Суспільний лад 8 страница

Підготовка і проведення судової реформи в Російській імперії затяглася на кілька років. Тільки Державна рада розглядала про­ект статуту цивільного судочинства майже два роки. Відсутність необхідних юридичних традицій у дореформеному судочинстві і нагальна потреба реформи суду в умовах скасування кріпосного права примушували самодержавство шукати модель, яка б довела слушність на практиці. Такою виявилася система правосуддя, що існувала в буржуазних державах і дістала всебічне обґрунтування в правовій теорії та мала багату практику застосування.

Судова реформа 20 листопада 1864 р. ліквідувала колишній феодальний суд. Вводилися дві системи судових установ: суди з суддями, які обиралися (мирові судді та з'їзди мирових суддів) і су­ди з суддями, які призначалися — окружні суди та судові палати. Інститут мирових суддів утворювався в містах та повітах. Мирові судді розглядали дрібні кримінальні справи (провини проти гро­мадського порядку, особисті образи та побої, шахрайства та кра­діжки на суму до 300 крб.). Обрання мирових суддів належало до компетенції органів місцевого самоврядування — земських зборів та міських дум. Кандидатами могли бути особи, які відповідали ви­могам установленого вікового, освітнього і досить високого майново­го цензу. На Лівобережній та Південній Україні він становив: у Полтавській і Чернігівській губерніях — 400—500 десятин землі (залежно від повіту), Херсонській 400—700, Таврійській — 400— 900 десятин. Крім дільничних мирових суддів, які одержували за свою службу винагороду, вводилися посади так званих почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили «суд та розправу», коли обидві сторони просили про це. Безплат­ність цієї посади призводила до того, що почесними мировими суд­дями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворян­ства, великі землевласники, відставні військові та цивільні урядов­ці тощо. Збори почесних та дільничних суддів повіту або міста були вищою інстанцією — з'їздом мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними зі свого середовища. Мировий суд був досить демократичним інститутом в умовах самодержавства.

Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. За свідченням А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутли­вих, порядних людей.

Не дивно, що вже у 70-х роках мировий суд став об'єктом критичних нападок з боку реакційної преси. Особливу активність виявив у цьому питанні ідеолог російського консерватизму М. Кат­ков, видавець «Московських відомостей». Він виступав проти прин­ципу виборності мирових суддів, неодноразово звинувачував їх у тому, що вони «розхитують громадський порядок замість того, щоб чинити суд за законом, тенденційно законодавствують з питань відносин між наймодавцями й особами, які наймаються».

Окружний суд поширював свою юрисдикцію на декілька по­вітів (в Україні — два-чотири) і складався з голови, його товариша та членів суду.

Великого значення набувала прокуратура, що керувала слідс­твом, виступала обвинувачем на суді, пильнувала за виконанням вироків. Прокурор, його товариші і канцелярія входили в апарат окружного суду. Судові слідчі усього округу підпорядковувалися прокурору окружного суду. Згідно з Судовими статутами 1864 р. кримінальні справи підлягали розгляду окружним судом у складі або трьох коронних суддів, або з участю присяжних засідателів, які визначали винуватість підсудного. Якщо за вчинення злочинів і провин законом передбачалося покарання, пов'язане із позбавлен­ням усіх станових прав або усіх спеціальних, особистих і за рішен­ням станових органів присвоєних прав і привілеїв, такі справи роз­глядалися окружним судом не інакше як з участю присяжних за­сідателів. Під час проведення попереднього слідства з кримінальних справ, підсудних окружним судам, судовим слідчим сприяла по­ліція, а в ряді випадків — жандармерія. Незважаючи на деяку обмеженість можливостей суду присяжних, у Російській імперії по­рівняно з аналогічними органами країн Європи й Америки, в ньому втілилися досить демократичні для Росії другої половини XIX ст, буржуазні засади: незалежність суду, усність і гласність процесу, рівність громадян перед судом, участь суспільства у відправленні правосуддя. Суд присяжних розглядав в імперії до трьох чвертей усіх кримінальних справ.

