Референтні групи їх роль у формуванні особистості 1 страница

РЕФЕРЕНТНА група – це соціальна група, на яку індивід орієнтує своє поведінку. Термін введений в оборот амер. соціопсихологом Г.Хайменом. У якості референтної риси можуть виступати різні соціальні спільності — від родини до класу. Як правило, референтна група стає для індивіда група, до якої він належить зараз, належав у минулому чи хотів би належати в майбутньому. Вибираючи собі референтну групу, індивід враховує такі її характеристики, як спосіб життя, престиж, дохід та ін.

Група життєво необхідна для людей. Немовлята протягом тривалого часу потребують турботи дорослих. У цей час вони сприймають деякі навички і багато вимог, необхідні для життя в групах. Стаючи старше, вони засвоюють знання, поняття, цінності та правила поведінки, властиві групі, до якої належать. Соціалізація сприяє їхній адаптації до суспільного життя та збереженню групи навіть після смерті когось із її членів. Крім соціалізації, групи здійснюють багато інших функцій.

Багато груп утворюються заради виконання певної роботи. Ці інструментальні групи необхідні для здійснення справ, які важко або неможливо виконати одній людині. Бригада будівельників, група хірургів, потокова лінія на виробництві та футбольна команда створюються для досягнення певних цілей.

Деякі види груп називаються експресивними. Вони мають на меті задовольнити прагнення членів груп до соціального схвалення; повазі та довірі. Такі групи утворюються стихійно при порівняно невеликому впливі ззовні. Прикладами подібних груп можуть служити компанії друзів і підлітків, яким подобається разом грати, займатися спортом або влаштовувати вечірки. Однак немає чітко вираженої межі між інструментальними і експресивними групами. Інструментальні часто виконують експресивні функції. Між членами військових з'єднань можуть скластися набагато глибші емоційні відносини, ніж ті, що необхідні для перемоги в битві. З іншого боку, експресивні групи можна вважати інструментальними, оскільки вони створюються з певною метою - для отримання задоволення від людського спілкування. Іноді експресивна група є інструментальної в ще більшій мірі; скажімо, це спостерігається, коли сусіди організують асоціацію квартиронаймачів.

Люди об'єднуються не тільки для виконання спільної діяльності та задоволення соціальних, потреб, але також і для ослаблення неприємних відчуттів. У групах мають місце події і динамічні процеси, періодично повторюються в певній послідовності. До них відносяться тиск на членів групи, які б їх конформізму, виключення з групи і формування ролей. Ця проблема цілком і повністю залежить від впливу групи на поведінку індивіда, яке можна розділити на чотири самостійних питання:

вплив норми групового більшості

вплив групового меншини

наслідки відступу індивіда від групових норм

особливості референтних груп

Особливо гостро стоїть проблема прийняття системи групових норм для нового члена групи. Пізнаючи, якими правилами керуються члени групи в своїй поведінці, якими цінностями дорожать і які взаємини сповідують, перед новим членом постає проблема прийняття або відхилення цих правил і цінностей. При цьому можливі наступні варіанти його ставлення до даної проблеми:

свідоме, вільне прийняття норм і цінностей групи;

змушене прийняття під загрозою санкцій групи;

демонстрація антагонізму по відношенню до групи (за принципом "білої ворони");

усвідомлене, вільне відкидання групових норм і цінностей з урахуванням можливих наслідків (аж до відходу з групи).

79.Мова та її функції

Мова – суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, мають змогу налагодити спільну діяльність у всіх галузях людської діяльності.

МОВА є системою знаків, що мають соціальну природу, яка створилася й закріпилася в процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства.

Слово як одиниця мови має дві сторони – зовнішню звукову (фонетичну) і внутрішню смислову (семантичну). Обидві вони є продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Їхня єдність (але не тотожність) творить слово. Зовнішня фонетична форма слова – це умовний знак предмета або явища, що не передає безпосередньо його властивостей.

У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично розвивалося, звужувалося, узагальнювалося, переносилося на нові об´єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продуктом історичного розвитку кожної мови. Основні елементи мови – її словниковий склад і граматична будова. Словниковий склад – це сукупність слів у певній мові. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: що багатший і різноманітніший словник, то багатша і різноманітніша мова. У практиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто слова, якими людина користується для вираження власних думок у спілкуванні з іншими людьми, і пасивний – слова, які вона розуміє, коли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них. Обсяг і особливості активного й пасивного словників людини залежать від її освіти, професії, рівня володіння мовою, специфіки та змісту діяльності.

