Історія розвитку корекційної педагогіки в Західній Європі 2 страница

8. Дитина повинна за будь-яких обставин бути серед тих, хто пер­шим одержує захист і допомогу.

9. Дитина повинна бути захищена від усіх форм недбалого став­лення, жорстокості й експлуатації. Вона не повинна бути об'єктом тор­гівлі у будь-якій формі.

Дитина не повинна зараховуватися на роботу раніше досягнення нею належного вікового мінімуму, їй ні в якому разі не повинна доруча­тися або дозволятися робота або заняття, що були б шкідливі для її здоров'я, фізичного, розумового або морального розвитку.

10.Дитина повинна бути захищена від практики расової, релігійної або інших форм дискримінації. Вона повинна виховуватись у дусі вза-єморозуміння, терпимості, дружби між народами світу, а також у повній
свідомості, що її енергія і здібності повинні слугувати іншим людям.

Проблеми виховання і навчання дітей з недоліками розвитку, є предметом уваги багатьох міжнародних організацій, що функціонують під егідою ООН. У їхньому числі ЮНЕСКО, Всесвітня організація охо­рони здоров'я (ВООЗ), Відділ спеціальних служб ООН, Відділ реабілі­тації ООН, Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна ліга спі­лок допомоги розумово неповноцінним особам тощо.

Зусилля цих організацій в основному спрямовані на рішення таких проблем: виявлення біологічних і соціальних причин порушень розвит­ку; розробка методів і критеріїв діагностування відхилень; визначення обов'язків суспільства, держави у відношенні цих осіб; вивчення шля­хів удосконалення системи допомоги таким особам усіх віків; визна­чення шляхів соціальної адаптації і реабілітації; розробка правового положення щодо інвалідів тощо.

У 50-і роки в різних країнах спеціальним навчанням була охоплена значна кількість дітей.

У США обов'язкове спеціальне навчання для розумово відсталих дітей було введено в 1950 р.

У Німеччині в 1951 р. уряд прийняв постанову «Про навчання і ви­ховання дітей і підлітків зі значними фізичними і психічними дефекта­ми», відповідно до якого в країні стали створюватися школи і класи, дошкільні групи в установах органів охорони здоров'я, де проводилося тривале стаціонарне лікування дітей. Потім стали відкриватися денні школи, що відносяться до системи народної освіти.

В Японії відповідно до закону «Про спеціальні заходи з організації державних шкіл для аномальних» (1956 р.) держава взяла на себе

витрати на будівництво спеціальних шкіл, оснащення їх необхідними технічними засобами навчання. На той час по всій країні діяли спеціа-льні класи для дітей з інтелектуальною недостатністю, для сліпих і глухих при початкових школах.

У 1960 р. у Женеві відбулася XXIII Міжнародна конференція з про­блем освіти, що прийняла Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у галузі освіти.

У Конвенції відзначалося, що аномальні діти відповідно до своїх можливостей мають право на освіту в спеціальних навчальних закла­дах і в звичайних школах серед нормальних однолітків. Досягнення в галузі медицини, психології і корекційної педагогіки дозволяють вияви­ти розумово відсталих дітей і організувати їхнє навчання за допомогою методів, заснованих на диференціації й індивідуалізації навчання.

Конференція розробила низку рекомендацій з питань організації фахової освіти: по можливості раніше, ще в дошкільному віці, виявляти розумово відсталих дітей; виявляти розумову відсталість за допомогою таких методів, що забезпечували б граничну об'єктивність; здійснюва­ти принцип обов'язковості освіти розумово відсталих. Тривалість на­вчання розумово відсталих не повинна бути менше, ніж тривалість обов'язкового навчання; давати розумово відсталим безкоштовну осві­ту навіть у тому випадку, коли спеціальне навчання вимагає значних фінансових витрат; створювати різні типи класів і установ на основі обліку розмаїтості форм розумової відсталості; для дітей з більш гли­бокими ступенями відсталості більш доцільно організувати спеціальні школи з інтернатами і без них. Інтернати рекомендуються і тоді, коли розумова відсталість супроводжується недоліками поведінки; осіб, що проживають у малонаселених пунктах, де неможливо відкрити спеціа­льну школу або клас, рекомендується забезпечити індивідуалізованим навчанням у звичайних класах, транспортними засобами з метою до­ставки в найближчу спеціальну школу або клас, навчанням удома, можливістю знаходитися в інтернаті; індивідуалізувати навчання від­повідно здібностям, потребам і рівню розвитку мислення кожної дити­ни; разом з тим для розвитку соціальної свідомості дитини необхідно передбачити заняття в групі; доручати одному вчителеві (по можливо­сті) не більш 15 учнів; не зневажати повторенням і вправами, необхід­ними для закріплення набутих навичок і знань; необхідно також приді­ляти увага вихованню таких рис характеру і звичок поведінки, що були б прийнятні з моральної і соціальної точок зору, могли б компенсувати недоліки розуму і дати впевненість у собі; мати на увазі, що гра, фізич­не і ритмічне виховання, заняття музикою і хоровим співом, малюван­ням і пластикою є невід'ємною частиною навчання розумово відсталих дітей; ці засоби вираження привчають до самодисципліни і сприяють гармонійному розвитку особистості; співробітництво школи з родиною

