Поняття про групи 1 страница

Людина живе, розвивається і діє у групі. У колективі й під його впливом відбувається становлення особистості – складається її спря­мованість, формуються суспільна активність, воля, створюються умо­ви для саморегуляції та розвитку здібностей. Проте не кожну спільність людей, у яку входить особистість, можна назвати колективом. По­трібно розрізняти поняття " група " і " колектив ". Групою можна назва­ти будь-яке об'єднання людей незалежно від того, якого характеру зв’язки виявляються між її членами. Групи можна поділити на великі та малі, реальні, умовні, офіційні, неофіційні та референтні.

Великі та малі групи можуть бути реальними або умовними.

Реальні групи – це об'єднання людей на ґрунті реальних сто­сунків – ділових чи особистісних. Так, реального групою є учнів­ський клас, сім'я, коло знайомих тощо.

Умовна група об'єднує людей за якоюсь умовною ознакою – віком, статтю, національністю та ін. Члени умовної групи не підтри­мують між собою реальних контактів і навіть можуть не знати один од­ного.

Офіційна (формальна) група створюється як структурна одиниця на підставі штатного регламенту, інструкцій та Інших документів. Фор­мальними є студентська група, сім'я, військовий підрозділ, виробни­ча бригада. Ділові стосунки між її членами визначаються посадовими обов'язками кожного й регулюються певним розпорядником.

Неофіційна група –це спільність людей, що виникла нерегульованим шляхом, стихійно на підставі спільності інтересів її членів, сим­патій, єдності поглядів і переконань чи з інших мотивів. Так, не­офіційними є групи осіб, що приятелюють між собою, шанувальники туризму, рибалки тощо.

Референтна (еталонна) група – це реально існуюча чи уявна гру­па, погляди, норми та цінності якої с взірцем для особистості, і за ними вона формує свої життєві ідеали, звіряє дії та вчинки. Осо­бистість може бути членом групи, яка водночас постає для неї як референтна. За цих умов гармонізуються стосунки з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистостів певному напрямі.

Референтна група іноді існує для особистості поза реальною, якщо вона зорієнтована на ідеали, цінності, погляди іншої групи. Тоді ета­лоном для неї с інший взірець. Такий стан може істотно позначитися на внутрішньоколективних стосунках, ускладнювати взаємини чле­нів групи. Якщо у людини кілька референтних груп, це породжує у неї конфліктні стани.

Об'єднання людей у реальні групи може ґрунтуватися на спільності їхньої діяльності, зумовленої єдністю потреб, інтересів, прагненням досягти якихось значущих результатів. Вищою формою організації групи є колектив.

Колектив – це група людей, які об'єднані спільною діяльністю та мають єдині цілі, підпорядковані цілям суспільства.

Істотною ознакою колективу є суспільна значущість цілей та за­вдань, на реалізацію яких спрямовані зусилля його членів. Це дає підстави розглядати колектив як найважливішу клітинку суспільного організму.

Виконання спільної соціально цінної та особистісно значущої діяль­ності сприяє встановленню та розвитку колективістських взаємин, формуванню колективізму як особливої якості особистості, що вияв­ляє її солідарність з цілями та програмами діяльності колективу, го­товність активно обстоювати їх.

Поведінка людини, що узгоджується з діями колективу, спрямо­вана на їх підтримку, розцінюється як колективістська. Поведінка особистості може бути конформною. Конформність у поведінці вияв­ляється в тому, що людина пасивно пристосовується до оточення, не виробляє власної активної позиції, а намагається поводитися відповідно до думки інших людей, пристосовуватися до їхніх вимог. Конформізм – це така поведінка людини, яка характеризується зовнішньою відповідністю цілям колективу при внутрішньому розходженні з ними. Взаємовідносини окремих членів у групах і колек­тивах складні й різноманітні. Вони можуть мати діловий характер, коли їх підґрунтям є співпраця, спільна участь у реалізації важливих виробничих справ, праці. Стосунки можуть бути особистісними, ко­ли контакти між людьми встановлюються на ґрунті взаємних сим­патій чи антипатій, доброзичливості чи ворожості. Кожна особистість у системі міжособистісних стосунків має свій статус, що визначається її особистісними якостями, популярністю, впливовістю.