Словниковий склад, окремо взятий, ще не становить мови. Щоб за допомогою слів людина могла обмінюватися думками, потрібна граматика, яка визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення. Це забезпечується граматичною будовою мови. Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно взаємоузгодити, щоб точно передати зміст думки. Правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) формулює граматика й цим дає змогу виражати поняття та судження, робити умовиводи про предмети та явища, їхні ознаки й відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідноситься з означуваними ним певними об´єктами та явищами дійсності. Фіксація у слові об´єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їхнього вияву визначає сигніфікативну (означальну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлена потребами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є вираження змісту предмета інформації. Ця функція забезпечує можливість формулювання думки і передавання змісту повідомлення.

Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається процес мовлення між людьми.

Мова і мовлення – поняття не тотожні. Мовлення – це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, специфіки діяльності, середовища мовлення людини набуває певних особливостей – попри те, що люди спілкуються однією мовою. Наприклад, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої – навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності. Кожен говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза мовою. Водночас сама мова існує як жива лише за умови, що її активно використовують люди. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування. Саме мовлення є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення розглядають також як мовну діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв´язання мнемонічних або мислительних завдань. Відповідно, мовлення може набувати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, зокрема трудової чи навчальної. Отже, мова – це засіб або знаряддя спілкування між людьми.

Мовлення і мислення. Питання про зв´язок мовлення з мисленням у певному розумінні є ключовим у психології мови. Очевидно, що нормальне мовлення неодмінно осмислене, таким чином невідривне від думки, у вираженні змісту формується його основна функція. Водночас форми зв´язку думки і слова важко уявити, вони навіть містичні: яким чином можна пояснити зв´язок нематеріального психічного явища, думки, і звукового, фізично зафіксованого слова?

Для розв´язання цього завдання запропоновано такий спектр суджень. На одному полюсі цього спектра – позиція класичного біхевіоризму (мислення – це беззвучна мова), на іншому – уявлення Вюрцбурзької школи (мислення і мовлення мають різне походження та є різними сутностями). Ототожненню мовлення і мислення або, навпаки, їхньому повному розмежуванню протистоїть уявлення про їхній взаємозв´язок.

С.Л. Рубінштейн писав, що між мисленням і мовленням існує єдність, але не тотожність. Ця думка, яку поділяє багато психологів, вимагає, однак, подальшої конкретизації, оскільки необхідно відповісти на запитання, у чому суть цього взаємозв´язку, як саме думка втілюється у слові.

Порівняння механізмів розумових і мовних процесів дає змогу виявити розбіжності й перетинання їхніх сфер дії. Звернемо увагу на те, що в мовному процесі – у продукуванні мови та її сприйнятті – на початку або в кінці процесу необхідна наявність найважливішого семантичного компонента, для якого адекватний термін розуміння. У його механічній інтерпретації цей компонент можна кваліфікувати як наявність моделі дійсності (ситуації) у когнітивній сфері суб´єкта. Цей семантичний компонент необхідний для того, щоб вимовлена мова була повноцінною, осмисленою, і щоб слухач її зрозумів.

Такого самого типу семантичний компонент – розуміння, наявність моделі дійсності (ситуації) – необхідний у розумовому процесі. Отже, можемо зробити висновок, що перетинання мови і мислення відбувається в цій загальній точці, семантичному компоненті, розумінні елементів дійсності. Для розумового процесу цей компонент є матеріалом для здійснення необхідних маніпулятивних операцій; для мовного процесу – стартовим майданчиком для вербалізації, словесних описів. Специфіка мовного процесу і його основна функція – створення вербального продукту, адекватного ментальному семантичному змістові, та його екстеріоризація. Саме тому мову можна включити до будь-якого когнітивного процесу, який містить такого типу семантичний компонент. Таким когнітивним процесом може бути не лише мислення, а й сприйняття, емоційне переживання.