(вчителі і, якщо можливо, соціальні працівники повинні вести з батька­ми й опікунами постійну роботу, щоб навчити їх розуміти своєрідність недорозвиненої дитини; батьків і опікунів потрібно залучати до участі в шкільних або позашкільних заходах; створювати дошкільні курси і на­вчальні майстерні з тривалими періодами навчання, якщо спеціальна школа не може дати справжнього професійного навчання; допомагати розумово відсталій молоді в працевлаштуванні; здійснювати за розу­мово відсталими нагляд і після того, як вони закінчили школу; з цією метою варто розвивати відповідні приватні офіційні установи, що під­тримували б контакти з розумово відсталими і їхніми родинами, забез­печували б їхній соціальний захист; через необхідність зберегти тісні зв'язки між загальною і фаховою освітою, а також у зв'язку з тим, що в багатьох учителів звичайних шкіл у класі можуть виявитися діти, яким навчання дається надзвичайно важко, необхідно, щоб усі вчителі й інспектори звичайних шкіл одержували точну інформацію про пробле­ми розумової відсталості.

Становить великий інтерес і позиція, висловлена у Конвенції щодо питань соціальної і трудової реабілітації й адаптації осіб з порушення­ми розвитку: підкреслюється, що успішність у рішенні цієї проблеми залежить не стільки від ступеня оволодіння тією або іншою кваліфіка­цією, але і від адекватності реакції і поведінки, від уміння встановлю­вати нормальні взаємини з навколишніми, правильно сприймати за­уваження і критику і від інших якостей особистості.

У другій половині 60-х років одним з аспектів гуманізації школи на Заході було надання рівних шансів для повноцінного шкільного життя дітям з відставанням у розвитку і скасування спеціальних шкіл для аномальних дітей. Мова йде про створення загальної інтегрованої школи, що поєднує у своїх стінах учнів з різними освітніми можливос­тями.

У ці роки розгортається широкий загальнодемократичний рух за права людини і соціальну справедливість у сфері освіти. Під напором цього руху політики поступово усвідомлюють той факт, що рання інтег­рація дітей з порушеннями розвитку в звичайні школи - умова їх на­ступного успішного входження в трудове і громадське життя.

У 1969 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію соціа­льного добробуту, прогресу і розвитку, в яку ввійшли положення Кон­венції щодо допомоги інвалідам, людям похилого віку і сім'ям, що втратили годувальника (1967 p.).

У Декларації говориться про створення і поліпшення системи соці­ального забезпечення і послуг соціального піклування для всіх осіб, що через хворобу, непрацездатність тимчасово або постійно не можуть заробляти на життя, з метою забезпечення належного рівня життя для таких осіб.

Передбачалися також захист прав і забезпечення добробуту дітей-інвалідів, забезпечення і захист людей з фізичними і розумовими недо­ліками, відзначалася необхідність впровадження належних заходів з відновлення працездатності осіб з розумовими і фізичними недоліками, особливо дітей і молоді, щоб допомогти їм у можливо повній мірі стати корисними членами суспільства. Такі міри повинні включати надання можливості лікування, навчання, професійної і соціальної орієнтації, пільг при працевлаштуванні, створення соціальних умов, у яких непра­цездатні особи не піддавалися би дискримінації. Декларація - це заява про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо за умов передачі дітей на виховання в державні устано­ви або їхнє усиновлення на національному і міжнародному рівнях.

Значною подією стало прийняття Декларації про права розумово відсталих осіб (1971 p.).

