Економічний район та принципи економічного районування

Розвиток галузей народного господарства, виробничих комплексів, соціально-економічної інфраструктури – одна з найважливіших проблем для будь-якої країни.

Районування відображає територіальну диференціацію господарства. Економічне районування – об’єктивна основа територіальної організації виробництва.

Економічне районування – це науково-обґрунтований метод поділу території держави на економічні райони.

Економічний район (ЕР) – територіально-цілісна частина народногосподарського комплексу, яка характеризується ознаками:

- Спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах, що відповідає його умовам та спирається на соціальний поділ праці;

- Комплексність – взаємопов’язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району

- Керованість – наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов’язаності складних частин, що дозволяє охарактеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

Економічний район – територія, що відрізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними, тобто є об’єктивною реальністю.

В реальній дійсності виникнення і розвиток ЕР пов’язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил.

Основою формування ЕР є територіальний поділ праці (ТПП), що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього СРСР, особлива увага приділялась визначенню поняття – економічний район (ЕР).

ЕР – форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

ЕР має важливе значення як засіб управління господарством в територіальному розрізі. Процеси формування ЕР зумовлені відмінностями в історичному розвитку різних земель України, їх природних умов. Факторами, що найбільш впливають на формування ЕР є:

1. географічний поділ та інтеграція праці (рівень розвитку географічного поділу та інтеграції праці, соціально-економічна вигода від нього);

2. рівень розвитку матеріально-технічної бази та науково-технічного озброєння праці;

3. природні ресурси (наявність, рівень освоєння території);

4. трудові ресурси (наявність трудових ресурсів з певними трудовими навичками, кваліфікацією, етнічними особливостями, функціональні типи населених місць);

5. рівень урбанізації території;

6. рівень розвитку соціальної інфраструктури;

7. національні кордони.

До складової частини територіально-виробничих комплексів (ТВК) входять елементарні техніко-економічні комплекси. Основою цих комплексів є стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств різних галузей.

Їх зв’язки визначені технологією і економікою виробництв, наприклад, молокозаводи в сільській місцевості з їх сировинними і тваринними зонами і взаємопов’язаними з виробництвом, яке використовує відходи цього виробництва. Це сприяє утворенню територіально-виробничого комплексу. У межах одного економічного району може бути декілька тісно пов’язаних ТВК.

До основних районоутворювальних чинників належать найбільші міста країни – великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тягнення до них периферійних територій. В Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса.

Не менш важливе значення мають особливості економіко-географічного положення території району, які значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.

На утворення економічного району важливий вплив мають природні умови і ресурси.

Важливе значення мають промислові центри, промислові вузли, багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислового комплексу як районоутворюючі фактори, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в господарський комплекс економічного району.

Великий вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах ринкової економіки ще значна частина промислових підприємств залишається власністю держави, а в с/г зберігаються кооперативні с/г підприємства, тому адміністративні області залишаються ще як господарське поле зі своїми органами управління господарством. В їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, основні складові частини або окремі ланки народногосподарчого комплексу.

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд принципів економічного районування:

1. Загальний (інтегральний, міжгалузевий) ЕР має бути великою економічною цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації, забезпечення сучасного і перспективного розвитку.

2. Розміри територій великих економічних районів мають відповідати вимогам скорочення масових вантажів у межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх моно масштабності, а величини економічних потенціалів повинні бути близькими між собою.

3. Економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка утворюється розвиненими внутрішніми виробничими зв’язками і мають спеціалізацію господарства у масштабі країни;

4. На території інтегрального ЕР повинен бути сформований досить потужний господарський комплекс, основу якого становлять територіальний комплекс з такою галузевою структурою;

5. Профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабі країни), які включають до складу галузей промисловості і сільського господарства;

6. Галузі суміжні та галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації економічного району;

7. Галузі, які забезпечують потреби населення промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами, інвентарем, особливо в сільській місцевості;

8. Межі економічних районів повинні чітко збігатися з територіально-адміністративними кордонами всередині країни.

Дата добавления: 2014-12-16