За законом присяжним засідателем міг бути місцевий обива­тель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті (не менше 2-х років). До участі в суді не до­пускалися злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, бо­жевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Остання вимога робила суд присяжних в Україні, як і в інших національних районах імперії, могутнім засобом русифікації. Недарма один з тво­рців судової реформи великий князь Костянтин Миколайович пи­сав Олександру II: «...я переконаний... губернії скористаються... бла­годіяннями не тому, що вони становлять Литву і Україну..., а навпа­ки... тому, що вони суть російські губернії, як Тульська, Рязанська й усяка інша...».

Судовими статутами не допускалась участь адміністрації у виборах присяжних засідателів. Губернатору надавалася лише конт­рольна функція: виключаючи кого-небудь з переліку осіб, які ма­ють право засідати в суді як присяжні, він мусив обгрунтувати своє рішення. Складання переліків земствами і міськими думами підви­щувало значення органів місцевого самоврядування. Демократич­ність суду присяжних, перевага у їх числі виходців з «нижчих ста­нів» викликали тривогу самодержавства. Вже у 1878 р. усі справи «про явне повстання проти властей» передавалися з відання суду присяжних до судових палат.

Судові палати діяли як друга інстанція для окружних судів. Вони складалися із департаментів цивільних і кримінальних справ (голова і члени їх призначалися царем за поданням міністра юсти­ції). До округу судової палати входили кілька губерній. В Україні функціонували три судові палати — Київська, Харківська та Оде­ська. Палата була апеляційною інстанцією для всіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без присяжних засідателів. Крім того, судова палата розглядала як перша інстанція справи про державні та посадові злочини. В цьому випадку судочинство здійс­нювалося з участю коронних суддів і станових представників.

Протягом 70—90-х років XIX ст. створена згідно з реформою 1864 р. система загальних судів зазнала нападок з боку царського уряду. Внаслідок цього найсуттєвіші зміни сталися у юрисдикції ланок цієї системи. Серйозних обмежень зазнали закладені в осно­ву судових статутів від 20 листопада 1864 р. принципи судоустрою та судочинства. Особливо явними стали ці тенденції в період розгу­лу реакції 80—90-х років XIX ст. Вони стали першопричиною судо­вої контрреформи 80-х років, що мала за мету обмежити демокра­тичність судоустрою і судочинства, закладену у 1864 р.

З початком періоду політичної реакції питання про мирові су­ди зі сфери газетної полеміки перейшло в практичну площину: у своїх доповідях та записках обер-прокурор Синоду К. Победонос­цев, міністр внутрішніх справ Д. Толстой, чиновник МВС О. Пазу-хін обґрунтовували ідею реорганізації або навіть скасування миро­вої юстиції. Це цілком відповідало поглядам самого царя, який ви­ношував плани проведення нової судової реформи, покликаної покінчити з тим, за виразом Олександра III, «паршивим лібераліз­мом», що був характерним для реформ «минулого царювання».

Вирішального удару мировій юстиції було завдано урядом у 1889 р. 12 липня Олександр III затвердив закон про земських діль­ничних начальників (він складався з чотирьох нормативних актів), а 29 грудня — Правила про провадження судових справ, підвідом­чих земським начальникам та міським суддям. Закон скасовував або істотно змінював найважливіші засади судової реформи 1864 р. ■— принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів. У більшості губер­ній мирова юстиція ліквідовувалася. Інститут почесних мирових суддів зберігався.

На Правобережній Україні судові установи вводилися двома етапами: спочатку мировий суд, а потім — загальні суди. Причому мирові судді не обирались, а призначалися урядом (на них, відпо­відно, не поширювався принцип незмінності суддів). Отже, контр­реформу мирового суду на Правобережній Україні було здійснено з самого початку його введення — у 1872 p., тоді як на Лівобережній Україні, як вже зазначалося, її було проведено аж наприкінці 80-х років. Таким чином, на Правобережжі судова реформа і контрре­форма немовби переплелися між собою. Характерним було й те, що за законом від 12 липня 1889 р. мировий суд на Правобережній Україні не було ліквідовано.