2. Міжособистісні стосунки у групі

Важливим аспектом у життєдіяльності колективу, знання якого має важливе практичне значення для кожного, хто працює з людьми, є міжособистісні стосунки у групі. Ці стосунки неминуче виникають між членами колективу на ґрунті їхнього спілкування та взаємодії у процесі реалізації завдань, на виконання яких спрямовуються їхні зу­силля. Цілі діяльності, її мотиви, організація дій співучасників визна­чають характер стосунків, що складаються. Міжособистісні стосун­ки мають складну структуру. У цій структурі діють не лише об'єктивні чинники (характер цілей, умови їх досягнення, особливості керівниц­тва, стосунки, що склалися між членами групи), а й суб'єктивні (рівень свідомості та самосвідомості членів колективу, рівень їхніх домагань, індивідуально-психологічні особливості, здібності людей та ін.).

Основним методом дослідження взаємовідносин у колективі є спостереження. Воно дає можливість всебічно з'ясувати змістовний бік життя групи, її структуру, рівень розвитку, статус окремих членів. Плідними при вивченні колективів є також різні форми анкетування, опитування, інтерв'ю, результати яких дають уявлення про цінності групи, думки її членів про різні аспекти життя певної спільноти.

Ефективним інструментом оперативного вивчення міжособистісних стосунків є запропонований американським психологом і мікро-соціологом Дж. Морено метод соціометрії. Засадовим стосовно нього є принцип синтонності – емоційних потягів і симпатій, які виявля­ються у стосунках між членами групи і визначають їх характер. Про­цедура соціометричного дослідження полягає в тому, що кожному члену групи пропонується відповісти на запитання "З ким би ти хотів..?". Воно може стосуватися будь-якої царини людських вза­ємовідносин. Результати одержаних виборів занотовуються у соціометричну матрицю й аналізуються шляхом підлічення кількості виборів, зроблених щодо кожного члена групи.

Інформація може бути математично оброблена і виражена графічно у вигляді соціограми. Популярність членів групи, їх статус має такий ха­рактер: "зірки" – ті, кого обирають найчастіше; їм поступаються "бажані", які мають по три-чотири вибори; мент популярних нази­вають " малобажані " – один-два вибори; поза вибором залишаються " ізольовані ", з якими ніхто не виявляє бажання співпрацювати. Представники останньої підгрупи становлять собою контингент підвищеного соціально-психологічного ризику й потребують до себе особливої уваги та розуміння.

Проте результати соціометрії не є повністю інформативними і не за­вжди розкривають справжні мотиви, якими керуються члени групи, обираючи одних партнерів та ігноруючи інших. Модель групи як емоційно-психологічного утворення, що є засадовою щодо соціометричних досліджень, не дає змоги належно проаналізувати міжособистісні стосунки людей на основі суспільно визначених норм, ціннісних орієнтацій, оцінок. У цьому зв'язку актуальною стає пот­реба з'ясувати мотиви, керуючись якими особистість здійснює свій емоційний (а також діловий) вибір, коли вона віддає перевагу одним членам групи і не приймає інших.

На думку А. Петровського, цей механізм можна позначити як мотиваційне ядро в міжособистісних стосунках.

У структурі сформованих груп чітко виявляються ієрархії статусів їхніх членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них належать до підгрупи лідерів.

Лідер – це особистість, яка користується визнанням та авторите­том у групі й за якою група визнає право приймати рішення у зна­чущих для неї ситуаціях, бути організатором діяльності групи й ре­гулювати взаємини в ній.

Лідер групи може бути офіційним, коли він призначається відповідно до регламенту штатного розпису й виконує покладені на нього функції керівника, і неформальним, що визнається групою стихійно за його ви­сокі якості та значущість тих ролей, які він реалізує в колективі та в інте­ресах колективу. Для колективу оптимальним вважається варіант, ко­ли формальний лідер-керівник водночас є неформальним лідером. За цих умов його діяльність здійснюється максимально ефективно і най­повніше виявляє психологічний потенціал групи.

3. Психологічна сумісність і конфлікт у міжособистісних стосунках

Міжособистісні стосунки складаються в реальних умовах життя та діяльності людей, у процесі їх взаємодії. На тому, як розвиваються стосунки, істотно позначаються різні об’єктивні чинники, що визна­чають успішність таких контактів або ускладнюють їх формування. Так, комфортні виробничі умови, забезпеченість необхідними засо­бами праці, чітка організація роботи неодмінно створюють сприятливі для взаємодії людей умови. Разом з тим важливий вплив на ефек­тивність такої взаємодії справляє психологічний чинник – їх став­лення один до одного, психологічна та практична готовність до співпраці, Індивідуально-психологічні особливості людей та ін. Най­повніше суб'єктивний характер міжособистісних стосунків виявляєть­ся в сумісності людей.

