Основні положення психологічної теорії діяльності

Основні положення щодо вивчення складу діяльності сформульовані С. Л. Рубінштейном, розвинуті в працях О. М. Леонтьєва, його учнів та послідовників.

З поширенням діяльнісного підходу загальноприйнятим стало виділення таких складових діяльності:

1) "мотив -діяльність": без мотиву діяльності не буває; немотивована діяльність - це діяльність із суб'єктивно й об'єктивно прихованим мотивом;

2) "ціль - дія": людська діяльність не існує інакше, як у формі дій. Якщо з діяльності умовно вичленувати дії, то від діяльності взагалі нічого не залишиться;

3) "задача -операція": задача - це локальна ціль; способи, якими вона здійснюється, називаються операціями;

4) "операція - функціонально-фізіологічна система": в процесі оволодіння людиною діями, знаряддями (засобами), операціями формуються специфічні функціональні системи - мозкові структурні новоутворення, в яких закріплені зовнішні (рухові) й внутрішні (розумові, наприклад, логічні) операції.

Між названими складовими діяльності існують внутрішні системні зв'язки. "Діяльність може втратити мотив, який викликав її до життя, і тоді вона перетвориться на дію, яка може реалізувати зовсім інше ставлення до світу, іншу діяльність; навпаки, дія може набути самостійної спонуки й стати особливою діяльністю; нарешті, дія може трансформуватися у спосіб досягнення цілі, в операцію, здатну реалізувати різні дії" (О. М. Леонтьєв, 1975).

Серед різних підходів до вивчення складу діяльності найпоширеніші - аналітичний, алгоритмічно - структурний (О. І. Губинський), структурно-функціональний (Н. Д. Гордєєва, В. П. Зінченко), системно-операційний (Г. В. Суходольський), системний (В. Д. Шадриков). Для всіх цих підходів спільним є виділення дій, операцій як складових діяльності, відмінним - методологічні засади, які зумовлюють особливості розгляду діяльності як складного, багаторівневого, динамічного явища, а також виділення конкретних дій, операцій.

У загально психологічних і практично-прикладних дослідженнях різновидів діяльності дії класифікуються за рядом ознак:

1) видом діяльності: трудова діяльність існує у трудових діях, навчальна діяльність - у навчальних діях, діяльність спілкування - у діях (актах) спілкування (О. М. Леонтьев);

2) змістом та способом виконання - чуттєво-практичні та предметно-знаряддєві (Н. Д. Гордєєва, В. П. Зінченко);

3) співвідношенням предметного та розумового плану - графічні, предметно-просторові, словесно-описові (В. В. Давидов);

4) рівнем усвідомлення наміру (мети) - імпульсивні, довільні, суто вольові (С. Л. Рубінштейн);

5) особливостями цілі -рухові; гностичні (перцептивні, розумові); соціально-комунікативні (вчинки, свідомо висловлене ставлення); комунікативні (встановлення і підтримання контактів); організуючі (накази, команди, прохання, поради, пояснення, вказівки, схвалення, невдоволення); обслуговуючі, спрямовані на задоволення тих чи інших потреб (Є. О. Климов);

6) особливостями предмета (об'єкта) діяльності -предметно-практичні, предметно-розумові, знаково-практичні, знаково-розумові (М. В. Гамезо, Б. Ф. Ломов, В. Ф. Рубахін);

7) "нормативністю - пошуковістю" - репродуктивні, стандартні, пошукові й творчі; за формою вони можуть бути індивідуальні, групові та сумісні (П. А. Гончарук).

Структуру цілісної дії на основі структурно-функціонального підходу дослідили Н. Д. Гордєєва та В. П. Зінченко. За їхнім визначенням, дія є складною функціональною організацією цілої низки когнітивних, виконавських, цілеутворюючих, емоційно-оцінювальних процесів, які реалізуються на різних рівнях, між котрими існують рухливі зв'язки. Цілісна структура як діяльності, так і дії може вбирати в себе утворення, які належать до різних рівнів розвитку, функціонування. Так, той чи інший когнітивний компонент (сенсорний еталон, образ, схема) може стосуватися діяльності, дії, операції. Можлива також велика кількість комбінацій з компонентів, котрі належать до різних рівнів і диктуються предметним змістом, метою та задачами діяльності. Останні визначають, який з компонентів діяльності може взяти на себе функцію домінуючого, системоутворюючого фактора.