Замість мирових суддів на Лівобережній Україні створювала­ся нова, складна система судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружно­го суду. Дільничним земським начальникам передавалися, за неве­ликим винятком, усі справи, розгляд яких судові статути 1864 р. покладали на мирових суддів у сільській місцевості та повітових містах, що входили до складу земських дільниць.

Іншим органом, до якого перейшли функції скасованого миро­вого суду, був міський суддя. Посади міських суддів запроваджува­лися в губернських та повітових містах, за винятком столиць і ще кількох міст, де була збережена система мирових суддів та їх з'їз­дів. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відпо­відали ряду вимог. Зокрема, кандидати повинні були мати вищу юридичну освіту або «довести на службі свої знання з судової час­тини».

Нарешті, третім органом, створеним замість мирових судів, були повітові члени окружного суду. Кожен з них (по одному на по­віт) призначався міністром юстиції. їм були підсудні всі цивільні та кримінальні справи, віднесені судовими статутами 1864 р. до ком­петенції мирових суддів і не включені до юрисдикції земських на­чальників і міських суддів, а також всі справи охоронного прова­дження, підвідомчі, згідно зі статутом цивільного судочинства, ми­ровим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатися для поповнення присутності цього суду за браком його членів.

Закони 1889 р. заснували складну систему апеляційних та ка­саційних інстанцій для місцевих судів. Судові статути передбачали для мирових суддів одну апеляційну інстанцію — з'їзд мирових су­ддів і одну касаційну — Сенат. Другою апеляційною інстанцією для справ, розглянутих земськими начальниками та міськими суддями, був повітовий з'їзд. До складу судового присутствія з'їзду, очолю­ваного повітовим предводителем дворянства, входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді і земські начальники даного повіту. При цьому очевидною є своєрідна по­двійна підлеглість міських суддів; апеляційною інстанцією для них, як вже зазначалося, був повітовий з'їзд, поряд з цим про всі непра­вильні або протизаконні дії міських суддів треба було повідомляти окружний суд, який мав видавати спеціальні накази на їх адресу.

Міські судді зобов'язувалися складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду.

Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів установлювалося губернське присутствіє під головуванням губернатора, в якому засідали губернський предводитель дворянс­тва, віце-губернатор, прокурор окружного суду або його товариш і два неодмінні члени. Крім того, для участі в розгляді судових справ, що надходили із повітових з'їздів, запрошувався голова або член окружного суду.

Що стосується повітових членів окружних судів, то апеляцій­ною інстанцією для них був окружний суд, а касаційною — відпо­відний департамент Сенату.

Торкнулася судова контрреформа 80-х років і суду присяж­них. Закон 12 червня 1884 р. допустив чиновників поліції до форму­вання складу присяжних засідателів. Збільшувалося число присяж­них у столицях і зменшувалося в провінції. Закон 28 квітня 1887 р. удвічі підвищив майновий ценз присяжним засідателям, надав гу­бернаторам право виключати будь-кого зі списків без пояснення причин. За свідченням преси, «суд присяжних в перше 25-річчя свого існування в Росії зазнав на собі незмірно більше нападок, ніж усі інші інститути, впроваджені в життя статутами імператора Олександра II».

Адміністративно-судова реформа 1889 р. установила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які були засновані за селянською реформою 1861 р. і розглядали спори між селянами з ціною позову до 100 крб., а також справи селян про незначні провини. Якщо за положенням від 19 лютого 1861 р. волос­ний суд, який обирався волосним сходом у складі 4—12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації, то закон від 12 липня 1889 р. повністю підпорядкував його земському нача­льнику. Волосний суд тепер складався з чотирьох суддів, один з яких постановою повітового з'їзду за поданням земського началь­ника призначався головою. Земські начальники дістали право за­тверджувати волосних суддів із числа кандидатів, обраних сільсь­кими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.