Сумісність – це оптимальне поєднання якостей людей у процесі взаємодії, що сприяє успішному виконанню спільної діяльності.

У психології виокремлюють такі чотири різновиди сумісності: фізичну, психофізіологічну, соціально-психологічну та психологічну.

Фізична сумісність виявляється в гармонійному поєднанні фізичних якостей двох або кількох людей, що разом виконують певну спільну діяльність. Наприклад, максимальна продуктивність фізичної праці можлива лише за умов, коли ті, хто разом її виконує, не поступають­ся один одному в силі та витривалості. Досить поширеними є кри­терії відбору за показниками фізичної сумісності у спорті при ком­плектуванні команд (групування за ваговими категоріями у важкій атлетиці).

Засадовими щодо психофізіологічної сумісності є особливості аналізаторних систем, а також властивостей нервової системи. Цей різновид сумісності передбачає успішність взаємодії людей у тих ви­дах діяльності, де чутливість у межах тієї чи іншої аналізаторної сис­теми є вирішальною. Так, робота на конвеєрі потребує певного тем­пу виконання виробничих операцій від кожного працівника. У разі невідповідності психофізіологічних характеристик когось із працівників процес порушується, а може і взагалі припинитися.

Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємини людей з такими особистісними властивостями, які сприяють успішному вико­нанню соціальних ролей. У цьому разі необов'язковою має бути схо­жість характерів, здібностей, але обов'язковою – їх гармонія.

Психологічна сумісність передбачає спільність поглядів, переко­нань, соціальних і моральних установок, цінностей, ставлень. Усе це найбільше духовно зближує людей. Психологічна сумісність, яка на них базується, – це вищий інтегративний рівень сумісності людей, яка характеризує глибокий, змістовий бік взаємодії та зумовлює її ефективність.

Відсутність сумісності у групі людей, включених у виконання суспільно чи особистісно значущої діяльності, за певних умов може спричинитися до конфлікту.

Конфлікт – це суперечність, що виникає між людьми у зв'язку з розв'язанням тих чи інших питань соціального чи особистого життя. Стан конфлікту характеризується гострими негативними емоційни­ми переживаннями його учасників. Конфлікт може виявитися на рівні свідомості окремо взятої людини – це внутрішньоособистісний конфлікт, а також у міжособистісній взаємодії та на рівні міжособистісних групових стосунків.

Внутрішньоособистісний конфлікт виникає тоді, коли спосте­рігається сутичка рівних за силою та значущістю, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів, потягів у однієї й тієї самої людини (наприклад, необхідність дотримати дане слово та немож­ливість зробити це через зваби, утриматися від яких особистість не в змозі).

Міжособистісний конфлікт спричиняється ситуацією, в якій члени групи прагнуть до несумісних цілей або керуються несумісними цінно­стями чи нормами, намагаючись реалізувати їх у спільній діяльності. Конфлікт може виникнути при розподілі функціональних обов'язків між членами групи чи при обговоренні шляхів досягнення спільної мети діяльності.

Міжгруповий конфлікт спостерігається там, де гострі суперечності виявляються у стосунках між окремими соціальними групами, що мають на меті власні інтереси, причому своїми практичними діями перешкоджають одна одній. До такого конфлікту можуть призвести шпигунство, суперництво у боротьбі за зони впливу тощо.

Суперечності в міжособистісних стосунках не завжди спричиню­ються до конфлікту: чимало з них розв'язуються шляхом домовле­ності, досягнення консенсусу.

Лекція 6

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Поняття про діяльність

Живим істотам від природи властива активність, яка забезпечує життєво важливі зв'язки організму із середовищем. Джерелом актив­ності живих істот с потреби, що спонукають її до відповідних реакцій, дій. Потреба – це стан живої істоти, в якому виявляється її залежність від конкретних умов існування. Проте активність тварин і діяльність людини суттєво відрізняються за психологічними ознаками. Актив­ність тварин характеризується як поведінка і обмежується інстинк­тивними та умовно-рефлекторними діями, спрямованими на присто­сування до умов життя і задоволення різноманітних біологічних потреб у їжі, розмноженні, захисті. У потребах тварини предмет їх задово­лення постає як безпосередній стимул активності й визначає сам спосіб задоволення потреби.

