Наукові та науково-педагогічні кадри

Система наукових закладів України є досить складною та розгалуженою (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Система наукових закладів України

Управління науковою діяльністю в Україні побудовано за такою схемою. Законодавча робота, спрямована на формування єдиної наукової політики, здійснюється Верховною Радою України. Реалізацією наукової політики керує Президент та Кабінет Міністрів України. Для цього Президент має відповідних радників та Національну раду з питань науки, інновацій та сталого розвитку України, а Кабінет Міністрів має цілу низку спеціалізованих органів: Державний комітет з питань науки, інновацій та інформатизації, Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації, Державне патентне відомство України, Атестаційна колегія МОНМС України та відповідні управління у галузевих міністерствах та відомствах. Система управління науковою діяльністю неухильно трансформується у напрямі децентралізації, і держава контролює лише найбільш глобальні, стратегічні питання.

Конкретними виконавцями наукових досліджень у всіх наукових закладах є наукові співробітники. Вони можуть мати різні рівні кваліфікації, а також наукові ступені і вчені звання. Відповідно до кваліфікації наукові співробітники можуть обіймати певні посади: у вищих навчальних закладах – асистент, старший викладач, доцент та професор, у інших наукових закладах – молодший науковий співробітник, науковий співробітник, старший, провідний та головний науковий співробітник, а також член-кореспондент або дійсний член галузевої академії наук або Академії Наук України.

Наукових ступенів встановлено дві: кандидат та доктор наук. Наукові ступені кандидатів та докторів наук присвоюють спеціалізовані вчені ради та затверджує Атестаційна Колегія МОН України; вчені звання доцентів та професорів присвоюють вчені ради наукових закладів та затверджує АК МОНУ. (З 2015 року це все змінюється!)

Згідно Закону України «Про освіту» структура освіти включає:

· дошкільну освіту;

· загальну середню освіту;

· позашкільну освіту;

· професійно-технічну освіту;

· вищу освіту;

· післядипломну освіту;

· аспірантуру;

· докторантуру;

· самоосвіту (ст. 29).

В Україні встановлюються такі освітні рівні:

· початкова загальна освіта;

· базова загальна середня освіта;

· повна загальна середня освіта;

· професійно-технічна освіта;

· базова вища освіта;

· повна вища освіта.

та такі освітньо-кваліфікаційні рівні:

· кваліфікований робітник;

· бакалавр;

· магістр.

Згідно цього ж Закону вищими навчальними закладами є: технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші. Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

· перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади;

· другий рівень – коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади;

· третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

· бакалавр – забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

· магістр – забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

В теперішній час наука України знаходиться у стані глибокої системної кризи. Безумовно, не можна нехтувати наявністю певних наукових здобутків; вдається зберігати наукові школи світового рівня в галузі зварювання металів, порошкової металургії, синтезу штучних алмазів, літакобудування тощо. Продовжує функціонувати більшість ВНЗ, причому їх кількість протягом останніх років навіть суттєво збільшувалася. Однак ще за радянських часів вітчизняна наука у багатьох галузях значно відстала від світової, головним чином за рівнем технічної бази досліджень. Внаслідок цього знизився престиж вітчизняних фахівців, практично немає Нобелевських лауреатів, у іноземних виданнях не посилаються на вітчизняні наукові праці. Студенти з інших країн не висловлюють бажання навчатися в наших ВНЗ.

В теперішній час головні проблеми науки в Україні можна сформулювати таким чином:

· недостатнє та нестабільне фінансування;

· слабкість матеріально-технічної бази;

· дефіцит наукової інформації, особливо щодо досліджень, які виконуються поза межами країни;

· складнощі з апробацією і впровадженням результатів досліджень (внаслідок скорочення обсягів виробництва).

Посилюється відплив кваліфікованих кадрів вчених у комерційні та приватні структури, значною мірою – за кордон. Виникає загроза руйнування наукових шкіл. Різко скорочуються обсяги госпдоговірних наукових робіт внаслідок відсутності коштів на підприємствах. Талановита молодь не хоче займатися наукою внаслідок недостатньої престижності цієї професії. Керівництво України намагається приймати відповідні заходи, розробляти нові орієнтири науково-технічної політики, але поки що суттєвих зрушень в цьому напрямі не відбувається.

Дата добавления: 2014-12-10