Основні вузли відеомагнітофона 2 страница

Рефлектор – це увігнуте сферичне дзеркало, у фокусі якого знаходиться нитка розжарення проекційної лампи. Він відбиває частину світлового потоку, спрямовуючи його у бік предмета демонстрування, збільшує яскравість зображення на екрані.

Конденсор – це система лінз, яка фокусує й концентрує світловий потік, що потрапляє на предмет від джерела світла та рефлектора.

У приладах статичної проекції з потужною проекційною лампою між лінзами конденсора встановлюють спеціальне скло – теплофільтр. Він призначений для того, щоб поглинати теплові (інфрачервоні) промені. Так захищається об’єкт проекції від теплового пошкодження: він не деформується і не плавиться.

Конденсором світлові промені спрямовуються через прозорий предмет, який проектується об’єктивом на екран, де створюється його збільшене, чітке дійсне зображення.

Розміри статичних зображень залежать від конструктивних параметрів об’єктива та відстані між апаратом і екраном.

Фокусна відстань F – це відстань між оптичним центром лінзи й точкою на оптичній вісі, в якій перетинаються промені, що паралельним пучком падають на збиральну лінзу.

Відносний отвір – це відношення діаметра діючого отвору до фокусної відстані: d/F.

Розмір зображення для певної відстані між екраном і проектором обчислюють за формулою: В/b = L/F, де В – ширина зображення; b – ширина кадрового вікна проектора; L – відстань між екраном і проектором; F – фокусна відстань об’єктива.

Необхідно пам’ятати, що чим менша фокусна відстань об’єктива і чим більша відстань між проекційним апаратом і екраном, тим більших розмірів зображення предмета на екрані можна отримати. Але при цьому освітленість екрана буде суттєво зменшуватися. Для досягнення потрібного розміру зображення на екрані корисно завчасно відтворити демонстрацію.

Щоб одержати на екрані нормальне (не перевернуте) зображення, діапозитиви в рамки (гнізда) і діафільми в касети заряджають так, щоб зображення кадру було перевернутим у горизонтальній і вертикальній площинах. Кадр буде перевернутим у горизонтальній площині на 180 градусів, якщо лакова (блискуча) сторона плівки обернена до екрана, а матова – до проекційної лампи.

2. Методика використання технічних засобів статичної проекції. Технічні засоби статичної проекції доцільно застосовувати тоді, коли предмет вивчення потребує тривалого пояснення. Світлові зображення підвищують зацікавленість і зосереджують увагу учнів на об’єкті, що вивчається, створюють враження об’ємності, дають можливість дістати зображення необхідних розмірів тощо. Безперечні переваги статичної проекції й у порівнянні з друкованою наочністю (таблицями, плакатами тощо).

Практична підготовка до проведення уроків і позакласних заходів із використанням приладів статичної проекції включає аналіз фонду навчально–інформаційних матеріалів (кодопозитивів, діапозитивів, діафільмів тощо), чітке планування та матеріально–технічне забезпечення навчально–виховних заходів.

Необхідні відомості про фонд навчально–інформаційних матеріалів учитель може одержати, переглянувши списки посібників у навчальних програмах із відповідної дисципліни. Деякі відомості можна знайти в анотованих каталогах діафільмів і серій діапозитивів. Таку інформацію можна одержати з періодичних методичних журналів, в яких досить часто публікуються і рекомендації щодо самостійного виготовлення таких посібників. Науково–методичний центр розробки засобів навчання також публікує новинки ТЗН і навчально–інформаційні матеріали до них. Виготовити такі матеріали можна і в мережі приватних підприємств «Кодак». Проте, для фотографування необхідний оригінал, який учитель може виготовити самостійно.

У випадку, якщо необхідні матеріали є в школі, то доцільно переглянути їх і скласти анотацію. Анотація на діафільм або серію діапозитивів включає такі відомості: навчальний предмет, назву, кількість кадрів, колір, тему, короткий зміст (із позначенням номера кадрів), стислі методичні рекомендації щодо використання.

