Суспільний лад 4 страница. 2 травня 1848 р. у Львові була створена політична організа­ція— Головна руська рада

2 травня 1848 р. у Львові була створена політична організа­ція— Головна руська рада. Вона висунула вимоги, що стосувалися захисту наданих Конституцією (1848 р.) політичних свобод і задово­лення культурно-національних інтересів українського населення. Однією з головних вимог було об'єднання усіх західноукраїнських земель в єдину самоврядну адміністративно-територіальну одини­цю Австрійської імперії. За прикладом Львова в багатьох містах Східної Галичини створювалися окружні ради. Під їхнім керівництвом почали формуватися загони «Народної гвардії», «Народної са­мооборони», «Батальйон руських гірських стрілків».

У червні 1848 р. на слов'янському конгресі у Празі була зроб­лена спроба об'єднати революційний рух усіх слов'янських народів у межах Австрійської імперії. Була створена Слов'янська народна рада, яка звернулася з маніфестами до усіх слов'ян із закликом до об'єднання, але цьому наміру не судилося здійснитися.

Усупереч планам своїх політичних супротивників керівники суспільно-політичних організацій Галичини, Буковини, Закарпаття аж до весни 1849 р. намагалися об'єднати усі західноукраїнські зе­млі. Це прагнення виявилося і в період виборів депутатів до загаль-ноавстрійського рейхстагу в червні 1848 p., і в період його роботи, що розпочалася 10 липня 1848 р. З 368 депутатів (їх загальна кіль­кість) Галичину представляли 96 депутатів, із них 39 українців, Буковину — 8 депутатів-українців. Спроби українських депутатів, які представляли інтереси селянства, легітимним шляхом пом'як­шити кабальні умови скасування кріпосного права завершилися поразкою. Це призвело до масових протестів селян. Одним з най­більших було повстання селян на Буковині під проводом депутата рейхстагу Луки Кобилиці. 10 січня 1849 р. на всій території Галичи­ни і Буковини було введено стан облоги. 6 лютого рейхстаг позбавив Кобилицю депутатського мандату. Бойові дії на території Угорщи­ни восени 1848 — березні 1849 p., повстання в листопаді у Львові стали останніми сторінками революції, що потерпіла поразку.

В умовах спаду революційного руху австрійський уряд по­обіцяв українським суспільно-політичним організаціям надати ук­раїнським землям деяку автономію, якщо ці організації додержу­ватимуться прогабсбурзької політики. Але вірний принципу «по­діляй і владарюй», уряд не дотримувався своїх обіцянок і здійснив новий поділ західноукраїнських земель. 4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «дарував» нову, антидемократичну конституцію, яка оформила австрійську імперію як централізовану державу. Уся по­внота влади зосереджувалася в руках імператора і його міністрів. Східна Галичина разом із західно-польською Галичиною входили до складу однієї провінції. Буковина проголошувалася коронною територією з окремим крайовим сеймом і адміністрацією, які відда­валися в повне розпорядження румунських поміщиків.

7 квітня 1849 р. представник Закарпаття в Головній руській раді звернувся з черговою пропозицією об'єднання Закарпаття з Галичиною. 20 квітня Рада надіслала меморандум про можливе об'єднання Галичини і Закарпаття, однак позитивної відповіді не одержала. 10 листопада 1849 р. депутація закарпатських українців на чолі з А. Добрянським (юристом, членом Головної руської ради, автором проекту утворення окремого самоврядного краю з усіх за­хідноукраїнських земель у складі Австрійської держави, у 1848— 1849 pp. — комісар при російській армії, яка допомагала придуши­ти повстання в Угорщині) прибула у Відень, де провела переговори з міністром внутрішніх справ А. Бахом, а також зустрілася з ім­ператором. 19 листопада Добрянський подав на ім'я імператора «Пам'ятку русинів угорських» — проект розподілу Угорщини на національні території з утворенням українського дистрикту.