Такі основні риси нововведень 80-х років, зокрема, 1889 р. Уряд повністю скасував виборний порядок утворення суду, який широко допускався судовими статутами 20 листопада 1864 р. Вве­дення нової системи місцевих судів означало повернення до мно­жинності судових органів, яка існувала у дореформеній Росії. Суть цього кроку як серйозного відходу від реформи 1864 р. була зрозу­мілою багатьом сучасникам, один з яких, ліберальне налаштований юрист, писав: «Земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду, повітовий з'їзд, мировий з'їзд, окружний суд, су­дова палата, губернське присутствіє, правлячий сенат! Навряд чи така безліч правлячих інстанцій, не пов'язаних поміж собою зага­льною ідеєю і не злитих в одне гармонійне ціле, може задовольняти вимоги твердої та близької до народу урядової влади».

Цілком очевидною є також відмова від такого найважливішого принципу судової реформи 1864 p., як незалежність суду. Земські начальники були органом, що поєднував у одній особі щодо селян судові й адміністративні функції. Законодавство 1889 р. закріплю­вало посилений вплив адміністрації на результати розгляду судо­вих справ повітовим з'їздом і губернським присутствієм (це прямо випливало з персонального складу цих органів). У 80-х роках зріс адміністративний вплив і на суд присяжних. Негативні наслідки та­кого становища усвідомлювали судові діячі. Так, прокурор Київсь­кої судової палати, аналізуючи практику розгляду судових справ в інстанційному порядку в повітових з'їздах і губернських присутст-віях скаржився міністру юстиції на «незручності загального харак­теру»: 1) значне переважання у складі присутствій чинів адмініст­ративних...; 2) труднощі і в деяких випадках неможливість роз'яс­нення... адміністративним чинам змісту і значення постанов закону і судочинних правил; 3) необхідність, в яку поставлені судові чини в деяких випадках йти на поступки перед своїм сумлінням, щоб уни­кнути шкідливих для справи наслідків, щоб заспокоїти дріб'язкове самолюбство і не протиставляти себе більшості членів присутствія». Він просив міністра юстиції відгородити чинів судового відомства від «заходів» місцевих адміністративних властей.

На початку 70-х років у міру посилення революційного руху і збільшення через це кількості політичних процесів із судових ста­тутів послідовно виключалися норми, якими закріплялися демок­ратичні інститути. Реакція в галузі судочинства найчіткіше вияви­лася у встановленні порядку розгляду справ про державні злочини. Цю лінію було продовжено урядом на початку XX ст.

За Положенням про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 р. в Україні, як і в імперії, в цілому, створювалися органи земського самоврядування. Царизм здійснив спробу організації місцевого самоврядування в умовах адміністративної сваво­лі і бюрократичної регламентації діяльності місцевих структур. Земства організовувалися за територіальною ознакою.

Земська реформа торкалася широких питань економічного життя, суспільних і політичних відносин, культури, побуту. Нама­гаючись організувати місцеве самоврядування у вигляді земств, са­модержавство водночас прагнуло нічим не послабити свою адмініс­тративну владу на рівні губернії і повіту. В Україні земства вводи­лися не повсюдно. Три західні губернії Правобережжя не були охоплені земською реформою. Це стало наслідком того, що Російсь­ка імперія як державне утворення продовжувала і в умовах зрос­тання капіталістичних відносин залишатися абсолютистською і спи­ралася на дворянство як основну соціальну опору. Дворянству за­здалегідь відводилася провідна роль в органах земського самовря­дування, що передбачалися. Тому в губерніях Правобережжя, де серед поміщиків було чимало осіб польського походження, яких підозрювали у співчутті до польського національно-визвольного ру­ху, самодержавство не ризикнуло ввести земське самоврядування. Земства з'явилися тут лише у 1911 р.

Органами земського самоврядування згідно з Положенням були губернські та повітові земські збори та їх виконавчі структу­ри — губернські та повітові земські управи. Обрані різними станами суспільства, земські установи принципово відрізнялися від доре-формених корпоративно-станових організацій. Поміщики обурюва­лися тим, що на лавці у земських зборах «сидить колишній раб по­ряд зі своїм недавнім господарем». Станова за своїм соціальним устроєм імперія обрала куріальний спосіб формування розпоряд­чих органів земського самоврядування.

