Сімейний побут

Сім’ю називали осередком суспільства, однак вона є набагато більшою за це поняття. Сім’я - символ вірного кохання, щоденного піклування, поваги, тепла та вдячності; це першоджерело людського духу, високої моральності. Саме в лоні традиційно міцної української сім’ї, що впевнено стояла на національному ґрунті, формувалася українська нація, саме через сім’ю, родинну пам’ять передавались з покоління в покоління багатющі народні традиції, звичаї та корисні знання.

Кількісний склад українських сімей зменшувався протягом століть. Так, якщо у XVII ст. в пересічній українській родині налічувалося в середньому майже 7 осіб, то у XVIIІ ст. – 6, а в середині ХІХ ст. – цей показник становив 5 осіб.

Найпоширеніша сім’я – це проста за формою сім’я, що включала в себе одне подружжя (чи одного з батьків) та неодружених дітей. Її антипод, складна сім’я, являла собою об’єднання з декількох споріднених простих сімей. Вона могла бути батьківською – у цьому разі одружені діти жили разом з батьками; або братською, в якій після смерті батька одружені діти продовжували жити разом, вести спільне господарство. Хоч як там вигідно було жити коло батька чи старшого брата, ук раїнські молоді родини прагнули відокремитися й утворити власну індивідуальну родину (просту сім’ю).

Звичаєве право надавало тому, хто залишався доглядати батьків, великі економічні переваги: йому діставалися в спадщину батьківська хата і обійстя, а також більша частина землі – дідизна.

Хлопця в українських селах вважали дорослим тільки тоді, коли він брав шлюб (тож, бувало, п’ятдесятирічних холостяків називали парубками, і це було нормою). До жінки зверталися «хазяйка», «господиня» відтоді, як вона ставала дружиною.

Жінка посідала в родині значне місце. Українська господиня мала роботи, мабуть, більше, ніж чоловік, але праця ця була фізично легшою. Крім того, жіночі справи були в основному прив’язані до хати, тоді як чоловік працював за її межами. До того ж жінка відповідала за виховання дітей. Батьки постійно залучали своїх дітей до праці в дома та в полі, підтримували їх прагнення до навчання, передавали дітям свої знання з народної медицини, зоології, ботаніки. Прививали закони моралі, християнства, що засуджували пияцтво, лінь, жадібність, та ін.

Велике значення у вихованні дорослих громадян, виконанні їх обов’язків перед спільнотою здійснювали сільські общини. Вони вирішували важливі питання життя села. У господарському житті громад побутував прадавній звичай взаємодопомоги. Поширеною формою взаємодопомоги була супряга. Вона полягала у співпраці двох сусідів. Термінові або трудомісткі роботи виконували толокно. Сходилися на толоку найчастіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку – означало образити господаря. Подекуди існував звичай приходити до односельців без запрошення, при потребі допомогти в якійсь важливій роботі, що вимагала значних затрат сил. У громадах часто створювали позичкові каси, аби не давили лихварі великими відсотками на незаможних селян. У молодіжних громадах існували каси, куди збирали гроші для проведення всіляких розваг.

Життя міста було зовсім інакшим ніж у селі. Основні верстви населення міста складали аристократи, підприємці, чиновники, купці, ремісники. Більшість населення міст складали неукраїнці: росіяни, поляки, угорці, німці, євреї. На Півдні України був особливо багатонаціональний склад населення. Кожний народ привносив щось своє у життя та розвиток міст. Українців в містах було мало, але вони швидко зливалися з пануючим середовищем. Особливою рисою міст Наддніпрянщини та Західної України було те, що їх мешканці намагались відірватися від українського коріння та запозичували традиції та культуру інших народів. Це проявлялося у небажанні користуватися українською мовою, одягом, меблями, звичаями та традиціями. Таким чином, між містом та селом виникає багато суперечностей, що спричинили антагонізм який проявлявся у соціальному та культурному житті населення.

Дата добавления: 2014-12-16