Люди з функціональними обмеженнями як клієнти соціальної роботи. Форми та методи соціальної роботи з ними

Крім біологічних, у житті старої людини відбуваються серйозні соціальні зміни, які зачіпають усі сфери життя: виробничу, сімейну, громадську, особистісну. А це призводить до виникнення проблем, які особа похилого віку має навчитись долати.

До соціальних проблем літньої людини відносять: зниження працездатності, припинення виробничої діяльності, вихід на пенсію; погіршення матеріальних умов життя, і, у зв’язку з цим, обмеження і нестатки; втрата попереднього статусу, зміна положення і ролі престарілого в сім’ї; втрата близьких членів родини, самотність, самоізоляція; зміна положення в суспільстві і престижності особистості; проблема вільного часу, організація раціонального дозвілля.

В залежності від індивідуальних особливостей і конкретних життєвих обставин люди по-різному долають труднощі, пов’язані з наближенням старості. Тому дослідники виділяють декілька типів старіння за способом діяльності.

Активна старість. Людина свідомо сприймає “філософію” старіння, займає небайдужу, активну позицію, її життя досить насичене подіями та вчинками. В межах даного типу старості виділяють такі різновиди.

Творча старість – настає тоді, коли люди йдуть на заслужений відпочинок, і, відійшовши від професійної діяльності, продовжують брати участь у суспільному житті, вихованні молоді, займаються посильною працею. Тобто вони живуть повнокровним життям, не відчуваючи будь-якої неповноцінності.

Соціальна пристосованість – цей тип відрізняється гарною соціальною і психологічною адаптацією. Але енергія цих пенсіонерів спрямована головним чином на влаштування власного життя – матеріальне благополуччя, відпочинок, розваги і самоосвіта тобто на те, на що раніше їм бракувало часу.

Сімейна старість – тип, в якому переважають жінки. Люди знаходять головне застосування своїх сил в родині. Оскільки домашня робота невичерпна, їм ніколи нудьгувати. Проте, задоволеність життям у них буває нижче, ніж у представників попередніх двох типів.

Зміцнення здоров’я – до цього типу відносяться люди, сенсом життя яких стала турбота про зміцнення власного здоров’я, що не тільки стимулює достатньо різноманітні форми активності, але й дає певне моральне задоволення. Однак, ці люди часто схильні перебільшувати значення своїх справжніх і фіктивних хвороб. Вони також можуть характеризуватися підвищеною тривожністю.

Зміна соціального положення та статусу, відхід від стереотипу трудової діяльності, що складалася роками, збільшення кількості вільного часу створюють у людей похилого віку певні нові психологічні стани, котрі можуть концентруватися навколо погіршання здоров'я, немічності, самотності, низького рівня соціальної захищеності, невпевненості у завтрашньому дні тощо. У зв'язку з цим, у деяких літніх людей різко спадає життєва активність, з'являється стан психічного пригнічення. У таких випадках говорять про пасивні типи старості.

Агресивний тип– сюди можуть бути віднесені буркотливі престарілі, незадоволені станом оточуючого світу. Вони часто критикують всіх і все, окрім самих себе, усіх навчають і тероризують навколишніх нескінченими претензіями

Зневірений тип – це люди, які самотні і сумні, зневірені в собі і у власному житті. Іноді вони звинувачують себе за дійсні та фіктивні втрачені можливості, не здатні позбутися сумних спогадів про життєві помилки, що робить їх глибоко нещасними [Введення].

На жаль, така пасивна старість зумовлює небажані зміни особистості людини, а, отже, і негативні прояви у буденному житті. Знаходячись у безпосередній близькості до своїх онуків чи дітей, інших людей, що сутикаються з ними, вони створюють у домі, в побуті, громадських місцях осередки соціальної напруги.

Екологічний аспект (від грецького “ойкос” – “житло”) розглядає людину як представника живого світу, що займає певне місце в організації життя. У даному розумінні житлом для людини може вважатися її дім, селище, місто, земля, космос. Зміни у будь-якій із цих “екологічних ніш”, призводить до необхідності пристосуватись, налагоджувати новий ритм життя. І якщо це стосується людини у похилому віці, то це – додаткові труднощі, проблеми, на подолання яких потрібні зусилля.

