Національно-культурна своєрідність фразеологічного складу мови

Фразеологія будь-якої мови є відображенням здобутків культури, звичаїв, прагнень і сподівань народу, одним із найважливіших джерел для дослідження його минулого життя, для глибокого вивчення його словесних естетичних цінностей.

Пам'ять народу зберегла чудові перлини народної мудрості, які дійшли до нас з глибини віків і служать нам і далі. Культурно-національна своєрідність фразеологізмів, яка співвідноситься з певними образами, асоціюється з матеріальною культурою або історичними подіями.

Мова зберігає і передає з покоління в покоління лише ті фразеологізми, які прямо або опосередковано співвідносяться з еталонами, стереотипами й міфологемами національної культури – як матеріальної, так і духовної: виступаючи в ролі експонентів культурних знаків, фразеологізми не лише зберігають пам'ять про образну мотивованість значення, а й відтворюють з покоління в покоління, «нав’язують» відтворення в їх культурних конотаціях світорозуміння носія мови. Без досліджень культурологічного компонента фразеологічного складу мови неможливо створити повне уявлення про культурно-національний менталітет – про «дух народу».

Влучність характеристики, сконденсованість думки, відчутна оцінна функція і національна своєрідність пояснюється почасти самою природою фразеологізмів як специфічних мовних одиниць. Усі фразеологічні одиниці сучасної української (і не тільки української) літературної мови у минулому були вільними словосполученнями. Внаслідок поступової втрати прямого значення, переосмислення, тобто багатовікової практики народу, вільне словосполучення перетворилося у фразеологізм з властивою йому цілісною структурою. Звичайно, цей процес був довготривалим. Щоб той чи інший вираз перетворився у фразеологізм, потрібен певний час, протягом якого поволі послаблюється лексичне значення слів-компонентів, вираз набуває іншого сенсу, відбувається тривале шліфування, обробка цього вислову у процесі мовлення десятків, а то й сотень поколінь людей.

Культурний компонент мови на рівні фразеології певною мірою фіксує культурну спадщину народу – носія мови, оскільки фразеологічний фонд містить у своїй семантиці національно-культурний компонент.

Країнознавча цінність фразеологізмів як мовних знаків культури складається з кількох чинників, які національну культуру відбивають:

1. комплексно, усіма своїми ідіоматичними значеннями, деякі з них називають явище минулого й сучасного, котрих немає в зарубіжних національних культурах;

2. одиницями свого складу; деякі з таких слів належать до без еквівалентної лексики;

3. своїми прототипами, позаяк відтворюють звичаї, традиції, деталі побуту й культури, історичні події та інші явища, притаманні національній культурі (21).

Йдеться не просто про культуру, а й про характерні мовні засоби, котрі цю культуру відтворюють. Так формується культурна пам'ять носіїв мови й розширюється світогляд при вивченні чужої мови.

Опанування іноземної мови на початковому етапі вимагає якнайповніше використовувати ті фразеологічні еквіваленти, які близькі між собою і в етнокультурному розумінні, і в структурно-типологічному плані. При вивченні мови представниками інших культур вона засвоюється не лише як новий над-засіб вираження думок, а й виступає джерелом відомостей про національну культуру народу – її носія.

Так, у фразеологічному фонді побутового походження, наприклад, зустрічаються найменування традиційного українського побуту, антропоніми, зо оніми, фітоніми, історичні назви, символіка кольору й деяких понять, моральні уявлення, деталі й продукти традиційного харчування тощо. Подекуди прототипи фразеологізмів відтворюють зовнішній вигляд людини, її одяг, взуття, подробиці повсякденного селянського побуту, народні прикмети, звичаї, традиції тощо.

Зіставляючи за значенням українську фразеологію з мовними відповідниками різних культур, слід звертати увагу на спільне й відмінне в образності фразеологічних одиниць, в основі чого лежить національна своєрідність. Сам об’єктивний факт існування етнокультурних фразеологічних паралелей, котрі можуть охоплювати не лише в тій чи іншій мірі споріднені і в культурному відношенні постійно контактуючі мови, а й мови зовсім неспоріднені, дуже далекі одна від одної в структурному відношенні, що не мали в минулому тісних етнокультурних контактів, свідчить про спільність законів мислення різних народів. Наявність таких паралелей наочно підтверджує присутність певної тенденції й тісного взаємозв’язку й взаємообумовленості розвитку мови та культури кожного народу; самобутні в національному відношенні фразеологічні звороти – результат мовного відображення специфіки тієї чи іншої культури. Досить простежити це на паралелях, об’єднаних спільною ознакою. Відповідник виразу «народитися в сорочці» перекладається з англійської як «народитися з срібною ложкою в роті». Фразеологізм про схожість «як дві краплі води» має англійський синонімічний відповідник «як дві горошини», німецькій – «як двоє яєць». Так, вживані імена у фразеологізмах стають індивідуально значущими, набувають репрезентантів його смислу. В цьому випадку лінгвокраїнознавча семантизація власного імені має складатися з подання як групової, так і індивідуальної інформації.