Запропонована авторами модель функціональної структури людської дії містить ряд блоків ("образ ситуації" та "образ дії"), пов'язаних із предметною ситуацією через полі-модальний аферентатор і моторний компонент дії. "Образ ситуації" та "образ дії" виступають як джерела побудови програми моторного компонента дії. Інформація надходить в "інтегральну програму" з образних компонентів системи. Вона збагачується із схем і способів дій, які зберігаються в блоці пам'яті. Інформація про необхідні параметри дій надходить із блоку "інтегральної програми" у блок "диференціальної програми", трансформуючись, наприклад, в окремі моторні команди. В блок "контролю та корекції" надходить узагальнена інформація про схему дії та потрібний результат з "інтегральної програми" і детальна інформація з "диференційної програми". У блок, що відповідає за збереження Й актуалізацію схем пам'яті, надходить інформація про успішність дій (це схеми способів, прийомів, тактики виконуваних дій).

Розглядаючи операціональний склад предметної дії, треба розрізняти орієнтаційну основу дії та прийоми її безпосереднього виконання.

Під орієнтаційною основою дії розуміється сукупність відображених суб'єктом об'єктивних умов, на які він реально орієнтується при виконанні дії (діяльності). В загальному вигляді схема орієнтаційної основи охоплює такі основні моменти, спільні для різних видів діяльності:

1) аналіз і виділення заданих характеристик очікуваного продукту (ціль діяльності);

2) аналіз предмета діяльності, виділення його вихідних характеристик та оцінка можливості отримання потрібного продукту, виділення проміжних характеристик;

3) аналіз засобів праці, технологічних особливостей обробки предмета праці з метою одержання її продукту;

4) аналіз складу, послідовності, способів виконання дії;

5) контроль і корекція дії в процесі її виконання;

6) оцінка кінцевого продукту як досягнутої цілі.

Виконавська частина дії, особливо трудової, включає рухи людського організму, що безпосередньо впливають на предмет праці через знаряддя праці. І. М. Сєченов, розглядаючи природу довільних рухів, наголошував на тому, що хотіння (потреба) тоді буде мотивом або ціллю, а рухи - дією, або способом досягнення цілі, якщо рух усвідомлюється як засіб задоволення хотіння. Дія, у якій об'єднуються чуттєвий і руховий компоненти, називається психомоторною дією, або психомоторикою. У руховій активності людини можна виділити чотири рівні:

1) рівень цілісної діяльності;

2) рівень окремого акту діяльності;

3) рівень макрорухів, з яких через набуття предметності й реалізацію цільових програм будуються дії;

4) рівень мікрорухів, які є елементарними руховими актами; мікрорухи інтегруються в просторово-часовому співвідношенні в макрорухах.

61.Загальна характеристика процесу соціалізації

Незабаром після того як в 1519 році у віці 67 років помер Леонардо да Вінчі, його молодший єдинокровний брат Бартоломео вирішив подарувати світу точну копію великого художника, скульптора, інженера і мислителя. Оскількиїх з Леонардо з`єднували братські узи, Бартоломео вважав себе гідним стати батьком майбутнього генія. Собі в дружини він вибрав жінку, біографія якої була схожа на біографію матері Леонардо. Нею стала молода селянка, теж виросла в селі Вінчі. У подружжя народився син П`єро, якого вони дбайливо виховували в тій же самій місцевості в Тоскані, між Флоренцією і Пізою, де пройшло дитинство Леонардо. Незабаром виявилося, що природа щедро наділила П`єро художніми здібностями. У 12-річному віці його відправили у Флоренцію і віддали на навчання до кільком відомим художникам, з яких принаймні один працював разом з Леонардо. Згідно зі свідченнями Джордже Вазарі, провідного історика мистецтва того періоду, юний П`єро «викликав загальне захоплення... і через п`ять років навчання домігся таких успіхів у живопису, яких іншим вдавалося досягти хіба що в кінці своїх днів з придбанням багатого життєвого досвіду». Багато хто називав П`єро другого Леонардо.

