Корпоративне регулювання в господарській системі національної економіки 2 страница

В результаті неофіційного згрупування кількох великих компаній у прагненні певним чином вплинути на ринок з метою реалізації власних інтересів у галузі, підгалузі, на ринковому сегменті відбувається формування так званого „ринкового вакууму", коли ринковий механізм витісняється корпоративними важелями впливу. Наприклад, якщо за умов ринкового саморегулювання компанії-змовники діяли окремо у політиці формування та підтримання певного рівня цін, то при змові вони можуть сформувати єдину ціну на товар чи ресурси, яка об’єктивно буде впливати на ціноутворення середнього та малого бізнесу, представленого на ринку даного товару чи ресурсу, відіб’ється на цінах постачальників, структурі попиту i пропозиції.

Наприклад, лідерство у цінах. Олігополісти i монополісти мають змогу координувати свою цінову політику, не вступаючи у пряму змову один з одним: коли компапія-лідер штучно занижує або підвищує ціну, інші фірми змушені роботианалогічний крок, що не притаманно ринковому механізму з вільним ціноутворенням. Таким чином, ІКС здійснюють додаткову до власної господарської владу, тобто пануючи, управляючи, керуючи, організовуючи i контролюючи ситуацією у державі, створюючи її за рахунок цілеспрямованого впливу на суспільство i параметри виробництва i тим самим забезпечуючи собі стабільний прибуток та подальший розвиток.

Специфічним інститутом компанії, що поєднує в собі формальний та неформальний елементи її діяльності, частково відображені в документах та практиці укладання контрактів (формальні чи неформальні домовленості), є корпоративна культура. В сучасних умовах вона вже давно перестала уособлювати лише внутрішню архітектоніку компанії, перетворившись на „соціальний клей", який не просто „допомагає утримувати цілісність організації за рахунок створення прийнятних стандартів мислення i поведінки", а й забезпечує внутрішню i зовнішню інтеграцію, зв'язок між внутрішніми формами її прояву та механізмами зовнішнього позиціонування для зміцнення свого становища на ринку.

Вона поєднує в собі елементи організації внутрішнього життя фірми (моделі поведінки, фірмовий одяг, логотип, взаємовідносини керівництва з персоналом, філософія існування, внутрішні комунікації, стиль управління тощо) зі спосо6ами прояву її „унікальності" в зовнішньому середовищі. Ці спосо6и реалізації зовнішніх контактів є своєрідними каналами, що передають i отримують імпульси з зовнішнього середовища.

У дію вступає цілий комплекс форм зовнішнього прояву корпоративної культури, які вже не можна розглядати як окремі елементи структури компанії: маркетинг, стратегічне планування та прогнозування, корпоративна політика та корпоративні програми, що у своїй сукупності ведуть до формування єдиної конкурентної стратегії фірми на ринку i виступають основним засобом комунікації між нею та ринковими агентами. Вони є системою планомірного цілеспрямованого і, фактично, альтернативного впливу на ринкову та загальну економічну ситуацію в економіці країни та за її межами. Їх прояв не описується лише законами ринкового саморегулювання чи державного втручання в економічні процеси, він виходить за їх рамки як „внутрішньо триєдиний світ корпорації - мікро-, мезо- i макрорівні діяльності є нероздільними у цілях i стратегії існування фірми".

Так, якщо за ринкового саморегулювання основним джерелом інформації про попит, пропозицію та конкуренцію виступає ціна, то корпорація використовує в першу чергу „внутрішні резерви фірми" - маркетингові стратегії та політику.