Перлини народної мудрості, пов’язані з національною психологією містять знання з історії, географії та інших наук країни носіїв мови. Деякі з фразеологізмів, які мають аналоги в плані відтворення в інших мовах, проте за своєю образністю вони є унікальними. У них – психологія народу, його традиції, побут, культура, ставлення до довкілля.

Вивчення мови в аспекті «мова і культура» виступає предметом дослідження багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. У сучасній лінгвістиці проблеми «мова і культура», «мова і суспільство» стають дедалі актуальнішими. Важливим є завдання розкриття національно - культурної специфіки багатьох мовних явищ. Новітні дослідження з проблеми «мова і культура» здійснюються на базі багатьох даних і стосуються таких питань, як лінгвістичні і соціокультурні відмінності, соціально-етичні норми, на яких ґрунтується комунікація, взаємодія мови і культури у процесі історичного розвитку [35, с. 56].

У дослідницькій галузі загальновизнаним є те, що фразеологічний склад є мовним засобом, який втілює культурні концепти, оскільки в образній основі фразеологічного значення відображається менталітет народу.

Поняття національної лінгвокультури містить широке коло мовних явищ, пов’язаних з ідеєю про внутрішню форму мови і втілення в ній духа народу. Цей факт відображений у твердженні В.Гумбольдта що «мова народу – це дух народу». Найбільш яскраво національно-культурну самобутність відображає фразеологічний склад мови. Національно-культурна семантика найбільш яскраво виявляється в тих одиницях мови, які безпосередньо і прямо відображають позамовну дійсність, називають предмети і явища оточуючої дійсності. До таких одиниць мови належать фразеологізми [30, с.16].

Фразеологізми з яскраво вираженою національно-культурною семантикою є невід’ємною частиною і одним з засобів формування мовної картини світу для певного етносу – носія мови. Мовна картина світу – це картина світу, яка формується засобами природної мови як певного типу семіотичних систем; це сукупність уявлень народу про дійсність на певному етапі розвитку народу, зафіксованих у мовних одиницях. У фразеології національно-культурні особливості дійсності виявляються особливо виразно. Загальновідомим є той факт, що фразеологічний корпус мови є носієм і джерелом культурно-національної інформації. Саме у фразеологічному фонді національно-культурна семантика набуває яскравого і безпосереднього вияву. Це пояснюється тим, що фразеологізми є роздільно оформленими мовними одиницями, компоненти яких характеризуються повним чи то частковим семантичним перетворенням. Нова семантична структура, що виникає внаслідок цього, значно більшою мірою залежить від екстралінгвістичних факторів, ніж семантика окремого слова, що багато в чому визначає специфіку фразеологічних одиниць, яка найбільш повно відображає самобутність побуту певного народу. Етнолінгвістичні та лінгвокультурологічні напрямки намагаються розкрити засоби і способи проникнення «мови культури» у фразеологічні знаки природної мови і форми презентації ними культурно-значущої інформації. Наявність культурно-мовних універсалій, однією з яких є національно-культурний компонент, зумовлено універсальним характером людського мислення, загальним поступовим розвитком людської культури і цивілізації, спільністю буття та пізнання, і, відповідно, їх універсальними законами та категоріями. Культурно-мовна специфіка проявляється як результат специфічної дії процесу мовного кодування при описі фактів оточуючої дійсності, які відображають специфіку побутових і пізнавальних моделей, акцептованих мовною спільнотою [30, с. 19]. Становлення і розвиток у сучасній лінгвістиці таких напрямів, як філософія, лінгвокультурологія, антрополінгвістика, когнітивна лінгвістика сформували передумови для вивчення фактів мови і мислення в їх зв’язку з духовними національними цінностями народу та особистості.