За Декретом імператора від 6 вересня 1850 р. Угорщину було поділено на 5 військових дистриктів, 4 жупи (комітати) з переваж­но українським населенням були об'єднанні в один Руський дис-трикт з адміністративним центром в м. Ужгороді Фактично керів­ником українського дистрикту став А. Добрянський. З листопада 1849 р. до березня 1850 р. на території дистрикту було поновлено право користуватися українською мовою, утворені місцеві виборні органи самоврядування, проведена шкільна реформа та ін. Однак в березні 1850 р. А. Добрянський був переведений на нове місце слу­жби і вся влада знову повернулася до рук угорських феодалів.

Ідея державної автономії західноукраїнських земель, що одержала підтримку серед населення Західної України у період революції 1848—1849 pp. була з самого початку приречена на не­вдачу, її причини: неготовність суспільно-політичних сил України вирішити цю проблему, небажання правлячої верхівки Австрій­ської імперії надати націям право на самоврядні автономії, проти­стояння в середині революційних угруповань, утворених за націо­нальним принципом. Крім внутрішніх причин, була ще й зовнішня, яка в кінцевому підсумку визначила перевагу контрреволюційних сил, — це вплив царської Росії.

Ще на початку революції, імператор Микола І заявив, що Га­личина може бути Австрійською або Російською і що Росія готова ввести свої війська в Галичину і приєднати її до Росії.

Перша половина XIX ст. для історії держави та права Украї­ни була періодом відсутності української національної державності і входження земель України як адміністративних одиниць до скла­ду Російської та Австрійської імперій. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової систе­ми у вигляді визнаних як Росією, так і, до певної міри, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена згода їх на застосування звичаєвого права в українських землях.

У 30-х роках XIX ст. Східна Україна була повністю інтегрова­на в Російську імперію. Така ж доля спіткала у середині XIX ст. Західну Україну, що входила до складу Австрійської імперії.

У 30-х роках XIX ст. була проведена систематизація права в Російській імперії. Підготовлені Повне зібрання законів і Звід зако­нів, які і в Україні стали найважливішими джерелами права.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова со­ціально-економічна та політична криза, почався новий етап націо­нально-визвольного руху. Українська нація разом з народами Єв­ропи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.

Український народ не змирився із втратою національної дер­жави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, опти­містичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької револю­ції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи віднов­лення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські підпільні революційні гуртки і товари­ства.

«Руська Правда» — програма Південного товариства декабри­стів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об'єдна­них слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачило Україну суверенною республікою у складі федерації слов'янських держав.

Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у грудні 1845 — січні 1846 р. в Києві видатними представниками українського народу — М. Гулаком, М. Костомаровим, П.Кулішем, Т. Шевченком та ін. Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації сло­в'янських народів. «І Україна буде непідлеглою Речі Посполитій в Союзі Слов'янськім...».

Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського брат­ства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні про­відну — месіанську — роль в організації федерації слов'янських народів.

Розділ другий Суспільно-політичний лад і право України в період утвердження і розвитку капіталізму (друга половина XIX ст,)

Скасування кріпосного права. У другій половині XIX ст. найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Украї­ні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історич­ним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли очевид­ною стала неможливість збереження кріпосного права, коли кріпацька праця дедалі більше викорінювалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості у вигляді вотчинної і посесійної мануфактури, коли різко загострилися класові суперечливості, що, в кінцевому підсумку, також зумовлювалися економічними чинни­ками, царат мусив піти на визволення селян «зверху». Неможли­вість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин стала очевидною.

Робота над проектом реформи тривала досить довго. Розпоча­лася вона у 1857 р. заснуванням Секретного комітету з селянської справи. Потім основні засади реформи обговорювалися в губернсь­ких комітетах з поліпшення побуту селян, звідки пропозиції напра­влялися на розгляд двох спеціальних редакційних комісій, які, за­вершивши роботу, передали проект у Головний комітет з селянсь­кої справи. І нарешті, проект надійшов у Державну раду, де був остаточно доопрацьований. Лише після цього 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного права.