Наш аналіз співвідношення мовних і розумових процесів репрезентував мову як певну багатовалентну сутність, що допускає її включення до різноманітних когнітивних функцій. Однак властивість багатовалентності має також мислення. Розумові процеси можливі в логічній формі, на матеріалі зорових, слухових та інших перцептивних сигналів.

80. Виникнення психіки як результат еволюції матерії

Філогенез - процес зміни психіки як продукту еволюції. [1] У вітчизняній психології методологічною основою вивчення проблеми еволюції форм свідомості є діалектичний і історичний матеріалізм. Основними проблемами при вивченні філогенезу вважаються:

· Виділення головних етапів еволюції психіки тварин;

· Виявлення умов переходу від одного етапу до іншого, загальних чинників еволюції;

· Виділення головних етапів еволюції форм свідомості;

· Встановлення співвідношення основних етапів філогенезу і онтогенезу.

Психіка - Це властивість високоорганізованої живої матерії, що полягає в активному відображенні суб'єктом об'єктивного світу, побудові суб'єктом невідчужуваною від нього картини цього світу і регуляції на цій основі поведінки та діяльності. [2]

Механізми прояви психіки:

· Психіка - це властивість тільки живої матерії, і лише тієї, яка володіє специфічними органами, що зумовлюють можливість існування психіки.

· Головна особливість психіки - здатність відображати об'єктивний світ. Високоорганізована жива матерія, що володіє психікою здатна до отримання інформації про навколишній світ

· Отримувана живою істотою інформація про навколишній світ є основою для регуляції середовища живого організму і формування її поведінки, визначаючи тим самим можливість тривалого існування цього організму в постійно мінливих умовах середовища проживання.

Психіка виникла на певному етапі розвитку життя як механізм активної взаємодії живих істот з навколишнім середовищем. У природі існує значна кількість форм живих організмів, що володіють певними психічними здібностями. Ці форми живої матерії відрізняються один від одного за рівнем розвитку психічних властивостей. Елементарна здатність реагувати вибірково на дії зовнішнього середовища спостерігається вже в найпростіших (одноклітинних) організмів.

Подразливість - це найпростіша форма біологічного відбиття, нею володіють всі живі організми на всіх етапах еволюції рослинних і тваринних форм. Подразливість виражається в прояві вимушеної активності живого організму. Чим вище рівень розвитку організму, тим більше складну форму має прояв його активності у разі зміни умов середовища проживання. Первинні форми подразливості, так званий таксис (тропізм), можна спостерігати навіть у рослин.

Таксіс (тропізм) - механічно орієнтуються компоненти поведінкових актів. Вроджені способи просторової орієнтації у бік сприятливих або від несприятливих умов середовища, подразнень. [3] Подальший розвиток подразливості у живих істот у значній мірі пов'язано з ускладненням умов життя більш розвинених організмів, які відповідно мають і більш складне анатомічна будова. Живі організми даного рівня розвитку змушені реагувати на більш складний комплекс факторів зовнішнього середовища, а це зумовлює виникнення у них більш складних форм реагування, які отримали назву чутливості.

Чутливість - це здатність реагувати на нейтральні біологічно незначущі подразники за умови, що вони сигналізують про появу життєво важливих впливів. [4] Чутливість по відношенню до нейтральних подразників викликає докорінні зміни у формах життя. Жива істота починає активно орієнтуватися в навколишньому середовищі і реагувати на кожну зміну в ній. Складний комплекс реакцій живого організму на вплив навколишнього середовища це - поведінка.

81.Уява і творчість

Уява - психічний (інтелектуальний) процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв'язків між відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, минуле, в інші світи та простори. Принциповим є те, що уява пов'язана з образами, уявленнями, хоча продукт уяви оформлюється знаково - у вигляді, наприклад, опису, тексту, тобто вербально (скажімо, як фантастичний твір). Учені вважають, що уява виникла в людини як відповідь на потребу передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та явища природи.