Важливим елементом ефективного використання приладів статичної проекції є чітке планування навчально–виховного процесу. Складаючи тематичний перспективний план, вчитель спочатку докладно знайомиться зі шкільним фондом навчальних посібників до приладів статичної проекції. Потім він визначає, які з них використовуватиме при викладанні тієї чи іншої теми навчального предмета або під час проведення виховного заходу, визначає календарні терміни їх використання. Такий план задовольняє потреби інших предметних кабінетів школи в аналогічних приладах та навчально–інформаційних матеріалах до них.

Після складання перспективного плану, вчитель конкретизує цілі й завдання при написанні плану–конспекту уроку або виховного заходу. Під час проведення навчально–виховних заходів ефективність використання приладів статичної проекції залежить від матеріально–технічного забезпечення. Тому необхідно заздалегідь відібрати, підготувати й перевірити технічний стан апаратури і навчальних посібників. Згодом треба підготувати класне приміщення, перевіривши наявність екрана й забезпечення умов, за яких світлові промені падатимуть на екран під кутом не більше, ніж 10 градусів; передбачити варіант уроку, в ході якого замість діафільму можна було б використати інший посібник ТЗН (наприклад, фрагмент кінофільму чи відеофільму на дану тему тощо).

Ефективність застосування технічних засобів статичної проекції багато у чому залежить від правильного визначення їх дидактичної ролі і місця у структурі заняття, часу й способу активізації пізнавальної діяльності учнів, методики організації та проведення навчально–виховного процесу. Тому у процесі запровадження технічних засобів навчання і особливо статичної проекції у навчально–виховний процес доцільно запам’ятати певну послідовність (алгоритм) дій учителя:

1. Вибирають вид статичної проекції з урахуванням зв’язку зображення з текстом, доступності тексту, завантаженості його новими поняттями, послідовності у розкритті змісту.

2. Визначають форму заняття (урок, семінар чи позакласне заняття), виходячи зі змісту та інформаційної насиченості діафільму або серії діапозитивів.

3. Визначають місце статичної проекції у структурі заняття залежно від його форми і типу. Використання діафільмів (діапозитивів) доцільне у таких випадках: під час пояснення нового матеріалу – як ілюстративного і самостійного джерела інформації; з метою закріплення вивченого матеріалу (при повторенні теми, для систематизації знань тощо); як вступ при вивченні нової теми.

4. Визначають час демонстрації, враховуючи вік учнів, зміст (складність) навчального матеріалу тощо.

5. Визначають способи активізації пізнавальної діяльності учнів, тобто сукупність прийомів, які формують їх психологічне налаштування на сприймання екранного матеріалу. Такими прийомами (психологічними настановами) можуть бути:

а) оголошення мети перегляду;

б) виділення головного у перегляді;

в) постановка проблемних питань або завдань;

г) складання плану;

д) виконання вправ;

є) заключна бесіда.

6. З урахуванням вищезазначеного складають план заняття.

3. Вимоги до демонстрування світлових зображень. Охорона органів зору учнів має велике значення, особливо у молодшому і середньому шкільному віці, бо очі дітей легко підлягають зовнішньому несприятливому впливу. Тому дуже важливо правильно організовувати демонстрування діафільмів, діапозитивів або епіоб’єктів, щоб уникнути зайвого зорового напруження, яке негативно впливає на органи зору. Несприятливий вплив екранних засобів на органи зору школярів можуть викликати недостатня яскравість зображень (використання проекторів із малопотужними проекційними лампами, застосування епіпроекції за умов поганого затемнення тощо), малі розміри зображення, неправильне розташування дітей відносно екрана і.т.п. Тому у процесі застосування світлової проекції необхідно виконувати такі умови:

1. Не допускати проектування зображень на стіни приміщення, що знижує яскравість і спотворює колір. Необхідно проектувати об’єкти лише на спеціальні екрани.

2. Висота підвішування екрана над підлогою повинна бути не менше, ніж 1 м.

3. В умовах затемнення не допускається засвічування екрана, що знижує якість зображення.

4. Часті переходи від повної освітленості приміщення до його затемнення і навпаки дуже втомлюють очі школярів, тому треба уникати таких переходів.