Екологічними факторами старіння є: забрудненість навколишнього середовища (кислотні дощі; надмірне використання хімічних речовин; озонова “дірка”; забрудненість водоймищ, а, отже, проблема чистоти води; радіоактивне забруднення, в тому числі і внаслідок Чорнобильської катастрофи та ін); втрата звичного геополя - місця, де проживала людина все своє життя (переїзд старої людини в місто із села, чи навпаки; виїзд у іншу країну чи регіон; перехід до будинку-інтернату та ін); порушення екології особистості (втрата близьких людей, переживання смерті рідних, друзів; порушення взаємозв’язків з оточуючими внаслідок якихось захворювань (глухота, сліпота тощо); очікування смерті, страх перед нею) [Тартачник].

Проте, спілкування з природою, активна трудова діяльність, заняття улюбленою справою є важливими стимулами збереження бадьорості, натхнення, заспокоєння нервової системи, а, отже, і збереження здоров’я у людей похилого віку та престарілих. Відомо, що пізній вік характеризується не тільки процесами інволюції, але і еволюційними пристосувальними змінами. В особистісному плані це пов'язано з появою комплексу процесів адаптації, відновлення, спрямованих на вповільнення старіння. Ось чому необхідно проводити агітаційно-пояснювальну роботу за здоровий, активний спосіб життя.

Серед основних форм соціальної роботи з людьми похилого віку виділяють:

1. Матеріальна допомога, яка включає пенсії та допомоги.

2. Натуральна підтримка у вигляді продуктів харчування, палива, медикаментів, засобів гігієни тощо.

3. Покращення соціальних умов, соціальне обслуговування вдома та в стаціонарних установах.

4. Психолого-соціальна підтримка у вигляді консультацій різного характеру, організації культурного дозвілля тощо.

У вирішенні багатьох проблем людей похилого віку першочергове значення набуває вдосконалення системи медико-соціальної реабілітації та соціальної допомоги.

Соціальна реабілітація – це комплекс соціально-економічних, медичних, юридичних, професійних та інших заходів, спрямованих на забезпечення необхідних умов існування та залучення означених груп до повноправного життя в суспільстві.

Соціальна допомога – це сукупність заходів по забезпеченню законодавчо встановлених державою соціальних гарантій, що надаються з урахуванням потреб населення, у соціальному захисті.

Поряд із наданням традиційних форм соціального забезпечення, зокрема, грошових виплат (пенсій, допомог); забезпечення медикаментами, продуктами харчування, одягом, санітарно-гігієнічними засобами, тощо; послуг та пільг; стаціонарних та нестаціонарних видів обслуговування, важливе значення надається новим формам соціальної допомоги означеній категорії населення. Ця допомога носить, як правило, характер періодичних та одноразових доплат до пенсій та допомог, натуральних видач, а також додаткових послуг з метою надання адресної, диференційованої соціальної підтримки престарілим, ліквідації та нейтралізації критичних життєвих ситуацій, що викликані несприятливими соціально-економічними умовами.

До особистості та професійної компетентності соціального працівника, що працює з людьми похилого віку висуваються специфічні вимоги. Нижче розглядаються основні навички, вміння і тактика поведінки соціального працівника з людьми похилого віку.

До основних навичок індивідуальної роботи з клієнтами похилого віку можна віднести: вміння дієво спілкуватись з людьми похилого віку; вміння з розумінням та цілеспрямовано вислухати літню людину; вміння створювати і розвивати добрі відносини; вміння встановлювати довірливі стосунки з підопічними; вміння обговорювати гострі проблеми в позитивному емоційному настрої, підтримувати цей настрій; вміння активізувати зусилля підопічних для вирішення власних проблем.

Навички представництва та посередництва включають: вміння налагоджувати контакти з різними підприємствами, закладами, установами, організаціями, тощо, надають послуги літнім людям; вміння представляти інтереси клієнтів при вирішенні питань пов'язаних із замовленням чи зверненням підопічного.

Важливими є також навички діловодства, що передбачають вміння вести особові справи людей похилого віку, оформляти звітність, вести ділове листування тощо.

В аспекті сучасних реформ системи соціального захисту важливого значення набувають навички оцінювання потреб людей похилого віку. Зокрема, це вміння аналізувати матеріально-побутовий стан підопічного з метою його поліпшення в установленому законодавством порядку; вміння оцінювати фізіологічні, психологічні та соціальні потреби клієнтів на індивідуальному, груповому, регіональному рівнях; вміння оцінювати власну діяльність по наданню допомоги клієнту, і, в разі потреби, активізувати її, чи залучати додаткові ресурси.

До навичок активної профілактичної роботи можна віднести вміння займати активну життєву позицію у справі виявлення одиноких людей похилого віку, які потребують допомоги і проживають на території району.