Декларація визнає необхідність надання розумово відсталим осо­бам допомоги в розвитку їхніх здібностей у різних галузях діяльності і сприяння в міру можливості включення їх у звичайне життя суспільст­ва. У ній відзначається також, що деякі країни на певних етапах свого розвитку можуть докласти лише обмежених зусиль у даній галузі.

У Декларації особливо підкреслюється, що розумово відстала осо­ба має ті ж права, що й інші люди: право на належне медичне обслуго-вування і лікування, на освіту, навчання, відновлення працездатності і заступництво, що дозволять їй розвивати свої здібності і можливості. Розумово відстала особа має також право на матеріальне забезпечен­ня і на задовільний життєвий рівень. Вона має право продуктивно тру­дитися або займатися якою-небудь іншою корисною справою в повну міру своїх можливостей. У тих випадках, коли це можливо, розумово відстала особа повинна жити в колі своєї родини або з прийомними батьками і брати участь у різних формах життя суспільства. Родини таких осіб повинні одержувати допомогу.

У разі потреби переміщення такої людини в спеціальний заклад не­обхідно провести так, щоб нове середовище й умови якнайменше відрі­знялися від умов звичайного життя. Розумово відстала особа має право користуватися кваліфікованими послугами опікуна в тих випадках, коли це необхідно для захисту її особистого добробуту й інтересів. Розумово відстала особа має право на захист від експлуатації, зловживань і при­низливого поводження. У випадку судового переслідування в зв'язку з яким-небудь діянням вона повинна мати право на належне здійснення законності, з врахуванням ступеня розумового розвитку. Якщо внаслідок серйозного характеру інвалідності розумово відстала особа не може здійснювати свої права або ж виникає необхідність в обмеженні або анулюванні деяких або всіх таких прав; то процедура, застосована з метою такого обмеження або анулювання, повинна передбачати належ-

ні правові гарантії від будь-яких зловживань. Ця процедура повинна ґрунтуватися на оцінці кваліфікованими фахівцями суспільно корисних можливостей розумово відсталої особи, а також передбачати періодич­ний перегляд і право апеляції у вищі інстанції.

Декларація про права розумово відсталих осіб включала положен­ня Декларації загальних і спеціальних прав розумово відсталих, котра була прийнята в 1968 р. Міжнародною асоціацією по прав розумово відсталих і проголошувала право розумово відсталих дітей на спеціа­льне навчання.

Сама Міжнародна асоціація була створена при ООН як спеціаль­ний орган у 1956 р. Ці дві декларації можуть бути реалізовані тільки в

тому випадку, якщо кожна держава почне на ділі здійснювати поло­ження, що входять у них.

Так, у США на початку 70-х років був прийнятий закон, відповідно до якого всі розумово відсталі діти повинні одержати можливість на­вчатися в спеціальних установах. Дитина вважається такою, яку на­вчають, якщо вона має потенційні можливості до навчання, здатна отримувати користь від навчання і виховання у таких галузях, як соціа­льна компетентність, емоційна стабільність, догляд за собою, придат­ність до якої-небудь роботи.

У 1975 р. у США був прийнятий закон про освіту дітей із трудноща­ми в навчанні, таким чином прийняттям якого американський федера­льний уряд поставив проблему інтеграції у ранг загальнонаціональних завдань. Відповідно до цього закону кожна аномальна дитина у віці від З до 21 року має право на вибір найбільш оптимальної для неї форми безкоштовного шкільного навчання і сприятливого шкільного середо­вища. Закон передбачає широку систему контролю, що гарантує його виконання.

Справедливість вимагає дати дітям з особливими потребами мак­симум можливостей для входження у повноцінне соціальне життя. Суспільство прийшло до розуміння, що відповідно до загальнолюдсь­кої моралі і вимогами соціальної справедливості щодо освіти дискри­мінація неповноцінних дітей неприпустима. Максимальне включення таких дітей у звичайні шкільні класи не тільки сприяє їхній соціальній адаптації, але і змінює на краще емоційну сферу їхніх нормальних однолітків.

Закон гарантував дитині максимальний ступінь пов'язаної з її уще­рбністю спеціалізації навчання, необхідної у кожному індивідуальному випадку. Для її встановлення в американських школах діють особливі міждисциплінарні комісії за участю наділених широкими правами бать­ків дитини.