5. Демонстрування слід проводити для однієї групи школярів, бо для декількох необхідно збільшувати розмір зображення, що знижує його якість.

6. Щоб розрахувати, яку максимальну кількість дітей можна садити в одному ряді, необхідно довжину першого ряду поділити на ширину стільця (30 см).

7. Школярі повинні сидіти за зростом, щоб не заважали один одному.

8. Під час демонстрування обов’язковим є урахування кутових розмірів зображень предметів на екрані, а також їх основних деталей.

Кутовий розмір зображення – це відношення розмірів зображення до відстані глядача від екрана. Як правило, без особливого напруження доросла людина може розрізняти такі літери і цифри, висота яких приблизно дорівнює 1/400 відстані між ними і глядачем. Під час тривалого демонстрування діафільмів або діапозитивів рекомендується збільшувати кутовий розмір до 1/200.

4. Виготовлення дидактичних матеріалів. Зміст та рівень інформаційної насиченості демонстраційного матеріалу визначають педагогічні завдання, які вирішує вчитель на конкретному уроці. Проте, є загальні вимоги та рекомендації до оформлення об’єктів навчальних демонстрацій, яких повинен дотримуватися кожний учитель. Наведемо основні з них:

1. Демонстраційне зображення є об’єктом колективного спостереження, яке повинні бачити учні з усіх місць у класі. Тому висота найменшої деталі (літери), яку необхідно продемонструвати на екрані, повинна бути не меншою 1/50 висоти кадру. Відповідно під час демонстрування найменша висота літер у міліметрах повинна бути рівною довжині класної кімнати у метрах, перемноженої на три (27 мм).

2. На основі аналізу чутливості зорового аналізатора дослідники прийшли до висновку, що зображення повинно бути достатньо контрастним (65%). З цього випливає вимога про обмеження зайвого розтушовування чи заштриховування об’єктів демонстрування. Найбільший ефект одержують при нанесенні чорних кольорів на білу (прозору) основу. Допускаються кольорові комбінації у вигляді чорного на жовтому, зеленого на білому, синього на білому. Загалом уводити до кадру більше трьох кольорів не доцільно. Не рекомендується також наносити червоні зображення на білому або жовтому фоні. Незадовільні зображення одержують при таких комбінаціях: зеленого на червоному, червоного на зеленому та оранжевого на білому.

3. Оптимальний по завантаженості й формі статичний кадр повинен мати:

² 10–15 рядків тексту по 5–7 слів у рядку або один малюнок (таблицю, графік, схему) підвищеної складності з розмірами найменшої деталі 1:50 висоти рамки;

² тільки необхідні позначення і засоби підсилення виразності зображення, що виключає розсіювання уваги та ілюзорність сприйняття інформації учнями;

² заголовок, поля та номер.

При перевантаженості окремих статичних кадрів ілюзорність сприйняття призводить до неправильного розуміння змісту зображення, наприклад, паралельні лінії здаються кривими (зігнутими), рівні площі здаються нерівними тощо.

4. Прийомами підвищення виразності зображень є:

² представлення табличних даних графіками;

² заміна формули графіком або рисунком.

5. Використання різноманітних шрифтів, масштабів, ліній, форматів згідно державних стандартів. Наприклад:

² оптимальне відношення ширини літери до її висоти рівне 3/5;

² величина інтервалу між літерами дорівнює 1/3 їх ширини;

² інтервал між словами повинен бути рівним ширині літери;

² відстань між рядками повинна бути не меншою, ніж висота літер;

² товщина ліній штрихування дорівнює 1/3 ширини літери.

Тема 3: методика застосування Технічних

засобів запису та відтворення звуку

Питання:

1. Загальні відомості про звук.

2. Механічний звукозапис.

3. Магнітний звукозапис.

4. Оптичний звукозапис.

5. Методика застосування звукових засобів навчання.

1. Загальні відомості про звук. Відомо, що звук – це механічні коливання повітря, які людина сприймає за допомогою органів слуху. Частота таких коливань знаходиться у межах від 16 до 20 000 Гц (20 кГц), тому цінність звукової апаратури, яка використовується у навчально–виховному процесі, визначається її відносно простими технічними можливостями записувати й відтворювати цей діапазон частот.