Уяву інколи досить важко відрізнити від мислення, особливо мислення образного. Саме тому вона не завжди розглядається самостійно. Разом з тим уява нерідко визначається як випереджальне відображення дійсності в образах, уявленнях на відміну від мислення, яке відбиває дійсність у формі понять. Такого підходу дотримується А. В. Петровський. Проте цей підхід, навпаки, зводить до уяви образне мислення. Який же вихід із цієї суперечності? Він полягає у визначенні уяви як створення нових образів (уявлень) на базі перетворення образів та уявлень, одержаних у попередньому досвіді. Уява створює образи результату діяльності, а також забезпечує розробку стратегії діяльності, зокрема розумової, у ситуаціях невизначених та ймовірних. Тому творча уява є психологічною основою багатьох видів творчої діяльності, що теж характеризується новизною як процесу, так і одержаного продукту. Однак ступінь принципової новизни уявного може бути різний. Від цього залежить поділ уяви на види й типи.

Розрізняють уяву пасивну й активну. Пасивна уява - це щось на зразок сурогату реальності, її заміни в уяві. Ця уява пов'язана з аутичним мисленням, вона створює образи та програми, які не здійснюються або с взагалі нездійсненними. Пасивна уява може виникати довільно (тут ідеться про образи, створені спеціально, однак ніяк не з метою втілення їх у життя) або мимовільно (в умовах бездіяльності свідомості, під час сну, в стані афекту, галюцинацій тощо).

В активній уяві теж можна виділити два типи - відтворюючу і творчу уяву.

Відтворююча уява створює образи на основі опису (в широкому смислі), який може проводитися в різних знакових системах, скажімо в словесній, числовій, формульній, графічній, нотній та ін. Коли такий образ відтворюється, людина, по-перше, має розуміти принципи функціонування відповідної знакової системи (мову, ноти, формули та ін.), по-друге, доповнювати цей процес відтворення своїми знаннями та відомими образами. Від цих двох факторів і залежить в основному якість відтворення. Інакше кажучи, відтворююча уява забезпечує перекодування інформації з однієї репрезентативної системи сприймання в іншу, наприклад із зорової в слухову, і навпаки.

Відтворююча уява наслідує творчу уяву автора художнього або музичного твору, графіки або креслення, і в цьому смислі вона другорядна, не оригінальна. Однак відомо, що багато сучасних письменників, інших представників художньої творчості безсумнівно розраховують на співтворчість читачів, їхню активну допомогу. Наприклад, у відомому романі X. Кортасара "62. Модель для складання" читачеві пропонується самому визначити послідовність подій, які описані в окремих розділах твору. Тому відтворююча уява, як правило, тісно пов'язана з творчою, і відділити їх не завжди вдасться.

Дуже багато простору для вільного польоту уяви лають твори, скажімо, абстрактного живопису, сучасної музики та ін. Для їх розуміння потрібне не тільки й не стільки мислення, скільки саме творча уява, емпатичне розуміння, прогнозування. Плин часу, зміст і розвиток людської діяльності, історичні, соціальні події - усе це змінює розуміння "закодованих" абстрактних творів, або поглиблюючи його, або, навпаки, знімаючи "поволоку" удаваної таємничості чи незрозумілості.

Наприклад, що саме означає таємничий "Чорний квадрат" Казимира Малевича? На початку 90-х років уява допомагає одному з мистецтвознавців запропонувати таке розуміння: чотири сторони чорного (тобто траурного) квадрата Малевича, геніально передбачені творцем на початку 20-х, означали чотири "чуми" XX ст.: війну, концтабори, вигнання з батьківщини та рак (сьогодні, мабуть, назвали б іншу невиліковну хворобу - СНІД). У цьому зв'язку можна згадати вислів відомого кінорежисера Луїса Бунюеля, автора фільмів "Денна красуня", "Скромний шарм буржуазії" тощо: "Уява вільна, людина - ні".

Незаперечно важливою є роль відтворюючої уяви в навчанні. Останнім часом ця проблема тісно пов'язана з комп'ютерним навчанням. Річ у тім, що сучасні комп'ютерні навчаючі системи пропонують нові можливості для створення навчальних середовищ - комбінацію тексту, малюнків, анімації, звуку, так звані гіпертексти, в яких можна вільно переходити з одного семантичного рівня знань на інший, встановлювати власні уявні зв'язки між подіями, явищами тощо, моделювати явища та події з відмінними від реальних якостями та результатами (скажімо, світи з іншою атмосферою або пішими фізичними законами, війни, в яких перемогли не ті учасники, які досягай цього в реальній історії). Все це вимагає розвиненої уяви - не тільки відтворюючої, а й творчої.