«Мова концентрує в собі безкінечну і невичерпну цілість духовних устремлінь того чи іншого етносу. Вона є його творчим продуктом, який, з одного боку, виступає онтологічно-комунікативним відбиттям особистісного стрижня буття» [17, с. 551], а з іншого – «генеральною лінією розвитку колективної свідомості через протиставлення світу внутрішнього світові зовнішньому, суб'єктивного об'єктивному, духовного фізичному, нематеріального матеріальному» [53, с. 90]. Різноманітність людських мов свідчить про багатство реального світу й розмаїття пізнавального, що збуджує мислительну фантазію й мовну того чи іншого народу. «Якщо виходити з постулату Гумбольдта, що «людина думає, почуває й живе тільки в мові» [16, с. 478], то в словах і ширше в мовній системі бачимо наслідки великої праці людського духу, тим самим національну мову сприймаємо як колективний витвір духовної енергії народу. З іншого боку, мовний феномен виступає індикатором життя та інтелектуальної орієнтації людини в предметному світі (природи), на що вказував ще Е.Сепір (цит. за [ 8, с. 271]). Тобто сама мова окреслює своєму носієві напрями світосприйняття, про що свідчить хоч би - традиційне її вживання - через фольклорні тексти замовлянь, вірувань, оповідей, міфів (у формі казки, переказу, легенди, анекдоту), вербальних фрагментів весільних та інших обрядів, ритуальних дійств тощо» [18, с. 48].

Звідси випливає, що національно-культурну семантику варто шукати переважно в словах, стійких словосполученнях, сталих висловах, які виникли на національному ґрунті впродовж багатовікової мовної діяльності народу. Інакше кажучи, описи співвідношення мови і культури повинні бути спрямовані на виявлення репертуару тих одиниць мови, що стосуються власне національних фактів матеріальної, соціальної чи духовної культури як прототипів цих одиниць безвідносно до співвідношення власне значень цих одиниць мови з концептами загальнолюдської чи національної культури, оскільки культура і мова існують у діалозі між собою, при цьому культура – це історична пам'ять народу, а мова завдяки кумулятивній функції зберігає її, забезпечує так званий «діалог» поколінь. За образним висловом Е.Сепіра, «культура - це те, що робить і думає дане суспільство, а мова – те, як воно думає» [49, с. 193]. Культурою зумововлена форма літературної мови, її зв'язок з народнорозмовною мовою. Безсумнівним є вплив культури на своєрідність лексико-фразеологічних засобів мови, на особливості її нормативно-стилістичної системи (стилістичне розшарування мови) та мовленнєвий етикет [23, с. 20].

Як відомо, корені проблеми взаємодії мови й культури сягають далекої давнини. Одним з перших, хто поставив питання про зв'язок мови та культури, був В. фон Гумбольдт, який стверджував, що мова є «надбудовою нашої культури» (Aufbau unserer Kultur) [17, с. 43]. «Мова, незважаючи на всі зовнішні впливи, зберігає свою індивідуальність, яка притаманна і її характеру. У мові ми завжди знаходимо сплав власне мовного характеру з тим, що мова перейняла від характеру нації. Мова може бути створена тільки нацією, якій вона належить. [...] Подібно до того, як слово виступає посередником між людиною та предметом, так і вся мова - між людиною та природою, яка на впливає» [16, с. 372-378]. Вона є зовнішнім виявом духу народів: «Мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне» [17, с. 68]. Іншими словами, «дух народу» об'єктивується в мові та відбивається за допомогою мови, будучи духовним втіленням індивідуального життя нації.

Фразеологічна номінація істотно відрізняється від лексичної, оскільки вона належить до підтипу специфічної непрямої номінації і ускладнена конотативним значенням. Лінгвісти дотримуються думки про те, що в основі фразеологізму лежать асоціативні трансфери, адже у процесі мовлення відбувається передача інформації не лише об’єктивного, але й суб’єктивно - оцінного характеру. На відміну від лексем, значення яких потенційно охоплюють усі ознаки і властивості предмета, дії і т. ін., фразеологізми належать до знаків мови, що виражають лише деякі якості. Отже, основна

функція фразеологічних одиниць полягає не в номінації денотатів (референтів). Фразеологізм не стільки іменує предмет думки, скільки характеризує його в якомусь плані, дає йому оцінку – позитивну чи негативну, причому з певним ступенем інтенсивності. Елементами фразеологічної підсистеми є, в основному, експресивно забарвлені одиниці [58, с. 31].

Культурний компонент мови на рівні фразеології певною мірою фіксує культуру народу – носія мови, оскільки фразеологічний фон вже містить у своїй семантиці національно-культурний компонент. Національно – специфічне у мові, з одного боку, можна дуже легко виявити, з іншого – воно являє собою дуже складне явище, яке містить цілий комплекс взаємопов’язаних факторів: спосіб життя і характер народу, його історію, духовне життя, національні традиції і звичаї, етнічний побут.

Дата добавления: 2014-12-16