В рамках сучасної маркетингової стратегії корпорацій вирішуються такі задачі: постановка стратегічних цілей; формування ресурсів розвитку (матеріальних, фінансових, людських, технологічних, інформаційних); побудова i підтримка системи зовнішніх відносин корпорації; визначення най6ільш вигідних сфер діяльності; визначення „глибини" операцій, які можливо виконати власними зусиллями; побудова механізмів управління зонами бізнесу; побудова i розвиток відносин всередині корпорації (організаційної структури), яка б забезпечила ефективне виконання всіх вказаних задач; отримання об’єктивної інформації про насиченість ринку пропонованими, замінюючими i доповнюючими товарами i послугами; аналіз платоспроможного попиту, що пред’являється у сегментах ринку товарів i послуг субститутів; PR-акція, що розкриває природу продукту або сутність послуги, їх переваги на ринку аналогічних i заміщуючих товарів i послуг; формування корпоративної концепції(бачення компанії, „формула" її розвитку, поєднання цілей менеджменту, внутрішньої культури та зовнішнього позиціонування „душі" компанії); не лише дослідження ринку з метою пристосування до його умов, а й розробка активних, наступальних ринкових дій, формування попиту в необхідному для фірми напрямку. Тобто маркетингова стратегія фірми охоплює увесь комплекс інформації, що може надавати ринок, проте це не лише її адаптація до власної справи, а систематизований, постійний процес її якісної обробки i застосування як альтернативи ринку - не пристосування до попиту, а його формування.

Реалізація регулюючого впливу корпорації здійснюється також через систему корпоративного управління та ієрархію фірми. 3а специфікою побудови ієрархічних відносин сучасні фірми та інтегровані бізнес-структyри не поступаються жодному підприємству. Поява компаній холдингового типу стала по суті інновацією в організаційній структурі фірми, що дала можливість об’єднати під началом єдиного стратегічного центру виробництво, фінанси, наукову діяльність, збут, забезпечила оптимізацію ресурсних потоків, створила умови для адаптації фірми та її підрозділів у приймаючих країнах та країнах базування, нарощення масштабів виробництва, диверсифікацію виробництва i розширення видової структури діяльності в рамках однієї компанії. Структура фірми стала більш гнучкою, адаптивною, рухливою i відкритою для активної взаємодії з зовнішнім ринковим середовищем.

Сучасні ІКС формують операційні підрозділи, департаменти центрального апарату компанії, міжнародні підрозділи та офіси таким чином, щоб вони могли забезпечити їм якомога більшу інформованість про стан ринку в динаміці як на національному, так i на міжнаціональному рівнях, де розташовані (або планується розташування) їх дочірніх підприємств, компанії-партнери, постачальники, реальні та потенційні конкуренти. В результаті компанія перетворюється на сукупність рухливих, автономних центрів розвитку, стратегічних зон бізнесу (С3Б, центрів інвестицій з єдиним координаційним апаратом (головна компанія).

3а своєю структурою та функціональною специфікою вони значно відрізняються від операційних груп та центрів прибутку, які характеризувались згрупованістю під єдиними стандартами фінансової, виробничої, збутової та інших видів діяльності, що визнавались абсолютно необхідними для успішного їх функціонування. Центри розвитку та С3Б - це підрозділи корпорації, що мають закріплені за ними ресурси, власних конкурентів та власну стратегію розвитку i найчастіше працюють на зовнішній ринок (зовнішній збут товарів та послуг). Вони фактично представляють собою компанії в компанії, які А.Тоффлер називає адаптивними корпораціями - напівпостійні конструкції, які доповнюються тимчасовими модулями,що легко перегруповуються в залежності від зовнішніх змін. Ці модулі можуть працювати одночасно в кількох сферах бізнесу, на різних рівнях функціонування ринку, мають широку автономію у прийнятті оперативних, тактичних i деяких стратегічних рішень, свій власний апарат управління, що значно розгружує центральний апарат корпорації.

Апарат вищого керівництва також змінює свою специфіку. Він спрощується i його функції зосереджуються переважно на реалізації та зміні загальної стратегії розвитку, контролі за С3Б та прийняттям рішень про їх утворення чи розгрупування, роботі над створенням корпоративних сервісних центрів, питаннях корпоративної стандартизації, налагоджені контактів з потенційними партнерами та підтримкою загальної філософії компанії в рамках її розгалуженої та децентралізованої структури.

В результаті змін в ієрархії та структурі сучасні корпорації з окремих конкуруючих між собою підприємств перетворились на динамічні пульсуючі мережі i кластери (див. рис.5.2.1.), що володіють основною інформацією про постачальників, клієнтів, конкурентів, законодавство, культуру, політичну ситуацію, рівень технологічного розвитку, перспективи та проблеми розвитку тих економічних регіонів, у яких вони представлені. Подібно до артерій у людському організмі по цим сіткам пульсує інформація, товари, послуги, ресурси, техніка i технології, оминаючи традиційний ринок з його принципами функціонування. Кожен структурний підрозділ компанії має вхід i вихід. Перший за6езпечуе взаємозв'язок з центральним апаратом i всією системою фірми, а другий - налаштований на комунікацію з ринком. Таким чином, компанія не с замкнутою в собі, закритою системою, але в той же час основна маса всієї діяльності забезпечується внутрішньо корпоративними каналами, скорочуючи транзакційні витрати ринку.