Шкільний вік для глибоко розумово відсталих установлений зако- ­ном від 6 до 17 років. Навчання цих дітей здійснюється в установах

різних типів, вони можуть знаходитися в інтернатах-клініках, прожива­ючи там з дитинства до старості.

У Німеччині на початку 70-х років у результаті активної діяльності Спі­лки з реабілітації аномальних дітей і підлітків у Конституції було закріпле­не право на працю й освіту осіб з фізичними і психічними недоліками. Висувалося завдання забезпечення спеціальним постійним доглядом аномальних дітей і дорослих і прилучення їх до посильної праці. Для цьо­го в країні були створені дефектологічні консультаційні пункти, що нада­ють допомогу аномальним дітям у лікуванні, навчанні і працевлаштуванні. У Данії з 70-х років зусилля держави, місцевої влади, громадських організацій спрямовані на реабілітацію й інтеграцію дітей з порушен­нями розвитку. Мета фахової освіти - у максимальному розвитку інди­відуальних можливостей кожної дитини, а своєрідність - у використан­ні специфічних навчальних програм індивідуальної і групової роботи, що сприяють пристосуванню цих дітей до навчання і полегшують для них різні види діяльності. Таке навчання здійснюється в державних спеціальних школах, школах-інтернатах, приватних школах, у початко­вих масових школах, де діти з порушеннями розвитку можуть займати­ся в спеціалізованих і загальних класах з використанням спеціальних навчальних посібників.

У першій половині 70-х років на аномальних дітей у Данії поширю­валася чинність Закону про обов'язкове семирічне навчання, відпові­дальність за виконання якого була покладена на місцеву владу. Моло­ді люди, що мають ті або інші сенсорні або моторні порушення, могли продовжувати навчання в різних коледжах. Кожен район має Центр навчання дітей з порушеннями розвитку. Зручне територіальне розта­шування - одна з умов функціонування Центрів, до яких прикріплені консультанти-лікарі з відповідних спеціальностей.

У 1975 р. Генеральна Асамблея ООН проголосила Декларацію про права інвалідів - документ, у якому уточнені і розширені права анома­льних осіб. Суспільство зрозуміло, що необхідно попереджати інвалід­ність, викликану фізичними і розумовими недоліками; надавати інвалі­дам допомогу в розвитку їхніх здібностей у різних галузях діяльності і сприяти їх включенню у нормальне життя.

У Декларації дане визначення терміну «інвалід», що означає будь-яку особу, яка через недолік фізичних або розумових здібностей не може самостійно забезпечити цілком або частково потреби нормаль­ного особистого і соціального життя (ст. 1).

Інваліди повинні користуватися всіма правами, викладеними в да­ній Декларації.

Ці права повинні бути визнані за всіма інвалідами без винятків і дискримінації за різними ознаками, незалежно від того, чи відноситься це до самого інваліда або до його родини (ст. 2).

Інваліди мають невід'ємне право на повагу їхньої людської гідності. Інваліди, яким би не було походження, характер і серйозність їхнього каліцтва або недоліків, мають ті ж основні права, що і їхні співгромадя­ни того ж віку, що в першу чергу означає право на задовільне життя, яке має бути найбільш нормальним І повнокровним (ст. 3). Інваліди мають такі ж громадянські і політичні права, що й інші особи; пункт 7 Декларації про права розумово відсталих осіб застосовується до будь-якого можливого обмеження цих прав у відношенні розумово неповно­цінних осіб (ст. 4).

Інваліди мають право на заходи, призначені для того, щоб надати їм можливість набути як можна більшої самостійності (ст. 5); на медич­не, психічне або функціональне лікування, включаючи протезні й орто­педичні апарати, на відновлення здоров'я і положення в суспільстві, на освіту, професійну підготовку і відновлення працездатності, на допо­могу, консультації, на послуги з працевлаштування й інші види обслу­говування, що дозволять їм максимально виявити свої можливості і здібності і прискорять процес їхньої соціальної інтеграції (ст. 6).

Інваліди мають право на економічне і соціальне забезпечення і на задовільний рівень життя. Вони мають право у відповідності зі своїми можливостями одержати і зберегти за собою робоче місце або займа­тися корисною, продуктивною діяльністю, що винагороджується (ст. 7).

Інваліди мають право на те, щоб їхній особливий нестатки приймали­ся в увагу на всіх стадіях економічного і соціального планування (ст. 8).