За Положенням 1864 р. усі виборці поділялися на три групи (курії). Основною ознакою її був характерний для класичного бур­жуазного суспільства майновий ценз. Творці реформи підкреслю­вали: «... для визначення більшого чи меншого ступеня участі кож­ного в господарських інтересах повіту... не вбачалося іншої видимої ознаки, як кількість майна, яким володіє в повіті та чи інша особа».

До першої виборчої курії входили повітові поміщики, які во­лоділи землею певних розмірів (вони встановлювалися залежно від місцевості — від 200 до 3000 десятин), а також промисловці та тор­говці, які мали підприємства вартістю не менш як 15 тис. крб. або торговий обіг у б тис. крб., чи більше. До числа виборців першої ку­рії входили також уповноважені від дрібних землевласників (передусім, найбідніших з поміщиків), які мали понад 1/20 повного май­нового цензу, а також від духовенства.

Друга курія мала назву міської і складалася з власників май­на у губернських і прирівнених до них центрах, повітових і заштат­них містах. До неї входили власники міських «торговельно-промис­лових закладів» з річним обігом у 6 тис. крб. і більше, купці І та II гільдій, а також жителі міст, які володіли в межах міста нерухомою власністю, що залежно від чисельності населення мусила мати мінімальну оцінку від 500 до 3 тис. крб. Отже, більшість міських жителів, які не мали необхідного майнового цензу, в тому числі чи­сленні квартиронаймачі у великих містах, усувалися від земського життя.

Своєрідною даниною стереотипу про однорідність селянства, що склався у середовищі правлячої в Росії еліти (насправді селянс­тво розшаровувалося під впливом соціально-економічних чинників) була відсутність майнового цензу в третій — селянській — кури. Вибори тут були двоступеневі.

Спочатку на волосних сходах обиралися представники повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Хоча третя курія була найбільш численною, кінцевий результат виборів вияв­лявся не на користь селян.

Вибори гласних від кожної курії відбувалися окремо. Склад губернських земських зборів формувався гласними повітових збо­рів.

Наслідком запровадження системи нерівних виборів стало значне переважання в земствах дворян-поміщиків. Навіть у тих ви­падках, коли перемогу на виборах здобували селяни, вони не мали можливості нею скористатися. Характерним є такий приклад. У Боб-ринецькому повіті Херсонської губернії через відмову дворян бало­туватися в земську управу були обрані тільки селяни. Але у зв'яз­ку з неписьменністю вони були вимушені визнати, що вести діло­водство не зможуть. Це стало підставою для призначення нових виборів.

Вже під час виборів повітових земських зборів у 1865—1667 pp. у середньому по Російській імперії дворяни здобули 41,64% місць, а в губернських земських зборах їм випало майже 3/4 крісел глас­них (74,2%). Водночас в окремих повітах України перевага поміщи­ків не була такою великою. Так, у Бердянському повіті Таврійської губернії, де не було великого поміщицького землевласництва, в земських зборах мали перевагу селяни.

Отже, земства, створені на підставі Положення 1864 p., були цензовими установами. Вибори гласних були куріальними, нерівни­ми. Поміщики за розрахунком на кількість землі отримували знач­но більше місць, ніж селяни.

Земські вибори проводилися раз в три роки. Повітові земські збори відбувалися здебільшого восени. Скликалися й надзвичайні збори. Земські збори, як правило, відбувалися під головуванням по­вітових предводителів дворянства. На зборах формувалися вико­навчі органи земства — повітові земські управи, які й займалися вирішенням поточних питань. Станова належність голови повітової земської управи не обмежувалась законодавством.

У губернські земські збори гласні обиралися за квотою: від шести повітових — один губернський гласний.

Губернські збори також скликалися раз на рік, допускалися і надзвичайні (позачергові) збори. Головував на земських зборах гу­бернський предводитель дворянства.

Такого роду частота обов'язкового скликання земських зборів не передбачала особливої активності гласних у роботі з місцевого самоврядування. Основне навантаження лягало на земські управи, що складалися з трьох чоловік: голови і двох членів. В окремих ви­падках дозволялося збільшувати повітові управи до чотирьох осіб, а губернські — до шести. Голови губернських земських управ затверджувалися міністром внутрішніх справ, а повітових — губер­натором. У разі незатвердження вказаних посадових осіб призна­чалися повторні вибори. Гласний, чия кандидатура не була затвер­дженою, до балотування не допускався. Отже, адміністрація мала досить вагомі засоби для контролю за персональним складом вико­навчих земських органів.