Людська діяльність за сутністю є соціальною. Вона сформувалася історично, у процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини характеризується сві­домістю і цілеспрямованістю. Особистість як суб'єкт діяльності, за­довольняючи свої потреби, взаємодіє із середовищем, ставитьперед со­бою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення, виявляє фізичну й розумову активність у досягненні поставленої мети.

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плану­ванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдоско­налення.

Отже, діяльність людини – це свідома активність, що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

2. Мета і мотиви діяльності

Мета – це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти у своїй діяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності.

Цілі людської діяльності виникли й розвивались історично, у процесі праці. Вони породжуються суспільним життям, умовами, в яких живе людина, і залежать від виконуваних людиною ролей, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей. Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до здійснення віддаленої мети, що висувається на далеку перспективу.

Суспільно важлива, змістовна мета стає джерелом активності осо­бистості. Тільки велика мета народжує велику енергію. Така мета вик­ликає єдність розумової, емоційної та вольової діяльності, цілеспрямо­вану зосередженість свідомості на поставлених цілях.

Мотив – це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяль­ності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інте­реси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізна­ти їх, оволодіти ними.

Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі), духовні та культурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане і найближчим часом) га віддалена (здійснення бажаного планується на тривалий час). Розрізняють мотиви і за рівнем усвідомлення. Бувають яскраво й чітко усвідомлювані мотиви — обов'язки перед колективом, відповідальність, дисциплінованість та ін.

Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умо­вами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв'язок. З одного бо­ку, мета та мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визнача­ють її зміст і способи виконання, а з іншого – вони й формуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається. У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інте­реси, ідеали та переконання – виробничі, розумові, естетичні, спор­тивні.

3. Структура діяльності

В усіх різновидах діяльності люди користуються рухами природ­женими (безумовно-рефлекторними) та набутими (умовно-рефлектор­ними). Безумовно-рефлекторні рухи у процесі життя, у результаті досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до ви­мог умов життя, культури трудових дій та поведінки. Рухи (ходіння, мовлення, писання, читання, пов'язані з обробкою матеріалів, грою на інструменті) під впливом навчання та виховання настільки змінюють­ся, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер.

У діяльності залежно від її мети та змісту, матеріалу та способів його обробки рухи об'єднуються в різноманітні комплекси і системи. Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту, називають діями. Розрізняють дії предметні та розумові.

Предметні, або зовнішні, дії спрямовані на оволодіння предмета­ми, контакти з людьми, з тваринами, рослинами і т. т. Розумові дії ви­являються у сприйманні, діяльності пам'яті, мислення та ін. Розумові дії утворюються на ґрунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто перенесення у внутрішнє життя лю­дини, стають змістом розумової діяльності. На перших етапах засвоєння досвіду діти і дорослі оперують конкретними предметами, засобами унаочнення, порівнюють, розкладають та об'єднують їх, знаходять причинні залежності та їх взаємодію. Потім, у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає опе­рувати образами цих предметів і зв'язками та залежностями між ними. На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомо­гою понять, виражених у слові.

Інтеріоризоване зовнішнє опрацьовується в мисленні, набуває логічного оформлення, вплітається в систему знань і попереднього досвіду людини й реалізується в діяльності у вигляді тих чи інших дій. Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріори­зацією.

Важливу роль у діяльності відіграє її регуляція. У процесі засвоєння знань і досвіду у свідомості людини утворюється образ рухів і дій ви­конуваної діяльності, або акцептор дії, з яким порівнюється виконува­на дія в разі її відхилення від окресленого способу її виконання, кори­гується відповідно до поставленої мети та акцептора дії.

Отже, діяльність – це сукупність цілеспрямованих, усвідомлю­ваних дій. Свідома діяльність людини характеризується не тільки цілями та мотивами, а й певними засобами, за допомогою яких вона здійснюється.

Успішне виконання будь-якої діяльності потребує від людини оволодіння необхідними для неї засобами. Воно передбачає ви­роблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для до­сягнення поставленої мети.

4. Засоби діяльності, процес їх засвоєння

Поняття про вміння. Успіх будь-якої діяльності залежить від уміння її виконувати. Це стосується будь-якої виробничої, педагогічної, спор­тивної діяльності, писання, читання, гри на музичному інструменті тощо.