Творча уява вимальовує нові, оригінальні образи та ідеї. Саме вона, доповнюючи творче мислення і взаємодіючи з ним, становить основу людської творчості. Продуктом творчої уяви є художній образ (рис. 45). Синтез в уяві здійснюється у різних формах, які називаються прийомами уяви. Такими прийомами (операціями) уяви є:

гіперболізація, що характеризується збільшенням або зменшенням предмета, а також аналогічною зміною окремих частин; крім того, може змінюватися і кількість окремих частин (Змій Горинич з трьома та більше головами тощо) (рис. 46);

схематизація - окремі уявлення зливаються, відмінності стираються, а риси схожості виступають чітко;

типізація - виділення суттєвого, яке повторюється в однорідних образах (так створюється, як правило, художній образ);

загострення - підкреслювання окремих ознак. Саме на базі загострення створюються шаржі та карикатури.

Дуже поширеним прийомом уяви є аглютинація, тобто "поєднання" різних, звичайно не об'єднуваних якостей, деталей, частин (це джерело багатьох казкових образів - русалка, кентавр та ін.). У вигляді так званого поєднання функцій аглютинація виступає як один із прийомів технічної творчості, винахідництва. Так, нині добре знайомі побутові прилади, в яких реалізована більш ніж одна функція (скажімо, ручка-годинник, музичний центр, сумка-коляска та ін.). Відомий винахідник Г. Альтшуллер зазначає з цього приводу, що ідеальним є випадок, коли таке поєднання доведено до логічного завершення -деталі або приладу не існує взагалі, а функція його здійснюється.

Наприклад, у Токіо в діючих водопровідних трубах прокладають оптико-волоконні кабелі зв'язку, а в Лондоні є телевізійні кабелі в полімерній ізоляції. Зрозуміло, що таке технічне рішення поки що забезпечує часткове поєднання підсистем. Повне ж поєднання буде досягнуто тоді, коли одна з підсистем виконуватиме функцію іншої (тут можна, як це робить Ю. П. Сала мато в, запропонувати уявити, наприклад, телевізійний кабель, по якому тече вода).

А ось в одному англійському патенті запропоновано поєднати в одній автомобільній фарі функції звичайної фари й фари, яка світить угору та вбік, щоб освітлювати дорожні знаки. На внутрішньому боці скла фари робиться виступ у вигляді призми. При переключенні на ближнє світло частина гнучка світла від фари ухиляється вбік і вгору й освітлює дорожні знаки на відстані 25 м від автомобіля.

Подальший розвиток цієї ідеї - так зване згортання технічних систем в "ідеальну речовину". Цей процес теж специфічно поєднує функції: одна з підсистем виконує функцію сусідньої, яка зникає, оскільки стає непотрібною; невдовзі одна з речовин бере на себе функцію підсистеми, і ця підсистема зникає з технічної системи. Нарешті, одна з речовин бере на себе виконання функцій іншої речовини, і вже ця друга речовина виключається з системи.

Наведемо один із прикладів згортання підсистем в "ідеальну речовину". Посадкові вогні на смутах аеродромів не повинні ні перегоряти, ні відказувати в дощ або в холод. Ясно, що такі ж вимоги висуваються і до проводів, які йдуть до них від генераторів.

Ідеальний вогонь винайдено в СІЛА: скляна трубка покрита люмінофором-сульфідом цинку, в центр її вставлена ампула з тритієм (це радіоактивний ізотоп водню з періодом напіврозпаду трохи більше за 12 років). Дві ідеальні речовини - люмінофор і тритій - "поглинули" всі підсистеми. Вогні можна бачити з відстані 3 км, вони не потребують ніякого догляду і працюють 10 років (радіоактивність тритію для людини небезпеки не становить).

Дуже важливим прийомом створення творчого образу є аналогія, коли будується образ, чимось схожий на реально існуючу річ, організм, дію. Саме на цьому принципі ґрунтується спеціальна галузь знання біології та інженерної справи - біоніка. Біоніка виділяє певні якості живих організмів і застосовує їх для створення механізмів. Так було створено багато нині діючих приладів (наприклад, локатор - аналог органів орієнтації кажана).