Розширенню регулюючих впливів сучасних ІКС сприяють також контрактні відносини не лише у власній розгалуженій структурі, а поза її межами: з малим та середнім бізнесом, урядами країн, міжнародними економічними організаціями. У гонитві за найбільш вигідними ресурсами, технікою i технологією корпорації змушені виходити на ринок. Оскільки нарощення структури фірми має свої межі i не завжди може приносити вигоди, то компанії шукають нові способи організації своєї діяльності для вирішення стратегічних завдань розвитку. До таких форм контрактних відносин можна віднести: франчайзинг, патенти, ліцензії, договори про поставку ресурсів, спільні науково-технічні, конструкторські роботи тощо. У результаті укладання довготривалих контрактів з цілим рядом суб’єктів господарювання в економічній системі формуються потужні кластери, які об’єднують у собі конкуруючих виробників i постачальників з готовими до співробітництва джерелами фінансування, з органами державної влади та ДСЕ, суміжні та несуміжні сфери господарювання (горизонтальна та вертикальна організація сучасного капіталізму).

Кластер будується таким чином, щоб різні за своєю природою суб'єкти ринку працювали у єдиному напрямку Співнаправлена діяльність проявляється через створення спільної системи цінностей для всіх суб’єктів при одночасному прагненні отримати вигоди від контрактації. Ефект від діяльності кластерів в економіці описаний у теоріях промислового розміщення Вебера, теорії конкурентної стратегії Портера та теорії Маршалла. 3а ними фірми, органи державної влади, малий та середній бізнес, складові інфраструктури ринку досягають економії на витратах (часу та ресурсів) за рахунок нарощення просторової та функціональної кооперації, н рамках якої зовсім по іншому формуються попит, пропозиція, ціни i відбувається конкурентна боротьба. Так, наприклад, малий та середній бізнес у прагненні в6ерегти себе від експансії крупних фірм буде вдовольнятись будь-яким становищем у кластері (доля ринку, ціни, постачальники ресурсів), аби забезпечити собі подальшу діяльність у даному секторі - це його вигоди в угоді.

В рамках таких структур конкурентні переваги забезпечуються за рахунок домовленостей між учасниками кластерів, взаємним обміном ресурсів та інформацією, врахуванням вимог іншої сторони при формуванні стратегій попиту i пропозиції, моделювання цін та товари i послуги. Таким чином ціни формуються не як результат прямої дії законів попиту i пропозиції на вільному ринку, а як результат офіційних чи неофіційних договорів між суб’єктами кластеру. А конкуренція частково витісняється за його межі i відбувається між тими суб’єктами ринку, які бажають увійти в структуру кластеру або, принаймні, зберегти свої позиції поряд з ним. Кожен з учасників кластеру розглядає членство в ньому як забезпечення власних конкурентних переваг, оскільки має здатність постійно розвиватись, забезпечений гарантованою підтримкою, інформований про стан ринку та економіки загалом, отримує додаткові джерела укладання взаємовигідних угод.

Таким чином, кластер як умовно стійке утворення широкого кола учасників - інститутів підтримки, виробничих i комерційних структур, постачальників ресурсів, дистриб'юторів, урядів, науково-дослідних установ, громадських організацій - дає синергетичний ефект як власне для себе, так i для кожного учасника окремо та економіки загалом.

Сучасні корпорації впливають на ринок не лише за рахунок використання його ж принципів та закономірностей функціонування, а й опосередковано через координацію діяльності державних органів влади. У літературі даний механізм прийнято називати корпоративним лобізмом.