Уміння інколи зводять до знання якоїсь справи, розуміння того, як вона робиться, ознайомлення з порядком її виконання. Проте це ще не є вміння, а тільки одна з його необхідних передумов. Людина мо­же, наприклад, знати правила керування автомобілем, але настільки недосконало, що їй ніхто не дасть дозволу його водити. Школяр мо­же знати, як треба складати план оповідання, але буває достатньо простежити за процесом виконання ним цього завдання, щоб зро­зуміти, що потрібне вміння у нього ще не сформувалося.

Вміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю у виконанні дій, з яких складається ця діяльність. Отже, вміння – це готовність людини успішно викону­вати певну діяльність, що ґрунтується на знаннях і навичках.

Діяльність людини найчастіше складається з цілої низки різних дій. Тому вміння їх виконувати також складається з низки часткових умінь. Комплекс часткових, тісно взаємопов’язаних умінь охоплює все те, що називають умінням: керувати машиною, на­вчатися, грати на музичному інструменті, малювати.

Поняття про навички. Повторно виконуючи ту чи іншу дію, люди­на вправляється в її виконанні. Унаслідок цього вдосконалюється ви­конання нею цієї дії. Дія виконується дедалі швидше, легше, вільніше, потребує менше напруження, зусиль і вольового контролю, кількість помилкових рухів зменшується. Людина усвідомлює мету дії, шлях досягнення цієї мети; техніка ж її досягнення функціонує сама по собі, більш-менш автоматизовано. Отже, удосконалені шляхом багаторазо­вих вправ компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій, називаються навичками.

Наявність навичок полегшує людині виконання свідомих завдань. За свідомістю залишається можливість починати, регулювати й за­вершувати дію, а сам рух відбувається без будь-якого подальшого втручання волі як реальне повторення того, що вже робилося тисячі разів (І. Сєченов).

Процес формування вмінь і навичок. Уміння і навички формуються у людини у процесі її навчання.

На підставі пояснень, зорового сприймання, показу дії утворюється перше, ще загальне, схематичне зорове уявлення про просторові та часові особливості дії – про напрямок та амплітуду рухів, їх швид­кість, погодження та послідовність. Вправляння супроводжується значним вольовим зусиллям і почуттям впевненості, віри у свої сили або сумнівом, нерішучістю, боязкістю. Ці переживання позначають­ся на ефективності вправляння, сприяючи йому або затримуючи його.

У результаті подальших тренувань, тобто багаторазового повторен­ня певних дій з метою їх закріплення та вдосконалення, поступово послідовність рухів стає злагодженішою, а дії – чіткішими та погодженішими. Вправність переходить у другу, вищу фазу своєї доскона­лості. Фізіологічним її підґрунтям є зміцнення в корі великих півкуль головного мозку тимчасових нервових зв'язків, їх спеціалізація, ви­роблення певної їх системи, тобто утворення певного динамічного стереотипу.

Унаслідок тренування виконання дії прискорюється і полегшується. Усуваються зайві рухи і зменшується напруження при їх виконанні.

У процесі вдосконалення виконання дії змінюється співвідношен­ня аналізаторів, що беруть участь у ньому процесі. Така зміна вияв­ляється, зокрема, у тому, що зменшується роль зорових і підвищується роль рухових відчуттів у регуляції дії.

Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулю­вання рухів на основі самоконтролю. Самоконтроль сприяє вироб­ленню тонких зорових, слухових і рухових диференціювань, а це, у свою чергу, сприяє точності дій.

Залежно від того, як рухи автоматизуються, змінюється роль зоро­вого сприймання у процесі виконання дії.

Кожна дія складається з більшої чи меншої кількості рухів. Вміле виконання дії потребує об'єднання цих рухів у цілісний акт, а цих актів – у ще складнішу дію.

Наприклад, пілот, літаючи по замкненому колу, за 5-6 хвилин повинен виконати 200 окремих рухів. Успішно справитися з цим за­вданням можна, лише об'єднавши їх у складніші цілісні дії. Фізіоло­гічним підґрунтям об'єднання рухів у цілісну дію є утворення "асо­ціацій асоціацій", тобто ланцюгів тимчасових нервових зв'язків, певних їх систем. Закріплюючись, останні стають стереотипними. Ця стереотипія і є підґрунтям автоматизованого виконання дії. У цьому зв'язку вольове зусилля набагато зменшується, повільне зосереджен­ня уваги на рухах переходить у стан післядовільної уваги, рухи стають упевненішими і точнішими, полегшується свідомий контроль за процесом виконуваної дії.