Людське вухо сприймає звукові хвилі зі звуковим тиском від 2^х10^–5 Па (поріг звукового відчуття) до 2^х10² Па або інтенсивністю (силою звуку) від 10^–12 Вт/м² до 10² Вт/м². За одиницю вимірювання інтенсивності звуку прийнято децибел (дБ). Ця фізична величина показує, у скільки разів у десяткових логарифмічних значеннях звуковий тиск, більший від порогового слухового відчуття. Приріст інтенсивності звуку на 0,1 дБ уже відчутний для органів слуху людини.

У наш час досить розповсюдженими є механічна, фотографічна (оптична) і магнітна системи запису та відтворення звуку. Назва системи коротко характеризує фізичну сутність зміни носія, яка приводить до утворення фонограми. Кожна з таких систем може бути реалізована різними способами.

2. Механічний звукозапис. Одним із перших був винайдений механічний спосіб запису звукових сигналів. Його винайшов у 1877 році французький учений Ш. Кром, який запропонував наносити спіральну звукову доріжку на диск або циліндр.

Механічний звукозапис – це такий спосіб запису звуку, при якому звукові коливання перетворюються у механічні коливання різця, який діє на звуконосій, що рівномірно рухається, і вирізає на ньому звукову доріжку – механічну фонограму.

Досконалішим є електромеханічний звукозапис, загальний принцип якого використовували при виготовленні грамплатівок (рис. 3.1).

На мікрофон діють звукові хвилі, які перетворюються ним у коливання змінного електричного струму звукової частоти (16 – 20 000 Гц). Змінний електричний струм звукової частоти з мікрофона подається на підсилювач, а згодом потрапляє на рекордер. Сапфіровий або алмазний різець рекордера вирізає на лаковому дискові звукову доріжку (механічну фонограму).

Рис. 3.1. Функціональна схема електромеханічного звукозапису: 1 – мікрофон; 2 – підсилювач; 3 – рекордер; 4 – звуконосій (диск).

Для одержання необхідної кількості копій фонограми спочатку з лакового диска знімали матриці, а вже з них виготовляли грамплатівки. Якісними, тобто тими, що забезпечують мінімальні спотворення звуку і мають низький коефіцієнт шуму, були грамплатівки, виготовлені з вініліту (штучної смоли). Необхідна частота обертання диска при відтворенні була вказана на самих грамплатівках (16, 33, 45 і 78 об/хв.).

3. Магнітний звукозапис. У 1900 р. в Парижі датський інженер В.Паульсен уперше продемонстрував магнітний запис звуку на стальний дріт, але лише в 30–х роках ХХ ст. цей метод був відроджений, коли почала інтенсивно розвиватися радіотехніка.

Відомо, що деякі матеріали (залізо, нікель, хром) легко намагнічуються і довго зберігають магнітні властивості (залишковий магнетизм). Саме цю властивість використано у магнітному методі запису (рис. 3.2) і відтворення звуку (рис. 3.3).

Звуконосієм сучасних магнітних плівок є тонкий шар сполук: Fe₂O₃, СrO₂ тощо. Найбільш якісними є фонограми, які записані на магнітну плівку, що виготовлена на основі діоксиду хрому.

Під час запису звуку магнітним способом звукові коливання, які розповсюджуються від джерела звуку, потрапляють на мікрофон 1. Перетворюючись там у коливання змінного електричного струму звукової частоти, потрапляють на підсилювач 2, а потім – на записуючу магнітну головку 3. Проходячи по обмотці магнітної головки, яка є електромагнітом, змінний електричний струм звукової частоти створює в її зазорі змінне магнітне поле. Воно намагнічує феромагнітний шар плівки 4, яка рівномірно рухається поблизу.

При відтворенні такої фонограми магнітна плівка 1, рівномірно рухаючись, притискується до зазору відтворюючої головки 2. Змінне магнітне поле намагніченого феромагнітного шару збуджує в обмотці відтворюючої головки електричні коливання. Ці коливання, підсилені у підсилювачі 3, подаються на гучномовець 4, який перетворює їх у механічні коливання повітря (звукові коливання).