Інваліди мають право жити в колі своєї родини або в умовах, що заміняють її, і брати участь у всіх видах суспільної діяльності, пов'яза­них із творчістю або проведенням дозвілля. Якщо перебування інвалі­дів у спеціальній установі є необхідним, то середовище й умови життя в ньому повинні якнайближче відповідати середовищу й умовам нор­мального життя (ст. 9).

Інваліди повинні бути захищені від якої б то не було експлуатації, від будь-яких видів поводження, що мають дискримінаційний, образли­вий або принизливий характер (ст. 10).

Інваліди повинні мати можливість користуватися кваліфікованою юридичною допомогою, коли така допомога є необхідною для захисту їхньої особистості і майна; якщо вони є об'єктом судового пересліду­вання, вони повинні користуватися звичайною процедурою, що цілком враховує їх фізичний або розумовий стан.

У 1978 р. відбувся VII Всесвітній конгрес Міжнародної ліги спілок сприяння розумово відсталим, що був присвячений питанням дотри­мання Декларації прав розумово відсталих (1971 р.) і Декларації про права інвалідів (1975 p.). Обговорювалися проблеми планування май­бутнього розумово відсталих, їхнього проживання, трудової підготовки, правові питання.

На конгресі було підкреслено, що через невирішеність проблеми на­ступності в роботі установ для розумово відсталих, останні, закінчивши школу, усвідомлюють, що для них у суспільстві немає прийнятного місця роботи. Відзначалося, що для того щоб сформувати по можливості більш повноцінного члена суспільства з розумово відсталого, необхідно формувати в нього позитивне ставлення до роботи; була порушена проблема патронажу, указувалося, що аномальна дитина не повинна постійно бачити собі подібних. Важливо, щоб розумово відсталі розумі­ли, що їхня праця слугує внеском у загальну справу поліпшення життя всіх людей. На підсумкових засіданнях Конгресу був проголошений принцип активної інтеграції і нормалізації аномальних дітей.

ООН проголосив 1979 р. Міжнародним роком дитини. У Німеччині отримала всебічне наукове обґрунтування концепція інтегративної педагогіки, що була розроблена Німецькою радою з освіти і полягала в педагогічному стимулюванні аномальних дітей, а також передбачала найбільш широку їхню інтеграцію у звичайні школи. Передбачалося також впровадження уроків і курсів, що забезпечують велику мобіль­ність І варіативність інтеграції.

У 80-і роки в Німеччині на основі досліджень та висновків інтегра­тивної педагогіки проголошено курс на внутрішню диференціацію в межах шкільного життя, що передбачало врахування особливостей аномальних дітей в організації процесів навчання і навчання, у специ­фіці вимог до їх успішності, темпах засвоєння навчального матеріалу. Інтегрована школа покликана забезпечити різним дітям можливості для розуміння і прийняття один одного, для плідної взаємодії на гума­ністичній основі.

У США процес інтеграції активізувався наприкінці 70-х - початку 80-х років і пов'язаний з рухом за громадські права. Підставою для затвердження положення про інтеграцію слугували такі психологічні концепції, як «гіпотеза контакту» і теорія «моделювання», відповідно до яких інтеграція сприяє тому, що діти, які мають дефекти розвитку, можуть моделювати свою поведінку наслідуючи поводження нормаль­них однолітків. Навчання в «найменш обмеженому оточуючому сере­довищі», тобто в міру можливості разом з нормальними однолітками передбачає два шляхи в організації навчання:

• навчання в масовій школі разом з нормальними дітьми, якщо дефект дозволяє дитині опановувати програмою і контактувати з одно-класниками;

• навчання в спеціальному класі при масовій школі, де частина ча­су приділяється заняттям з корекції і компенсації наявного дефекту з метою кращого засвоєння програмного матеріалу.

Першою школою США, що Інтегрувала своїх учнів у звичайні класи, була Лексингтонська школа-інтернат для глухих у Нью-Йорку. Як пока-

зала практика, тільки 5% глухих учнів змогли навчатися в масовій шко­лі, хоча вони мали сурдоперекладача, що допомагав вести бесіди з однокласниками. На думку експертів, навчання в цих умовах може завдати психологічної травми особистості глухого, оскільки він усвідо­млює, що має право бути у світі тих, хто чує тільки тому, що веде бо­ротьбу за це право й одержує постійну спеціальну допомогу.