Корпоративний лобізм - це форма взаємодії влади та крупного бізнесу, що проявляється як прагнення останнього провести власні інтереси позаринковими способами з метою власних економічних інтересів. Він проявляється у таких основних формах:

· просування власних лобістських інтересів в органи влади шляхом аргументації невідкладності та актуальності проведення певних заходів;

· надання консультаційних послуг органам влади;

· технічна допомога в зборі та о6робці інформації, участь у написанні документів та моніторинг виконання виданих актів;

· просування „вигідних" кандидатур в органи влади;

· участь у виконанні державних програм, управління державною власністю на договірних умовах.

Корпоративний лобізм об’єктивно існує як опосередкована форма впливу на ринковий механізм. І завдяки тому, що він не є узаконеною формою взаємовідносин влади i бізнесу, він складно піддається регулюванню з боку суспільних та державних інститутів влади, і, разом з тим, відкриває широкі можливості для варіювання альтернативами в межах цих взаємовідносин.

Використання корпоративного лобізму допомагає розширити межі власного зростання фірмі-носію лобістських інтересів, що проявляється як отримання додаткових ринкових переваг перед іншими учасниками ринку. А.Д.Берлін та Г.Е.Грігор, проаналізувавши концепцію конкурентних переваг М.Портера, прийшли до висновку, що кожна з них може бути забезпечена шляхом використання лобізму. Так, загроза входження на ринок нових учасників, ринкова влада постачальників ресурсів, ринкова влада споживача, загроза з боку товарів-замінників i необхідність добиватись вигідного становища серед конкурентів можуть бути усунені завдяки таким механізмам як: ліцензування, сертифікація продукції, адміністративний примус, додаткові норми i стандарти, контракти з державними постачальниками за нижчими за ринкову цінами, отримання права поза конкурсом на розробку сховищ, пільгові оренда, збут, зниження податкового тиску на лоббі, штучне обмеження попиту на товари, отримання преференцій перед іноземними фірмами, заборона певної реклами чи навпаки просування рекламних та інших маркетингових акцій фірми-лоббі тощо.

Тобто, лобіювання власне корпоративних інтересів в органах державної влади поряд із застосуванням вказаних вище форм регулюючого впливу фірм на ринок становить ніщо інше як спосіб коригування форм реалізації законів ринкового саморегулювання і, відповідно, його вплив об’єктивно по каналам економічної системи розповсюджується не лише на окремі сфери, ринки чи галузі, а на всю національну економіку.

Таким чином можна зробити висновок, що сучасні корпорації виступають потужними суб’єктами ринку. Їх сила, могутність проявляється двонаправлено: через систему внутрішніх та зовнішніх каналів кругообігу ресурсів. Це - ринкова та загальна економічна влада корпорацій - їх здатність „забезпечувати власну життєдіяльність, нарощувати власну вагу на зовнішньому та внутрішньому ринках, нав'язувати власні принципи i правила гри іншим учасникам ринку, поглинати чи відштовхувати на периферію більш слабких конкурентів, за можливості диктувати ринку свої ціни, реалізувати вплив на органи державної влади" і, в той же час, розуміючи власну залежність від економічної системи, поза межами якої їх існування позбавлене сенсу, „надавати право" на існування i розвиток прямо чи опосередковано усій сукупності економічних агентів.

Внутрішня влада над власними ресурсами компанії у поєднанні з додатковою господарською владою фірми над зовнішніми щодо неї ресурсними потоками, що проявляється у прагненні оптимізувати їх рух у потрібному для фірми напрямку, представляє собою, у кінцевому випадку, механізм корпоративного регулювання економіки, що проявляється як цілеспрямований прямий та опосередкований вплив на основні параметри суспільного виробництва: попит, пропозицію, ціну i конкуренцію - з метою задоволення власних корпоративних та суспільних потреб, паза межами яких економічна система i всі її елементи позбавлені сенсу i не можуть існувати.

В Україні за роки незалежності було сформовано масштабний корпоративний сектор, що представлений АТ (ВАТ, ЗАТ, ДАК), ТНК, синдикатами, консорціумами, ПФГ та іншими ІКС - понад 192368 структур.