Рис. 3.2. Схема запису фонограми Рис. 3.3. Схема відтворення магнітної

магнітним способом: 1 – мікрофон; фонограми: 1 – магнітна стрічка; 2–

2 – підсилювач; 3 – записуюча магнітна відтворююча магнітна головка; 4 – головка; 4 – магнітна стрічка. 3 –підсилювач; 4 – гучномовець.

Перевагою магнітного запису є те, що він не потребує додаткової обробки. Одразу після перемотування плівки, фонограму можна відтворити. Пристрій для записування, стирання та відтворення звуку на магнітній плівці називається магнітофоном.

Магнітні плівки необхідно зберігати у вертикальному положенні, не допускати потрапляння на них прямих сонячних променів і дії магнітних полів, виникають навколо працюючих електродвигунів, трансформаторів, телевізорів, програвачів та інших пристроїв.

4. Оптичний звукозапис. Оптичний метод запису та відтворення звуку використовується у процесі виготовлення кінофільмів з оптичною фонограмою.

Оптичний (фотографічний) запис звуку здійснюється за допомогою спеціального апарату, зображеного на рис. 3.4.

Рис. 3.4. Схема оптичного методу запису звуку.

При цьому способі коливання змінного електричного струму звукової частоти, створені мікрофоном 4 і підсилені підсилювачем 3, потрапляють до записуючого пристрою. Він являє собою світлонепроникну камеру 2, в якій за допомогою стрічкопротягувального механізму рівномірно, із швидкістю 456 мм/с рухається світлочутлива кіноплівка 1. На неї з джерела світла 5 через конденсор 6 і вузьку щілину 7 спрямовують «записуючий» світловий штрих.

На шляху світла до світлочутливої кіноплівки знаходиться модулятор, який змінює світловий штрих відповідно до електричних коливань звукової частоти, що поступають від підсилювача.

У простому модуляторі використовують постійний магніт 8, між полюсами якого знаходиться стрічка 9, на яку подаються підсилені електричні коливання звукової частоти. Залежно від звукових коливань, які потрапляють на мікрофон, стрічка модулятора, знаходячись у магнітному полі, буде коливатися (перекривати світловий штрих). Освітлення плівки змінюється і ці зміни відображаються на кіноплівці у вигляді фонограми.

На шляху світла до світлочутливої кіноплівки знаходиться модулятор, який змінює світловий штрих відповідно до електричних коливань звукової частоти, що поступають від підсилювача.

У простому модуляторі використовують постійний магніт 8, між полюсами якого знаходиться стрічка 9, на яку подаються підсилені електричні коливання звукової частоти. Залежно від звукових коливань, які потрапляють на мікрофон, стрічка модулятора, знаходячись у магнітному полі, буде коливатися (перекривати світловий штрих). Освітлення плівки змінюється і ці зміни відображаються на кіноплівці у вигляді фонограми.

Потім промодульований «читаючий» світловий штрих спрямовується на фотодіод, де коливання інтенсивності світла перетворюються у коливання змінного електричного струму звукової частоти. Підсилені електричні коливання потрапляють на гучномовець, де перетворюються у звукові коливання.

5. Методика застосування звукових засобів навчання. Використання технічних засобів запису та відтворення звуку під час підготовки до уроку ставить перед учителем вимоги до культури власної мови, виразності читання, ретельної роботи над текстом уроку. Складаючи план уроку з використанням звукотехніки, вчитель повинен заздалегідь прослухати звуковий посібник із запланованої теми, визначити уривки для прослуховування у класі та тривалість їхнього звучання, скласти коментар до них.

Попередня робота із записом звуку допомагає педагогу не лише вдосконалити інтонацію, але й усі компоненти мовної інформації – логічні паузи, наголоси, мелодику, темп. До відтворюваного звуку ставляться певні вимоги: він повинен бути без акустичних спотворень і мати оптимальні гучність і тембр. Ці параметри краще регулювати самому вчителеві, тому доцільно магнітофон, програвач або іншу звуковідтворюючу апаратуру встановлювати на вчительському столі.