Однак у віці 23 років П`єро помер від лихоманки, і тому неможливо передбачити, яких висот він зумів би досягти, - хоча є свідчення, що роботи П`єро часто приймали за твори великого Мікеланджело. Не можна з упевненістю говорити і про те, якою мірою геній П`єро був зобов`язаний його спадковості, а в якій - тому середовищі, в якій він жив. Гени рідних братів збігаються в середньому на 50%, але Бартоломео і Леонардо були братами лише по батькові, і тому загальною у них могла бути тільки четверта частина генів. Матері П`єро і Леонардо, як видно, не перебували в близькій спорідненості, однак цілком можливо, що у них були спільні предки і тим самим загальні гени - адже вони жили в одній маленькій селі. З іншого боку, не можна виключити і сильний вплив середовища. Юний П`єро, без сумніву, знав про свій прославленому дядькові, і, звичайно ж, його батько Бартоломео не шкодував ніяких грошей для того, щоб хлопчик порівнявся з останнім. Втім, прагнення Бартоломео дати світові друга Леонардо шляхом забезпечення сприятливої ​​спадковості і середовища, швидше за все, принесли б незначні плоди. П`єро міг стати всього лише одним з небагатьох талановитих флорентійців свого часу.

Наведений приклад є хорошою ілюстрацією до питання про те, що більше впливає на людину - спадковість чи середовище, - питання, яке протягом довгого часу хвилює уми істориків і письменників, не кажучи вже про вчених, які займаються проблемами розвитку. Незважаючи на успіхи в маркуванні генів, досягнуті останнім часом,нам рідко вдається приписати появу у людини якоїсь риси особистості, особливості поведінки або навіть фізичної характеристики дії специфічного спадкового чинника. Аналогічним чином, стосовно будь-якої фізичної навику або якийсь особливості поведінки ми не часто можемо з упевненістю сказати, що вони сформувалися тільки в результаті певних впливів середовища.

Практично будь-яка поведінка вимагає як вроджених здібностей, так і відповідних умов середовища. Головне питання не в тому, що більше впливає на розвиток людини - природа чи виховання, - а в тому, як взаємодіють між собою гени і культура при формуванні індивідуума.

Як ви побачите в цій лекції, генетичний код, або генетичний план, який існує в момент народження, - це лише одна відправна точка розвитку. За цим планом ми успадковуємо від наших батьків і предків певні фізичні і поведінкові характеристики, а також генетичні та хромосомні аномалії. Наша середа або культура, - це інша відправна точка розвитку. Соціалізація або те, чого ми навчаємося з нашої культури - особливо через сім`ю, - залежить від багатьох факторів, способів і часу їхнього впливу, а також від людей, залучених до цього процесу.

Є такі наполегливі люди - їх називають соціобіології, - які тільки й роблять, що шукають подібність між людьми і тваринами. Їх зусилля призвели до того, що у перших, здається вже не залишилося нічого такого, чого не було б у других. Тварини, виявляється, вміють любити, дружити, створювати сім`ї, приходити на допомогу один одному, співпрацювати і утворювати спільноти, бути альтруїстами, дратуватися. Але от чого не вдалося їм виявити, так це соціалізації.

Що таке соціалізація?

Соціалізація - це, що починається в дитинстві і закінчується в глибокій старості, процес освоєння соціальних ролей і засвоєння культурних цінностей і норм.

Можна дати і інше визначення. Соціалізація - це процес входження людини в суспільство або перетворення індивіда в особистість.

Таким чином, ключове слово у визначенні «процес». А коли мова йде про процес, то необхідно описати умови його протікання.

Три фактори забезпечують успішну соціалізацію:

1. Очікування з боку суспільства.

2. Зміною поведінки у відповідь на очікування

3. Прагнення до конформізму (прагнення слідувати загальноприйнятим правилам).

Отже, людина стає людиною не тому, що походить від людської істоти, але лише тому, що він навчався і взаємодіяв із собі подібними. Соціалізація можлива тільки в людському суспільстві.

Дата добавления: 2014-12-16