Правова база селянської реформи 1861 р. в Україні. Одно­часно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 зако­нодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російсь­кої імперії («Общее положение о крестьянах, вышедших из крепос­тной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правите­льства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий», «Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости»), так і спе­ціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харків­ської губернії, для яких було характерним общинне землекорис­тування, визначався «Местным положением о поземельном устрой­стве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских». Для Чернігівсь­кої, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала по­двірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних катего­рій селянства (дворогосподарів, піших робітників та ін.), було вида­не особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губер­ній, що входили до Правобережної України з переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми надільно­го землекористування у селян, чинним було «Местное положение о

поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих зе­млях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».

У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних напрямів.

Передусім це скасування кріпосного права й особисте визво­лення селян. «Крепостное право на крестьян, водворенных в поме­щичьих имениях, и на дворовых людей, — зазначалося в Загально­му положенні, — отменяется навсегда» і їм надаются права «состо­яния свободных сельских обывателей». Це означало, що з моменту оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний се­лянин, у якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати, подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права щодо нагляду за по­ведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.

Однак отримання селянством в повному обсязі прав «свобод­ных сельских обывателей» не було одноразовим актом, а являло со­бою тривалий процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. до­сить невизначено проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських обивателів «в свое время». І справді, се­ляни протягом двох років, тобто до 19 лютого 1863 p., зобов'язані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й оброк), що й за ча­сів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам. Упро­довж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із чис­ла дворян мирових посередників, на яких покладалося розв'язання спорів між селянами і поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях. Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды». Зміст статутної грамоти обов'язково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимо­гам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, пере­дбачені грамотою, не була обов'язковою.

З цього часу селяни ставали тимчасовозобов'язаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика — панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпос­них повинностей.

Положення про поземельний устрій закріплювали виконання подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобов'язаного стану, що тривав від двох до дев'яти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у губерніях Південної України і в деяких повітах Хар­ківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий або указний наділ або ж призначалося 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Хар­ківської губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевос­ті оброк призначався у розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки «чоловічими пішими днями» у кіль­кості від 12 до 21 дня. У Київській, Подільській і Волинській губер­ніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3 крб. 30 коп., а панщина «чоловічими пішими днями» — від 8,5 до 20 днів. Отже, поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу да­рмовою працею своїх колишніх кріпаків.

І тільки викуп садибної і ланової землі перетворював селян, «приобретших в собственность поземельные угодья», в селян-влас-ників. Практично цього статусу селянин набував після укладання викупної угоди. Переведення селян на викуп, а відтак — припинен­ня тимчасовозобов'язаних відносин, не було обов'язковим, і багато хто з селян не поспішав з викупом. До 1881 р. таких селян залиша­лося приблизно 15%. Тоді було прийнято рішення про обов'язкове переведення усіх селян на викуп протягом двох років. За цей час селяни мусили укласти викупні угоди, інакше втрачалося право на земельний наділ. У 1883 р. категорія тимчасовозобов'язаних селян зникла. В Україні селяни Київської, Подільської і Волинської губер­ній переводилися на обов'язковий викуп у 1863 р. Але все ж пов­ною мірою користуватися правами вільного селянського обивателя селянин міг лише після сплати всіх викупних платежів.

Ще одним напрямом реформи було наділення селян землею. У зв'язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, не допустити пролетарізації і переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум. В основній лее масі селяни одержали землі менше, ніж вони мали до реформи.

Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: «Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян уса­дебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяет­ся на основаниях, указанных в местных положениях». Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності зале­жало від добровільної угоди між селянами і поміщиком- 3 цією ме­тою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровіль­ної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бу­ти. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси по­міщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщи­ку було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє госпо­дарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам ви­ділялися мінімальні ділянки, часто значно менші за ті, якими вони користувалися до реформи.