Технічні засоби запису та відтворення звуку, що використовуються на заняттях у класах на 30–40 учнів повинні мати номінальну вихідну потужність звуковідтворюючого тракту не меншу, ніж 2 Вт. Якість звуковідтворення треба обов’язково перевіряти до початку уроку.

Перед прослуховуванням фонограми на уроці вчитель повинен знайти дійовий спосіб активізації пізнавальної діяльності школярів, наприклад, спрямувати увагу учнів на кульмінаційні моменти, інтонацію, мелодику, темп тощо. Тобто, всіма доступними способами сформувати психологічну готовність учнів до сприймання звукової інформації, щоб учні не сприймали фонограму як розвагу.

У навчальних закладах на грамплатівках до цього часу збереглися записи математичних і фізичних диктантів, фонохрестоматії, музичні твори та інші цінні для вчителів дидактичні матеріали, які доцільно переписати на магнітні (цифрові) носії та використовувати на уроках і під час проведення виховних заходів.

Центральне радіо транслює передачі, що відповідають навчальній програмі й призначені для застосування на уроках. Якщо час передачі збігається з уроком, то вона може бути прослухана безпосередньо на заняттях, або може бути записана на магнітну плівку й використана у потрібний учителеві час. Такі посібники одержали назву «магнітофільми». З них у ряді шкіл і при інститутах удосконалення вчителів створюються фонотеки. Побудовані у формі інсценівок, літературно–музичних композицій, сюжетних розповідей з елементами драматизації, бесід і лекцій учених, навчальні передачі служать для учнів джерелом нових знань, допомагають їм проникнути у творчу лабораторію вченого, письменника, актора. До деяких радіопередач (особливо на уроках фізики, математики, трудового навчання), записаним на магнітну стрічку, доцільно підбирати ілюстративний матеріал (діапозитиви, діафільми, транспаранти) і демонструвати його або у ході передачі, або після її закінчення.

Серед серій навчальних магнітофільмів є комплекти до підручників з іноземної мови для всіх класів, а також фонохрестоматії з історії, літератури та для початкової школи; є звукові посібники до підручників з російської, польської мови й літератури для національних шкіл, комплекти для уроків фізичного виховання, музики тощо.

Багато цікавого й корисного для вдосконалення навчально–виховної роботи в школі кожний учитель може знайти у популярних звукових журналах «Кругозір».

Таким чином, нагромаджуючи інформаційний фонд звукозаписів, перезаписуючи окремі фрагменти, вчитель може створити необхідний посібник для навчально–виховної роботи взагалі та до конкретного уроку зокрема. Однак, прослуховуванням фонограми на уроці не можна замінити виклад матеріалу. Жодний запис, навіть унікальний, не використовують замість живого слова вчителя, бо фонограма є лише складовою частиною навчального матеріалу, доповненням або логічним його продовженням.

Тема 6: Навчальне телебачення

Питання:

1. Фізичні основи телебачення.

2. Особливості конструкції шкільних телевізорів і розташування телевізора у класі.

1. Фізичні основи телебачення. Телебачення (далекобачення) – це передача зображення на відстані. Днем народження телебачення вважають 9 травня 1911 року, коли професор Петербурзького технологічного інституту Б.Л. Розінг (1869–1933) провів перші досліди за розробленими ним методами передачі зображення на відстані за допомогою електронно–променевої трубки.

В основу телебачення покладені такі процеси:

– перетворення оптичного зображення об’єкта в електричні імпульси;

– передача цих імпульсів через канали радіозв’язку;

– перетворення прийнятих імпульсів в оптичне зображення об’єк та.

Починаючи з 30–х років нашого століття телебачення, як у нашій країні, так і за кордоном розвивалося досить інтенсивно. Сучасні телевізори можна класифікувати за різними ознаками: за конструкцією, за особливостями схемної побудови, за способом живлення, за розмірами тощо. Телевізори п’ятого покоління мають елементи комп’ютерізації: умонтовані блоки спряження з відеомагнітофоном, виклик на екран «меню» тощо. Їх можна використовувати разом з іншими побутовими приладами, а у навчальному процесі ще й використовувати у режимі підсилювача, монітора. Телевізори з цифровою обробкою сигналів можна використовувати як термінал для відеоінформаційних систем, банків телевізійних та навчальних програм тощо.

