люди; інваліди і сім'ї з дітьми-інвалідами; етнічні меншини, які зайняті на малооплачуваній роботі; сім'ї з маленькими дітьми; пенсіонери.

15 серпня 2001 року було прийнято Стратегію подолання бідності в Україні. Державна програма боротьби з бідністю має на меті визначення напрямів діяльності та завдань щодо формування ефективної системи соціального захисту населення, направленої на зниження гостроти проблеми бідності і подоланню абсолютної бідності в Україні.

Ця Стратегія реалізується в три етапи:

- перший (2001-2002 роки) – реалізація комплексу заходів щодо стабілізації рівня життя, усунення найгостріших проявів бідності;

- другий (2003-2004 роки) – створення об’єктивних передумов для стабільного зростання реальних грошових доходів населення, забезпечення оптимального рівня зайнятості;

- третій (2005 — 2009 роки) – посилення орієнтації економічних процесів на більш ефективне задоволення потреб людини, зменшення глибини бідності серед найбільш уразливих верств населення, створення передумов для переходу від цієї Стратегії до Стратегії запобігання бідності. На даному етапі активно діятимуть усі розроблені програми соціального захисту та ефективна система соціального страхування.

Очікується, що проведення соціальних реформ надасть змогу справедливо розподіляти економічні результати шляхом: забезпечення динамічного зростання рівня реальних доходів населення; створення умов для закріплення середнього класу.

Планується також істотне поліпшення матеріального становища більшості населення та всього комплексу соціальних показників, що характеризують якість життя людей.

5.9. Зміст гендерної проблематики у соціальній роботі.

Вставить из гендерні стереотипи

Сексизм – (від лат. Sexus - стать) розглядається як існування соціальних стереотипів, переконань та вірувань, що стверджують перевагу однієї статі над іншою і тим самими обґрунтовують соціальну нерівність чоловіків і жінок. У 70-х роках в наукових словниках це поняття трактувалося як “упередження проти жінок”.

Виділяють:

- соціобіотичні детермінанти сексизму (гормони, диференціація мозкової активності, репродуктивна функція жінки);

- культурно-історичні детермінанти сексизму (більшість суспільств і культур – патріархальні, у всі часи жінка виборювала свою рівність із чоловіком);

- соціальні та соціально-психологічні детермінанти сексизму (система соціальних уявлень, стереотипів, що знаходять свій вияв у тендерних соціальних ролях).

Гендерні стереотипи базуються на відповідних уявленнях про психологічні риси та якості чоловіків (маскулінні характеристики – активне, творче начало, здатність приймати рішення, вирішувати проблеми тощо) та жінок (фемінні характеристики – емоційність, покірність, залежність тощо).

Проблема статусу жінки в сучасному суспільстві є неоднозначною і містить об'єктивні протиріччя. Не зважаючи на проголошену рівність прав чоловіка і жінки, жінка залишається вразливою у правовому та соціальному відношенні.

Основна причина якісно-своєрідного статусу жінки полягає у її репродуктивній функції. І на сучасний момент генеративна здатність жінки складає основну причину складності у поєднанні нею своїх сімейних та поза сімейних, материнських і трудових обов'язків.

З іншого боку, розвиток фемінології, активні феміністичні рухи спричинили зміщення соціальних сімейних ролей. Продовжуючи виконувати традиційно жіночі сімейні обов'язки, більшість жінок працюють, прагнуть відповідати високим вимогам до зовнішності. Таким чином, статус жінки характеризується існуванням проблеми “подвійної зайнятості”, що спричиняє хронічну втому, депресію, нервозність, зниження працездатності.

Отже, основними проблемами жінок на сучасному етапі є:

- проблеми жіночої праці та жіночого безробіття;

- проблеми здоров'я, в тому числі, репродуктивного;

- насильство над жінками;

- проблема відсутності вільного часу;

- матеріальні проблеми тощо.

Умовно можна виділити три напрямки соціальної роботи з жінками:

1. Кризова допомога по врятуванню жінок – кризові стаціонари, притулки для жінок, що страждають від насильства, кризові центри, адресна соціальна допомога сім'ї тощо.

2. Соціальна робота по підтримці функціонування жінки – включає соціально-психологічну реабілітацію, перепідготовку та перекваліфікацію, правову допомогу тощо.

3. Робота по розвитку особистісного потенціалу жінки – участь у діяльності клубів за інтересами, змістовна організація дозвілля, організація груп взаємодопомоги тощо.