Діти з емоційними розладами вчилися в основному в масових шко­лах (2-3 дитини в класі), одержуючи постійну допомогу лікаря-невропатолога або проходили курс лікування в стаціонарах.

Діти з труднощами в навчанні, яких раніше відносили до групи ро­зумово відсталих, навчалися в масовій школі при додатковій допомозі дефектолога і психолога.

Розумово відсталі діти з легким ступенем дефекту навчалися в спеціальних класах при масових школах; з більш вираженим дефектом - у спеціальних школах.

Для дітей з порушеннями зору існують різні форми навчання, у за­лежності від ступеня поразки зору. Навчання може бути організоване в масовій школі при регулярному офтальмологічному огляді і додатковій педагогічній допомозі; у корекційному класі або спеціальних школах.

Отже, в Америці існує тенденція навчання дітей зі слабко вираже­ним дефектом або в масовій школі з наданням дитині спеціальної пе­дагогічної допомоги, або в спеціальному класі при масовій школі. Від­повідно до Акта про освіту школа отримує грошові кошти від держави в розрахунку на кожного учня.

У 1983 р. була проголошена Конвенція про професійну реабіліта­цію і зайнятість інвалідів, у якій сказано, що 1981 р. - рік інвалідів -проходив під девізом: «Повна участь і рівність інвалідів у соціальному житті і розвитку», а для здійснення цієї мети треба проводити ефекти­вні заходи на міжнародному і національному рівнях.

У Конвенції термін «інвалід» визначається як особа, можливості якої одержувати, зберігати підходящу роботу і просуватися по службі значно обмежені в зв'язку з фізичними і психічними дефектами, тому завдання професійної реабілітації - сприяти ЇЇ соціальній інтеграції. Положення Конвенції поширюються на всі категорії інвалідів (ст. 5).

Відзначається, що кожна держава відповідно до національних умов, практики і можливостей розробляє, здійснює і періодично пере­глядає національну політику в галузі професійної реабілітації і зайня­тості інвалідів (ст. 2). Дана політика заснована на принципі рівності можливостей інвалідів і трудящих у цілому.

Приймаються міри для створення і розвитку служб професійної реабілітації і зайнятості інвалідів у сільських районах і віддалених міс­цевостях. Кожна держава-член має на меті забезпечення підготовки і наявність консультантів з реабілітації і персоналу, що відповідає за

професійну орієнтацію, навчання, працевлаштування і зайнятість інва-лідів (ст. 9). Інші положення Конвенції присвячені традиційним право­вим питанням інвалідів.

Як підтвердження реалізації цих положень наведемо приклади де­яких держав-членів ООН. У Німеччині і Польщі на високому рівні зна­ходиться система профорієнтації і професійної підготовки інвалідів. У Польщі існують так звані баланси здоров'я, що контролюють розвиток дітей різних вікових груп і які забезпечують надалі можливість праце­влаштування інвалідів відповідно до їх здібностей. У Німеччині активно діють реабілітаційні майстерні для людей з різними дефектами, існує Закон про працевлаштування й охорону прав працюючих розумово відсталих осіб, а діючі лікувально-трудові майстерні знаходяться під опікою і контролем організацій сприяння інтелектуально неповноцін­ним особам. За Законом кожна дитина з порушеннями розвитку пови­нна пройти в тій або іншій формі спеціальне навчання.

У Данії існують майстерні, де інваліди можуть використовувати свої найпростіші трудові навички; тут їм забезпечується постійне місце ро­боти на пільгових умовах (наприклад, глибоко розумово відсталі вико­нують пакувальні роботи, роботи зі зборки іграшок тощо).

У 1985 р. у Гамбурзі проходив І Європейський Конгрес з проблем розумової відсталості, у роботі якого брали участь члени Міжнародної мі ги організацій допомоги особам з розумовим дефектом, що нарахо­вує близько 100 спілок із 67 країн усіх континентів. Конгрес проходив під девізом «нормалізації», яка розглядалася як суспільно політична концепція, що передбачає ставлення до розумово відсталого у галузі освіти, обслуговування, житлових умов, трудової діяльності і способу життя як до осіб з нормальною психікою.

Принцип нормалізації для інвалідів означає залучення їх до нор­мального життя серед здорових людей, а для суспільства - допомогу Інвалідам у продуктивній діяльності. В основі даного принципу лежить підхід до розумово відсталого інваліда як до звичайного громадянина, як до людини, у якої, як і у всіх інших, є свої проблеми.