Нарешті, необхідним є володіння безпосередньо навичками обслуговування, зокрема, йдеться про вміння надавати соціально-побутові, соціально-психологічні, соціально-правові, соціально-медичні та інші види послуг відповідно до посадової інструкції та договору, укладеного між соціальною установою та клієнтом.

З людьми похилого віку необхідна особлива тактика поведінки усіх працівників системи соціального захисту населення, і в тому числі, соціальних працівників.

Усі події, що відбуваються сьогодні в нашій країні (побудова ринкових відносин, переоцінка морально-духовних цінностей, економічні, матеріальні проблеми, тощо) часто спричиняють дезадаптивні механізми функціонування особистості, що на рівні конкретної людини виявляються у стресах, депресіях, невпевненості у завтрашньому дні, почуттях соціальної ізольованості, непотрібності, розчарування. Люди похилого віку шукають захисту, підтримки, допомоги.

Таку допомогу повинні надавати соціальні працівники, які, враховуючи знання про вікові зміни старих людей, можуть заспокоїти і підтримати їх.Причому, процес спілкування з підопічними повинен сприяти уникненню конфлікту чи запобіганню його виникнення, зниженню напруженості, сприяти соціальній реабілітації та адаптації людини до умов існування [Введення].

При спілкуванні з літніми людьми завжди треба звертатись по імені та по батькові.

Перш ніж почати спілкування, потрібно продемонструвати свою готовність до сприйняття даної людини посмішкою, привітним виразом обличчя. Під час розмови уважно слухайте і підтверджуйте те, що Ви зрозуміли співбесідника. Для літніх людей це має особливе значення. Якщо щось незрозуміло, краще перепитати.

Потрібно навчитись розуміти інтереси і проблеми людей похилого віку. І, навіть, якщо Ви не в змозі допомогти людині, то, принаймні, поспівчувайте їй, знайдіть слова підтримки. Будьте уважні до слів підопічного. Не проявляйте свою нетерплячість.

Проте, потрібно вміти тактовно зупинити співбесідника, якщо Ви хочете висловити свою незгоду чи не маєте часу, щоб вислухати його до кінця.

Соціальному працівнику можна користуватися такими загальноприйнятими правилами:

- перш ніж самому заговорити, дайте змогу співбесіднику повністю висловити свою думку;

- проявляйте зацікавленість до співбесідника;

- якщо отриманої інформації для Вас недостатньо, попросіть повторити чи роз'яснити те, що не зовсім зрозуміло;

- не загострюйте уваги на мовних особливостях співбесідника [Тартачник].

У перекладі з англійської «інвалід» означає «непрацездатний». Вперше проти такої термінології висловилися спеціалісти в області інвалідності в 70-х роках ХХ століття. Терміни «інвалідність», «непрацездатність», «дефекти» відображали більш діагностичні та медичні підходи, ігноруючи вплив і роль соціальних факторів. Зважаючи на це, «інвалідність» у Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів, прийнятих в грудні 1993 р. Генеральною асамблеєю ООН, визначається як «наявність різнобічних функціональних обмежень». Люди можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових, сенсорних дефектів, стану здоров’я чи психічних захворювань, що за своїм характером бувають постійними або тимчасовими. Тому в більшості цивілізованих країн замість терміну «інвалід» вживається - «людина з функціональними обмеженнями» [Стандартні правила].

Отже, і нвалід – це особа, яка у зв’язку з обмеженнями життєдіяльності внаслідок наявності фізичних чи розумових недоліків, потребує соціальної допомоги і захисту.

Обмеження життєдіяльності – це повна або часткова втрата здатності здійснювати самообслуговування, пересування, орієнтацію, спілкування, контроль за своєю поведінкою, а також можливості займатись трудовою діяльністю.

В Україні усталеним є використання правової термінології стосовно проблем людей з функціональними обмеженнями. Зокрема, йдеться про групи інвалідності (див. таблицю 3).

Можливим є також поділ за характером ураженої функції. За такого підходу можна виділити такі види функціональних обмежень: розумові обмеження (олігофренія і деменція), сенсорні обмеження (глухота, сліпота, обмеження мовлення), фізичні обмеження (порушення опорно-рухового апарату, дитячий церебральний параліч), нервово-психічні захворювання (шизофренія, епілепсія, депресія тощо), внутрішні захворювання (захворювання внутрішніх органів, СНІД, інші інфекційні захворювання) та ін.