Такий рівень розвитку навички характерний для останньої, третьої фази вправності. На цій фазі дії стають завченими, що дає можливість удосконалювати їх, доводити до певного рівня майстерності.

Хоч би якою звичною, автоматизованою не була дія, і відомий контроль над нею ніколи не припиняється.

Умови формування вмінь і навичок. Основними умовами успішно­го формування вмінь і навичок є усвідомлення мети завдання і ро­зуміння його змісту та способів виконання. Цього досягають пояс­неннями завдання, демонструванням кращих зразків виконуваного завдання та самої дії виконання.

Успіх формування вмінь і навичок найбільшою мірою залежить від свідомого ставлення, готовності особистості до вироблення в собі вмінь і навичок, інтересу до кращого виконання дій, пов'язаних з виконанням завдання.

У формуванні вмінь і навичок важливо враховувати індивідуальні особливості людини: тип нервової системи, попередній досвід, теоре­тичні знання, нахили та здібності.

Не менш важливу роль у засвоєнні вмінь і навичок відіграють умо­ви навчання, правильна організація процесу вправляння: послідовність засвоєння дій, поступовий перехід від простішого до складніших за­вдань, від повільного до швидкого темпу їх виконання.

При вправлянні потрібно враховувати й те, що тривале безпе­рервне вправляння, як і тривалі перерви в ньому (наприклад, заняття з музики, спортивні тренування, трудові операції проводяться один раз на тиждень), не сприяють успішному формуванню вмінь і навичок. Тривалі інтервали між вправами ведуть до ослаблення сформованих умінь і навичок.

5. Перенесення та інтерференція навичок

Навички, що набуваються, певною мірою спираються на раніше сформовані навички. Це означає, що новоутворювані динамічні сте­реотипи нашаровуються в корі великих півкуль головного мозку на раніше сформовані стереотипи, що вони не тільки співіснують, а й взаємодіють. Раніше сформовані навички можуть як сприяти вироб­ленню нових навичок, так і гальмувати, затримувати цей процес.

Найчастіше раніше сформовані навички сприяють засвоєнню но­вих, полегшуючи цей процес. Так, навички ліплення та малювання допомагають дитині опановувати навичку писати. Навичка гри на одному музичному інструменті полегшує оволодіння технікою гри на інших музичних інструментах. Тому, хто грає на піаніно, легше навчитися друкувати. Такий позитивний вплив раніше набутих навичок на процес формування нових називається перенесенням навичок.

Явище перенесення зумовлюється передусім наявністю схожих і тотожних рис у вже сформованій та новій навичках, спільних прийомів виконання відповідних дій. Елементи вже сформованої навички вхо­дять при цьому до структури новоутворюваної навички і тим полегшу­ють процес оволодіння нею. Отже, тут відбуваєтьсязастосування ра­ніше вироблених тимчасових нервових зв'язків, певних їх груп до нових випадків, у нових ситуаціях, їх узагальнення.

Перенесення виявляється також у тому, що, навчившись викону­вати певну дію одним органом (наприклад, писати правою рукою), людина може без спеціальної вправи виконати цю дію (щоправда, менш досконало) й іншим органом, наприклад лівою рукою або ногою чи головою.

Раніше вироблені навички іноді справляють негативний, гальмівний вплив на формування нових навичок, що виявляється у зниженні про­дуктивності дій, виникненні помилок тощо. Таке явище називається інтерференцією навичок. В інтерференції виявляється суперництво, що спостерігається між деякими вже сформованими та новоутворюваними стереотипами.

Інтерференція спостерігається тоді, коли на один подразник ви­робляються дві чи кілька різних реакцій. Так, при вивченні іноземної мови трапляються помилки у вимові літер, однакових за графемою з літерами рідної мови, але різних за вимовою („с”, „х”, „р”, „у” та ін.). Аналогічне трапляється при користуванні шифрувальним кодом, в якому замінено значення умовних знаків.

Інтерференція виявляється тоді, коли ранішевироблені прийоми дії застосовуються в новій ситуації без урахування її відмінності. Це відбувається, наприклад, тоді, коли оператор переходить па роботу з приладу старої конструкції на прилад нової конструкції, у дії з яким змінено послідовність операцій.

Дата добавления: 2014-12-16