Останнім часом усе гостріше спостерігається різниця між якістю сигналів, які формуються телецентрами та якістю зображення на екрані телеприймача. Наприклад, у містах умови прийому бувають незадовільними із–за багаторазового відбивання сигналів від перешкод (ефект подвійного зображення), а сільська місцевість характеризується зонами нестійкого прийому. Розв’язання цієї проблеми вже зараз здійснюється спорудженням кабельних телевізійних мереж на основі оптико–волоконних ліній зв’язку та супутникових каналів зв’язку. Ця проблема вирішена у тих школах, де змонтовані замкнуті телевізійні системи (ЗТС).

В основі телебачення лежить розкладання (аналіз) зображення на елементи, передача цих складових каналами зв’язку та складання сигналів у приймачі–телевізорі (їх синтез). Для передачі зображення поверхню кожного предмета розглядають як комбінацію дуже великої кількості точок різної яскравості, пропорційно яким за допомогою фотоелемента одержують електричні сигнали та передають їх на різні відстані. У місці ж прийому сигналу знову перетворюють його на точки, які світяться з різною яскравістю, а відносне розташування їх аналогічне розташуванню в оригіналі.

Будь–яка система телебачення (рис. 6.1) складається з двох основних частин – передаючого та приймального пристроїв. Основною частиною як передаючої, так і приймальної установки є електронно–променева трубка. Передаюча трубка називається відеконом, а приймальна – кінескопом. Відекон перетворює оптичне зображення в електричний сигнал. Кінескоп перетворює електричний сигнал в оптичне зображення.

Рис. 6.1. Блок–схема передачі і сприймання телевізійного зображення: 1 – зображення об’єкта; 2 – об’єктив; 3 – відекон; 4 – передавальна камера; 5 – відеопідсилювач; 6 – радіопередавач; 7 – передавальна антена; 8 – приймальна антена; 9 – телевізійний приймач; 10 – кінескоп; 11 – гучномовець; 12 – синхрогенератор; 13 – розгортальний пристрій.

Зображення об’єкта 1 проектується об’єктивом 2 на світлочутливу мозаїчну поверхню електронно–променевої трубки 3 передавальної камери 4. Одержане електронне зображення послідовно (порядково) передається синхрогенератором 12 та розгортальним пристроєм 13. Відеосигнали поступають на підсилювач 5, там підсилюються й одночасно змішуються із синхроімпульсами та підводяться до радіопередавальної антени 7. Антена випромінює перетворені електричні коливання у вигляді радіохвиль.

Радіохвилі збуджують у приймальній антені 8 струми надвисокої частоти, які по антенному кабелю поступають на вхід телевізора 9. Телевізор сприймає, підсилює, розподіляє, детектує та перетворює електричні сигнали у світлові зображення (одержані в електронно–променевій трубці) та звуковий супровід (за допомогою гучномовця).

Основною частиною телевізора є кінескоп. На дно внутрішньої колби нанесений спеціальний шар – люмінофор, який слугує екраном. Під дією електронного променя він світиться. Щоб одержати зображення, цей промінь повинен переміщуватися вздовж рядка екрана й одночасно вниз по кадру. Неоднакове світіння екрана залежить від сили електричних сигналів та їх відповідності яскравості окремих частин зображення, що передається.

Електронний промінь переміщується з великою швидкістю і внаслідок інерції зорового сприйняття здається, що вся поверхня екрана світиться одночасно, хоч у кожний момент світиться лише одна точка екрана. Так з окремих точок, які світяться з різною інтенсивністю, складається повне зображення. Як і в кіно, на екрані телевізора відтворення рухомого зображення досягається передачею з певною швидкістю окремих фаз руху об’єкта. Зміна кадрів забезпечується за допомогою кадрової розгортки.

Дата добавления: 2014-12-16