Для людей з функціональними обмеженнями дуже часто розв’язання життєвих проблем видається завданнями підвищеної складності. Працівникам соціальної служби необхідно знати основні проблеми, що можуть виникнути, передбачати їх можливість, запобігати їх виникненню і вміти надати допомогу в разі необхідності.

Таблиця 3. Групи інвалідів

Політика, що проводиться у даний час відносно інвалідів, - результат розвитку суспільства протягом останніх двохсот років. У багатьох відношеннях ця політика є відображенням загальних умов життя і соціально-економічної політики, яка проводиться у різний час. Проте інвалідність має багато характерних для неї рис, які вплинули на умови життя інвалідів. Неосвіченість, зневага, забобони та страх - ось ті соціальні фактори, які протягом усієї історії були перешкодою для розвитку здібностей інвалідів і призводили до їхньої ізоляції.

Протягом багатьох років політика відносно інвалідів змінювалась: вона пройшла шлях від звичайного догляду за інвалідами у відповідних закладах до отримання освіти дітьми-інвалідами та реабілітації осіб, які стали інвалідами вже у зрілому віці. Завдяки освіті та реабілітації інваліди почали активніше виступати за подальший розвиток політики відносно інвалідів. Створені організації інвалідів, їхніх сімей та прихильників, які виступають за покращення умов життя інвалідів. Після другої світової війни з'явились такі концепції, як інтеграція та вклю­чення інвалідів у нормальне життя суспільства, що відображали зростаюче розуміння потенційних можливостей інвалідів.

Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів були розроблені на основі досвіду, здобутого у ході проведення Десятиріччя інвалідів Організації Об'єднаних Націй (1983-1992 роки). Політичною та моральною основою цих Правил є Міжнародний білль про права людини, який включає Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція про права дитини і Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок, а також Всесвітня програма дій відносно інвалідів.

Ціль цих Правил полягає у забезпеченні такого положення, за якого дівчата, хлопці, чоловіки та жінки, які є інвалідами, як члени суспільства мали б ті ж права та обов'язки, що й інші особи. У всіх країнах світу все ще існують перешкоди, які не дозволяють інвалідам здійснювати свої права і свободи та ускладнюють їхню повну участь у суспільному житті. Обов'язок держав полягає у тому, щоб вживати необхідних заходів для усунення цих перешкод. Інваліди та їхні організації повинні відігравати активну роль у цьому процесі як повноправні партнери. Створення рівних можливостей для інвалідів є важливим внеском у загальні зусилля, спрямовані на мобілізацію людських ресурсів у всіх країнах світу. Особливу увагу, мабуть, слід звернути на такі групи населення, як жінки, діти, люди похилого віку, бідні прошарки населення, робочі-мігранти, особи, які страждають від кількох видів інвалідності, корінні жителі та національні меншини. Крім того, нараховується велика кількість біженців-інвалідів з особливими потребами, яким необхідна увага.

Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів визначають коло проблем, що виникають у осіб з функціональними обмеженнями у зв’язку з їх інтеграцією в суспільство:

1. Проблема фізичної доступності. Так, у багатьох країнах (Голландія, Індія, Малайзія, Турція) прийняті стандарти в галузі будівництва громадських споруд і доріг, приватного житла, телефонних будок, туалетів і парків, які можуть бути доступними людям з фізичними і сенсорними обмеженнями.

2. Проблема освіти. У розвинутих країнах сьогодні спостерігається тенденція навчати дітей-інвалідів у звичайних школах, що сприяє інтеграції інвалідів в суспільний простір. Разом з тим, є необхідність у спеціальних методиках, які враховують потреби людей з порушенням слуху, зору, мови. Спеціальне навчання необхідне й для розумово відсталих. Сьогодні спеціальне навчання в Україні – найбільш сприятлива форма здобуття освіти окремими категоріями інвалідів.

3. Проблема зайнятості інвалідів. Зайнятість забезпечує суспільне визнання, можливості для інтеграції й самоствердження особистості. В Україні кожний третій інвалід – безробітний. Активна підтримка інвалідів має здійснюватись через реалізацію таких заходів, як професійна підготовка, надання позик, субсидій малим підприємствам, укладання спеціальних контрактів і надання привілейованого права на виробництво, оподаткування та ін. Види технічної і фінансової допомоги виробництвам, які наймають робітників-інвалідів.