Тому в Україні, де в більшості місцевостей земля родюча, встановлювалися невеликі розміри селянських наділів, значно мен­ші дореформених. Вони визначалися трьома місцевими Положен­нями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігів­ської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначав­ся розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська. Для губерній степо­вої смуги — Катеринославської, Таврійської і Херсонської — вста­новлювався єдиний так званий указний наділ, розмір якого в різних місцевостях коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. У по­вітах Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, розміри наділів становили: вищий — від 3 до 4,5 десятини і нижчий — від 1 до 1,5 десятини. Якщо дореформе-ний наділ перевищував установлені норми, поміщику надавалося право відрізати надлишок на свою користь. Це він міг зробити й то­ді, коли після виділення селянам землі, у нього залишалося на Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини зе­мельної площі, що належала йому до 19 лютого 1861 р.

Крім того, Положення передбачало й іншу можливість обме­ження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община вияв­ляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право від­різати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або указного наділу, а решту землі залишити собі. Крім того, поміщи­кам надавалися широкі права в перенесенні садиб без згоди селян, а також заміни їхніх присадибних і польових наділів.

Певні відмінності мало Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладе­ний принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля роз­поділялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми зем­лекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з са­диби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на ду­шу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, ниж­чий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянсь­кий наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надли­шок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося мен­ше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.

Унаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн деся­тин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше пере­бували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п'ять десятин, що було нижче норми се­реднього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Най­гірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Пол­тавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кра­щою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 деся­тини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях. Загалом у Полтав­ській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській — 31%.

На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його ос­нову становили дані так званої інвентарної реформи, яку царат на­сильно здійснив у цих губерніях у 1847—1848 pp., зробивши спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпосних селян. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку вводила­ся інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці нор­ми сам поміщик, вся земельна власність якого залишалася недо­торканою. Тепер відповідно до даного Положення за селянами ви­знавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про по­вернення в їхнє користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільсько­го товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір ос­таточно вирішувався губернським з селянських справ присутствієм.

Ще одним важливим принципом реформи була платність виз­волення селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не було сумніву, що поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб, за допомогою якого уряд замас­кував викуп селянської волі, був такий. Замість того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори рефор­ми вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відпо­відав реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорно­земних губерніях, де вартість землі була меншою. Тому під час ви­купу наділу селяни платили, як правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала можливу прибутко­вість землі.

Порядок проведення викупної операції визначався у спе­ціальному Положенні про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь. Відповідно до цього докумен­та селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надавалося право викуповувати у власність свою садибну осілість.

Зробити це можна було в будь-який час, сплативши борги з оброчних платежів і домовившись з поміщиком, про срок та суму викупу. Що стосується польових наділів, то вони могли перейти у власність селян не інакше, як за згодою поміщика. Причому це могло відбутися навіть всупереч бажанню общини.

Якщо викуп здійснювався за добровільною домовленістю між селянами і поміщиками, він оформлявся спеціальною викупною угодою, якщо за односторонньою вимогою поміщика — викупним актом. У цих викупних документах вказувалися, з одного боку, роз­мір земельного наділу, що переходив у власність селянської общи­ни, з іншого — сума викупу.

Прийняття оброку за основу під час обчислення викупної ' суми свідчило про бажання авторів реформи зберегти незмінними дореформені доходи поміщиків, тільки в новій правовій формі. Положення виходило з того, що викупна сума мала бути такою, щоб, будучи покладеною в банк за умови 6% річних, давала у ви­гляді цих процентів колишній, звичний для кріпосника оброк. Тому викупна сума для певної селянської общини визначалася шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку, для чого розмір річного оброку множився на 16/з. Отже, за основу викуп­ної операції брався не капіталістичний, а колишній феодальний критерій.