Аналогія - дуте поширений прийом у технічній творчості - буває близькою, безпосередньою і віддаленою. Володіння цим прийомом - один із провідних компонентів здатності до конструювання, інженерної справи та винахідництва.

82.Поняття вміння навичок звичок

Автоматизовані, свідомо, напівсвідомо і несвідомо контрольовані компоненти діяльності називаються відповідно вміннями, навичками і звичками.
Уміння - це елементи діяльності, що дозволяють що-небудь робити з високою якістю, наприклад, точно і правильно виконувати будь-яку дію, операцію, серію дій або операцій. Уміння зазвичай включають в себе автоматично виконувані частини, звані навичками, але в цілому являють собою свідомо контрольовані частині діяльності, принаймні, в основних проміжних пунктах і кінцевої мети.
Навички - це повністю автоматизовані, інстінктоподобние компоненти вмінь, що реалізуються на рівні несвідомого контролю. Якщо під дією розуміти частину діяльності, що має чітко поставлену свідому мету, то навиком також можна назвати автоматизований компонент дії.
При автоматизації дій та операцій, їх перетворенні в навички в структурі діяльності відбувається ряд перетворень. По-перше, автоматизовані дії і операції зливаються в єдиний, цілісно протікає акт, іменований умінням (наприклад, складна система рухів людини, що пише текст, що виконує спортивне вправу, яка проводить хірургічну операцію, яка виготовляє тонку деталь предмета, який читає лекцію і т.д.). При цьому зайві, непотрібні рухи зникають, а кількість помилкових рухів різко падає.
По-друге, контроль над дією або операцією при їх автоматизації зміщується з процесу на кінцевий результат, а зовнішній, сенсорний контроль заміщається внутрішнім, пропріоцептивних. Швидкість виконання дії та операції різко зростає, досягаючи деякого оптимуму або максимуму. Все це зазвичай відбувається в результаті вправ і тренування.
Розвиток і вдосконалення діяльності можна розуміти, таким чином, як перехід компонентів окремих умінь, дій та операцій на рівень навичок. В якості навику, до речі, можуть виступати й операції. Тоді вони є частиною більш складного навички. Діяльність людини завдяки автоматизації її окремих компонентів, розвантажуючи від регулювання щодо елементарних актів, може направлятися на вирішення більш складних завдань.
Фізіологічною основою автоматизації компонентів діяльності, спочатку представлених в її структурі у вигляді дій та операцій і потім перетворюються в навички, є, як показав Н. А. Бернштейн, перехід управління діяльністю або її окремими складовими на підсвідомий рівень регуляції і доведення їх до автоматизму.
Оскільки навички входять в структуру дій і різних видів діяльності у великій кількості, вони зазвичай взаємодіють один з одним, утворюючи складні системи навиків. Характер їх взаємодії може бути різним: від узгодженості до протидії, від повного злиття до взаємно негативного гальмівного впливу - інтерференції. Узгодження навичок відбувається тоді, коли: а) система рухів, що входять в один навик, відповідає системі рухів, включених в інший навик, б) коли реалізація одного досвіду створює сприятливі умови для виконання другого (один з навичок служить засобом кращого засвоєння іншого); в) коли кінець одного досвіду є фактичним початком іншого, і навпаки. Інтерференція має місце тоді, коли у взаємодії навичок з'являється одне з наступних протиріч: а) система рухів, включених в один навик, суперечить, не узгоджується з системою рухів, що складають структуру іншого досвіду, б) коли при переході від одного навику до іншого фактично доводиться переучуватися, ламати структуру старого досвіду; в) коли система рухів, що входять в один навик, частково міститься в іншому, вже доведеному до автоматизму навичці (в цьому випадку при виконанні нової навички автоматично виникають руху, характерні для раніше засвоєного досвіду, що призводить до спотворення рухів, потрібних для знову засвоюваного навички); г) коли початки і кінці послідовно виконуваних навичок не стикуються один з одним. При повній автоматизації навичок явище інтерференції зводиться до мінімуму або зовсім зникає.
Велике значення для розуміння процесу формування навичок має їх перенесення, тобто поширення і використання навичок, сформованих у результаті виконання одних дій і видів діяльності, на інші. Для того щоб таке перенесення здійснився нормально, необхідно, щоб навик став узагальненим, універсальним, що відповідає іншими навичками, діями і видами діяльності, доведеним до автоматизму.