4. Проблема підтримки прибутків і соціального забезпечення. В Україні розроблено нормативно-правову базу, що забезпечує виплату пенсій з причин інвалідності, пільгове оподаткування громадських підприємств інвалідів, пільгове забезпечення ліками, безкоштовний проїзд в транспорті, безкоштовне забезпечення їх засобами пересування. Проте, матеріальна забезпеченість людей з функціональними обмеженнями в Україні є досить низькою. Причинами цього можна назвати нестабільне економічне становище, не наповненість бюджету, низька правова та психологічна культура населення по відношенню до даної категорії та ін.

5. Підтримка прав на свободу особистості, особливо в питаннях статевих відносин, шлюбу, материнства і батьківства. Для вирішення даної проблеми пропонується: сприяти забезпеченню можливості проживати разом з сім’ями; надавати консультаційні послуги по плануванню сім’ї, інформувати про статеві функції організму, а також проблеми, спричинені інвалідністю; сприяти зміні негативних стереотипів, особливо відносно дівчат і жінок, у питаннях шлюбу, статевого життя і права мати дітей; інформувати інвалідів та їх сім’ї про те, як захистити себе від сексуальних та інших форм домагань.

6. Духовно-етичні проблеми. Перспективним є залучення людей з обмеженнями в розвитку до культурних цінностей і художньо-естетичної діяльності. Озвучені книжки, друковані видання, написані простою мовою, чіткий формат і кольори для розумово-відсталих, адаптовані теле- і театральні постанови для глухих – це великий крок у наданні інформації для тих, хто раніше такої можливості не мав. Заняття хореографією, музикою, літературою, театром, спортом сприяють виявленню здібностей, розвитку творчого потенціалу. Сюди ж відноситься і проблема організації дозвілля і відпочинку.

Основними формами соціальної роботи з людьми з функціональними обмеженнями є:

- соціальне обслуговування за місцем проживання та/або напівстаціонарне обслуговування у відділеннях денного перебування чи у відділеннях медико-соціальної реабілітації при територіальних центрах;

- надання послуг, проживання у стаціонарних установах (будинках-інтернатах, пансіонатах тощо);

- забезпечення інвалідів автомобілями з ручним керуванням;

- забезпечення протезно-ортопедичними виробами;

- санаторно-курортне лікування і відпочинок;

- надання житлових приміщень в будинках житлового фонду соціального використання;

- соціально-консультативна допомога та ін.

Соціальна допомога людям з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує застосування інтегративного підходу, який ґрунтується на координації роботи спеціалістів різного профілю (педагогів, психологів, лікарів, соціальних працівників, реабілітологів, юристів).

Сутність цього нового підходу викликає необхідність докорінної зміни ставлення до інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), але й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Основними методами соціальної допомоги інвалідам є соціально-психологічна реабілітація і соціальна адаптація.

5.14. Соціальна реабілітація як метод соціальної роботи

Реабілітація – комбіноване і скоординоване застосування медичних, соціальних, освітніх і професійних заходів підготовки чи перепідготовки непрацездатної особи для діяльності на максимальному рівні. З іншого боку, - це система державних, соціально-економічних, медичних, психологічних і інших заходів, спрямованих на попередження виникнення патологічних процесів, що призводять до тимчасової чи стійкої втрати працездатності, а також на раннє і ефективне залучення хворих та інвалідів до суспільно-корисної праці, повернення їх до активного громадського життя.

Соціально-психологічна реабілітація – цілісний, динамічний, безперервний процес розвитку особистості, що забезпечується відповідністю між наявним рівнем потреб і рівнем їх задоволення.

Соціальна адаптація – процес пристосуванняінваліда до зміненого середовища з метою інтеграції в усі сфери життєдіяльності суспільства. Основними принципами соціальної адаптації мають бути:

- послідовність та комплексність – процес має відбуватися постійно і поступово в усіх сферах життя;

- взаємозв'язок інституцій: родина, школа, трудовий колектив, соціальна служба;

- індивідуальний диференційований підхід в розробці адаптаційних програм (врахування ступеню і якості первинного дефекту (хвороби, стану), часу настання інвалідності, вікових та статевих особливостей психофізичного розвитку);

- врахування проблем соціального оточення інваліда: батьків, рідних, друзів, колег, вихователів тощо;

- використання етнопсихологічних особливостей культури в розвиткові особистості;

- запровадження без бар’єрного архітектурного середовища – проектування та зведення житлових та громадських будівель з урахуванням можливостей інвалідів.

Поданий перелік принципів, звісно, не може бути вичерпним. Він буде доповнений основними принципами реабілітації, оскільки обидва методи соціальної роботи з означеною категорією тісно взаємопов'язані.

Дата добавления: 2014-12-10