5.10. Сім'я як об'єкт соціальної роботи. Форми і методи соціальної

роботи з сім'єю

У соціологічному розумінні сім'я – це група осіб, яка заснована на шлюбі, родинних стосунках, прийнятті дітей на виховання. Члени цієї групи разом мешкають, або тісно спілкуються. Їх характерна спільність життя, інтересів, взаємна турбота. В сімейному союзі проявляються людські, психологічні, фізичні і господарські побутові зв'язки, що породжує спільність інтересів.

У правовому розумінні сім'я – це коло осіб, які пов'язані правами і обов'язками, що випливають із шлюбу, родинних стосунків, всиновлення, інших форм прийняття дітей на виховання. Юридичний характер сімейних відносин надає державі можливість, за допомогою обов'язкових правил, впливати на поведінку членів сім'ї, сприяти її розвитку в бажаному напрямку.

Сім'я як соціальний інститут тісно пов'язана з економічною, політичною системою моралі, права, культури. Сім'я має також історичний характер. Вона постійно змінюється і розвивається у зв'язку з розвитком потреб суспільства.

Сім'я як фундамент суспільства, його початковий осередок забезпечує відтворення та подовження людського роду, вона є джерелом духовного росту та матеріального добробуту людини, в ній закладені основи виконання та формування майбутньої особистості, через неї передаються духовні цінності, життєвий досвід, національні особливості, все те, що формує менталітет нації.

Сім'я виконує ряд важливих функцій, серед яких: матеріально-економічна, житлово-побутова, репродуктивна, комунікативна, захисна, виховна, рекреативна та ін.

Сім’я – соціальний інститут, який характеризується певними соціальними нормами, санкціями, взірцями поведінки, правами і обов’язками, що регулюють відносини між подружжям, батьками і дітьми [Словник Козубовська]. У понятійно-термінологічному словнику із соціальної роботи знаходимо також окремо визначення понять “сім'я молода”, “сім'я неблагополучна”, “”сім'я позашлюбна”, “сім'я неповна”, “сім'я соціального ризику”.

За тривалістю подружнього життя розрізняють: сім'ї молодят; молоді сім'ї (вік дружини, чоловіка не більше 28 років); сім'ї, які чекають дитину; сім'ї середнього подружнього віку (3-10 років подружнього життя); сім'ї старшого подружнього віку (10-20р.); літні подружні пари.

За кількістю дітей сім’ї поділяються на: бездітні (немає дітей впродовж 10 років); однолітні; малодітні; багатодітні.

За складом родини: повні; неповні, нуклеарні (живуть окремо від родичів); складні (де живе багато поколінь).

За типами лідерства: демократичні (однакові права і обов'Язки в усіх членів подружжя); авторитарні (один із подружжя бере на себе переважне право приймати рішення); автономні (повне невтручання в життя одне одного).

За матеріальною забезпеченістю: бідні; малозабезпечені; середнього достатку; багаті.

За вихованням: благополучні; неблагополучні, сім'ї групи ризику.

Окремий тип сім'ї утворює фостерна сім'я – сім'я, яка приймає дітей на виховання.

У соціальній роботі часто уживають поняття благополучної та неблагополучної сім'ї. Благополучна сім'я створює сімейний комфорт, рятує від негараздів усіх її членів. Неблагополучною є сім'я, яка повністю або частково втратила свої духовні можливості, внаслідок чого у ній склалися несприятливі умови для виховання дітей.

У групі неблагополучних сімей умовно можна виділити підгрупи: сім'ї хворих на алкоголізм і наркоманію; сім'ї, де є насильство щодо членів родини; сім'ї, що пережили втрату; сім'ї з дітьми девіантної поведінки тощо.

Основними формами соціальної роботи з неблагополучною сім'єю є:

- соціальне обслуговування – надання соціально-правових, соціально-побутових, соціально-медичних, соціально-психологічних, соціально-педагогічних послуг членам родини;

- соціальна реабілітація – спрямована на відновлення соціального та виховного потенціалу сім'ї, захист її прав у кризових ситуаціях, що дозволить відновити її повноцінне функціонування у соціумі;

- соціальний супровід – довготривала робота, спрямована на здійснення соціальної опіки, допомоги та патронажу соціально незахищених категорій сімей з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу;

- соціальне інспектування – його метою є контроль соціальним працівником за реалізацією у сім'ї прав людини; виявлення випадків їх порушення та умов, які цьому сприяють; виявлення випадків нецільового використання державних соціальних допомог тощо;

- соціальна профілактика – система заходів, спрямованих на попередження утиску прав сім'ї та її членів, негативних явищ і впливів, виявлення і подолання цих явищ.

- кризове втручання – надання соціальної допомоги у кризові періоди життя сім'ї з метою виведення сім'ї із ситуації кризи.

Дата добавления: 2014-12-10