Було підкреслено, що перебування інвалідів в ізольованих устано­вах протягом тривалого часу збільшує їхню інвалідність. Звідси ро­биться правомірний висновок про важливість спілкування зі здоровими оточуючими людьми, що збагачує і закріплює набутий інвалідами до­свід і дає їм впевненість у своїй незалежності. Кінцева мета нормалі­зації - це підвищення соціальної ролі людей, що опинилися в поло­женні знедолених, надання їм права участі в соціальному житті.

Тенденція до максимально можливого залучення аномальних ді­тей у звичайні школи визначає у даний час динаміку шкільної культури в багатьох країнах світу. У ряді країн ЄС уже проведені радикальні структурні перетворення, що призвели до повного скасування спецшкіл

(Швеція, Данія, Італія).

У 1989 р. була прийнята Конвенція про права дитини - «Велика хартія вільностей для дітей», «Світова конституція прав дитини», що конкретизує, поглиблює положення Декларації прав дитини, що перед­бачає правову відповідальність держав, що її прийняли, за їхні дії у відношенні дітей.

Положення Конвенції зводяться до 4 основних вимог, які повинні забезпечити права дітей; виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства (ст. 6).

У цьому акті закладені два основних принципи;

1) дитина є самостійним суб'єктом права, тому, охоплюючи весь комплекс громадських, політичних, економічних, соціальних і культур­них прав людини, концепція одночасно визнає, що здійснення одного права невіддільне від здійснення інших;

2)пріоритетність інтересів дітей перед потребами родини, суспіль­ства, релігії. Свобода, необхідна дитині для розвитку її інтелектуаль­них, моральних і духовних здібностей, вимагає не тільки здорового і безпечного навколишнього середовища, що відповідає рівню охорони здоров'я, харчування, одягу і житла, але надання всього цього в першу чергу завжди, у благополучні і важкі роки, у роки війни і миру.

Вимоги Конвенції досить сучасні і разом з тим є собою важливими зобов'язаннями на майбутнє. Адже турбота про дітей - це насамперед обов'язок дорослих. Повага Прав людини починається зі ставлення суспільства підростаючих поколінь.

Конвенція - це документ високого соціально-морального значення, заснованого на визнанні будь-якої дитини частиною людства, на не­припустимості дискримінації особистості за будь-якими мотивами і ознаками (ст. 19). Вона підкреслює пріоритет інтересів дітей, необхід­ність особливої турботи з боку будь-якої держави і суспільства стосов­но неповноцінних дітей-сиріт, дітей-інвалідів. У статті 23 записано, що держави-учасники визнають, що неповноцінна у розумовому або фізи­чному відношенні дитина повинна вести повноцінне і гідне життя. Дер­жави визнають право неповноцінної дитини на особливу турботу і від­повідають за надання цієї турботи про неї. Допомога, забезпечення неповноцінній дитині доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, трудової діяльності, доступу до засобів відпочинку, медич­ного обслуговування, відновлення здоров'я - сприяє найбільш повно­му, по можливості, залученню дитини до соціального життя.

Відповідно до Конвенції, кожна держава повинна привести своє національне законодавство у відповідність з міжнародним актом. Ви­значаючи права дітей, Конвенція вводить спеціальний механізм конт­ролю, зокрема, наділяє високими повноваженнями спеціально створе­ний Комітет ООН з прав дитини.

Конвенція - це документ, що має велике педагогічне значення. Ав­торитарність у відношенні до дітей, як батьківська, так і педагогічна, -

явище інтернаціональне. Взаємини дорослих і дітей повинні будувати­ся на іншій морально-правовій і педагогічній основі. Педагогіка вихо­вання повинна бути іншою - педагогікою доброзичливих відносин осо­бистостей - рівноправних суб'єктів права. Разом з цим стрижневою у формуванні підростаючої людини є повага до закону, до прав інших

людей, кожної людини.

У 1990 р. ООН були прийняті Всесвітня декларація про забезпе­чення виживання, захисту і розвитку дітей і План дій з її здійснення. Ці документи - головне зобов'язання, що полягало в тому, щоб до 2000 р. забезпечити гарантії нормального фізичного і розумового розвитку дітей в усьому світі.

У сучасному світі рівень цивілізованості суспільства, авторитет на­ції знаходяться у прямій залежності від становища дітей і турботи про них держави, суспільства в цілому.

Дата добавления: 2014-11-28