Проте вони й до цього часу не спромоглись створити систему дієвих механізмів регулювання (координації) національної економіки. в Україні корпоративне регулювання має квазіформу:

· На макрорівні діяльності корпорацій не дотримується практика взаємоузгодження інтересів суб’єктів корпоративних відносин через систему корпоративних інститутів та інституцій - порушення норм, принципів, правил проведення загальних зборів акціонерів, розкриття корпоративної інформації, формування та діяльності органів управління компанії тощо;

· Корпоративний лобізм не відповідає міжнародній практиці взаємозв’язків між владою i бізнесом i має форму „зрощення політичної та економічної влади" - за допомогою владної підтримки на рівні держави i регіональних політичних еліт окремі фінансово-промислові групи активно втручаються в економічні процеси, приватизацію державних підприємств, ініціюють поділ економіки країни на сфери свого впливу..., створюють для „своїх" відповідні прикриття, пільгові умови функціонування;

· Стратегія фірми досить часто не відповідає загальній стратегії роз-національної економіки - вона переважно коливається на полюсі короткочасного швидкого збагачення за рахунок збільшення ринкової та економічної влади;

· Приватизація та корпоратизація відбуваються з порушенням чинного законодавства;

Держава, виступаючи на перших етапах ринкових перетворень крупним акціонером, й до цього часу не розробила єдиної стратегії управління власними корпоративними правами. АТ зі значною часткою держави (понад 25%) мають найбільшу заборгованість по виплаті дивідендів, часто є збитковими. Про це свідчить динаміка надходжень до бюджету належних державі дивідендів від володіння корпоративними правами. Протягом останніх трьох років надходження податків від акціонерних компаній з часткою держави до бюджету зменшились майже у три рази; скоротились власні або чисті активи цих компаній (в 1,5 рази). Освоєння капітальних інвестицій державними акціонерними компаніями 3 часткою держави понад 50% було наступним: капітальне будівництво - 0,12 млрд. грн., основні засоби - 0,03, в інші необоротні матеріальні активи - 0,02, в нематеріальні активи - 0,01, інші інвестиції - 0,17. В цілому капітальні інвестиції НАК i ДХК за 2005 рік у порівнянні 3 2004 роком зменшились на 95% i така тенденція спостерігається за всіма видами капітальних інвестицій;

· Й до цього часу не існує систематизованої нормативно-правової бази та вітчизняних інституцій консультативного характеру (принципи, правила, кодекси) для врегулювання основних питань практики господарювання корпорацій, а також не врегульовано конфлікт між власниками дрібних та великих пакетів акцій, внутрішніх та зовнішніх інвесторів, проблем робітників-акціонерів та захисту їх прав;

· Зв'язки корпорацій з науково-дослідними та іншими некомерційними за своєю суттю установами є нестійкими. Фактично, лише найбільші зрілі українські корпорації усвідомлюють необхідність такої активної співпраці з метою нарощення як власної конкурентоспроможності, так i її реалізації в національних масштабах та ін.

Є й ряд позитивних зрушень у практиці господарювання вітчизняних корпорацій, наприклад, ратифікація міжнародних договорів i концепцій щодо формування національних ТНК, участь деяких компаній у реалізації стратегій соціально-економічного розвитку національної економіки, спільна робота представників компаній, органів влади та науковців у розробці національних рейтингових оцінок корпоративного управління, проте вони не набули широкого розповсюдження та системного характеру.

Загалом же стійкість національної економіки повинна забезпечуватись загальною системою механізмів саморегулювання - ринковим, державним та корпоративним механізмами регулювання економіки. Їх система в країнах з постіндустріальною економікою визначається як функціональна економічна система (ФЕС).

ФЕС - це складна система сучасних механізмів регулювання економіки, що складається з сукупності підсистем координаторів економічної діяльності та соціального стану національних економік на принципах поєднання об’єктивних закономірностей розвитку економіки та продуманої планомірної політики. Взаємовідносини між підсистемами побудовані таким чином, щоб вчасно реагувати i завчасно попереджати значні диспропорції у господарській діяльності держави, тобто забезпечувати дотримання основних макроекономічних параметрів рівноваги національної економіки на всіх рівнях її функціонування. Лише за таких умов в економіці спостерігається стабільне економічне зростання та забезпечується Синергічний ефект від поєднання суб’єктивного та об’єктивного начал господарської діяльності суспільства.

Саме такий шлях має бути пріоритетом розвитку господарського механізму національної економіки України при переході на принципи функціонування сучасних змішаних систем, у напрямку до формування „нової" (інформаційної, постіндустріальної) економіки.

Дата добавления: 2014-11-28