Цілком зрозуміло, що селяни не могли сплатити відразу вели­чезні суми, які хотіли від них одержати поміщики. «Сприяння» по­міщикам надала держава зі своїм могутнім апаратом примусу, здійснивши так звану «викупну операцію».

Юридично ця операція мала вигляд надання державним бан­ком кредиту селянину для придбання ним землі. Однак гроші (у ви­гляді 5% державних банківських білетів, викупних свідоцтв та пев­ної суми готівкою) видавали не селянам, а поміщикам. Тому ви­ділені державою кошти, які називали позикою селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося, що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні право­відносини з ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові право­відносини з державою — кредитні. З цього часу він зобов'язувався погашати свій борг державі в розстрочку протягом 49 років, внося­чи щорічно 6% загальної суми позики. При цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно переви­щували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу повітового державного казначейства додатко­вий платіж, що дорівнював різниці між викупною сумою і викуп­ною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі викупу усьо­го наділу і 25% — якщо наділ був неповним.

Вся ця грабіжницька викупна операція й призвела до того, що на момент припинення викупних платежів (вони були припинені достроково під час першої російської революції) селяни вже спла­тили суму, яка в кілька разів перевищувала реальну вартість одер­жаної ними землі. Так, якщо ціна селянської землі в Україні за цінами продажу 1854—1858 pp. дорівнювала 128 млн крб., то по­міщики одержали за неї 165,6 млн крб.

Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їх­нього становища. Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права личные, семейственные и по имуществу, предоставляемые крестьянам, вышедшим из крепост­ной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовые люди обязаны в течение двух лет платить своим владельцам оброк» або служити їм, «оставаясь в полном, на основании законов, повинове­нии владельцев».

Упродовж двох років, доки тривала обов'язкова служба двір~ ських людей, вони одержували від володільців те ж саме утриман­ня (продовольство, одяг, приміщення), що й раніше, а також грошо­ве жалування на розсуд самого господаря. Після перебігу цього строку з дня затвердження Положення двірські люди звільнялися назавжди від будь-яких обов'язків щодо своїх володільців. «С этого времени все отношения между ними могут быть определяемы не иначе как добровольными условиями».

Можливості отримання землі двірськими людьми були вкрай обмеженими. Відповідно до Положення, право на участь у користу­ванні польовим наділом на однакових з селянами підставах надава­лося тільки тим двірським людям, які до оприлюднення указу 2 бе­резня 1858 р. мали польовий наділ або, влаштовуючись до поміщи­ка «в услужіння» чи займаючи господарську посаду не переставали користуватися наділом чи виконувати надільну повинність під час обробітку орних ланів. Решта двірських людей не наділялася ні по­льовими наділами, ні присадибними ділянками. їх відпускали на во­лю без землі і взагалі без будь-якої винагороди. Причому поміщик, якщо йому було це вигідно, міг відпустити своїх двірських людей достроково навіть всупереч їхньому бажанню.

Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян, котрі були кріпаками дрібнопомісних вла­сників. До них належали поміщики, які мали менш як 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Прагнучи мате­ріально підтримати цей прошарок дворянства, уряд створював для них пільгові умови відпускання селян на волю. Вони були зафіксо­вані в особливих «Дополнительных правилах об устройстве кресть­ян, водворенных в имениях мелкопоместных владельцев, и о посо­бии сим владельцам».

Чинність цих Додаткових правил поширювалася в Україні на тих дрібнопомісних поміщиків південних губерній, які мали менш як 75 душевих наділів вищого або указного розміру. На Лівобе­режній Україні ця межа дорівнювала 60 душевим наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях Київській, Подільській та Волинсь­кій дрібнопомісними власниками вважалися ті, які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу.

Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників передбачало наділення землею тільки тих із них, які користували­ся землею до визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина наділ, переводив його на «місячину» або в двірські, то такий селянин позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики звільнялися від приріз­ки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.

Дата добавления: 2014-12-16