Земське самоврядування мало специфічний характер — воно співіснувало з могутнім бюрократичним апаратом державної ад­міністрації на місцях. Незважаючи на загальностановий характер, у земського самоврядування було дуже мало важелів впливу на гу­бернську та повітову адміністрацію. Водночас воно не було створе­не ні на нижчому волосному рівні, ні на рівні загальнодержавному.

Сучасники називали земство будівлею «без фундаменту і даху». Адміністративний контроль з боку агентів уряду на місцях нерідко набував характеру опіки. Стаття 7 Положення 1864 р. нада­вала губернаторам право зупиняти виконання будь-якої земської постанови, яка, на їхню думку, суперечила «законам і загальнодер­жавній користі».

Функції земських установ обмежувалися місцевими господар­ськими та деякими культурними питаннями: вони доглядали за станом шляхів сполучення (ремонтом доріг і мостів місцевого зна­чення), займалися організацією медичного обслуговування населен­ня, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл, налагоджен­ням поштового зв'язку тощо. Земські установи були корисними для суспільства. Але повному розгортанню їхньої діяльності заважало те, що земства перебували під жорстким контролем урядових орга­нів в особі губернаторів і місцевої поліції. Губернатор міг припини­ти будь-яку постанову земства з мотивів порушення законів або невідповідності її державним інтересам (ці підстави тлумачилися по-різному). Не маючи адміністративних прав і відповідного апара­ту, земські установи реалізовували свої рішення через державні органи, здебільшого через поліцію.

Водночас навіть за такої обмеженої компетенції жорсткий контроль з боку губернської адміністрації і поліції не давав викори­стовувати сповна ті можливості, що мали земства.

Багато які питання місцевого життя земські установи не мог­ли вирішувати самостійно і були вимушені виносити їх на розгляд чиновної бюрократії шляхом численних клопотань. Чимало цих пи­тань не вирішувалися або взагалі залишалися без відповіді.

Розв'язання завдань, віднесених Положенням 1864 р. до ком­петенції земського самоврядування, вимагало формування земст­вами власного бюджету. Закон надавав їм право оподатковувати земськими зборами майно на підвідомчій території. В умовах відсу­тності скільки-небудь вірогідних відомостей про дохідність нерухо­мого майна земські установи взялися за винятково трудомістку ро­боту з його оцінки. Наслідком цього став потік скарг з боку предста­вників буржуазії. Уряд скористався ними для подальшого урізання й без того недостатніх прав земських установ — вони втратили мо­жливість оподатковувати доходи від торгівлі і промислів. Земські бюджети формувалися переважно з відрахувань від доходів з не­рухомості: земель, лісів, дохідних будинків, фабрик, заводів.

Земська реформа здійснювалася в Україні не одночасно. Уряд прагнув вводити нове самоврядування передусім у губерніях, де було найрозвинутіше поміщицьке землеволодіння і, відповідно, осо­бливо міцними виявилися позиції дворянства.

У Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській губер­ніях земські установи розпочали свою діяльність у 1865 р., а в Ка­теринославській і Таврійській — на рік пізніше.

Відразу ж після виникнення земства приступили до активної діяльності. Закон поділяв функції земського самоврядування на: обов'язкові (утримання арештантських приміщень, квартир для працівників поліції, «етапна повинність», прокладання і ремонт значних шляхів, забезпечення транспортних потреб поліції, жанда­рмерії та інших державних структур, а також утримання мирових посередників і суддів) і необов'язкові, тобто факультативні (утри­мання міських лікарень та богаділень, ремонт мостів і доріг, продо­вольча допомога населенню, страхування сільськогосподарських будівель від вогню тощо).

Обов'язкові «повинності» земських установ свідчили, що уряд відразу ж переклав на органи місцевого самоврядування чимало об­тяжливих для казни витрат, що явно не мали місцевого характеру.