Уміння на відміну від навичок утворюються в результаті координації навичок, їх об'єднання у системи з допомогою дій, які знаходяться під свідомим контролем. Через регуляцію таких дій здійснюється оптимальне управління вміннями. Воно полягає в тому, щоб забезпечити безпомилковість і гнучкість виконання дії, тобто отримання в результаті надійного підсумку дії. Саме дію в структурі вміння контролюється за його мети. Наприклад, учні молодших класів при навчанні письма виконують ряд дій, пов'язаних з написанням окремих елементів букв. При цьому навички тримання олівця в руці і здійснення елементарних рухів рукою виконуються, як правило, автоматично. Головне в управлінні вміннями полягає в тому, щоб забезпечити безпомилковість кожної дії, його достатню гнучкість. Це означає практичне виключення низької якості роботи, мінливість і можливість пристосування системи навичок до мінливих час від часу умов діяльності зі збереженням позитивних результатів роботи. Наприклад, вміння робити щось власними руками означає, що володіє таким умінням людина завжди буде працювати добре і здатний зберегти високу якість праці в будь-яких умовах. Уміння навчати означає, що вчитель у змозі навчити будь-якого нормального учня того, що знає і вміє сам.
Одне з основних якостей, що відносяться до умінь, полягає в тому, що людина в стані змінювати структуру умінь - навичок, операцій і дій, що входять до складу умінь, послідовність їх виконання, зберігаючи при цьому незмінним кінцевий результат. Умілий людина, наприклад, може замінити один матеріал на інший при виготовленні якого-небудь виробу, зробити сам або скористатися наявними під рукою інструментами, іншими підручними засобами, словом, знайде вихід практично в будь-якій ситуації.
Уміння на відміну від навичок завжди спираються на активну інтелектуальну діяльність і обов'язково включають в себе процеси мислення. Свідомий інтелектуальний контроль - це головне, що відрізняє вміння від навичок. Активізація інтелектуальної діяльності в уміннях відбувається саме в ті моменти, коли змінюються умови діяльності, виникають нестандартні ситуації, що вимагають оперативного прийняття розумних рішенні. Управління вміннями на рівні Центральної нервової системи здійснюється більш високими анатомо-фізіологічними інстанціями, чим управління навичками, тобто на рівні кори головного мозку.
Уміння та навички діляться на кілька типів: рухові, пізнавальні, теоретичні і практичні. Рухові включають різноманітні рухи, складні і прості, складові зовнішні, моторні аспекти діяльності. Є спеціальні види діяльності, наприклад спортивна, цілком побудовані на основі рухових вмінь і навичок. Пізнавальні вміння включають здібності, пов'язані з пошуком, сприйняттям, запам'ятовуванням і переробкою інформації. Вони співвідносяться з основними психічними процесами і передбачають формування знань. Теоретичні вміння і навички пов'язані з абстрактним інтелектом. Вони виражаються в здатності людини аналізувати, узагальнювати матеріал, будувати гіпотези, теорії, проводити переклад інформації з однієї знакової системи в іншу. Такі вміння і навички більш за все виявляються у творчій роботі, пов'язаною з отриманням ідеального продукту думки.
Велике значення у формуванні всіх типів умінь і навичок мають вправи. Завдяки їм відбувається автоматизація навичок, вдосконалення умінь, діяльності в цілому. Вправи необхідні як на етапі вироблення умінь і навичок, так і в процесі їх збереження. Без постійних, систематичних вправ вміння і навички зазвичай втрачаються, втрачають свої якості.
Ще один елемент діяльності - це звичка. Від уміння і навичок вона відрізняється тим, що являє собою так званий непродуктивний елемент діяльності. Якщо вміння і навички пов'язані з вирішенням якої-небудь задачі, передбачають отримання будь-якого продукту й досить гнучкі (в структурі складних умінь), то звички є негнучкою (часто і нерозумної) частиною діяльності, яка людиною виконується механічно і не має свідомої мети або явно вираженого продуктивного завершення. На відміну від простого навику звичка може певною мірою свідомо контролюватися. Але від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (погані звички). Звички як елементи діяльності є найменш гнучкі її частини.

Дата добавления: 2014-12-16