Незважаючи на обмеженість можливостей органів земського самоврядування, вони поступово почали відігравати дедалі знач­нішу роль у місцевому житті. Земська статистика фактично дозво­лила вперше створити фундамент для соціально-економічних до­сліджень та узагальнень. Земствами приділялась велика увага роз­витку шкільної справи. За визнанням міністра освіти, до введення земства сільських шкіл у Росії майже не було.

Наприкінці XIX ст. дедалі більшого значення в діяльності земств набуває охорона здоров'я.

Зростання нагальних для місцевого населення витрат приму­шувало земства збільшувати ставки земських зборів. Законодавст­во не регулювало належним чином цей процес — оподаткування нерухомого майна було необмеженим. Цим завдавалася певна шко­да органам самоврядування міст, що існували на території тих чи інших земств. Оскільки земські кошториси затверджувалися губер­наторами, останні дістали можливість активно втручатися в госпо­дарське життя земських установ. Нерідко чиновники-самодури ви­користовували свої адміністративні права для тиску на неугодні їм земства. Бюрократія вправно зіштовхувала між собою органи зем­ського і міського самоврядування. Повітовим земствам, на території яких були розташовані губернські та інші великі міста, було вельми складно уникнути спокуси активно збільшувати свій бюджет за ра­хунок оподаткування міських нерухомостей. Чимало міст України неодноразово зверталися до уряду з клопотаннями про відділення з повітових земств. У Харкові міська дума безуспішно клопотала про відділення з повітового земства протягом довгих 35 років. Ці самі процеси відбувалися і в інших містах. Уряд лее впродовж багатьох років відповідав обіцянками розглянути це назріле питання.

Взагалі, земства навіть до того, коли вони стали пристанищем інтелігентського лібералізму, були вельми нелюбимим дитям само­державства. Вже у 1866 р. воно почало законодавчий наступ на й без того обмежені права земських установ.

Закон 21 листопада 1866 р. про оподаткування торговельно-промислових закладів істотно обмежував компетенцію земських установ, звужував фінансову базу їхньої діяльності. Закон 13 черв­ня 1867 р. забороняв зносини земських органів різних губерній між собою, утруднював діяльність земських зборів, вводив губернатор­ську цензуру над земськими виданнями. Істотно обмежувалася і участь земств у розвитку народної освіти з введенням нового Поло­ження про народні училища 1874 р.

Реакційне дворянство вимагало ліквідації земств, що перетво­рювалися в центри ліберальної опозиції уряду. Початок політичної діяльності земств, не передбаченої законодавством, припадає на кінець 70-х років. Саме в цей час намітилися основні напрями пере­творень, що пропонувалися ліберальними земськими діячами: пе­редача земствам адміністративно-політичних функцій на місцях (цим значно розширювалася компетенція земського самоврядуван­ня), поширення засад самоврядування (тобто парламентаризму) на центральному, загальнодержавному рівні, а також введення в абсо­лютистській Росії елементарних громадських свобод — особи, збо­рів, слова, друку. Провідну роль не тільки в Україні, й в усій Росій­ській імперії відіграло в цей період Харківське губернське земство. У грудні 1879 р. гласний губернських земських зборів Є. С. Гордієн­ко подав записку, в якій успішність боротьби з революціонерами-терористами пов'язував з необхідністю центрального земського представництва (тобто фактично елементів парламентаризму). Оскільки в офіційному адресі Харківського губернського земства уряду ця думка була пом'якшена і спотворена, Є. С. Гордієнко опу­блікував від імені земства адрес в емігрантській та іноземній пресі, в якій говорилося про необхідність конституції. В адресі Полтавсь­кого губернського земства наголошувалося, що «остаточно побороти пропаганду, розпочату ворогами уряду і суспільства, можливо ли­ше сукупними силами уряду й усього земства». У 70-х роках у Чер­нігівській губернії сформувався своєрідний гурток земських діячів, які ставили перед собою мету «земські установи перетворити в школу самоврядування і цим шляхом підготувати країну до кон­ституційного устрою».

Дата добавления: 2014-12-16